Тарас Миронюк: Учитель, яким пишаюсь

Тарас Миронюк,
хоровий дириґент, музикознавець,
маґістр богослів’я, доктор філософії,
старший викладач кафедри хорового дириґування
Інституту мистецтв
Київського університету імені Бориса Грінченка,
художній керівник та головний дириґент
камерного хору «Дзвони Подолу»
(випускник Київської державної консерваторії
імені П. І. Чайковського 1995 р.)

Учитель, яким пишаюсь

 Моє знайомство з патріархом хорової музики Павлом Муравським відбулося 1987 року на майстер-класі в Дрогобичі. А вже наступного року  як  студент Дрогобицького музичного училища  я мав щасливу нагоду співати під його керівництвом у Львові на співочому полі.

З 1990 року вже як студенту Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського мені пощастило переймати досвід педагогічної й мистецької праці великого дириґента. Зокрема, в складі студентського хору консерваторії під керуванням Павла Муравського я брав участь у закордонних гастролях. Найвідповідальнішою гастрольною поїздкою була участь у фестивалі «Радість співу» 1993 року в канадському Торонто. Хор підготував і виконав чотири програми: Українська духовна музика, Українська народна музика, Літургія на музику П. І. Чайковського, Ораторія Антоніна Дворжака «Te Deum» (спільне виконання з Торонтським симфонічним оркестром під керівництвом знаменитого дириґента з Москви Геннадія Рождественського).

Професор Павло Муравський – це передусім великий педагог, який запалював студентів бажанням глибоко поринути у світ музики, прагне передати їм свої знання й досвід та сформувати їхні фахові навички дириґування. Зворушлива українська простота як симпатична риса людини з народних глибин вабить до нього всіх, попри його вимогливість і мистецьку одержимість. На репетиціях учитель багато уваги приділяв тлумаченню поняття відчуття звуку: як треба передчувати, відчувати, як і куди потрібно спрямовувати той чи інший звук для досягнення єдиного академічного тембру. Він використовував різноманітні методичні засоби для розвитку «внутрішнього слуху» учнів, спонукав їх до вивчення досвіду, накопиченого в хоровому дириґуванні, через прослуховування найвідоміших світових виконавців.

Важко описати неповторний дириґентський стиль Павла Муравського, оскільки в усьому він прагнув абсолютної досконалості. Виокремлю найважливіше:

– ретельне, до найменших деталей, опрацювання музичного твору (визначення теми та ідеї твору, осягнення мистецького образу, осмислення його місця в житті людини, суспільства, розкриття секрету майстерної  дії на слухача тощо);

– самобутня дириґентська манера, яка зрозуміла співакам через виразні жести, міміку, пластику, виразний погляд;

– витончена праця над елементами хорової органіки, зокрема              чистотою інтонування як засадничою умовою успішної хорової практики, узгодженістю елементів хорового звучання для досягнення мистецького результату.

Професор Павло Муравський глибоко переймався проблемами  української хорової музики, щиро радів, коли його педагогічний засів проростав знаннями та досягненнями учнів. Як мудрий наставник, він бачив перспективу своїх вихованців, їхні сильні й слабкі сторони, вміло коригував їхню діяльність, спонукав кожного до самоутвердження себе як мистецької особистості.

Практичне застосування навичок хорового дириґування, зокрема  елементів методики професора Муравського, я розпочав уже на першому курсі навчання в консерваторії, створивши хор «Дзвони Подолу» при церкві Святої Покрови на Подолі в Києві. В роботі з цим колективом запровадив практику співу винятково під камертон, що позитивно позначилося на якості співу – вдалося домогтися належного інтонування. Також враховував настанови педагога щодо розучування нових творів окремо виконавцями різних партій, методичні прийоми роботи над вокально-хоровими нюансами тощо. Результат роботи колективу: багаторічний спів на церковних Богослужіннях, участь у численних концертах світської та церковної музики, дві перемоги на Всеукраїнських хорових конкурсах, перша премія на XIV Міжнародному конкурсі в польському місті Пінчов (2013) та визнання керівника хору кращим  дириґентом конкурсу.

Праця в хорі «Дзвони Подолу» та в складі Київського симфонічного оркестру й хору, дириґування світськими та церковними хорами, участь у конкурсах та фестивалях, гастролі в країнах Європи та Америки – мій  незначний фаховий мистецький доробок, за що я завжди завдячую своєму Вчителеві.

Унікальний професіоналізм був у Муравського невіддільним від його унікальної особистості. Давалися взнаки українська завзятість і козацька відвага. «Що Ви робите, Павле Івановичу? Та ж за Ваші літургійні співи зі студентами нам консерваторію закриють!»,  – нарікали викладачі-колеги й сам ректор на те, що Муравський у час несамовитого розгулу атеїзму більшу частину навчання і репетицій приділяв скрупульозному вивченню духовної музики різних композиторів, а насамперед А. Веделя, М. Березовського та Д. Бортнянського. Муравський слухав ті застереження, а робив своє. Не приховував перед студентами, що партбюро і ректорат консерваторії погрожують йому, аби припинив «славити Боженьку» на музику М. Леонтовича, К. Стеценка, О. Кошиця.

Влада змирилась із тим, що Муравський плекає українську духовну музику і виносить її звучання на публіку, зокрема, під час концертів у Великій залі консерваторії. Мав на те сильний аргумент, що багатоголосся, яке притаманне саме літургійному співу, – тільки воно одне може розвинути гармонійний слух та діапазон майбутніх співаків до такого рівня, коли голос стає голосом професійного співака: хориста, а тим паче соліста.

Муравський мав типову зовнішність, властиву чоловікам Подільського краю. Не було в його обличчі витончених рис, а його красою була мужність. І він зберіг її аж до свого столітнього віку. Мені здається, саме така зовнішність характерна всім великим дириґентам. Пригадую профілі й анфаси геніального Артуро Тосканіні, коли він дириґував у Ла Скала; а фотографи й кінокамери фіксували його руки, які потім «гуляли» численними музикознавчими журналами. Так, як і всі визначні дириґенти, Муравський не «вигинався тілом»; але варто було глянути на його руки! Великі руки сина хліборобів. І великі пальці з широкими пучками. Такі руки могли зігнути залізного шворня! Але тут вони виконували надтонку роботу: вони творили ніжну, вибагливу, прекрасну музику! Руки його злітали поверх його голови, мов наполохані голуби! Пальці то випрямлялися,  вказуючи ноту, то згиналися; то стулялися разом, то згиналися разом, то розширялися, даючи сигнал голосам усіх партій співати «на повну», на цілі груди.

Природно, що з віком в усіх зовнішній слух притуплюється. Але в Муравського був, як я помітив, і не тільки я, внутрішній, інтуїтивний музичний слух. Часом не дивиться він на хориста і, мабуть, не чує його своїми фізичними вухами, і раптом дає співакові найдетальніші роз’яснення, де і що він пропустив, і як треба вести цю ноту правильно. У Павла Муравського направду в серці був внутрішній духовний рецептор, який давав йому можливість точно визначати, як співає хор у цілому й кожний виконавець зокрема. Тільки присутність у людині вищої духовної потуги розкриває це внутрішнє відчуття. Муравський не відступився від внутрішньої спонуки плекати духовні піснеспіви під гнітом більшовицької ідеології, бо знав, що сила Духу незмірно потужніша за всякі ідеологічні догми. Ось і відчування дуже специфічних нюансів звучання навіть у поважному віці було в Муравського виявом Божої благодаті. У цьому, на мій погляд, полягає феноменальність Учителя, якому Всевишній дарував щасливу мірку часу –  прожити ціле століття.

26.07.2013,
14.11.2014

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *