На початку 60-х років величезний вплив на мене справив професійний змішаний хор американського дириґента Роберта Шоу. І цей вплив відчуваю й нині. Маю на увазі надзвичайно скрупульозний і дуже прискіпливий підхід до вивчення хорових партій.
Саме при зустрічі з Робертом Шоу я остаточно переконався в правдивості своєї методики. Роберт Шоу підтвердив, що запорукою професійності звучання його хору було те, що кожен співак міг бездоганно інтонаційно проспівати свою партію навіть не як артист хору, а як соліст.
Хор Роберта Шоу в 1962 році гастролював по радянських республіках. Мав він концерт і у Львівській філармонії.
Саме тоді я лежав у лікарні. Але знав, що сьогодні у філармонії співає хор під керуванням Роберта Шоу. Подзвонив додому, щоб Юра приніс мені костюм. (З лікарні не дозволяли далеко відходити, і після того, як я поїхав на концерт, мене шукали, але після концерту я знову з’явився). Я вийшов у двір, одягнув на лікарняну піжаму костюм, зупинив таксі й поїхав до філармонії. Приїжджаю. Концерт уже починався. Зала переповнена. Піднявся я на балкон. Усі місця були зайняті. Помітив одне вільне місце у кінці балкону й сів собі там. У першому ряду сидів увесь обком партії й деякі педагоги з консерваторії.
На сцену вийшло 34 співаки, за ними Роберт Шоу. Почався концерт. Вони заспівали… О боже, подумав я, невже так можна співати? Так це ж прекрасно! Як заворожений слухав спів хору й не міг надивуватися такій красі. Вся зала довго аплодувала… А в нашій ложі аплодували тільки Кос-Анатольський і я. Кос-Анатольський, сидів у першому ряду, він підвівся й перехилився з балкона, аплодуючи, радісно висловлював своє захоплення. Часом мені здавалося, що він ось-ось випаде з балкона.
Кос-Анатольський був прямий чоловік, так що ми тільки удвох аплодували, й зала аплодувала. У нашій ложі всі сиділи тихо. То були партійні представники й деякі діячі музичної культури. Після концерту я повернувся до лікарні. Через деякий час довідуюся таке: напередодні приїзду хору Роберта Шоу ректора консерваторії М. Ф. Колессу викликали в обком і дали таку вказівку:
“Ми знаємо, що цей хор буде добре співати. Але ж це американський хор! Так що ви там відповідно маєте зорієнтувати педагогів і студентів, щоб не дуже так і реагували на їхній спів”.
Такий був противний отой партійний режим. Просто жахливий режим. Усе в ньому було під контролем. Я не знаю, яку відповідну розмову мав у консерваторії Микола Філаретович, але те, що всі партійці й дехто з музикантів реагували мовчки на спів хору, я бачив своїми очима.
Десь на другий чи третій день мені дуже захотілося поговорити з Робертом Шоу. Він мене вразив своїм професіоналізмом, і я знав, що ніхто, ні я, ні інші дириґенти в Союзі на такому рівні не співають. Але ж американці співають! Виходить, можна так співати! Думаю, треба з ним поспілкуватися, як йому це вдається.
Я й раніше якось говорив, що хочу зустрітися з Робертом Шоу, і в капелі казав, а мене весь час відмовляли: “Павле Івановичу, ну навіщо він вам здався, то ж американський дириґент, американський хор, не треба він вам”. А я завжди відповідав: “Хіба ж я з ним про політику розмовлятиму? Я й не розуміюся в ній! Мене цікавить одне – як йому вдається досягти такого високохудожнього звучання хору!”.
Роберт Шоу жив у готелі “Інтурист”. Ось я приходжу туди раненько. А там уже кагебісти все контролюють, вони до мене – чого мені треба. Я їм кажу, що хочу бачити дириґента Шоу. Кагебісти мені відповідають: “Он еще отдыхает”… “Ага, відпочиває…”, – думаю собі, а їм кажу: “Если он отдыхает, то я подожду”.
І сів чекати. Жду, жду, одну годину, другу… І ось він спускається сходами вниз. Із ним перекладачка. Я підходжу до нього й кажу, що маю велике бажання поговорити з ним. А він: “Ходімо, ходімо”, – й бере мене під руку, веде до ресторану (він ішов снідати). Звичайно, я йому представився, розповів хто я такий. А він був майже одного віку зі мною, на два роки молодший від мене. Зайшли до ресторану, сіли за столик. І пам’ятаю, що принесли нам на тарілочках по дві сосиски й каву. Ми сидимо, їмо ті сосиски й розмовляємо… Говорили ми не дуже довго.
Пригадую, що насамперед я його запитав, чому він розташовує хор квартетами. У нас це ще не було прийнято. А він мені пояснює: “Якщо шаховим порядком ставити хор, наприклад тенор попереду, сопрано за ним і т. п., то збільшується відповідальність на кожного співака. Кожен співак має цілком віддатися музиці. А якщо він стоїть у своїй групі альтів, сопрано чи басів, то він може й уникати повної віддачі, лише підспівувати свою партію, а враження створюватиме, наче він співає. А фактично він лише ротом артикулює, а інші співають. А в такому разі, коли стоять квартети, якщо співак не заспіває якоїсь миті, то відразу буде чути провали, пустоти. Але головне – це наша праця над інтонуванням”. Так він мені сказав.
Я ніколи, правда, не практикував такого розташування хору й завжди дотримувався традиційного розташування. А ось у Києві згодом, після Шоу, таке розташування дириґенти практикували. Але знаю, що звучання хорів після такого розташування не змінювалося на краще. Виходить, що квартетне розташування хору ще не забезпечує якості співу.
Хор можна ставити як завгодно, і якщо він справжній хор, він обов’язково співатиме гарно. А якщо хор професійно не інтонує, то як ти його не розташовуй, усе одно звучатиме погано. У Шоу це було прекрасно, а в наших дириґентів – ні. Мені здається, що квартетний спосіб розташування хору в нас прижився скоріше для зовнішнього ефекту, для ока. Бо якщо народні хори мають танцюристів, інструменталістів і цим можуть доповнити своє звучання, то академічний хор тільки співає. І треба так співати, щоб люди могли дві години слухати тебе з захопленням. Має бути таке майстерне виконання, такий звук, який їх не дратує, а чарує їхні душі. Інакше люди порозбігаються.
Справа в тому, що рівень кожного співака, кожної партії має бути високий. Тоді хор може брати твори середньої складності, й вони одразу звучатимуть. А якщо хор співає інтонаційно не точно, то й давно вивчені твори, які вже й набридли співакам, звучатимуть так, наче їх тільки-но починають вивчати.
Зараз дуже мало співаків, які чисто інтонують, бо вони навчені чути лише півтон. А в співі, як на скрипці: палець не пересуваєш, а лишень пригинаєш туди-сюди і вже змінюється інтонація, чверть тону, чи вісімка. Так що під скрипку колись і в церквах учили співу. І дириґенти мають абсолютно чисто інтонувати, бо інакше не знатиме, чи його співаки правильно інтонують, і тоді дириґент не зможе поправити такий спів. А якщо й почне поправляти, то співак йому може сказати: «А я чую, що у вас не точна інтонація». І таке трапляється. Треба, щоб дириґент був упевнений у своєму вмінні.
…На початку 1998 року, через 36 років після знайомства з Робертом Шоу, трапилась нагода відновити з ним контакт. Я передав йому через Оксану Родак, яка приїздила з Канади до Києва на музичне стажування, листа й дві касети з записами «Шедеврів української хорової музики» та «Хорової спадщини М. Леонтовича». Це ті записи, що я здійснив з хором студентів Київської консерваторії.
Сподівався на відгук Шоу про спів студентського хору й на відновлення нашого спілкування. Через місяць отримав відповідь за підписом його адміністративного асистента Ноли Фрінк. Мені дякували за листа й касети та відзначали «надзвичайний рівень виконання музики». На жаль, Шоу вже не зміг листуватися, бо мав слабке здоров’я. Рівно через рік він помер. Я з великою повагою згадую свого однодумця – видатного американського дириґента, надзвичайно талановитого й працьовитого майстра. До речі, Роберт Шоу не мав музичної освіти – вивчав філософію й літературу та співав у студентському хорі, й перший хор, який він організував, також був студентський.
2008, 2013