170-ліття Олександра Мишуги – “Солов’я України”

Олександер Пилипович МИШУГА (по сцені Філіппі-Мишуга)

1853–1922

Співак (тенор), педагог

Олександер Мишуга народився 20 червня 1853 р. в с. Новий Витків, тепер Львівської обл. Закінчив Львівську консерваторію (у В. Висоцького), вдосконалював майстерність у Мілані. Жив і працював у Львові, Варшаві, Стокгольмі. Помер 9 березня 1922 року, перебуваючи на лікуванні на курорті, неподалік від м. Фрайбург (Німеччина). Перед смертю О. Мишуга заповів, щоб його поховали в рідному Виткові. Учні й вірні шведські друзі виконали заповіт співака.

Олександер Мишуга один з перших українських співаків широко пропагував за кордоном рідні народні пісні, твори українських композиторів і зарекомендував себе їх яскравим інтерпретатором. У сузір’ї прославлених співаків світу він займає одне з перших місць як представник неперевершеної італійської школи бельканто, особливості якої співак вдало поєднав із суто українською задушевністю.

Виступи О. Мишуги на європейських оперних сценах викликали захоплення й подив. Його називали “королем тенорів”, “пісень дивних чародієм”, “солов’єм України”, “кумиром публіки”. Виступи співака на оперних сценах Львова, Києва, Варшави, Кракова, Праги, Відня, Петербурга, Стокгольма, Лондона та багатьох інших міст Європи проходили з великим тріумфом.

Створені Мішугою образи (а їх понад 40) золотими літерами вписані в історію українського і світового мистецтва.

З самого початку сценічної кар’єри О. Мишуга займався педагогічною діяльністю. На запрошення М. Лисенка шість років працював професором його Музично-драматичного інституту, а також Вищого музичного інституту імені Ф. Шопена Варшавського музичного товариства. Серед його учнів – Михайло Микиша, Марія Тессейр-Донець, Яніна Королевич-Вайдова, Софія Мирович, Зоф’я Заєлло, Єва Бандровська-Турська, Яніна Тіссерант-Паржинська, Ірена Строковська-Фариашевська, Майя Чінберг та багато інших.

“Мишуга був співаком з Божої ласки. Коли Карузо вражав блиском сили і металу, то Мишуга чарував, а враження, яке викликала його гра, – то була тайна експресії, настрою, переконуючої сили гіпнозу і ще чогось більше, що виривалося з-під усякого аналізу. У нього було те, що говорив великий Еверарді: “Не звук співає, а співає душа!”  (Степан Чарнецький, театральний критик).

Михайло Іванович Головащенко, музикознавець

Меморіальний альманах “Видатні Українці минулих століть” (2001)