Іван-Ярослав ГАМКАЛО,
дириґент Національної опери України,
професор, член-кореспондент
Національної академії мистецтв України,
член Європейської академії музичного театру
Небом даний талант
Із мистецтвом Павла Івановича Муравського й керованої ним державної капели «Трембіта» я познайомився в середині 1950-х років, коли приїхав у Львів навчатися в музично-педагогічне училище імені Ф. Колесси. В той час тут навчалися С. Турчак, А. Кушніренко, Т. Микитка, І. Жук, Р. Бабич та інші талановиті хлопці. Оскільки, крім гри на різних інструментах, займалися дириґуванням і співали в хорі, то, закономірно, старалися відвідувати хорові й симфонічні концерти у Великій залі консерваторії (тепер зала Філармонії). Тоді у Львові були дуже популярні Шевченківські концерти. Щоб задовольнити всіх бажаючих, керівництво спершу повторювало концерт на наступний день, а згодом проводили три, чотири і більше, бо всі концерти проходили при переповненій залі. А Театр опери та балету теж почав проводити подібні концерти, які також проходили з великим успіхом при повних аншлагах.
У філармонійних концертах брали участь найкращі музичні сили, в першу чергу філармонії, популярний читець Бондаренко, який емоційно читав «І мертвим і живим», що в роки хрущовської відлиги захоплено сприймала публіка й дедалі більше виявляла український патріотизм. Вершиною тих концертів завжди був виступ капели «Трембіта», яка крім «Заповіту», який піднімав залу, обов’язково виконувала «Думи мої», «Реве та стогне Дніпр широкий», хор бранців «Ой, нема, нема», «У туркені по тім боці» М. Лисенка, багато творів на «біс».
Авторитет «Трембіти» у Львові був дуже високий. Якщо хтось у товаристві представлявся співаком «Трембіти», то його сприймали з не меншою увагою, як соліста оперного театру. Якщо голосистий випускник музичного училища діставав призначення в капелу, то його колеги казали: «Ого, ти дивись, йому пощастило співати в Муравського». Основним ядром капели були ще довоєнні співаки, які вижили, правда не всі, після тяжких років поневірянь у Казахстані. Це були залізні хорові кадри, співаки хорів Д. Котка, М. Колесси, хорів духовних навчальних закладів. Із ними Павло Іванович скоро знайшов спільну мову, полонив своєю енергетикою, високою вокально-хоровою культурою, вродженою глибокою музикальністю, й, на їхнє побажання, після багаторічної служби на флоті перейшов на спілкування рідною мовою.
Кожен концерт капели був очікуваний музичною громадськістю й перетворювався на музичне свято та проходив під бурхливі оплески зали. Дириґент чарував усіх чудовим виконанням капелою творів без супроводу (а капела), красивим тембром, чистою інтонацією, гнучким фразуванням і глибоким проникненням у зміст твору. В творах а капела Павло Іванович представив повну хрестоматію української хорової музики – твори М. Леонтовича, М. Лисенка, Ф. Колесси, В. Барвінського, С. Людкевича, Г. Давидовського, П. Козицького, С. Воробкевича, Я. Ярославенка, М. Колесси, Є. Козака, О. Кошиця, а також С. Танєєва, А. Аренського, В. Шебаліна. До сьогодні пам’ятаю незабутній вечір в 2-х відділеннях із творів М. Леонтовича. До нього таких проектів у Львові ніхто не створював. Це був великий екзамен для хору – витримати спів без супроводу понад 2 години, а особливо для дириґента, бо кожна перлина М. Леонтовича відрізняється одна від іншої не тільки тональністю, хоровою фактурою, вокально-хоровим завданням, а й змістом. Свою любов до Леонтовича, відданість його хоровій спадщині Муравський проніс протягом усього творчого життя і вже з хором Київської консерваторії ця велика любов стала кульмінацією. Записані в 1977 році до 100-річчя композитора московською фірмою «Мелодія» в 1979 році три великі диски були відзначені найвищою нагородою України – Державною премією імені Т. Г. Шевченка.
Враховуючи історичну традицію й любов львів’ян до чоловічого хорового співу, Павло Іванович чоловічим складом капели виконував найпопулярніші чоловічі хори: «Закувала та сива зозуля» П. Ніщинського, хор бранців з «Гамалії» та «Яна Гуса» М. Лисенка, «Огні горять» С. Воробкевича, «Гуляли» О. Нижанківського, хор «Ноченька» з опери «Демон» А. Рубінштейна та ін.
«Трембіта» виконувала твори і великої форми в супроводі симфонічного оркестру філармонії, такі як 9-та симфонія Бетховена, «Реквієм» В. А. Моцарта та «Реквієм» Дж. Верді, «Пори року» Й. Гайдна, «Б’ють пороги» М. Лисенка, «Хустина» Л. Ревуцького, «В Карпатах» Р. Сімовича, «Людина» М. Скорика. Я вперше почув ораторію Г. Ф. Генделя «Юда Маккавей», якою дириґував Г. Паїн, який на речитативах сходив з-за пульта і на роялі виконував партію чембало. Проте найбільший успіх мав «Кавказ» С. Людкевича, яким дириґував М. Колесса. Героїко-драматична поема Т. Шевченка та конгеніальна музика С. Людкевича завжди до глибини душі хвилювала львівську публіку, а присутній у залі автор завжди під бурхливі овації мусив виходити на сцену й дякувати за гарячий прийом.
Чим же так покоряв львівську публіку П. Муравський? Перш за все красивим тембром хорового звучання, чистою інтонацією, збалансованим звучанням хорових партій, тобто злагодженим, органним звучанням хору, переконливою інтерпретацією виконуваних творів. А нас, молодих адептів дириґентського мистецтва, захоплював умінням вести себе під час концерту, артистизмом, емоційним впливом на хор і публіку, рідкісною для хорових дириґентів живою технікою дириґування, якої він навчався не в консерваторії, а під час репетицій такого майстра як Натан Рахлін. У Львові капела отримала звання заслуженої, а він – почесне звання народного артиста України, бо за свідченням відомих українських музичних діячів України та СРСР «Трембіта» була найкращим хором в Україні. Але головне в тому, що у Львові Павло Іванович усвідомив себе українським патріотом, подвижником рідної музичної культури, талановитим і активним продовжувачем її славетних традицій.
Переїхавши в 1964 році в Київ і очоливши рідну йому капелу «Думка», він застав її запущеною, як у творчому, так і в організаційному плані. Знаю, працювати йому тут було нелегко – треба було все починати спочатку. Але талант і творча енергія скоро почали давати свої плоди. Вже в грудні того ж року капела під керівництвом С. Турчака з тріумфом виконала надзвичайно трудний, монументальний «Кавказ» С. Людкевича з нагоди його 85-річчя. Присутній у Колонному залі ім. М. Лисенка автор не очікував такого успіху й не знаходив слів подяки виконавцям.
Якось при зустрічі з Павлом Івановичем ми розговорилися про творчість С. Людкевича і про такі загальновідомі твори як «Кавказ» і «Заповіт». Але я звернув увагу, що такий цікавий твір, як кантата «Наймит» на слова І. Франка, лежить у шухляді композитора й широка музична громадськість мало знає про нього. При цьому я натякнув, аби капела «Думка» взялася за цей твір. Павло Іванович не заперечив. Відвідавши у Львові композитора, я попросив у нього клавір «Наймита» для капели «Думка» й передав Павлові Івановичу. На жаль, скоро навколо Муравського в капелі і в Міністерстві культури почали згущуватися хмари, в результаті чого Маестро брутально відлучили від колективу, а клавір кантати «Наймит» згорів під час пожежі в його квартирі.
20 листопада 1968 року ми зустрілися з Павлом Івановичем і капелою «Думка» на сцені Донецької філармонії, в якій я керував симфонічним оркестром. З нагоди 50-річчя популярного композитора Платона Майбороди відбувся вокально-симфонічний концерт. Капела в супроводі симфонічного оркестру щиро й переконливо виконувала хорові та вокальні твори ювіляра, які викликали великий ентузіазм у переповненого залу.
Про його брутальне звільнення з капели в 1969 році вже не раз писалося, й воно стало для керівника великою несподіванкою, бо жодних приводів для цього не було. Перед тим капела одержала найвищу оцінку в Москві. Музичні діячі України та СРСР були одностайними в тому, що «Думка» в прекрасній творчій формі і є найкращим хором України. Ця драматична історія стала для П. Муравського незагойною раною всього подальшого його життя. Адже ніякі звернення в найвищі державні та партійні інстанції Києва та Москви не дали жодного результату. Щира, відверта, вихована українською сільською родиною та її мораллю людина не переносила брутальності в колективах, що йде від некомпетентних директорів-самодурів, яких ставлять зверху, чиновників Міністерства культури та вищих партійних інстанцій, які не мали елементарного поняття в музиці та хоровому співі. Талановитий, чесний, одержимий магією хорового співу Майстер виявився ніким і нічим не захищений і став черговою жертвою тупої чиновницької машини. В тих «іграх» обов’язково використовувалася п’ята колона, яка була в кожному колективі: непрофесійні артисти, активісти профспілкових і партійних організацій, які в цій роботі шукали самореалізації. Коло них гуртувалися посередності, невдоволені високими вимогами керівника, вони організовували різні письмові звернення у вищі інстанції, які інформували верхи так, як їм хотілося. На жаль, «на горі» їх часто більше слухали, як художнього керівника колективу. В 1960-х роках жертвами такого свавілля ставали найталановитіші українські дириґенти, під керуванням яких їхні колективи досягли найвищого творчого піднесення. З Львівського оперного театру мусив піти Я. Вощак, з Одеського – М. Покровський, з Київського – В. Тольба, згодом К. Симеонов, із Державного симфонічного оркестру України – його засновник ще з 1937 року Н. Рахлін, із Київського камерного оркестру – І. Блажков та інші. Після війни були репресовані головний хормейстер Київської опери М. Тараканов, художній керівник Гуцульського ансамблю пісні і танцю Д. Котко, а в 1930-ті роки не пожаліли куль для керівника Харківської капели О. Брижахи, легендарного дириґента й хореографа В. Верховинця, не кажучи про незмірне число знятих із посад, висланих за межі України. Та що говорити про Україну, де проводилась цілеспрямована політика знищення всього національного, коли в Москві у Великому театрі, починаючи з 1938 року, кожні п’ять років брутально знімали таких видатних головних дириґентів, як С. Самосуд, А. Пазовський, М. Голованов, О. Мелік-Пашаєв.
На жаль, серед тих ідеалістів мистецтва опинився й Павло Муравський. Але справжній талант, як жива квітка, навіть з-під асфальту, але пробивається до Сонця.
Перейшовши на основну роботу в Київську консерваторію й очоливши хоровий клас, П. Муравський теж, на жаль, мусив починати все спочатку, бо ця відповідальна робота з виховання молодих хормейстерів у хоровому колективі була перед тим роздавлена. Керівники хорового класу мінялися, й про систему та методику виховання молодих спеціалістів не могло бути мови. Він любив повторювати своє кредо: «Для того, щоб студент-хормейстер у майбутньому став професіоналом, він повинен співати в дуже доброму хорі й засвоювати професійні навики під керівництвом висококваліфікованого керівника». Незважаючи на плинність учасників студентського хору, він зумів із хором консерваторії виконати такі найскладніші вокально-симфонічні твори, як «Урочиста меса» Л. Бетховена, «Ґлорія» А. Вівальді, «Україна моя» А. Штогаренка, хорову партію Другої симфонії Г. Малера, записав платівку української церковної музики і вже згадувані три грамплатівки хорової музики М. Леонтовича.
Муравський уперше в житті зі студентським хором почав виїздити за кордон: у Чорногорію, Німеччину, Канаду й багато разів у Швейцарію, де його гаряче приймала тамтешня публіка, й він ніби отримав моральну компенсацію за втрачену роботу в капелі «Думка». За час роботи в консерваторії Павло Муравський став професором, почесним академіком Національної академії мистецтв України, Героєм України й побив рекорд активного творчого довголіття у світовому дириґентському виконавстві.
Тепер, із перспективи часу, можна поставити таке запитання: «А чи міг би Павло Муравський досягнути всього цього в капелі «Думка»? Для мене це запитання риторичне. З філософського погляду напрошується відповідь: «А може, й добре, що він вчасно пішов звідти».
Його часто можна було зустріти на хорових і не тільки хорових концертах у філармонії. В мене збереглася світлина в кабінеті А. Авдієвського, ще на старій адресі по Володимирському узвозу, після концертного виконання в 1981 році фольк-опери Є. Станковича «Цвіт папороті», яке викликало справжній фурор у музичному житті Києва. Муравський щиро радів успіху народного хору імені Г. Г. Верьовки, його керівника й особливо композитора Є. Станковича. Павло Іванович часто працював у журі різних хорових конкурсів, фестивалів і завжди підтримував молодших колег.
…У 1988 році уряд УРСР своєю постановою виділив членам творчих спілок України на березі річки Козинка, в долині перед селом Козин, ділянку для дачного кооперативу «Мистецтво». Звичайно забудова тривала довго, бо не всі мали досвід у будівництві й відповідні матеріальні ресурси. Так склалося, що наші ділянки опинилися на одній вулиці й майже навпроти. Будівництво дачі Павла Івановича затяглося, але коли хата вже була зведена, він почав появлятися на ділянці. Їхав він із Києва автобусом по Старообухівській дорозі до санаторію «Жовтень», а звідти, через кооператив «Золоті ворота», де охорона з собаками нікого стороннього не пускала, він якимсь чином проходив і пішки прямував до своєї хати. Він цілий день, із заступом або сапою, не випрямляючи спини, працював. Бачачи, що він і не думає присісти відпочити, я деколи переривав його працю й запрошував до себе на гарячу страву та чарку. На веранді, за столом Павло Іванович багато розказував про своє життя, творчість, успіхи й драми (ці його детальні оповіді вміщено в книжці О. Бенч «Павло Муравський. Феномен одного життя»). Тема його відлучення од капели «Думка» була чорним лейтмотивом усього його подальшого життя і всіх наших розмов. Він дуже вникав у ситуацію сучасного хорового співу, радів успіхам талановитих молодих хормейстерів, переживав творчі невдачі й гостро засуджував імітацію хорової творчості, яку інколи деякі особи підносили як прогрес, продовження славних традицій тощо.
Один з його монологів 12 жовтня 2003 року я записав під час обіду на моїй веранді під виноградом:
«По-перше, треба, щоб у державі були мудрі голови, як у Міністерстві культури, так і в адміністрації Президента, які могли б фахово сказати, що в мистецтві добре, а що погано. Колись Пилип Козицький, який був головою Комітету в справах мистецтв, а це було ще перед війною, почув капелу «Трембіта», якою керував Петро Гончаров, колишній реґент, він володів чудовим хоровим слухом. А «Думкою» в цей час, після Нестора Городовенка, керував Олександр Сорока, який був досить грамотним хормейстером, але капела співала все гірше й гірше. Тоді Пилип Козицький каже: «Не може обласна капела співати краще від республіканської» і поміняв керівників. Петра Гончарова перевів у «Думку», а Олександра Сороку – в «Трембіту». Я був хормейстером у «Думці» при Гончарову. Він задумав виконати месу H-moll Й. С. Баха, а я розучував її по партіях. Він дуже погано бачив і носив спеціальні окуляри, які давали йому можливість тільки зблизька щось бачити. Ось я працюю з партіями, а він сидить у залі й раптом каже: «А в цій партії там має бути фа-дієз, а не фа». Ми всі були вражені, що майже незряча людина так чує і в деталях знає ноти кожної партії.
Таких, як Пилип Козицький, зараз нема ні в Міністерстві, ні в консерваторії. Я з великим болем споглядаю, як у консерваторії немало сірих професорів, які виховують подібних собі сірих спеціалістів. Я вчився дириґуванню в класі Гліба Таранова, який був освіченим музикантом і нічого не розумів у дириґуванні. Але я ходив на репетиції та концерти Натана Рахліна й дивився, якими жестами він добивається звучання оркестру. Я побачив, що він дириґує не витягнутими руками, як навчають деякі наші професори, а свої руки, дуже еластичні й живі, він тримає біля грудей, біля серця, біля душі. Якось я з «Трембітою, а він з Державним симфонічним оркестром виступали у Великій залі Московської консерваторії. Концерт мав великий успіх, і після концерту Натан Рахлін підходить до мене й, торкаючи паличкою, каже: «А Ви ж у мене вчилися…». І це правда, хоч я й не був його студентом …».
Якось під час наступних зустрічей у мене на веранді Павло Іванович каже: «Знаєш, Іване, що я думаю? Я думаю, коли ми з тобою постаріємо (а йому було понад дев’яносто), то переїдемо і тут будемо жити. Навколо така тиша, краса, берези, сосни, поруч річка». А я кажу: «Павле Івановичу, мені до старіння ще трохи далеко». А він: «Ну, не зараз. Я думаю ще років зо 20 попрацювати, а тоді вже переїду сюди жити»…
Справді, таким оптимізмом, духовною й фізичною силою та любов’ю до життя й до праці володіють обдаровані з високості люди.
P. S.
Павло Муравський мріяв і старався організувати взірцевий академічний хор та записати з ним «Пісенного «Кобзаря» – 200 хорових творів на слова Тараса Шевченка до його 200-річчя й свого 100-річчя.
На жаль, заповітні мрії Майстра не збулися… Скромно відзначивши в колі рідних та близьких своє 100-річчя, Маестро готувався до прощального концерту в Національній філармонії, де мав виступити він зі своїм студентським хором та його учні зі своїми хорами. Це мало бути хорове свято школи Павла Муравського. Та 6 жовтня Павло Іванович відійшов – і осиротіли його учні, й осиротів берег Козинки. 9 жовтня у фойє Національної філармонії України зібралися на прощання з легендою українського хорового мистецтва сотні учнів, послідовників, шанувальників Маестро, щоб провести в останню путь на Байкове кладовище його прах.
Та Небом даний талант лишається жити духом своїм у наших серцях і думках. Справді, дух Муравського невмирущий, бо наділений могутньою волею жити…
20.10.2012,
14.11.2014