Я працюю хоровим дириґентом досить давно, і час від часу в мене виникало бажання поділитися власним досвідом у хоровому співі з молодими майбутніми хоровими фахівцями.
Я думаю, що коли мені вдалося, хоч і не без труднощів, перевести хор на акапельний спів, то це можуть зробити й інші хормейстери. Для інших це буде легше, бо є кому порадити, а в мене таких порадників не було. В хоровому мистецтві були праці хормейстерів К. Пігрова й М. Колесси про те, як навчити дириґувати. А я випрацював свій метод, як навчити чисто співати.
Співоча основа
Кожна людина, досягнувши відповідного віку, мріє опанувати якусь галузь культури, науки, промислового чи сільського господарства. Але не завжди вибір свого фаху буває вдалим.
Стосовно музики, то тут потрібні вроджені музичні здібності, аби стати піаністом, скрипалем чи професіоналом гри на духових інструментах. Але я вважаю, що найскладнішим музичним фахом є дириґентсько-хормейстерський.
Дириґент-хормейстер, окрім спеціальних музичних здібностей, повинен мати особливе обдарування, спрямоване на майбутню працю з хоровим колективом. А хор – це співаки з різною музичною підготовкою, з різними характерами й різною працездатністю. Хормейстерові належить усіх цих людей об’єднати, творчо заохотити, внести певне творче натхнення, щоб досягти високого виконавського рівня.
У виборі цієї професії буває багато помилок. Наприклад, молода людина вивчає гру на фортепіано, скрипці, духовому інструменті. Але згодом, протягом якогось навчального терміну виявляється, що студент не може далі навчатися. В таких випадках часто вирішують це питання переходом на дириґентсько-хоровий факультет. Унаслідок такого вибору, студент формально переходить із курсу на курс, закінчує музичний вищий навчальний заклад, не набувши всіх тих навиків, які потрібні для праці з хоровим колективом. Часто так буває, що студент, закінчивши хоровий факультет, витративши державні кошти, не працює за фахом, а йде співати в якийсь хоровий колектив. А для того, щоб співати в будь-якому професійному хорі, не обов’язково закінчувати консерваторію.
Враховуючи всі ці обставини, думаю, що на хормейстерський факультет необхідно не тільки дуже уважно відбирати абітурієнтів по всій території України, а навіть шукати тих, які мають талант для хормейстерської праці. Під час приймальних іспитів постійно зустрічаюся з недостатнім відчуттям чистоти вокальної природи, інтонації. І не тому, що в абітурієнтів поганий музичний слух, а тому, що за період навчання в музичних школах слух виховується лише в межах темперованого строю. Думаю, що виникає потреба вивчати в школах сольфеджіо з вокальною специфікою, заснованою на акапельному співі. Після такого навчання ті, які бажають стати хормейстерами або співаками, матимуть відповідну вокальну інтонаційну підготовку. Тоді у вищому навчальному закладі з такими студентами швидше можна буде займатися справжньою творчою професійною роботою. Доводиться спостерігати, як добре абітурієнти реагують на інструментальне звучання і як неточно, між нотами, співають вокальні мелодії. Але згодом ті студенти, які приходять на перший курс, співають разом зі студентами старших, уже підготовлених курсів, і досить швидко засвоюють чисту вокальну інтонацію.
Думаю, надалі на хоровому факультеті було б корисно проводити екзамени, звертаючи максимальну увагу на вокальну музику. Україна володіє чудовим співочим матеріалом, і дуже шкода, що цим багатим матеріалом професійно володіє лише незначна кількість дириґентів. Хоровий колектив зазвучить художньо тільки тоді, коли дириґент буде в змозі ствердити професійну співочу основу, методом акапельного співу, розвиваючи таким чином внутрішній слух, вокальну інтонацію й академічний тембр. Вивчаючи хоровий твір, необхідно проводити репетиції (початкові) по партіях, у повільному темпі, малою динамікою й майже без техніки дириґування. Але коли твір вивчено й проводяться загальні репетиції, тоді потрібна й техніка дириґування, і всі нюанси, які зазначені в партитурі хорового твору.
Дириґентська техніка може не тільки допомагати в хоровому співі, а може й перешкоджати. Це буває під час репетицій, коли співак пильнує за рукою дириґента. В той час завжди, в ауфтактах, у кінці окремих нот звук «стягується», створюються звукові «конуси», а від цього музична фраза скорочується, втрачається кантилена. І тому закінчення фраз і окремих нот має бути не за рукою, а за звучанням музики. Вся основна репетиційна робота проводиться по партіях. Усе залежить від того, як дириґент проводить цю чорнову роботу. Без завершення співочої технології неможливо отримати мистецьке, професійне звучання. Таким чином, вивчений твір дуже довго зберігає свою мистецьку якість, і навпаки, вивчений поверхово твір, завжди (навіть тоді, коли співаки знають твір напам’ять) не створюватиме враження. На чорнових репетиціях необхідно менше тактувати руками, а більше тягнути звук, і це дириґент має відчувати в руках. У період вивчення твору головне проводити репетиції по партіях. Усі штрихи, нюанси, динаміку, темпи, які помічені в партитурі, повністю виконувати вже на загальних репетиціях.
Отже, щоб виховати хор, довести його до професійного звучання (навіть у самодіяльності), необхідно закласти співочу основу. Бо, коли ми будуємо будинок, то кладемо цеглу на фундамент, а не прямо на землю.
Акапельна робота важко дається, але це тільки на якийсь період. Зате згодом твори середньої складності звучать одразу, «з листка», так, ніби на вивчення твору було затрачено багато репетицій.
Акапельний спів
Досягнути найвищого виконавського рівня в хоровому колективі або з солістом можливо, працюючи в стилі акапельного співу.
Коли я працював ще художнім керівником і головним дириґентом капели «Трембіта» у Львові, то вирішив перебудувати свою хорову роботу на стиль а cappella. Спочатку було складно, бо вивчати хорові твори за допомогою фортепіано значно легше, ніж вивчати без музичного супроводу. Але це було спочатку. Поступово співаки капели відчули професійний, виконавський зріст. Такий спосіб роботи увійшов у звичку. Потім капела вивчала хорові твори великої форми без підтримки фортепіано. І поїхали ми на гастролі у Вірменію, виступали у Єревані з вірменським симфонічним оркестром і вірменськими солістами. Виконували реквієм Дж. Верді. Дириґував твором Оган Дурян. Він закінчив Єрусалимську консерваторію, удосконалював дириґентську майстерність у Паризькій консерваторії й багато разів виступав з різними симфонічними оркестрами світу. Саме тоді він повернувся на батьківщину – в Вірменію. У приміщенні філармонії капела чекала дириґента на репетицію. І коли він з’явився, то не став питати про концертмейстера, а підійшов до фортепіано, взяв тональність п’ятої частини реквієму (подвійний хор) і почав дириґувати капелою. А коли проспівали, Дурян з великим задоволенням сказав: «Такий хор, як ваш, є ще в Парижі, бо також може співати найбільші хорові твори а cappella».
Коли мене перевели художнім керівником і головним дириґентом у капелу “Думка”, то я застосував стиль акапельного співу і в “Думці”. І “Думка” звикла до акапельного співу, і спів капели піднявся на високий рівень.
Потім я цей метод застосував і в хорі Київської консерваторії. Вся хорова робота в консерваторському хорі стала провадитися за допомогою камертону.
Камертон з’явився і в інших хорових колективах. І поступово розповсюдився на всю Україну. І тепер усі дириґенти користуються камертонами. Камертони з’явилися і в магазинах.
Але це не означає, що коли дириґент перейшов на роботу з хором за допомогою камертону, він уже досягнув високого професійного виконавського рівня. Все залежить від того, в межах темперованого строю чи в природному ладові працює хормейстер. Якщо хормейстер працює в межах темперованого строю, то такий спосіб матиме формальне значення. А справжній професійний рівень буде тоді, коли хормейстер буде в змозі працювати з хором чи солістом у природному ладові. А для цього необхідно розвинути відповідно свій внутрішній інтонаційний слух.
Робота над хоровою партитурою в домашніх умовах повинна мати професійний художній рівень. У домашніх умовах необхідно вчитися в двох напрямках. Спершу провести початкову, чорнову роботу, а потім співати кожну хорову партію на виконавському рівні.
Таким же способом належить працювати і з хоровим колективом. Вивчати хорові твори необхідно в повільному темпі й на середній динаміці. На початковій роботі потрібно досягнути кантиленного співу, єдності академічного тембру й вокальної інтонації. І тільки потім перейти до художнього виконання всіх нюансів, позначених у хоровій партитурі композитором. На хоровій репетиції вміти проспівати кожну хорову партію й голосом показати, як вона має звучати в кожній хоровій партії окремо і разом. Вивчені таким способом хорові твори довго тримаються на художньому виконавському рівні.
Методика акапельного співу
Чи можливо в дириґуванні розробити методику, аналогічну до методики навчання гри на фортепіано, на скрипці? Яскравий представник російської дириґентської школи М. П. Аносов вважав, що це не тільки неможливо, а й шкідливо. Наше мистецтво залежить від технічних і фізичних особливостей учня більшою мірою, ніж будь-яке інше виконавство.
Можна бути чудовим піаністом, скрипалем, композитором чи будь-яким іншим виконавцем, але ще треба мати ті невловимі якості таланту, завдяки яким тільки одиниці стають дириґентами-хормейстерами.
Я глибоко переконаний, доброго хормейстера можна виховати тільки в доброму хорі. Про це я постійно нагадую своїм студентам. На жаль, у нас не всі розуміють це. У мистецьких вищих навчальних закладах дійшло до того, що хормейстера виховують у класах «під рояль», а хоровий клас як основна спеціальність, основа хормейстерського фаху відходить на задній план. Це велика помилка. Я вже давно сам відмовився вести техніку дириґування, бо її може вести будь-хто. Хоч би якою технікою володів студент, але якщо він не знає, як досягти чистого хорового звуку й кантилени, як домогтися справжнього хорового тембру, він ніколи не стане професіоналом. Я часто повторюю: якщо педагоги все життя вчать студентів у класах дириґувати «під рояль», а самі ніколи не дириґували хорами, вони виховують дириґентів двох видів – «розмовників» і «махальників». Такі педагоги можуть багато й довго розповідати про хор, про звук, але вони ніколи не організують професійного хору. І таких горе-педагогів, на жаль, більшість. Тому й не дивно, що кількість педагогів з техніки дириґування та їхніх випускників зростає, а якість хорового мистецтва занепадає.
Одні навчають, як дириґувати, а я навчаю, як чисто співати – даю хормейстерам професійну співочу основу.
Хорова технологія – це складна наука. Її можна засвоїти не на уроках з техніки дириґування, а лише в хоровому класі. Дириґентська техніка може не тільки допомагати в хоровому співі, а може й перешкоджати. Якщо в класі з техніки дириґування він отримує теоретичні знання про звучання твору, то справжнє й реальне знання про свою професію студент може отримати лише через хор. У студентському хорі намагаюся виховати студентів на співі осмисленому, образному як за тембровими відтінками, так і за динамікою. У хорі студент отримує весь комплекс знань.
Уже багато років випускники нашої консерваторії (з 1995 – музичної академії) працюють зі своїми хоровими колективами тільки за допомогою камертону. Цей спосіб роботи з хором розповсюдився і на дириґентів інших хорових колективів. Зараз усі розуміють, що успіх художнього виконання хорових творів, уся краса у співі (й не тільки в хоровому) залежить від чистоти. Бо тільки чистий спів, як чиста вода, чисте повітря, чиста душа, зможе задовольнити й зворушити людину.
А що треба робити, аби досягти високого художньо-виконавського рівня? В першу чергу, відмовитися від репетицій за допомогою музичного інструменту й провадити репетиції виключно голосом під камертон. Це дасть можливість і дириґентові, й співакам загострити свій внутрішній слух настільки, що кожний зможе реагувати на найменші інтонаційні відхилення. Така робота поступово увійде в творчу звичку, і не буде здаватися такою складною, як спочатку. Мине якийсь час, і всі відчують творче зростання хорового колективу. Це не означає, що від музичного супроводу треба відмовитися назавжди, тому що є дуже багато чудових хорових творів, які написані з інструментальним супроводом. Їх треба виконувати, а сама репетиційна робота має бути без супроводу. А супровід корисно підключити за 2–3 репетиції до концерту.
І в такому разі хор настільки буде ансамблево скріплений у хорових партіях, що навіть неналагоджений рояль не зможе порушити міцності виконуваної тональності. Найперше, чим повинен займатися дириґент-хормейстер, це – постійно, систематично, наполегливо й щиро працювати над підвищенням виконавської майстерності свого хорового колективу. Для цього необхідно спрямувати всі свої творчі здібності за методикою акапельного співу. Треба вміти знайти красу не тільки в цілому хоровому творі, а й у кожному акорді, в кожній заспіваній ноті. Але і це ще не все вирішить, не забезпечить повністю високого рівня мистецького співу, якщо не буде створено відповідних умов для творчої праці. Дириґентам-хормейстерам, які поки що не опанували методики акапельного співу, доводиться працювати за допомогою фортепіано. Але всі роялі й піаніно по малих містах і селах (а в більшості й по містах великих) розладнані.
Працюючи за допомогою такого інструменту, дириґентові не тільки важко зберігати наявний у нього музичний слух, а навіть він погіршується. І тому, враховуючи такі обставини, було б дуже добре, корисно і надзвичайно необхідно створити при кафедрах хорового дириґування відділення налагодження й дрібного ремонту музичних інструментів.
Праця без музичного супроводу нелегка. До неї треба звикнути, переключитися не тільки думкою, а й душею. І можу сказати, що ця методика – єдина для піднесення якості, чистоти хорового співу.
Найголовніше у співі – чистота
Найкращий спів – чистий спів. Чистий спів можна порівняти з чистою водою й чистим повітрям. Різниця в тому, що нечисту воду й нечисте повітря легко виявити, а нечистий спів важко. У масовому співі позвикали співати нечисто, між нотами, фальшиво і вважають, що це справжнє мистецтво. А щоб такого не було, то, слухаючи якогось виконавця або групу виконавців, завжди треба мати перед собою якийсь високий виконавський зразок. Це може бути співак, скрипаль, хор або оркестр. І таким чином можна оцінити виконавський рівень виконавців.
Хоровий спів можна поділити на художній і масовий. Художній спів ґрунтується на співочій культурі, а масовий спів культури не потребує. Там просто: зібралися, сіли та й заспівали – десь голосніше, десь тихіше, десь швидше, а десь повільніше. На цьому й закінчується вся підготовча робота. Буває, на такому рівні соліст або хор виходять на концертну сцену.
Яким же шляхом потрібно рухатися, щоб досягти високохудожнього, професійного виконання. Перш за все навчитися працювати в природному ладові. Хто користується темперованим строєм (фортепіано), той ніколи не зможе досягнути художнього співу. Досягнути художнього співу можливо, тільки працюючи в стилі акапельного співу, в природному ладові. Необхідно розвинути внутрішній слух до такого рівня, щоб мати можливість працювати з солістом або хором професійно, не словами, а голосом. Необхідно досягнути кантиленного співу, єдності тембру й чистої вокальної інтонації.
Всі ці вимоги можливо виконувати, тільки користуючись діафрагмою й диханням. Під час співу діафрагма завжди має бути піднята. Міцність діафрагми залежить від динаміки. На піано вона м’якша, а на форте тверда. На крещендо діафрагма поступово твердішає, а на димінуендо пом’якшується. Дихання необхідно затримувати на виконання найбільших фраз. Для кантиленного співу всі ноти повинні тісно з’єднуватись. Усі довші ноти співати з тенденцією на протягнення, а коротші на прискорення. Всі голосні звуки перед приголосними необхідно повністю глибоко витримувати, а приголосні чітко й швидко промовляти. Для кантиленного співу завжди крапку біля четверті співати з тенденцією на продовження, а вісімку біля крапки співати прискорено, але тісно з крапкою. Для єдності академічного тембру всіх голосних звуків, необхідно звуки а-е-и-і-ї наближати ближче до губ. А на високих нотах звукове сходження необхідно переносити в голову й зміцнювати дихання. Для чистої вокальної інтонації потрібно в природному ладові, а сappella, запам’ятати природну висоту всіх інтервалів.
Використати все це допоможе розспіванка по-інтервалах, вокальна інтонація. Чисті звуки завжди об’єднуються й створюють приємне красиве звучання. А нечисті відштовхуються й створюють різке, крикливе, неприємне звучання. Всі ці недоліки можна ліквідувати вмінням працювати в природному ладові. Боротися за якість співу – найголовніше завдання всіх дириґентів-хормейстерів у всіх співочих жанрах.
Хор і співоча культура
Під словом хор треба розуміти співочий колектив без музичного супроводу – а сарреllа. «Хор а сappella являє собою повноцінне об’єднання значного числа людських голосів, здатних передавати найтонші порухи душі, думок і почуттів, які виявляються у виконуваних творах», – так писав Павло Григорович Чесноков (1877–1944), видатний представник російської хорової культури, композитор, дириґент, педагог у праці «Хор и управление им». І я на власному досвіді дійшов до такого самого розуміння хору.
На жаль, у нас починає зникати істинне розуміння хору й смак до справжнього хорового співу. Концерти акапельного співу влаштовують рідко, від випадку до випадку. Таким чином слухачі втрачають можливість насолоджуватися великою кількістю світової музичної класики. І багато шанувальників музики мають зараз дуже обмежене уявлення про різноманітність і багаті можливості хорового співу. На жаль, втрачаються традиції хорового співу. Відомо, що хоровий спів а сappella є одним з найскладніших, найважчих видів музичного виконавства, який вимагає високої культури виконавця й досвіду. Є така примовка: «З ким поведешся, того й наберешся». Має бути порівняння з іншими виконавцями. Зараз такого порівняння немає. А якщо інколи й виступають виконавці високого класу в Палаці “Україна”, то їх зможуть послухати тільки багатії, спроможні заплатити за дорогі квитки.
Художній, професійний, спів потребує вміння володіти хоровою, співочою культурою. Для цього необхідно навчитися працювати в стилі а сappella, на основі природного ладу. Бо в темперованому строї кожна нота має одну висоту, а в природному ладові – три висоти: центральну, вищу і нижчу. Але щоб це почути, необхідно систематично розвивати внутрішній слух. Коли декілька співаків або велика група співаків інтонаційно потрапляють у центральну висоту, тоді лине приємний, красивий звук. А якщо співаки потрапляють у три висоти, тоді виникає неприємне різке, крикливе звучання.
Для хорового співу, найголовніше – домагатися виконавської якості. Наша Україна надзвичайно багата голосовим матеріалом. Але, на жаль, наші хорові колективи ще не досягли у виконавстві рівня самого голосового матеріалу. І тому зараз наші професійні й самодіяльні хорові колективи перебувають на одному виконавському рівні. А різниця між ними полягає в тому, що професійні хори співають за гроші, а самодіяльні з любові до мистецтва.
Хори академічного співу мають перевагу над хорами народними, бо вони мають можливість виконувати хорові твори великої форми: ораторії, кантати, реквієми, хори з опер і великі акапельні твори. Чому хори на середній теситурі співають краще, а на високій різко, крикливо? Це тому, що на середній теситурі голосовий апарат перебуває у відносно спокійному стані, а на високій діафрагма й дихання мають бути у міцному, твердому стані, особливо при виконанні f і ff. Найголовніше у співі – чистота. Нюанси у виконанні твору f – р, темп швидкий або повільний та інші нюанси мають значення. Але тільки через чистоту інтонації можна досягнути високого рівня співочої культури.
Співаючи в стилі а сappella і в природному ладові, хор має можливість досягти високого виконавського рівня. А щоб досягти такого професійного рівня, хор повинен працювати активно, наполегливо, систематично. Працювати за принципом, як у пісні співають: «Серпи взяли, хліб забули». Бо для плідної роботи й великого успіху досить мати десять відсотків таланту і на дев’яносто відсотків треба докласти праці. І така корисна професійна робота має увійти у життєву звичку кожного хормейстера.
Щоб стати дириґентом-хормейстером, професіоналом високого класу, необхідно досконало в природному ладові оволодіти кантиленним співом, академічним тембром і чистою вокальною інтонацією. Розспіванка по інтервалах може бути основою високого професійного співу. Наша розспіванка дає таку можливість, бо вона побудована на інтервалах, і кожний інтервал природного ладу має свою природну висоту. Тому розспіванку не потрібно співати, як мелодію, а співаючи треба аналізувати кожний інтервал зокрема. Працюючи так, це поступово увійде в звичку й залишиться назавжди.
Значними труднощами в роботі керівника хору є те, що не всі студенти розуміють співочу якість і сприймають низьку якість за високу. І тому вимоги дириґента не всі належно виконують, і частина студентів сприймає їх як непотрібний диктант. Вони працюють не активно й гальмують професійний розвиток хорового колективу. І таким чином виявляють недостатній рівень своєї загальної культури.
Щоб опанувати високою музичною культурою, необхідно перед співом почути внутрішнім слухом кантиленне звучання, тембральну єдність усіх голосних звуків і чисту вокальну інтонацію в природному ладові. Необхідно навчитися внутрішнім слухом чути й виконувати «гострі» й «тупі» інтервали. «Гострими» інтервалами називатимемо ті інтервали, які необхідно співати вище, ніж на роялі, а «тупими» ті, які треба співати нижче, ніж на роялі. Все це можна виконати тільки в стилі а сappella.
У більшості випадків початківці навчання хоровому співу не володіють розвинутим від природи голосом, тому перед хормейстерами, керівниками хорових колективів стоїть завдання формувати вокально-технічні навики співаків. Тож корисно звернутися до вокалізів без тексту, що сприяє розвитку професійного музичного розуміння співака. Спів без слів дозволяє зосередити всю увагу на вокально-технічних завданнях. Головне – звуковедення, розподілення дихання, вирівнювання голосних звуків у єдиному тембральному звучанні. Основне завдання вокалізації – кантилена і швидкість.
На основі техніки кантиленного співу формується правдиве звуковедення. Дуже небезпечні динамічні крайнощі: занадто голосний, крикливий спів веде до форсування звуку, й не менш шкідливий для голосу тихий спів. Найкраще виспівувати вокалізи повнозвучним mf, економно витрачаючи дихання. Необхідно навчитися в усіх випадках дихати без зусиль і безшумно. Дихати між двома нотами так, щоб дихання брати за рахунок попередньої ноти. Фразування музики – це деталі творчої роботи, їх треба шукати в процесі розучування творів. Тільки самим послідовним викладанням, як співати, навчити співати неможливо. Навчити можна тільки особистим показом послідовних прикладів голосом. Треба прийти до звучання повного і м’якого, треба навчитися переходити з однієї ноти на другу на одному диханні, без акцентів і «під’їздів».
Основа хору – природність звуковедення
Є хор, а є зібрання співаючих. Є хорове звучання, а є звучання тільки людських голосів. Для хорошого звучання хору в кожній хоровій партії має бути перш за все повна зосереджена увага співаків до своєї партії та бажання кожного зокрема співака злитися зі своєю партією. І зрівнявшись динамікою, силою звуку й тембром, створюють хорове звучання. Таке прагнення всіх співаків завжди буде успішним.
Для професійного художнього звучання цілого хору необхідне повне звукове, інтонаційне, тембральне злиття всіх хорових партій. Інтонаційно чистий звук завжди об’єднується і створює красиве звучання, а нечистий один від другого відштовхується і створюється різке, крикливе, неприємне звучання. Маючи це на увазі, ми досягнемо в хорі загального ансамблю хору. Це буде хорова звучність. Чисто налагоджений звук за інтонацією, тембром і динамікою набуває “летючої” легкості, й такий звук можна почути на рр – навіть у віддалених куточках глядацької зали. Вирівняний і виладнаний акорд набуває летючості, навіть на ніжному рр. Акорд, позбавлений ансамблю й ладу, одразу губиться в хорі, не звучить навіть на голосному ff.
У цілому, можна сказати, що для високого, професійного, художнього звучання необхідно досягнути: злиття кожної партії і всіх партій; злагодженості, вивершеності, точності акорду; нюансів сприйняття й виконання розпоряджень дириґента. Відсутність цих вимог не створить ансамблевого звучання. А відсутність ансамблю знищує хорову звучність. Усе це зв’язано з нюансами. Бо нюанси дають хоровій звучності необхідну виразність, відсутність якої позбавляє її життєздатності: без нюансів хорова звучність мертва. Відсутність ансамблю, ладу або нюансів розвалюють хорову звучність.
Якщо в хорі з хорошою звучністю погана дикція, то безумовно постраждає якість передачі твору, з одного боку, і художність сприйняття, з другого. Відсутність належної дикції сприйняття негативно впливає на художнє задоволення і яскравість передачі, але від цього недоліку не псується хорова звучність.
Отже, відсутність хорошої дикції, точної ритмічності й правдивого темпу псують виконання твору, але не псують хорошого звучання. Але ансамбль, лад і нюанси є головними та обов’язковими елементами хорового звучання. Необхідно досягнути повного унісону в партіях і в усьому хорі. Виконуючи все необхідне для досягнення хорового звучання, такий колектив співаків справедливо називатиметься хором.
Колись в Україні діяло чимало професійних колективів, яких зараз уже немає, хоч кількість любителів хорового співу постійно зростає. Ми гордимося успіхами тих хорових колективів, які добре знаємо й любимо. Радіємо, коли з’являються нові хори в тих місцевостях, де раніше їх не було. І все ж, у практиці хорового співу ще багато не зроблено. В наших загальноосвітніх школах, училищах і вишах ще недостатньо створено умов для масової хорової музичної освіти.
Першочергове завдання хорових колективів – виховання в слухачів доброго музичного смаку й любові до співу.
Необхідно турбуватися про виховання аудиторії, здатної розуміти й цінити академічний спів а сappella, бо саме він якнайглибше проникає в душу людини. Не є таємницею той факт, що хори в Україні ще не достатньо оволоділи технікою акапельного співу.
За взірцем такого співу ми нині звертаємося до Прибалтики, хоча Україна має невичерпне голосове багатство. У чім тут причина? У Прибалтиці хоровий спів поставлено на професійний ґрунт ще в дитячих хорах. Техніку акапельного співу дитячі хорові колективи освоюють дуже рано. Спів без супроводу в них має масовий характер. Таким чином уже на ранніх етапах, у дитячих хорах, закладаються основи професійної вокальної інтонації.
А більшість наших хорів працюють виключно під супровід фортепіано чи баяну і як результат – фальшива інтонація.
На репетиціях студентського хору Київської консерваторії (тепер – Національної музичної академії) надаю особливої уваги розвитку слухових навиків через акапельний спів, бо переконаний, що тільки цей метод роботи може виховати професіоналізм. Основна увага спрямована на кантиленний спів і природність звуковедення.
Чим вищий професійний рівень керівника хору вищого музичного закладу, тим важче йому працювати. Ці труднощі полягають у тому, що хор складається зі студентів різних музичних училищ і музичних шкіл, де підготовка майбутніх абітурієнтів перебуває на різних рівнях. І керівник хору вищого рівня в хоровій роботі зустрічає опір від студентів низького рівня. Їм здається, що ті вимоги, які ставить керівник хору консерваторії чи музичної академії, не потрібні, бо те, що є, їх цілком задовольняє. І тому за якість доводиться боротися, а часом від тих студентів витримувати всякі неприємності. Ця значна трудність постійно переслідує керівника хору. Заважає й те, що студенти цього хору співають і в інших хорах, а там провадиться хорова робота на рівні масового співу. І всі ті “нечистоти” від тих хорів дуже швидко передаються, переносяться на хор, який уже досягнув високого професійного рівня. Така ситуація дуже негативно впливає на цей хоровий колектив, гальмує його роботу й навіть створює нервозну обстановку.
Хор, який складається з постійного складу співаків, може досягнути такого професійного рівня, що хорові твори можуть звучати професійно вже з першої репетиції. І навпаки, твори вивчені наспіх, та ще й у супроводі фортепіано, завжди будуть створювати враження недоучених. Єдиний спосіб стати дириґентом-хормейстером професіоналом високого рівня – це навчитися працювати a cappella в природному ладові. Цього рівня може досягнути навіть хормейстер середніх музичних здібностей, якщо буде постійно й наполегливо працювати над собою.
У студентському хорі намагаюся виховати студентів на співі осмисленому, образному як за тембровими відтінками, так і за динамікою. В хорі студенти мають усі можливості для вивчення вокальної культури й вияву можливостей власного голосу. Вокальна робота сприяє розвитку голосових даних, виключає можливість форсування голосу та його втому. Надзвичайно важливо для дириґента самому володіти технікою співу й вокальною культурою, аби могти ясно й чітко демонструвати хору, як необхідно вокально виспівати фразу, надати їй відповідного голосового тембру.
У хорі студент отримує весь комплекс знань. Якщо в класі з техніки дириґування він отримує теоретичні знання про звучання твору, то справжнє, реальне знання про свою професію студент може отримати лише через хор. Адже вивчаючи хорову партитуру в класі під супровід двох роялів, студент позбавлений можливості враховувати всі компоненти хорового звучання, відчути специфіку тембрового забарвлення певного твору. Повне уявлення про хоровий твір студент може отримати лише в хоровому класі. Тут є можливість розвивати свою творчу волю, артистизм, темперамент. На хорі виховується розуміння інтерпретації творів.
Репертуар хору включає різностильову хорову музику й сприяє мистецькому зростанню всього колективу й індивідуально кожного студента. Хор консерваторії поєднує навчальну роботу з концертною діяльністю.
У консерваторії виховуються кадри, від рівня освіти яких залежить майбутнє хорового мистецтва. Тому часто повторюю студентам свою думку: «Немає поганих хорів – є погані дириґенти».
Робота дириґента з хором – це тонкий творчий процес, який складається з малих і великих завдань. Щоб ці завдання зреалізувалися, між хором і дириґентом має бути творче взаєморозуміння.
Ми виховуємо концертуючих дириґентів, підготовка яких вимагає додаткових умінь. Від дириґента-концертанта вимагається, окрім музичних здібностей, ще й фізична витривалість, і особливо добрий стан співочого голосу. Ці чинники необхідно строгіше враховувати при вступі на дириґентсько-хоровий факультет, бо вони негативно виявляються уже в першому семестрі навчання.
У хоровому класі робота вимагає від студента постійної максимальної уваги й повної віддачі своєї творчої енергії. Як репетиції, так і концерт повинні створювати атмосферу довіри, розуміння й симпатії. Я часто повторюю нашій молоді: «Справжній дириґент служить хоровому мистецтву віддано й щиро і любить його понад усе на світі».
Дириґенти іноді забувають, що співаки приходять у хор співати, а не слухати лекції. Тому в нього лише два способи спілкування з хором – вираз обличчя і жест, якими дириґент має викликати ті емоції й переживання, що їх закладено в музику. Ніякий інший музикант не підлягає критиці так, як дириґент. Якщо слухачі можуть насолоджуватися технікою скрипаля чи піаніста, то дириґента судять, виходячи з самої культури співу, від того емоційного стану, який викликає в них спів його хору.
Спів у природному ладові
Найскладніший спосіб праці з хоровим колективом – природний. А досягнути найвищого художнього виконавського рівня можливо тільки в природному ладовому інтонуванні. Природний лад дає можливість зрозуміти, відчути й почути кантиленний спів, єдність тембру й чисту вокальну інтонацію. Чиста вокальна інтонація в природному ладові являє саму сутність музики, її природу.
Природний лад відрізняється від темперованого строю тим, що в природному ладові кожну ноту, кожний інтервал треба співати по-різному, а в межах темперованого строю однаково.
Для співу високого професійного академічного звучання необхідно навчитися співати кантиленно, об’єднувати всі голосні звуки в єдиний академічний тембр, і досягнути чистої вокальної інтонації. Як же досягти кантиленного співу? Необхідно весь час співати піднятою діафрагмою, а для співу на різних динаміках навчитися діафрагму підсилювати, підкріплювати або пом’якшувати. Це особливо буває на ff або на рр. Різні звуки мають своє темброве забарвлення. Звуки о і у від природи формуються академічно, а звуки е–є–и–і–ї треба оформлювати. Все це робиться за допомогою переміщення звукового зосередження.
Хормейстер і співак мають відчувати, наперед чути, куди спрямувати той чи інший звук, щоб отримати єдиний академічний тембр. А розвинутий внутрішній слух дає можливість співати й передавати іншим співакам чисту вокальну інтонацію.
Якщо звичайні, прості слухачі сприймають зовнішнім слухом, то музиканти-професіонали мають чути і внутрішнім слухом. Цього рівня можна досягнути, постійно працюючи в стилі акапельного співу. Але треба мати на увазі, що всі музиканти користуються інструментами (рояль чи піаніно), й цих інструментів у нас у селах і містах сотні тисяч. Але всі вони перебувають у жалюгідному розладнаному стані. Музичний слух до такого низького рівня звикає й не розвивається. Для повноцінного розвитку музичного слуху всі інструменти повинні бути в належному стані. З цією метою, на хорових факультетах музичних академій необхідно відкрити курси підготовки фахівців для налагодження фортепіано. Тоді, хоч би де працювали наші випускники-хормейстери, скрізь буде звучати чиста музика, чистий спів.
Для розвитку співочого професіоналізму необхідно засвоїти три його складові: кантиленний спів, єдність тембру і чисту вокальну інтонацію.
Кантиленний спів може розвиватися тільки тоді, коли спів завжди звучатиме при піднятій діафрагмі й з відповідним диханням. Повітря в легені треба набирати небагато, але дуже повільно видихати, щоб вистачало заспівати великі музичні фрази. Дихати треба коротко й безшумно. Для кантиленного співу завжди довші ноти стараються проспівати ще довше, а коротші після довших навпаки, пришвидшувати, “підганяти”. Крапку біля четверті (четвірки) протягувати, продовжувати, а вісімку біля крапки тісно зв’язувати й прискорювати. Для кантиленного звучання необхідно мати на увазі “замикання” звуку. Співати на голосних, повністю їх виспівуючи, а приголосні завжди замикають звук і скорочують кантиленний спів. І тому їх треба промовляти дуже коротко й чітко. Чіткість потрібна для ясної, виразної дикції. При такому співі перед тим, як необхідно взяти нове дихання, завжди якась частина повітря має залишатися в легенях.
Для академічного співу необхідно навчитися всі голосні звуки об’єднувати в єдиному тембральному напрямку. Якщо звуки о і у від природи академічно об’єднуються, то е–є–и–і–ї треба об’єднувати шляхом переміщення звукових зосереджень. Ці голосні звуки завжди відходять до горлового формування, тому їх завжди потрібно наближати наперед, ближче до губів. На високих нотах і на f. Щоб уникнути різкого крикливого звуку, необхідно звукове зосередження переносити в горло, а на низьких, навпаки, переносити близько до губ.
Для вокальної інтонації необхідно розвинути, загострити внутрішній слух до такого рівня, щоб чути й співати всі інтервали природним ладом. Таке відчуття вокальної інтонації дасть можливість співакам і дириґентам не тільки чисто співати, а й навчити інших чистого вокально красивого співу. Таке почуття чистого співу треба розвивати через розспіванки по інтервалах і знати, які інтервали треба співати вище, «гостріше», ніж на роялі, а які нижче, «тупіше», ніж на роялі.
Систематична праця, вправи увійдуть у звичку й стануть необхідною основою високого професійного співу.
Розспіванка
Створити хоровий колектив високого професійного рівня можливо тільки тоді, коли вдасться закласти в хорі співочу основу. І розпочинати хорову роботу потрібно з розспіванки. Розспівати – означає налаштувати вухо на чисту інтонацію й тембр. І тоді слух буде відрегульований протягом цілої репетиції. Використовуючи розспіванку по інтервалах, можна досягти високої загальної музичної культури. Висока музична культура може розвиватися лише там, де її основою є спів.
Але не кожна розспіванка може бути корисною. Розспіванка буває двоїста: правдива налаштовує хор на чисте інтонування й правильний тембр, а неправдива повністю руйнує інтонацію в хорі. Нечисто розспівати хор – це все одно, що будувати будинок на піску, без фундаменту. А чистота правдиво розпіваного хору передається на всю репетицію. Всю репетиційну роботу, на всі твори малої й великої форми, потрібно проводити в стилі a cappella.
Розспіванку необхідно проводити тільки в природному ладові. А якщо вона провадиться в межах темперованого строю, то вона не створить професійної основи для подальшої хорової роботи.
Основне завдання розспіванки на початку «чорнової» хорової роботи –досягнути кантиленного співу, єдності тембру й чистої вокально інтонації. За нормальних умов хорової роботи рівень професійної якості залежить від керівника-хормейстера, бо який дириґент, такий і хор. Кожний дириґент-хормейстер повинен знати, що хормейстерська робота з усіх музичних спеціальностей є найскладнішою. Дириґент-хормейстер повинен володіти не тільки відповідними музичними здібностями, а й мати витривалу працездатність, настирливість, сприймати звучання музики не тільки зовнішнім слухом – як вона звучить, а й внутрішнім слухом – як вона має звучати.
Розспіванку необхідно проводити в природному ладові на основі кантиленного співу. Розспіванку починати від ноти «соль», бо звук цієї ноти природно оформлюється академічно. Всі інші звуки оформлювати в характері звучання ноти «соль». Стрілка біля ноти показує, як співати ноту: вище – «гостріше», нижче – «тупіше». І завжди необхідно пам’ятати, що кожну наступну ноту «пріму» необхідно співати з думкою на підвищення. Всі голосні звуки потрібно об’єднувати в єдиному академічному тембрі й на чистоті внутрішньої інтонації. І всі ноти між собою тісно поєднувати. Старатися максимум нот співати на одному диханні. Уникати у верхніх нотах «крикливості», звучання верхніх нот необхідно переносити у верхній регістр і прикривати, а діафрагма в цей час має бути найміцнішою.
Розспіванка має бути побудована на інтервалах, а кожний інтервал природного ладу має свою висоту. Таку розспіванку не потрібно співати як мелодію, а треба аналізувати кожний інтервал зокрема. Поступово це увійде в звичку й залишиться назавжди. Найголовніше у співі – чистота. Нюанси f–р – швидко, помалу у виконанні твору мають велике значення, але головне – вміти через чистоту інтонації досягнути високого рівня співочої культури.
Наша розспіванка містить у собі всі складові елементи (частини) професійного хорового співу: кантилену, єдність тембру й чисту вокальну інтонацію. Розспіванку потрібно провадити в повільному темпі й середньою динамікою. Розспіванка в природному ладові закладає професійну основу для подальшої хорової роботи.
Така робота вимагає від хормейстера і співаків великої працездатності й терпіння. Але потім на зведених репетиціях задоволені дириґент і співаки без особливих труднощів виконують усі нюанси й досягають професійного звучання хору.
Правдива й неправдива розспіванки
Один із наших студентів-випускників вивчав із хором свою випускну програму. Перед заняттями я коротко розспівав хор, бо не маю внутрішнього бажання робити це довше, а далі вже хай самі студенти працюють. А я сиджу збоку й спостерігаю. Хор щодня понижує свою якість. І якщо його не контролювати, то вже через місяць він звучатиме, як самодіяльний.
Так отой студент почав працювати над державною програмою, а потім каже мені: «Я хочу розспівати хор». «Будь ласка», – відповідаю йому. І ось він починає розспівувати… Чую, що вже наприкінці розспіванки хор повністю розладнався.
І випадково зринув мені в пам’яті подібний випадок.
Це було на початку 70-х років. У консерваторії завели пропускну систему. Я поспішав на репетицію хору та й забув перепустку вдома. Приходжу, а мене не пускають. До заняття хору залишилося кілька хвилин. Пояснюю, пояснюю, все одно не пускають. Вийшов на вулицю й думаю: «Куди б піти?». Згадав, що вже багато років хотів піти в кіно. На роботу й з роботи йду повз кінотеатр, а от усе немає часу зайти. А зараз піду. І ось уже на сходах, при вході до кінотеатру, доганяє мене Дженков і бере під руку: «Павле Івановичу, ходімо на репетицію», – завернув мене. Приходжу в 36-й клас. Дивлюся…, а за фортепіано сидить В. Колесник (він деякий час працював на кафедрі) й грає розспіванку на фортепіано, а хор за ним повторює.
Я тихенько сів біля вікна та й слухаю. Він активно грає на роялі, а хор повторює. І ось наприкінці розспіванки чую, що хор уже цілком поміж нот співає. Після такої роботи неможливо чисто заспівати жодної ноти. Все буде неточно. Вже тоді я розумів, як можна через розспіванку закласти фальшивий спів.
Я їм тоді сказав, що розспіванка буває двоїста: правдива налагоджує хор на чисте інтонування й правильний тембр, а неправдива повністю руйнує інтонацію в хорі. В даному разі це й сталося. Розспівати – означає налаштувати вухо на чисту інтонацію й тембр. І тоді слух буде налагоджений на цілу репетицію.
Розспіванка розрахована на досягнення чистої вокальної інтонації й єдності академічного тембру. Але академічний тембр може мати звукові тембральні відхилення. Залежно від змісту твору, тембр може бути «темніший», в інших творах – «світліший» і т. п.. Наприклад, у творі М. Леонтовича «Козака несуть» тембральне забарвлення звуку має бути зовсім іншим, ніж у його ж хорі «За городом качки пливуть» або в хорі «Чорнушко-душко». А в хорі «Праля» цього ж композитора треба співати різними тембрами: «Ой пряду, пряду» – один тембр, «А свекруха йде» – інший тембр, а куплет «А мій милий йде» ще іншим тембром. Але всі ці тембральні відхилення мають бути в межах академічного тембру.
Розспіванка хору має велике значення, бона підготовляє хоровий колектив до плідної репетиції. В розспіванці використовуються інтервали, які дуже добре загострюють внутрішній слух. У репетиційній роботі корисно в партитурі чи поголоснику позначити ті ноти, на які необхідно звернути особливу увагу. І тут допомагають очі, бо на позначені інтервали зір завжди реагує гостріше, ніж на інші. І голосовий апарат позитивно на це реагує, й інтонація створюється така, яка потрібна для чистого співу. Цей процес стає постійним і закріплюється назавжди. Перед тим, як почати вивчати хоровий твір, необхідно визначити ті ноти, які при співі треба інтонувати вище – «гостріше» і які нижче – «тупіше». В кожній мажорній тональності третій і сьомий ступінь завжди необхідно інтонувати з підвищенням, загострено, ніж інтонуються ті самі ноти в паралельному мінорі. Але наступні ноти, які написані в гамі за «гострими», інтонуються «тупо». Ноти, позначені кружечком, інтонувати з підвищенням, «гостро», а ноти позначені стрілкою – «тупо». Це стосується всіх тональностей.
Розспівуватись потрібно півголосом
Репетицію треба починати з розспіванки, а розспіванка має бути в природному ладові. І розспівуватись потрібно півголосом.
Розспіванку необхідно проводити по інтервалах і так розвивати внутрішній слух до рівня, коли дириґент чи співак буде в змозі вільно й постійно співати в природному ладові. Таким чином на співочій основні можна досягти високої загальної музичної культури. І люди розумітимуть різницю між справжньою та низькопробною музикою.
Розвинути внутрішній слух і навчитися читати ноти «з листка» можливо, лише працюючи з хором і в домашніх умовах у стилі a cappella. На допомогу фортепіано розраховувати не потрібно, бо то темперований інструмент, і до того ж він часто розладнується.
Відомо, що хоровий спів a cappella один із найважчих видів музичного виконання, який вимагає високої культури й багатьох років практичної роботи. Далеко не кожному, навіть професійному колективу, під силу співати без музичного супроводу зі збереженням чистоти природного ладу.
Для правдивого формування звуку необхідно створити відповідні умови. Треба так співати, щоб звук не викидався, а втягувався. Все це має відбуватися при піднятій діафрагмі. Треба зважати, що в хоровому співі найважливішим є тембр. Але щоб досягнути єдності академічного звучання, необхідно навчитися об’єднувати всі голосні звуки в академічному тембрі. Звук має бути однорідним, закругленим, без напруженості й крикливості. Треба розуміти, що чим вищий звук, тим вище піднімається діафрагма. І високі ноти потребують найвищої міцності діафрагми. Ніколи не набирати повітря занадто багато. Ніколи не випускати його без належного залишку. Від цього залежить краса звуку. Потрібно набирати повітря стільки, щоб вистачило проспівати велику фразу або довгу ноту. Треба вміти малою кількістю повітря співати якомога довші фрази, необхідно дихати швидко, спокійно й безшумно.
Підкреслюючи все про дихання, необхідно дотримуватись таких висновків:
- Користуватися диханням завжди діафрагматичним.
- Вдихання має відбуватися рівномірно, плавно і спокійно, безшумно, без перебору кількості повітря.
- Взяте повітря треба на мить затримати й потім випускати його повільно і рівномірно.
- Повітря ніколи не випускати без залишку.
- Вдихання має відбуватися раніше, а не в останній момент перед співом. Для поновлення дихання необхідно користуватися будь-якими паузами, передихнути непомітно, не перериваючи музичної фрази. Треба брати дихання по можливості перед слабкою долею такту. Ні в якому разі не дихати посередині слова.
Треба уникати занадто відкритого, плоского, різкого звучання. Звук створюється не на горлі, а в гортані, й має бути красивим, яскравим. Треба навчитися витримувати звук на кожній голосній і переходити на інші голосні, не перериваючи звучання одним тембром. Ноти повинні тісно з’єднуватись на legato й мають бути однакові за силою й тембром. На високих нотах для академічного тембру звук необхідно спрямувати в голову. Дуже важливо навчитися філірувати звук. Філірування треба починати з pianіssimo, потім рівномірно й поступово підсилювати, довести до forte, а потім до кінця також поступово й рівномірно зменшувати силу звуку до повного pianіssimo. Хто вміє філірувати, той уміє співати. Цією роботою необхідно займатися постійно. При філіруванні необхідно навчитися володіти диханням. На cresсendo дихання поступово підсилюється, а на diminuendo пом’якшується. Тембр може мінятися у зв’язку з характером змісту хорового твору. Тому співак-професіонал повинен уміти співати різними тембрами: похмурим, глухим, світлим і т. п. На високих нотах необхідно прикривати звук, і тоді він зберігає художню якість.
Вивчення хорових творів. Чорнова й художня робота
Вивчення хорових творів
Найважливіша і найвідповідальніша робота хормейстера у підготовці й вивченні хорового або сольного твору – це початкова робота, так звана чорнова робота. Під час такої роботи вивчається технологія хорового або сольного твору. Того хормейстера, який у змозі підготувати й виконати таку роботу на високому професійному рівні, можна назвати професіоналом високого класу. Вивчати хоровий твір можна по партіях, по групах або загальним хором. Але найкращий спосіб – по партіях. Він відрізняється тим, що працюючи з однією хоровою партією, хормейстер має можливість увесь репетиційний час бути в постійній, активній роботі. Вивчені таким чином хорові партії потім досить швидко об’єднуються й створюють професійне художнє звучання. Вивчений таким способом, у природному ладовому інтонуванні, хоровий твір досить довго зберігає свої художні якості. А твір, вивчений у межах темперованого строю, між нотами, завжди створюватиме враження недовивченого.
Дириґентсько-хорова виконавська робота є найскладнішою хоровою роботою. І тому дириґент-хормейстер у домашніх умовах зобов’язаний навчитися працювати з хором у двох напрямках. У напрямку підготовчої, чорнової роботи і в напрямку професійної, художньої виконавської роботи. Ці два напрямки необхідно добре зрозуміти й відпрацювати вдома.
Головна робота – це перша, підготовча робота. Під час цієї роботи дириґент-хормейстер розвиває, «загострює» свій внутрішній інтонаційний слух і досягає професійного звучання хору в природному ладові. Це забезпечують три головні професійні співочі чинники: кантиленний спів, єдність тембру, чиста вокальна інтонація. Для цього в підготовчій роботі необхідно працювати над собою: кожну хорову партію співати в повільному темпі й середньою динамікою. Для досягнення професійного рівня в кожній хоровій партії необхідно розвинути три головні чинники хорового професійного співу. До такої роботи організм звикає і стає основою професіоналізму.
Після підготовчої чорнової, роботи дириґент-хормейстер переходить до роботи над хоровою партитурою, виконуючи всі нюанси, які позначені в партитурі композитора. Це і темпи, і динаміка, і таке інше.
Переходячи до другої половини хорової роботи, дириґент-хормейстер повинен співати кожну хорову партію на високому виконавському рівні. Потім такий спосіб роботи потрібно перенести в хоровий колектив. Уся хормейстерська робота має проводитися голосом на найвищому виконавському художньому рівні.
А починати роботу з хором необхідно з розспіванки по інтервалах у природному ладові. Бо на розспіванці фіксуються всі три чинники професійного співу: кантилена, єдність тембру, чиста вокальна інтонація й потім зберігаються протягом усієї репетиції. Така систематична хорова робота входить у звичку і залишається на все життя.
Чорнова робота
Найосновніша робота для вивчення хорових творів – це так звана чорнова робота, технологія твору. Хормейстер, який уміє професійно провести чорнову роботу, може з повним правом називатися хормейстером-професіоналом високого класу.
Коли хормейстер приступає до вивчення хорового твору, то чого треба досягнути? Найголовніше, за період чорнової роботи необхідно досягнути кантиленного співу, єдності академічного тембру й чистої вокальної інтонації. Для цього весь час необхідно співати з піднятою діафрагмою. Затримувати дихання, щоб вистачало на довгі фрази. Необхідно добути зі свого голосу вокальний звук. Звук має линути нескінченно й тягнутися, як ґума або тісто. Для кантиленного співу всі довші ноти ще протягувати, а коротші прискорювати. Уникати “замикання” звуку, бо “замикання” руйнує кантилену. Для єдності тембру потрібно голосні звуки: а-е-и-і-ї формувати ближче до губів, бо вони “тікають” на горло, і створюють відкритий, крикливий різкий звук. Для вокально чистої інтонації необхідно запам’ятати інтонації всіх інтервалів на мелодії догори й донизу, які потрібно співати вище, «гостріше», а які нижче, «тупіше» Ось чого треба досягнути при вивченні хорового або сольного співу:
- Добути зі свого голосу вокальний кантиленний звук (як ґума або тісто).
- В легені набирати небагато повітря. Але стільки, щоб вистачило проспівати велику фразу або довгу ноту. Видихати повільно.
- Увесь час співати з піднятою діафрагмою.
- Всі довші ноти протягувати, а коротші прискорювати.
- Не допускати замикання звуку.
- Запам’ятати всі вищі – «гостріші», і всі нижчі – «тупіші» ноти, на мелодіях догори й донизу.
- Для єдності тембру всі голосні звуки співати ближче до губів. Навчитися переносити звукове зосередження в різні регістри.
- Все це виконувати в природному ладовому інтонуванні, акапельно.
Якщо в межах темперованого строю кожна нота має одну висоту, то в природному ладові три висоти: центральну, вищу і нижчу. Красиве звучання виникає тільки тоді, коли вся хорова партія або всі хорові партії інтонують центральним звуком.
За період вивчення твору необхідно оволодіти: кантиленою співу, єдністю тембру й чистою вокальною інтонацією. Для цього необхідно вивчати твори у повільному темпі. Можуть бути три способи вивчення: всім загальним хором, групами і по партіях. Найкращий спосіб – по партіях. Цей спосіб дає можливість дириґенту бути постійно в контакті зі співаками, а інші способи розсіюють увагу дириґента й уповільнюють період розучування. Коли твір вивчено по партіях, то при загальній, зведеній репетиції хор із самого початку звучить професійно. З таким хором можна виконувати всі нюанси, написані в партитурі композитором. Підготовлений таким чином хоровий твір довго зберігає свою мистецьку, виконавську якість, а твір, вивчений темперованим способом, завжди буде створювати враження недоученого.
Велике значення має розспіванка, проведена на чистих інтервалах. А якщо її проводять між нотами, то вона не тільки не корисна, а навіть шкідлива. Розспіванка, проведена на чистих інтервалах, є основою всієї репетиції. А розспіванка, проведена між нотами, темперованим способом – це все одно, що зводити будинок на піску без фундаменту.
Оволодівши технікою дириґування, не можна вважати себе завершеним майстром хорової спеціальності. Техніка дириґування – це тільки засіб до опанування вершинами цього фаху. Були випадки, коли музиканти, не маючи дириґентської освіти, ставали дириґентами світового значення. Хто хоче стати дириґентом, фахівцем високого класу, мусить наполегливо, систематично працювати над удосконаленням цього фаху, не менше, ніж працюють скрипалі й піаністи.
Перш ніж почати вивчати хоровий твір, дириґент повинен глибоко, детально, в домашніх умовах вивчити не тільки твір у цілому, а кожну хорову партію. Проспівати кожну хорову партію не раз, і не два. Знайти в кожній ноті вокальний звук, проспівати кантиленно, зі з’єднанням усіх голосних у єдиному тембральному звучанні й з чистою вокальною інтонацією. Щоб полюбити хоровий твір, необхідно знайти красу в кожній окремо заспіваній ноті.
З хором необхідно працювати за принципом: менше слів і більше діла. Якщо багато розмовляти і мало співати, то можна перетворитись у дириґента-розмовника. Дириґувати лаконічно, зібрано, без великих рухів. Особливо це має значення на концертних виступах. Великі рухи дириґента відволікають увагу слухачів і заважають повноцінно слухати музику.
На репетиціях, під час чорнової роботи, не обов’язково витримувати дириґентську “сітку”. Найголовніше, щоб у кожному русі дириґента відчувалося кантиленне прагнення. Пояснювати співакам не словами, а професійно заспіваною нотою або фразою. До нюансів переходити тоді, коли повністю виконана чорнова робота. До швидких темпів переходити поступово.
Коли на перших репетиціях проводиться підготовча, так звана чорнова робота, то треба співати не як мелодію, а кожний інтервал окремо, враховуючи “гострі” й “тупі” інтервали. Згодом, коли інтервали засвоєно внутрішнім слухом, їх треба співати як мелодію, й вони звучатимуть чисто в будь-якому темпі.
На репетиціях під час чорнової роботи всім співакам обов’язково потрібно стежити за інтонуванням кожного інтервалу, навіть тоді, коли вони знають мелодію напам’ять.
Для вивчення хорового твору найголовніша робота – це так звана чорнова робота, технологія. Вона може бути успішна в стилі акапельного співу, в природному ладові. Вивчені таким способом твори (хорові й сольні) довго зберігають професійну якість звучання. А вивчені темперованим способом завжди створюватимуть враження недовивчених. Вивчати твори можна: загальним хором, по партіях і з кожною партією окремо. Найкращий спосіб: по партіях, бо хормейстер і співаюча партія весь час перебувають у процесі роботи й мають можливість вивчати кожну ноту, враховуючи кантилени, єдність тембру й вокальну інтонацію. Якості вивченого твору можна досягнути тільки в повільному темпі. А до складних темпів необхідно переходити поступово, після виконаної чорнової роботи.
В основі всієї хорової роботи і найвищого професійного рівня виконання має бути досягнення кантиленного співу, єдності тембру й чистої вокальної інтонації. Вся це має бути досягнуто в підготовчому періоді, під час так званої чорнової роботи. Дириґент у домашніх умовах має навчитися проводити й чорнову, й художню роботу в природному ладові. Така професійно проведена робота забезпечить можливість на зведеній репетиції художньо співати. І такий спів довго тримається в репертуарі, навіть після тривалої неспівочої переви. Дириґент-хормейстер має голосом показати, як провести чорнову й художню роботу, бо з голосу хоровий колектив швидше засвоює все необхідне для чистого співу. Найкраще вивчати хорові твори по партіях. А коли таких умов немає, то вивчати можна загальним хором, але фразами.
Художня робота
Чинник, за яким судять про талант хормейстера, – це репетиційна робота, манера вивчення твору. Вивчати хорові твори можна трьома способами: по партіях, групами (з кожною партією окремо) й загальним хором.
Я вважаю, що найкращий спосіб вивчення хорових творів по партіях. Такий спосіб має перевагу в тому, що хормейстер протягом відведеної години має можливість постійно бути у творчому контакті зі співаками й детально вивчити всі деталі звуковедення: кожний інтервал, врахувати кантилену, єдність тембру й вокальну інтонацію – ґрунтовно закласти співочу основу для загальної репетиції.
Спосіб вивчення загальним хором вважаю пасивним, бо так чи інакше доводиться звертатися до кожної хорової партії окремо, а інші партії в той час перебувають у пасивному стані.
За всіх способів вивчення хорового твору треба працювати в повільному темпі й при середній динаміці (mezzо voce). Переходити до середніх і швидких темпів потрібно поступово. Вивчений таким методом хоровий твір на загальній репетиції звучатиме професійно, й буде можливість застосувати всі нюанси, які композитор позначив у партитурі.
До середніх і швидких темпів можна переходити тільки тоді, коли в повільному досягнута константа, єдність тембру й чиста вокальна інтонація. Після цього можна об’єднати хор для загальної репетиції, й на цих репетиціях досягнути художнього виконання всіх зазначених у партитурі нюансів, із застосуванням техніки дириґування.
Професійна якість вивченого таким способом твору зберігається досить довго. А вивчення поверхове завжди залишатиметься недоученим. Детально вивчений хоровий твір сприяє створенню професійного співочого фундаменту. І на такій основі хоровий колектив матиме можливість виконувати акапельні твори професійно вже з листка.
В хоровому колективі можуть працювати декілька хормейстерів, але всі вони мають бути на одному професійному рівні.
Деякі співаки встигають за один день поспівати у декількох хорових колективах. Такий спосіб завдає шкоди і співакам, і хорам. Співаків таке голосове перевантаження може призвести до втрати голосу. А в хорі в таких співаків понижується співоча активність і втрата чистоти співу. Такі співаки завжди негативно впливатимуть на якість професійного співу.
Створити професійний хор важко, але не легше втримати професійний рівень. Практика хормейстерського життя показує, що коли до керівництва хору приходить хормейстер нижчого рівня, то професіоналізм хору дуже швидко падає, і звучання хору перетворюється на масовий спів.
Хорові колективи музичних вишів мають бути на найвищому виконавському рівні, щоб їх випускники мали приклад для своєї власної роботи у хорових колективах. Для студентської практики керівництво музичних вишів повинне допомогти студентам створити самодіяльні хори у школах, установах, на підприємствах. Бо найкраща практика – це робота в таких хорових колективах. Для практики студентів у вищих навчальних закладах можна створити невелику групу співаків-професіоналів.
Найвищим завданням випускників музичних вишів має бути високий професійний художній виконавський рівень, висока співоча культура. Потрібно завжди старатися досягнути кантиленного співу. Бо сполучення кантиленного співу з виразною дикцією створює одну з вершин співочої майстерності. Співучість залежить від протягування голосних і короткої вимови приголосних. Кожний, хто хоче стати дириґентом-хормейстером професіонального високого рівня, повинен пам’ятати, що дириґентська справа вимагає систематичної напруженої роботи, не менше, ніж у піаніста або скрипаля.
Мистецтво співу починається з вокалізації, розспіванок. Завжди потрібно звук тягнути повним голосом рівно, але не форсувати. Для досягнення такої мети від усіх учасників співу потрібна велика дисциплінована працездатність. Треба навчитися співати, переходячи з однієї ноти на іншу на одному диханні, без акцентів і “під’їздів”.
У диханні треба дотримуватись таких вимог:
- Користуватись диханням завжди діафрагматичним.
- Вдихання має відбуватися рівномірно, плавно й спокійно.
- Взяти повітря треба на мить затриманості й випускати повільно й рівномірно.
- Повітря необхідно випускати із залишком.
- Вдихання має відбуватися раніше, а не в останній момент перед співом.
А для поновлення дихання необхідно користуватись кожною паузою, і передихнути непомітно, не перериваючи музичної фрази. Треба брати дихання по можливості, перед слабкою долею такту. Ні в якому раді не дозволяти дихати посередині слова. Треба навчитися об’єднувати різні голосні звуки в одному тембрі й на одному диханні. Ноти мають тісно з’єднуватися на legato. Всі ноти мають бути однакові за силою й за тембром. На високих нотах звуковий струмінь необхідно спрямовувати в голову. Філірувати звук треба починати з pianissimo потім рівномірно й поступово підсилювати, давати найбільшу силу на половині дихання, а потім до кінця поступово й рівномірно зменшувати силу до повного pianissimo. Хто вміє філірувати, той уміє співати. Цією роботою необхідно займатися постійно. Треба тренуватися на різних динаміках forte, piano, mezzо voce.
Корисним є спів без тексту, бо такий спів дозволяє зосередити всю увагу на вокально-технічних завданнях: плавному звуковеденні, розподіленні дихання, вирівнюванні та об’єднанні голосних, засвоєнні динамічних відтінків і т. ін. Основне завдання вокалізації – кантилена і рухливість. Потрібно в першу чергу звернути увагу на legato, добиваючись співучості, плавності звуковедення. Найкраще виспівувати хорові вокалізи повнозвучним mf. Корисно співати вокалізи з назвою нот, а потім переходити на голос і спів з текстом.
Треба зважати, що в хоровому співі найважніше – це тембр. А досягнути красивого тембру можна через уміння об’єднувати всі голосні звуки в єдиному академічному звучанні. Характер звуку має бути однорідним, закругленим, без напруженості й крикливості. Чим звук вищий, тим вище піднімається діафрагма, бо високі ноти вимагають найвищої міцності діафрагми. Ніколи не набирати повітря занадто багато, ніколи не випускати його, без потрібного залишку. Треба вміти малою кількістю повітря співати довгі фрази.
Тембр може змінюватися в залежності від настрою виконавця, від змісту твору. Треба навчитися володіти різними тембрами. І розучувати хорові твори необхідно півголосом. Найважливіша і найважча робота хормейстера при розучуванні хорового твору – це провести “технологію” інтервалів усіх хорових партій, досягнути професійного рівня. Ця робота вимагає від дириґента й співаків особливої уваги й терпіння, бо вона закладає міцну співочу основу й виконавську культуру. Після цього дириґент-хормейстер матиме можливість зайнятися інтерпретацією хорового твору.
Для досягнення високого виконавського професіоналізму необхідно вивчати твори (хорові або сольні) акапельним способом, аж до останніх репетицій, коли можна буде приєднати і музичний супровід.
Піднімати творчий професійний рівень хорового колективу – це складна, кропітка й важка робота. Піднімається хор повільно, а падає швидко. Але досягнувши високого виконавського рівня, такий хор здатний буде виконувати твори професійно навіть «з листка». Виховані в такому хорі співаки стануть професіоналами. Професійно підготовленим хором можуть дириґувати дириґенти різного професійного рівня, бо хор завжди звучатиме професійно. А погано підготовлений хор, професійно не заспіває навіть тоді, коли хором дириґуватиме досвідчений, талановитий дириґент.
Протягом багатьох років, починаючи з 1965 року, коли я запровадив у консерваторському хорі акапельний спів, мені доводилося допомагати випускникам професійно вивчати хорові твори, а на державних іспитах професійно їх виконувати. Така допомога потрібна була тому, що молоді випускники, вивчаючи хорові твори, користувалися методою, яка існує при дириґуванні за фортепіано. Фахівці піаністи-концертмейстери можуть грати в різних темпах, позначених у партитурі. І студент-хормейстер настільки звикає до тих темпів, що тільки з великими труднощами зможе переключитися на природну методу вивчення хорових творів. А вивчати хоровий або сольний твір обов’язково потрібно в повільному темпі, щоб вивчити і зафіксувати: кантиленний спів, єдність тембру і вокальну інтонацію. У швидких темпах це неможливо, і коли студент цього не дотримується, то твір вивчається не чисто, між нотами, фальшиво. Потім дуже важко виправляти.
Найскладніший спосіб праці з хоровим колективом – природний. Легше працювати в межах темперованого строю, за допомогою фортепіано. Але досягнути найвищого художнього виконавського рівня можливо тільки за допомогою природного ладу. Природний лад дає можливість досягнути кантиленного співу, єдності тембру й чистої вокальної інтонації.
Якщо два співаки, сидячи поруч, співатимуть один природним ладом, а другий у межах темперованого строю, то між ними ніколи не буде досягнуто ансамблю, унісону. І завжди співак, який співає нечисто, “перетягне” на свій бік чистого співака. Нечистий звук завжди розсіюється, викликає різке, крикливе звучання. А чистий звук об’єднується і створює приємне звучання, яке можна слухати безкінечно, з великим задоволенням.
Для досягнення високого професійного звучання хорового колективу співаки цього колективу повинні співати тільки у своєму хорі. Спосіб роботи в природному ладові вимагає від кожного учасника хору великої працездатності. Великі вимоги до виконавців не завжди однаково сприймають виконавці, тому можуть викликати в колективі неспокій. Але таке становище треба вважати тимчасовим. Бо рано чи пізно до відстаючих такі вимоги доходять і вони починають таку роботу схвалювати.
Для досягнення професійності керівник хору повинен мати підтримку й сприяння в роботі від усіх, хто має відношення до професійного зростання хорового колективу. Керівники музичних установ, де виховуються хорові дириґенти, повинні пам’ятати, що справжній хормейстер може вийти тільки з хору високого класу. Необхідно розвивати в студентів відчуття й розуміння, смак до високого мистецтва і виховувати для розвитку хорової культури відповідно високих професіоналів.
Техніка дириґування за фортепіано і при розучуванні творів має бути різною. При вивченні вона майже не потрібна, і застосовується на зведених, загальних репетиціях. На загальних репетиціях і на концертах необхідно дириґувати музично, лаконічно, не відволікаючи уваги слухачів, глядачів на своє дириґування. Навпаки, треба дати їм можливість зосередити свою увагу на сприйманні музики.
Великої шкоди при розучуванні хорових творів завдають звички, набуті при дириґуванні за фортепіано. Кваліфіковані піаністи грають хоровий твір у темпах, зазначених у партитурі. Студент-хормейстер має можливість дириґувати в тих темпах і до тих темпів звикає. А для розучування з хором хорових творів треба обов’язково пристосуватися, перебудуватися і вивчати хорові твори тільки в повільному темпі. Тільки в повільному темпі є можливість зафіксувати професійно й кантиленно і академічний тембр, і вокальну інтонацію. У швидких темпах вивчаються твори поверхово, нечисто, між нотами, що потім важко виправити.
Звичка має велике значення. Упродовж місяців студенти-випускники вивчають свої випускні програми в класі за допомогою фортепіано. І так звикають до тих темпів, які позначені в партитурі, що не вміють перебудуватися для хорової роботи і стихійно дириґують у тих темпах, в яких дириґували за фортепіано. А це завдає шкоди професійній підготовці. Практика роботи з хором підтверджує, що співаки зможуть професійно засвоїти хорові твори, тільки в повільному темпі й упівголоса. При такій роботі не потрібна техніка дириґування.
Розучувати хорові твори можна трьома способами: загальним хором, групами й по партіях. Найкращий спосіб – по партіях, бо хормейстер має можливість без пауз постійно працювати над вивченням хорового твору. Такий спосіб дає можливість детально, ґрунтовно вивчити хоровий твір, дає можливість попрацювати над розвитком кантилени, єдності тембру й вокальної інтонації. При такому розучуванні всім співакам необхідно мати витривалість і терпіння та знаходити красу в кожній чисто заспіваній ноті. Чисто заспівані ноти обов’язково утворять красиво, змістовно заспіваний хоровий твір. Така робота може бути корисною тільки в природному ладові.
Треба відзначити, що при вивченні твору по партіях дириґентська рука не тільки допомагає, а й гальмує, бо на всіх ауфтактах звук у співаків стягується на стихійне diminuendo, створюються звукові “конуси”. Дириґент має знати це й уникати такого явища.
Треба запам’ятати, що поки хоровий твір детально не вивчений по партіях, розраховувати на високе професійне звучання не доводиться. Для такої роботи хормейстер має володіти не тільки високою професійною майстерністю, а й великим терпінням.
Дириґент має бути самокритичним і на всякі значні похвали з боку слухачів після концерту реагувати стримано, маючи на увазі, що з погляду його самооцінки, в концерті були недоліки, на які звернув увагу тільки він сам.
Який дириґент – такий і хор
Я глибоко переконаний, що рівень художньо-виконавської майстерності хору майже цілком залежить від таланту дириґента. Тому я часто повторюю: «Який дириґент – такий і хор» і «Хормейстер – талант особливий». Під час адміністративно-командної системи кадри розподілялися не за талантом, а по команді згори. Таким чином, найздібніші не мали відповідної роботи і не могли виявити свого професіоналізму. А посередні фахівці не здатні були утримувати й розвивати той професійний рівень хорового співу, який уже існував. Але те, що наш хоровий спів остаточно не загинув, треба завдячувати окремим музично обдарованим ентузіастам, які щиро віддавали свій талант, своє вміння українському хоровому мистецтву (О. Кошиць, К. Стеценко, Н. Городовенко, П. Гончаров та ін.).
Стати професіоналом-хормейстером означає виробити у собі почуття розуміння природних і виражальних можливостей співочого голосу й художнього смаку, навчитися володіти хоровим звучанням.
Треба розвивати в хорі широкий повнозвучний спів, легкість і рухливість голосу. Тільки послідовним викладанням техніки дириґування навчити співати неможливо. Навчити співати можна тільки послідовним показом голосом прикладів, як співати.
Мистецтво співу починається з вокалізації. Треба вміти атакувати звук сильно або м’яко. Корисно почати й тягнути звук рівно, протяжно й повним голосом, але не форсувати його. Треба прийти до звучання повного й м’якого. Хоч би яким скучним здавався цей спів, таким співом легковажати не потрібно. Треба навчитися переходити з одної ноти на іншу на одному диханні, без штовханини й без “під’їздів”. Вдихати повітря в легені й затримувати його, щоб вистачило для співу великої музичної фрази. Дихати необхідно без зусиль і безшумно. Дихання між двома нотами необхідно завжди брати за рахунок попередньої ноти для того, щоб почати наступну ноту ритмічно точно. Фразування музики – це деталі творчої художньої роботи, їх треба шукати в процесі розучування – чорнової роботи на основі кантиленного співу.
Перш, ніж навчити інших професійного співу, хормейстеру необхідно навчитися особисто виконувати професійно всі деталі художнього співу в природному ладові:
- Розвинути й загострити внутрішній слух для визначення інтервалів вокальної інтонації.
- Навчитися володіти голосом на основі кантиленного співу.
- Навчитися об’єднувати всі голосні звуки в єдиному академічному тембрі.
- Навчитися чути й співати вокально чисто, природно всі інтервали.
- Всі ці професійні досягнення хормейстер повинен уміти передати співакам не словами, а голосом.
- Працюючи в такому напрямку, хормейстер і співаки стануть фахівцями-професіоналами високого виконавського рівня.
- Для розвитку високого професіоналізму свого хорового колективу необхідно, щоб співаки співали тільки у своєму хорі.
Для розвитку професіоналізму дуже важливо співати legato. Дуже небезпечні динамічні крайнощі: занадто голосний крикливий спів веде до форсування звуку, не менш шкідливий для голосу й тихий спів. Найкраще вивчати хорові твори енергійним повнозвучним mf, економно витрачаючи дихання.
Щоб стати дириґентом-хормейстером, професіоналом високого класу, необхідно досконало, в природному ладові оволодіти:
- Кантиленним співом.
- Академічним тембром.
- Чистою вокальною інтонацією.
Наша розспіванка дає таку можливість, бо вона побудована на інтервалах, де кожний інтервал має висоту природного ладу. І тому розспіванку треба провадити, не як мелодію, а аналізуючи кожний інтервал природною висотою. Таку роботу необхідно проводити постійно.
Такі вимоги хормейстера інколи зустрічають нерозуміння, пасивність і навіть опір з боку окремих студентів. Але все це зникає, коли рівень відстаючих досягає рівня передових студентів. Головне у виконанні хорових і сольних творів – це співоча культура на основі кантиленного співу.
Корисно співати вправи й без слів. Спів без слів дозволяє зосередити всю увагу на вокально-технічних завданнях: плавного кантиленного звуковедення розподілення дихання, вирівнювання голосних у єдиному тембрі, згладжування регістрів шляхом перенесення звукового зосередження з одного регістру в інший, засвоєння динамічних відтінків і т. ін.
На основі кантиленного співу формується правдиве звуковедення. При роботі над вокалізом потрібно в першу чергу звернути увагу на спів legаto й досягнути: співучості, плавності звуковедення, утримання голосу в єдиному тембрі й вокальної чистоти. Всі ці якості музичного художнього виконання хорового й сольного твору необхідно розвинути й закріпити в період так званої чорнової роботи: на кантиленному співі, й на динаміці mezza voce (mf). При такому співі є можливість підтримувати дихання, досягнути легкості, повнозвучності, зберігати єдність тембру, контролювати вокальну інтонацію.
Необхідно навчитися:
- Ніколи не набирати повітря занадто багато.
- Ніколи не видихати повітря повністю.
- Видихання має бути повільним, тихим, спокійним.
- Витрачати повітря стільки, скільки потрібно для співу довгої ноти або фрази.
- Треба навчитися малою кількістю повітря співати великі фрази.
- Треба брати дихання перед слабкою долею такту або ферматою.
- Треба навчитися користуватись диханням при філіруванні звуку.
- Техніку дириґування, яку студенти набули в середніх музичних закладах, необхідно вміти застосовувати для художнього виконання хорових творів у вищих музичних закладах.
- У консерваторіях потрібно думати не про техніку дириґування, а як цю техніку використати для співочої культури.
- Найбільшу користь спів вокалізів принесе тоді, коли вони співатимуться в природному ладові.
- Треба навчитися у співі застосовувати агогіку.
- Довгі ноти необхідно вести на філірування.
- Кожна фраза, яка рухається догори, має звучати на сrescendo, а фраза, яка рухається донизу, має звучати на diminuendo.
- Коли музична фраза повторюється, то корисно міняти динаміку. Музична фраза має бути різноманітною, а нюансування контрастним.
- Співати повним голосом можна тоді, коли музичний твір досконально вивчений, а вивчати тільки впівголоса.
- Для хорошої дикції необхідно голосні звуки повністю доспівувати, а приголосні швидко й чітко промовляти.
- Необхідно постійно стежити, щоб єдиний тембр фрази не мінявся на всьому діапазоні.
- Найважливіша робота хормейстера при розучуванні хорового твору – це стежити, щоб усі інтервали звучали в природному ладові. Ця робота вимагає від дириґента й співаків особливої уваги й терпіння, бо вона закладає міцну співочу основу і виконавську культуру.
- Для досягнення високого виконавського професійного рівня необхідно всі хорові твори малої й великої форми вивчати в стилі акапельного співу.
- Всі зусилля дириґента мають бути спрямовані на чистоту співу, бо тільки в чистоті закладена краса й поступ усього музичного мистецтва.
- В кожній мажорній тональності завжди потрібно співати вище ноти 3-го й 7-го ступенів, а в мінорній – 2-го й 5-го ступенів.
Дириґента-хормейстера, який у змозі об’єднати в унісоні декілька чи велику кількість співаків у природному ладові й зберегти кантиленний спів, об’єднати академічний тембр і чисту вокальну інтонацію, можна назвати дириґентом-професіоналом високого класу. А професійний хоровий спів матиме великий вплив на розвиток музичної й загальної культури народу. Все залежить від рівня виконавської якості.
В чому ж секрет мистецтва дириґування?
Наведу показовий приклад роботи дириґента з хором. Деякі хорові колективи виконують «Многая літа» Д. Бортнянського в занадто повільному темпі, й таким чином втрачається виконавський характер цього твору. А твір же написаний не для панахиди, а для здравія, і тому в виконанні мають бути урочистість, яскравість і внутрішній рух твору. Цей твір написаний на 4/4, але для зручности, для полегшеного вивчення я зробив аранжування на 2/4 та рекомендую бажаючим дириґувати твір на дві четверті й виконувати в піднесеному характері, бадьорому настрої. Першу частину співати в темпі маршу. Для кантиленного співу і внутрішнього руху всі довші ноти глибоко протягувати, а коротші (вісімки й шістнадцяті) прискорювати. Всі до-дієзи й фа-дієзи співати з загостренням, підвищенням. У кінці другої частини на складі «та» зробити ritenuto й перейти до першої частини у повільнішому темпі. А в останньому такті на слові «літа» зробити ritenuto й велике сrescendo. Так ми досягаємо якісної передачі самої суті музичного твору.
Головне – співоча культура
У виконанні хорових і сольних творів головне – це співоча культура, яка ґрунтується на чистій інтонації, на тембральній єдності різних голосних звуків, на вокальній динаміці й на основі кантиленного співу. Тільки той хормейстер і співак у змозі співати на рівні високої культури, хто розвине й загострить свій внутрішній слух і зможе перед звучанням ноти почути й виконати всі ці вимоги.
Хормейстером-професіоналом високого класу можна назвати тільки того, хто зможе творити високу музичну культуру. Мистецтво співу починається з вокалізації. Треба вміти атакувати звук сильно або м’яко. Корисно почати тягнути звук рівно, протяжно й завжди повним голосом, але не форсувати його. Треба прийти до звучання повного і м’якого. Хоч би яким скучним здавався спочатку цей спів, цим співом зневажати не потрібно. Треба навчитися переходити з однієї ноти на другу на одному диханні, без штовханини й без “під’їздів”. Вдихати повітря в легені, затримувати його там і вміти витрачати на утримання звуку – це справа великого значення в співі. Необхідно вміти у всіх випадках дихати без зусиль і безшумно. Дихання між двома нотами необхідно завжди брати за рахунок попередньої ноти, аби почати наступну ноту точно ритмічно.
На основі техніки кантиленного співу формується правдиве звуковедення. В першу чергу звернути увагу на спів legato, добиваючись співучості, плавності звуковедення.
Щоб стати дириґентом-хормейстером високого класу, необхідно досконало, в природному ладові оволодіти кантиленним співом, академічним тембром і чистою вокальною інтонацією. Моя розспіванка дає таку можливість, бо вона побудована на інтервалах, і кожний інтервал має висоту природного ладу. І тому розспіванку треба співати, наче мелодію, аналізуючи кожний інтервал природною висотою. Таку роботу треба проводити постійно, протягом усього життя.
Перші ніж навчити професійного співу інших, хормейстеру необхідно навчитися виконувати всі умови в природному ладові особисто:
- Загострити свій внутрішній слух для визначення висоти інтервалів вокальної інтонації.
- Навчитися володіти голосом, на основі кантиленного співу.
- Навчитися об’єднувати всі голосні звуки в єдиний академічний тембр.
- Навчитися чути й співати вокально чисто, природно всі інтервали.
- Всі ці професійні досягнення хормейстер повинен уміти передати співакам голосом.
- Щоб розвивати й підтримувати високий професійний виконавський рівень хорового колективу, необхідно, щоб усі співаки співали тільки в своєму хорі.
Мистецтво співу починається з вокалізації. Треба вміти атакувати звук сильно або м’яко. Добре початий звук тягнути рівно й завжди повним голосом, але не форсувати його. Треба прийти до повного і м’якого звучання. Треба навчитися переходити з однієї ноти на другу на одному диханні, від грудного звучання до мішаного й від мішаного до головного.
Щоб стати дириґентом-хормейстером, професіоналом високого рівня, необхідно навчитися працювати з хором і солістами в природному ладові. Для цього потрібно: 1) оволодіти кантиленним співом на всіх штрихах, динаміках і темпах; 2) досягнути єдності всіх голосних звуків у єдиному академічному тембрі; 3) досягнути на всіх інтервалах вокальної чистоти інтонації. Засвоїти все це можливо, користуючись тими вокальними вправами, які я рекомендував і роздав студентам. Ці вправи дають можливість розвинути внутрішній слух до такого рівня, щоб чути найменші інтонаційні відхилення, реагувати на них і вміти досягнути чистого художнього співу.
Кантиленно співати можливо тільки при піднятій діафрагмі, щоб відчути звукову протяжність, подібну до тягучості ґуми або тіста. Для кантиленного співу потрібно вдихати не багато повітря, а стільки, щоб вистачило на одне дихання проспівати велику музичну фразу, мотив чи довгу ноту. Перед кожним наступним диханням у легенях має залишатися якась частина попереднього дихання. Для кантиленного співу потрібно всі довші ноти протягувати, а коротші прискорювати. І всі ноти між собою тісно зв’язувати. Вдихати повітря швидко і безшумно (тихо). Стежити і уникати “замикання” звуку, бо “замикання” скорочує кантиленний звук і спів у цілому. Для єдності тембру й дикції всі голосні звуки протягувати, а приголосні відносити на кінець голосних і коротко, чітко промовляти. Голосні звуки а–е–и–і–ї для єдності академічного тембру необхідно формувати ближче до губів, і для уникнення різкого, крикливого, неприємного звучання, всі високі ноти необхідно формувати у головному регістрі. Для чистоти вокальної інтонації потрібно пам’ятати природну висоту кожного інтервалу. Всі інтервали, які інтонуються підвищено («загострено»), повертаються з пониженням («притуплено»). Філірування звуку проводити, регулюючи діафрагму. Таку роботу проводити наполегливо, систематично, і згодом вона перетвориться на звичку й залишиться назавжди.
Кожен хормейстер, який починає вивчати хоровий або сольний твір, повинен навчитися працювати у двох напрямках. Спочатку досконало вивчити кожну хорову партію (майже напам’ять). Уміти кожну хорову партію співати професійно, художньо. Почати вивчати хоровий твір у повільному темпі, по партіях. Це буде перший напрямок хорової роботи. В повільному темпі (це чорнова робота) показати голосом, досягнути кантиленного співу, єдності академічного тембру й природної чистої інтонації. А коли ця робота професійно досконало виконана, тоді на загальній репетиції показати голосом кожну хорову партію. Виконувати всі нюанси, які позначені (й які не позначені) в хоровій партитурі. Техніку дириґування застосовувати на загальних репетиціях для художнього виконання хорових творів. А при початковій, чорновій роботі техніка дириґування не потрібна.
При проведенні так званої чорнової роботи техніка дириґування не має значення. Техніку дириґування потрібно запроваджувати на загальних репетиціях для художнього виконання нюансів, позначених у партитурі композитора.
Техніка дириґування
Дириґувати технічно не складна справа. Цьому ще в музичних училищах навчають. А є фахівці, які взагалі не мають дириґентської освіти, а стали відомими на весь дириґентами. Таким був наш видатний дириґент Нестор Городовенко. А зараз можна навчитися дириґувати за чотири, а то й менше років. А ось стати майстром хорового співу, щоб творити хорову культуру, щоб співати професійно на високому рівні, щоб навчитися самому й навчити співаків високої співочої культури – ось для цього потрібні роки й роки.
Під час навчання в консерваторії студенти дириґують хоровими творами, як правило, з фортепіанним супроводом, стоячи за пультом перед фортепіано. І так звикають до тих темпів і динаміки, що коли починають вивчати твори з реальним хором, застосовують цю звичку, набуту за п’ять років. Тут ховається велика небезпека, бо навіть справжній дириґент симфонічного оркестру починає вивчення твору насамперед у повільних темпах. Студент-хормейстер, дириґуючи хором у завчених на уроках темпах, думає, що хор заспіває твір одразу на художньому рівні. Але ж це неможливо.
Техніка дириґування під рояль і техніка дириґування хором – різні речі. Коли дириґент, працюючи з хором, думає про техніку дириґування, він не тільки не допомагає хорові, а навіть шкодить.
Бо дириґент, який у швидких, заучених на уроках із техніки дириґування, темпах одразу вивчає твір, не зможе налаштувати свій слух на відчуття різниці між півтоном і чверткою тону й ніколи не досягне високого професійного рівня. А хормейстер, який уміє розучувати хорові твори в повільному темпі й на малій динаміці досягне високого художнього рівня цілого твору. Перш ніж віднайти й збагнути красу звучання цілого хорового твору, необхідно знаходити й домагатися краси в окремо проспіваній ноті чи фразі. Бо кожна окремо проспівана нота абсолютно чистим і природно правдивим тембром створює справжню красу.
Як правило, технологія дириґування в класі зводиться до систематизації технічних прийомів. Робота з техніки дириґування – це різноманітні графічні зображення рук дириґентів, положення ніг і тулуба. Вони детально описують, як дати ауфтакт, як показати forte, piano, cresсendo, diminuendo. Як тримати паличку і як дириґувати без неї тощо.
В основу розвитку нинішньої техніки покладено відірвані від музики вправи. Тому й кажуть: великий жест для звучання на forte, малий – для звучання piano.
Немає необхідності описувати те, що є природним для людини. Природним є рух рук для здібної людини. Для обдарованих учнів мануальна техніка не становить труднощів, вона легко засвоюється за короткий період. Вправи, відірвані від звучання, тобто «чіткі схеми», «удар рукою», «відбиття» тощо самі по собі шкодять. Відчуттям ауфтакту володіють лише деякі особливо обдаровані люди. Якщо цієї властивості немає, її навчити неможливо. Можна виправити недоліки слуху, ритму, але не відсутність чи відчуття ауфтакту.
Помилково вважати, що хормейстер, який закінчив середній музичний заклад і отримав середню техніку диригґування, у вищому музичному закладі, отримує й вищу техніку. Для того, щоб дириґувати творами малої й великої форми, досить техніки дириґування, яку студент засвоїв у музичній школі або в музичному училищі. Є випадки, коли дириґенти не вчилися дириґуванню в музичних закладах, а ставали дириґентами світового значення. Так що, вступивши до вищого музичного закладу, студент повинен мати на увазі не техніку дириґування, а співочу культуру, якої можна набути в хорі вищого музичного закладу. І тому керівництву музичного закладу належить дбати про створення хорового колективу високого професійного виконавського рівня. Не можна миритися з тим, аби молода людина, яка закінчила середню й вищу хормейстерську освіту (а держава затратила на це кошти), була звичайним співаком у хорі.
Майбутній хормейстер уже з першого курсу зобов’язаний подбати про хорову роботу в школі, в навчальному закладі, на підприємстві або в сільському господарстві. Допомогти студентові отримати таку хормейстерську роботу зобов’язане керівництво музичних закладів. Така робота може бути платною або безплатною. Головне – це зустрітися з колективом, навчити колектив культурно співати й набувати хормейстерської практики, контролюючи свої можливості.
Більшість викладачів, які закінчили середні й музичні заклади, викладають техніку дириґування, не маючи розуміння надзвичайно складної хорової роботи, і всі їхні зусилля спрямовані на технічне вивчення хорових творів. Студенти набувають відповідної звички й з труднощами втягуються в професійну хорову роботу.
Раніше в Україну приїздили на гастролі видатні солісти й музичні колективи. Зараз така практика відсутня. Немає з чим порівнювати. Кожний керівник вважає себе найкращим. А прислів’я підказує: «З ким поведешся, того й наберешся». Тому на найвищому виконавському рівні має бути свій власний хоровий колектив. І випускникові після закінчення вищого музичного закладу належить стати взірцем для своєї власної хорової роботи.
Отже, який дириґент – такий і хор. Одначе, так можна стверджувати, коли для дириґента й хору створені відповідні творчі умови праці. За нормальних умов праці дириґент високого класу матиме можливість підняти виконавський рівень хорового колективу до високого художнього виконавства. І такий хоровий колектив завжди підтримуватиме професійний виконавський рівень за умови, що співаки співатимуть тільки у своєму хорі. Я маю на увазі хор, який виховується в природному ладові. Але хор дуже швидко опуститься до низького рівня, якщо співаки з інших хорів приноситимуть у свій хор нечисту інтонацію й різкий, крикливий тембр. Виправляти таке становище важче, ніж вивчати новий хоровий твір.
Хоровий колектив, який працює в природному ладові, досить швидко підносить свій виконавський рівень і має можливість нескладні за фактурою хорові твори, виконувати професійно, навіть «з листка». Такі твори, вивчені акапельним способом, дуже довго підтримують професіоналізм навіть після неспівочої перерви.
Для досягнення й підтримання високого виконавського рівня в навчальному хорі необхідно, щоб усі адміністративні керівники й педагоги з техніки дириґування всіляко сприяли створенню відповідних творчих умов для хорового колективу. Більшості педагогам з техніки дириґування не доводилося працювати з хоровими колективами, і їм важко уявити ті труднощі, з якими доводиться постійно мати справу керівникові хору. Треба розуміти, що техніка дириґування є частиною дириґентської спеціальності, й вона не вимагає важких фізичних і моральних затрат. Для того, щоб дириґувати навіть професійним хором, досить тієї техніки дириґування, яку студент набув, навчаючись у музичному училищі чи музичній школі.
Головне у хормейстерській спеціальності – це володіння високою співочою культурою. Для набуття цієї майстерності потрібно багато часу, іноді роки. Такою майстерністю може оволодіти студент, навіть із середніми здібностями, за умови, що він постійно й наполегливо виконуватиме все, що необхідно для оволодіння хормейстерською майстерністю.
Хоровий колектив вищого музичного закладу має бути на дуже високому виконавському рівні, й для всіх випускників має залишитися основним взірцем і прикладом для власної хормейстерської роботи.
Дириґентсько-хоровий факультет є одним із найскладніших факультетів. На цьому факультеті треба вміти не тільки дириґувати, а й розуміти, знати, як творити музичну хорову культуру. І тому на цей факультет необхідно приймати особливо здібних і відданих цій спеціальності абітурієнтів. На жаль, так не складається, бо на дириґентсько-хоровий факультет потрапляє значна кількість випадкових. Ті, які з дитинства хотіли стати піаністами, скрипалями, духовиками, але в процесі навчання в музучилищах їм щось завадило, вони приходять на дириґентсько-хоровий факультет. Але їхня душа далека від цієї спеціальності. З такими студентами важко працювати в хорі. Їм подобається дириґувати, на фортепіано грати, але не співати. Вони переходять з курсу на курс і закінчують навчання, але хорові колективи не створюють, а співають у якихось хорах, якими іноді керують хормейстери з середньою освітою. Виникає запитання: чи потрібно на дириґентсько-хоровий факультет набирати таку величезну кількість студентів?
Враховуючи складність і відповідальність цього факультету, виникає необхідність підбору відповідних абітурієнтів. Було б добре, якби на дириґентсько-хоровий факультет приходили абітурієнти, рекомендовані педагогами музичних училищ і музичних шкіл. Такий прийом може бути за принципом: «Краще менше, але краще».
Нині відчувається велика необхідність наполегливо працювати для покращання виконавського рівня серйозної музики. Розвиток, піднесення художнього рівня серйозної музики матиме величезний вплив на піднесення всієї музичної культури.
Розвиток музичної культури треба починати з дитинства. Є необхідність запровадити у школах вивчення нотної грамоти й хорового співу. Через чотири роки діти вільно читатимуть не тільки книжки, а й музичні твори. І в Україні з’являться солісти, дуети, тріо, квартети, ансамблі, хори й оркестри, які виконуватимуть музичні твори на високому професійному рівні.
Для розвитку музичної культури необхідно застосовувати різні чинники, засоби, в тому числі й чисто налаштовані музичні інструменти – роялі й піаніно. В Україні, по містах і селах, таких інструментів сотні й тисячі, але всі вони розладнані. У того, хто грає на такому інструменті, музичний слух не розвивається, а навпаки, ще гірше притуплюється. Таке становище можна поправити, якщо у вищих музичних закладах запровадити уроки з налаштування фортепіано. І після закінчення вищого музичного закладу випускники матимуть можливість працювати за допомогою чисто налаштованого інструменту. А це своєю чергою матиме вплив на розвиток музичного слуху та на якість виконуваних сольних і хорових творів.
Дириґентська спеціальність досить складна, і щоб стати дириґентом-хормейстером високого професійного рівня, необхідно, крім музичних здібностей, мати велике бажання, велику любов і працездатність.
На жаль, на дириґентсько-хоровий факультет вступають не всі з такими якостями. Тому потрібно провадити відбір майбутніх студентів ще в період навчання в середніх музичних закладах.
Студентам, які вчаться на цьому факультеті, треба мати на увазі, що гра на фортепіано і вміння дириґувати ще не дає повної хормейстерської спеціальності. Головне – це оволодіння на високому рівні співочою культурою хору. Завжди треба мати перед собою якийсь зразок високого рівня хорового або сольного виконання. Хор у вищому музичному закладі має бути на найвищому професійному рівні, бо він є першим зразком розуміння професіоналізму.
І тому для такої творчої праці в хорі мають бути створені відповідні умови. Ділення хору на частини для роботи з різними керівниками й одночасний спів у різних хорових колективах завжди матиме для свого хорового колективу шкідливі наслідки. Тут діють правила: «Який дириґент, такий хор»; «З ким поведешся, того й наберешся». Всякі недоліки хорового співу значно швидше засвоюються хористами, ніж корисні здобутки, на яких може професійно розвиватися хоровий колектив.
У майбутніх хормейстерів має бути дириґентська практика. Вона може бути активною й пасивною. Пасивна – це та, яку студент набуває, спостерігаючи за роботою свого керівника й беручи активну участь у хоровому співі. Активна практика – це коли студент самостійно дириґує й старається досягнути якісного звучання хору. Для цього в музичному закладі треба мати по вільному найму квартет, октет чи якусь невелику кількість співаків-професіоналів, які на практиці виконуватимуть вимоги практиканта.
Найкращий спосіб виявити свої хормейстерські здібності – це створювати хори в середніх загальноосвітніх школах, на фабриках, заводах, різних установах. Таку практику я провадив особисто, коли був студентом Київської консерваторії. В таких умовах кожний студент має змогу самостійно, без сторонньої допомоги працювати над досягненням якісного співу.
В чому ж секрет мистецтва дириґування? Дириґентом-хормейстером високого професійного рівня можна вважати тільки того, хто здатний у природному ладові створити з кількох чи багатьох співаків на основі кантиленного співу тембральний академічний і вокально-чистий унісон.
Протягом багатьох років я спостерігав, що звуки чисто заспіваних нот завжди об’єднуються в красиве, приємне звучання, а звуки, які звучать між нотами, завжди відштовхуються один від одного й створюють різке, крикливе, неприємне звучання.
Хормейстеру для розвитку професіоналізму дуже корисно в домашніх умовах постійно працювати a cappella в природному ладові. Це дасть можливість розвивати внутрішній слух для успішного керівництва хоровим колективом і досягнення найвищого професійного виконавського рівня на основі кантиленного співу, єдності академічного тембру й чистої вокальної інтонації.
Необхідно навчитися відрізняти початкову, чорнову роботу від виконавської, художньої. І завжди треба пам’ятати, що досягнути високого виконавського рівня хорового колективу неможливо без проведення ґрунтовної, детальної чорнової роботи.
Співаючи в стилі a cappella, хори мають можливість досягнути високого професійного, виконавського рівня. Але тільки тоді, коли хор навчиться співати в природному ладові.
Чому хори на середній теситурі співають краще, а на високій різко, крикливо? Це тому, що на високій теситурі співають форте, а дихання тримають на піано.
Всі, або майже всі, дириґенти-хормейстери працюють із хорами чи солістами в межах темперованого строю й дають масовий спів. А досягнути високого, художнього, професійного співу можна лише в природному ладовому інтонуванні.
Дириґента-хормейстера, який уміє працювати на основі природного ладу, можна назвати дириґентом високого класу. А хормейстера, який уміє працювати тільки в межах темперованого строю, можна назвати хормейстером масового характеру. У нас у хоровому співі існувала й зараз існує звичка вивчати хорові партії або соло в межах навчального музичного закладу. Я думаю, було б корисно доручити співакам вивчати твори самостійно, у домашніх умовах, а рівень вивчення продемонструвати в навчальному закладі на контролі. Таким чином підвищуватиметься відповідальність кожного й підвищуватиметься якість. Перевірку має здійснювати хормейстер високого класу. Таким способом можна прискорити вивчення хорових творів і підняти якість звучання. Вивчення хорових партій має відбуватися на кантиленному співі й на всіх штрихах. Вивчені таким способом хорові партії створюватимуть на загальній репетиції звучання професійного рівня. Такий спів має увійти в звичку всіх співаків.
Спеціальність дириґента часто сприймають поверхово. Думають так – не вийде з мене виконавця-інструменталіста, стану дириґентом. Чесно кажучи, найчастіше так і трапляється, і на дириґентсько-хоровий факультет потрапляють саме такі студенти. Бо дириґентство з боку видається найлегшим серед найрізноманітніших видів музичного виконавства. А насправді професія дириґента найскладніша. І лише небагатьом вдається проникнути в таїну цього виду виконавства. Тому часто майбутнім дириґентам доводиться нагадувати: «Якщо у вас у дипломі написано «дириґент», це ще не означає, що ви ним стали. Називатися дириґентом необхідно заслужити наполегливою і великою працею, постійно вдосконалюючи свої практичні навики».
Хоровий спів – найулюбленіший жанр нашого народу, який дає можливість кожній людині долучитися до духовних джерел. І дириґенти, які виховуються в консерваторіях, музичних вкадеміях, мають нести гідно традиції цього хорового мистецтва.
Поради дириґентам-хоровикам
Якщо говорити про професійні якості дириґентів-інструменталістів і дириґентів-хормейстерів, то треба відзначити, що в їхній діяльності є багато спільного, а ще більше відмінного. Для загальних якостей слід відзначити однакові принципи в техніці дириґування, однакове ставлення до виконання всіх нюансів, які композитор позначив у партитурі. Але дириґенти-хормейстери мають більше обов’язків, вони повинні вміти виконувати все те, що в партитурах не позначається. Це вокальна інтонація, єдиний академічний тембр, кантилена і агогіка. В цьому відношенні дириґенти-хормейстери мають перевагу над оркестровими дириґентами.
Праця дириґента-хормейстера набагато складніша від праці дириґента-оркестранта. Для дириґування оркестром усе записано в партитурі. А для дириґування хором недостатньо нотного запису, бо в співі необхідно передати звучання тексту.
Усі оркестрові дириґенти працюють у межах темперованого строю. Так працюють і більшість хормейстерів. Але справжній дириґент-хормейстер, якщо він хоче стати фахівцем високого рівня, має навчитися працювати на основі природного ладу. Для оркестрового дириґента всі ноти гами мають одну висоту, а для хормейстера кожна нота може мати три висоти. Наприклад, для оркестрового дириґента фа діез і соль бемоль – одна висота, а хормейстер, або співак, щоб було інтонаційно чисто, повинен співати фа діез вище («гостріше»), а соль бемоль нижче («тупіше») і так усі ноти гами. Дотримуючись такої методи під час вивчення хорових або сольних творів, студент хорового факультету матиме можливість стати дириґентом-професіоналом високого виконавського художнього рівня. Дириґенти-хормейстери мають бути вище співаків-професіоналів у розумінні професійної співочої культури.
Дириґентська техніка оркестрових дириґентів і дириґентів-хормейстерів, на перший погляд, однакова, але дириґентська техніка хормейстерів має свої особливості. Ці особливості полягають у дириґуванні складних розмірів. Якщо дириґент-оркестрант дотримується тієї дириґентської схеми, яка позначена в музичному творі, то дириґент-хормейстер для професійного, художнього виконання хорового твору відходитиме від тексту. Це дає можливість глибше проникнути в зміст твору й звільняє хормейстера від надто великих дириґентських рухів, які відволікають слухачів від сприймання, слухання хорових творів.
Дириґент-хормейстер невеликими, але змістовними, лаконічними рухами повинен уміти забезпечити високе художнє виконання хорових творів. Наприклад, у розмірі 3/2 не потрібно “відраховувати” всі долі такту, а краще кожний такт дириґувати відповідно до текстового значення, тобто поділити такти на частини. Наприклад, 3/2 дириґувати 4+2 або 2+4, а розмір 4/2 дириґувати 2+4+2; 2+2+4 або 4+2+2. Розмір 5/4 можна поділити на 3+2 або 2+3, і так інші складні розміри.
Наприклад, хор в обробці Є. Козака “Думи мої, думи”, розмір 6/8, симфонічний дириґент відраховуватиме всі вісімки, а дириґент-хормейстер дириґуватиме 3/8+3/8. Таким чином, дириґент-хормейстер лаконічними, але змістовними рухами досягне високого художнього виконання хорових творів.
Хоровий дириґент має ту перевагу над оркестровим, що він уміє виконувати не тільки ті нюанси, які в партитурі написано, але й те, що там не позначено. Працюючи в такому стилі акапельно, у дириґента й співака фіксується і загострюється внутрішній слух і при постійному самоконтролі залишається назавжди, у співаків розвивається вокально чиста інтонація. А при такому співі звук різних співаків об’єднується, підсилюється й збагачується тембрально. Але коли частина співаків співають нечисто, між нотами, такий звук тембрально збіднюється, розсіюється, відкривається, втрачає академічний характер і набуває неприємного, різкого, крикливого звучання. Чиста вокальна інтонація сприяє об’єднанню різних голосових звуків: звуки а-е-и-і та інші об’єднуються тембрально й створюють академічне звучання.
Справжній професіонал-хормейстер повинен навчитися працювати на основі природного ладу, на основі акапельного співу. Хор під керівництвом такого хормейстера буде хором високої виконавської культури. Хормейстеру-професіоналу необхідно засвоїти такі принципи:
- На основі природного ладу й акапельного співу досягти чистої вокальної інтонації.
- Навчитися об’єднувати різні голосні звуки в єдиний тембральний характер.
- Досягти на основі правильного дихання кантиленного співу.
- Навчитися в кожній музичній фразі створювати внутрішній рух.
- Навчитися користуватися агогікою. Це означає, що після кожної коротшої ноти довшу протягувати ще довше, а кожну коротшу ноту після довшої ще скорочувати, прискорювати.
- Навчитися боротися з замиканнями звуку, бо замикання звуку негативно впливає на кантиленний спів. Усі голосні звуки перед приголосними протягувати, а приголосні промовляти чітко й дуже швидко.
Коли хормейстер виконує все це, то такий спів можна слухати з приємністю безкінечно, навіть без нюансів. Кожний дириґент-хормейстер за кваліфікацією має бути вищий від будь-якого співака, щоб уміти допомогти, порадити співакам способи вищого художнього виконання.
Всякі довгі розмови дириґента перед репетицією не мають конкретного професійного впливу, а мають тільки виховне значення. А для звукової професійної якості дириґент повинен уміти голосом показати чисту вокальну інтонацію й характер звуку. Показувати треба в повільному темпі й професійно. Найголовніша робота в хорі – це так звана чорнова робота, технологія. Але таку роботу професіонал-дириґент може виконати тільки тоді, коли вмітиме працювати на основі природного ладу. Вивчений таким способом твір завжди звучатиме професійно, художньо, навіть тоді, коли співаки перебувають у неналежному творчому стані. І навпаки, твір, вивчений не чисто, між нотами, звучатиме завжди погано, навіть тоді, коли співакам хору дуже хочеться показати високий виконавський рівень.
Розспіванка, яку я застосовую в хорі Музичної академії, розрахована на розвиток і загострення внутрішнього слуху. Така розспіванка вміщує в собі всі елементи для розвитку вокальної інтонації, єдності тембру, кантиленність звучання і агогіку. Точність такої розспіванки успішно переноситься на звучання хорових творів. Вивчені таким способом хорові твори зберігають професійне звучання для всіх дириґуючих, не залежно від їхньої дириґентської майстерності. Вивчаємо хорові твори й на загальній репетиції, але окремими тактами або фразами, звертаючись до кожної партії, але це потребує на підготовку значно більше репетиційних годин.
Дириґування в період вивчення творів і на їх виконанні має бути різне. Вивчення відбувається без нюансів, а тому й техніка не потрібна, стежити треба тільки за тим, щоб процес вивчення відбувався вокальним звуком. Техніку дириґування включати потім, коли починається робота над виконавськими нюансами. Є випадки, коли оркестрові й хорові дириґенти зовсім не проходили дириґентського навчання, а стали дириґентами світового значення.
Таким чином, для змістовного, художнього звучання можна поділити всі складні розміри. Кожний рух руки має відповідати характеру музики. Наприклад, legato краще дириґувати всією рукою, а non legato – частиною руки, а staccato найкраще диригґувати однією кистю. Рухи руки не мусять бути однакові: на стійких долях такту вони більші, а на нестійких долях – значно менші.
Дириґентська спеціальність, і особливо хормейстерська, досить складна, й щоб стати справжнім дириґентом-хормейстером, необхідно наполегливо, систематично працювати, як працюють видатні піаністи, скрипалі й інші інструменталісти.
Справжній дириґент-професіонал повинен свідомо вміти співати чистою і нечистою інтонацією. Тоді він матиме можливість виправляти нечистий спів як у хорі, так і в солістів. Інакше такий дириґент вважатиме свій нечистий спів за чистий, а тому не зможе навчити й інших співати чисто.
Розспіванка може бути основою професійного співу тільки в тому разі, коли вона розрахована і виконується за правилом професіоналізму й a cappella, з досягненням вокальної інтонації, єдності академічного тембру, кантиленного звучання й агогіки.
Практика показала, що, вміло користуючись цією розспіванкою, можна досягти швидкого повернення хорового колективу з масового до професійного рівня. На розспіванці всі ці вимоги закріплюються внутрішнім слухом і при подальшому самоконтролі ці професійні якості залишаються на все життя. Найголовніше при розспіванці це те, що всі досягнення розспіванки переносяться на розучування хорових творів.
Більшість молодих хормейстерів вважають, якщо вони опанували технікою дириґування, то вже справжні хормейстери. А насправді, техніка дириґування – це тільки частина хормейстерської спеціальності. А головне – набути в хоровому колективі співочої культури.
Хормейстеру необхідно знати, що вокально чисто заспівані ноти завжди об’єднуються, збагачуються й створюють співочу культуру. Таке звучання можна безкінечно слухати, навіть без нюансів. Звуки, які заспівані не чисто (між нотами), відштовхуються один від одного й утворюють різке, неприємне звучання. Таке звучання часто буває на високих нотах, наприклад фа другої октави. Уникнути цього можна, якщо філірування звуку на crescendo робити рівнобіжно й зміцнювати діафрагму. Отримати вокальний звук можна при піднятій діафрагмі з активним диханням. А при опущеній діафрагмі звук завжди буває розмовний.
Щоб стати дириґентом-хормейстером, професіоналом високого рівня, потрібно обов’язково навчитися співати з вокальною чистотою, в природному ладові. Хормейстер, який здатний працювати з хором лише в межах темперованого строю, ніколи не зможе привести хор до високого професійного звучання. І в такого дириґента-хормейстера професійний хор співатиме на низькому рівні. Хіба що відрізнятиметься від самодіяльного хору голосовим матеріалом. Бо професійний хор співає за гроші, і до складу такого хору підбирають співаків з відповідним голосовим матеріалом.
Справжній хормейстер-професіонал, слухаючи окремого співака або групу співаків, має чути не тільки те, що звучить, а й те, як має звучати. І такий хормейстер своїм голосом матиме можливість показати перед хором те, що звучить у хорі, й те, як має звучати. Хормейстера, який працює з хором лише за допомогою фортепіано, можна віднести до групи хормейстерів “розмовників” або до групи “махальників”. А щоб стати хормейстером-митцем, необхідно загострити свій внутрішній слух до такого рівня, аби вміти самому навчитися й навчити інших кантиленного співу, єдиного академічного тембру й вокальної чистоти.
Треба шукати красу звучання не в загальному хорі, а в чисто заспіваній ноті. А потім краса в загальному хорі явиться обов’язково. Вивчати хорові твори загальним хором, який ще не засвоїв основи професійного звучання, – це все одно, що будувати з цегли будинок на піску, без фундаменту. Дириґентові-хормейстеру, який ніколи не працював з хоровим колективом, трудно зрозуміти складність такої професії, тому він і вважає за головне техніку дириґування. Такий педагог не зможе навчити студентів співочої культури. А вважатиме за головне техніку дириґування.
Треба завжди мати на увазі, що в процесі дириґування беруть участь усі частини тіла. Не тільки рух рук, а й міміка обличчя, рух тіла й т. ін. І при дириґуванні завжди необхідно про це пам’ятати, щоб техніка дириґування не перетворювалась у вправи для рук. Дириґентські рухи мають бути виразними, зрозумілими й художньо виправданими. Довгий кантиленний спів треба вважати співочою основою і головним досягненням співака. Такого співу можна досягнути в акапельному стилі, на основі природного ладу.
Мистецтво співу починається з вокалізацій розспіванок. Треба навчитися атакувати звук сильно або м’яко. Тягнути звук рівно й повним голосом, але не форсувати. Для досягнення такої мети від усіх учасників співу потрібна велика дисциплінована працездатність. Виконуючи таким чином чорнову роботу, створюємо основу для подальшого художнього співу.
Корисним є спів без тексту, бо сприяє розвитку музичної професійності кожного мислячого співака. Спів без слів дозволяє зосередити всю увагу на вокально-технічних завданнях плавного звуковедення, розподілення дихання, вирівнювання та об’єднання голосних, засвоєння динамічних відтінків і т. ін. Основне завдання вокалізації – кантилена і рухливість. Потрібно, в першу чергу, звернути увагу на спів legato, домагаючись співучості, плавності звуковедення. Дуже небезпечні динамічні крайнощі, занадто голосний і крикливий спів, що призводять до форсування звучання. І не менше шкідливий для голосу тихий спів. Найкраще виспівувати хорові вокалізи енергійним повнозвучним mf. Корисно співати вокалізи з назвою нот, а потім перейти на голосні й привести всі голосні до єдиного академічного тембру.
Для формування звуку, перед тим як заспівати голосні: а-е-и-і-ї, необхідно внутрішнім слухом почути їх академічний тембр, щоб не було плоского, відкритого звучання. А перед тим, як заспівати forte, необхідно почути вокальний звук, щоб не було крикливого звучання.
Для правдивого формування звуку потрібно створювати ситуацію “не викидання звуку”, а “втягування звуку”, і не забувати про міцність, пружність діафрагми. Потрібно зважати, що в хоровому співі найважливіше – тембр, і досягнути красивого тембру можна через уміння об’єднувати всі голосні звуки в академічному характері. Звук має бути однорідним, закругленим, без напруженості й крикливості. Треба розуміти, чим звук вищий, тим вище піднімається діафрагма, високі ноти вимагають міцної діафрагми. Ніколи не набирати повітря занадто багато, ніколи не випускати його без потрібного залишку, від цього залежить краса звуку й зберігання голосу. Ніколи не потрібно набирати повітря більше, ніж потрібно для ноти або фрази. Треба вміти малою кількістю повітря співати великі довгі фрази. Не потрібно брати дихання перед самим початком другої фрази (після паузи). А коли для поновлення дихання нема паузи, а є необхідність дихати, потрібно перервати фразу, але це зробити треба швидко й непомітно. Найголовніше полягає в тому, щоб для поновлення дихання користуватись кожною паузою, на якій є можливість передихнути непомітно, не перериваючи музичної фрази. Треба брати дихання по можливості перед слабкою долею такту. Ні в якому разі не дозволяти дихати посередині слова. Треба навчитися об’єднувати різні голосні звуки в одному тембрі й на одному диханні. Ноти мають тісно з’єднуватися на legato. На високих нотах звуковий струмінь (звукову точку) необхідно спрямовувати в голову. Філірувати звук треба починати з pianissimo, потім рівномірно й поступово підсилювати, давати найбільшу силу на половині дихання, а потім до кінця поступово й рівномірно зменшувати силу до повного pianissimo. Хто вміє філірувати, той уміє співати. Треба тренуватися на різних динаміках, рiano – mezzо voce.
Тембр може мінятися сам, без волі співака, в залежності від настрою, від рівня захоплення виконавця. Але справжній співак-професіонал повинен уміти володіти всіма тембрами. Звук відкритий, дуже відкритий – «білий» звук. Надзвичайно закритий звук, похмурий – «глухий» звук. Звідси – світлий і похмурий тембр. Чим більше голос іде догори, тим більше його треба закривати (затемняти). Щоб з’єднати хороший спів з яскравою вимовою, необхідно щоб спів проходив, відбувався на голосних звуках, а приголосні вимовлялися швидко й чітко. При розучуванні творів потрібно співати тільки півголосом.
- S.
У голосі найважливіше – тембр. Шукати кращий тембр треба через об’єднання всіх голосних звуків у єдиному академічному звучанні. Однорідний тембр голосу має бути на всіх голосних звуках. Досягнення видатних співаків завжди відзначалися кантиленним співом і єдністю тембру. Кантилена становить одну з вершин вокального мистецтва. Співучість залежить від протяжності голосних звуків і короткої вимови приголосних. Все це на основі дихання. Для співу кількість взятого повітря має бути мінімальна, але стільки, щоб вистачило для співу фрази будь-якої довжини.
Під час співу має бути правильне положення всього тіла. Неправильне положення частини тіла шкідливо впливає на звук голосу. Для висококласного професійного співу необхідно навчитися і засвоїти кантилену, єдність тембру й чисту вокальну інтонацію. Деяким студентам може здаватися, що ці вимоги виконувати занадто важко, але це тільки тимчасово. До цих вимог треба звикнути, їх треба поважати і навіть любити. Для професіоналізму потрібно навчитися співати різними варіантами:
- Співати ноту forte однаковою силою від початку до кінця.
- Співати ту ж ноту однаковою силою piano і mezzo voce.
- Ту ж ноту співати pianissimo і рівномірно підсилювати динаміку до forte.
- Ту ж ноту починати з forte і до кінця рівномірно зменшувати динаміку до pianissimo.
- Ту ж ноту починати з pianissimo і підсилювати до forte, і повернутися до pianissimo.
Тембр мусить відповідати змісту твору, він десь буває світлим, а десь темнішим (наприклад, «Пряля» М. Леонтовича). Це залежить від розуміння смаку. Розвиток смаку залежить від розумного навчання, слухання хороших виконавців, підвищення загального культурного рівня. Спів в інших хорах приводить до перевтоми і втрати співочого професіоналізму.
28.VІІ.2009
- P. S.
Щоб стати дириґентом-хормейстером, професіоналом високого рівня, необхідна постійна, систематична, кропітка, детальна робота. Хормейстер повинен працювати над собою не менше, ніж це роблять скрипалі й піаністи. Оволодівши технікою дириґування, ще не можна назвати себе хормейстером. Хормейстер це той, хто може в хорі розвивати хорову співочу культуру. А це можливо тільки на основі природного ладу. В природному ладовому інтонуванні буде в змозі працювати тільки той хормейстер, який розвине свій внутрішній слух до необхідного рівня. Якщо в межах темперованого строю кожна нота має одну висоту, то природному ладові кожна нота має три висоти. Все це треба чути й керуватися цим при роботі з хором чи окремими співаками. Досягнути такого рівня можливо тільки працюючи в стилі a cappella. Вивчати хорові твори методом a cappella необхідно не тільки ті, які написані a cappella, але й усі інші, які написані в супроводі фортепіано і виконуються з фортепіано або оркестром. Усі твори вивчаються акапельно, аж до їх виконання. Для загальних репетицій перед виступом досить однієї-двох репетицій.
Велику користь для розвитку внутрішнього слуху мають розспіванки по-інтервалах, бо тоді кожний співаючий дотримується природного ладового інтонування й старається співати кожний інтервал, відповідно до його природної висоти. А це поступово увійде в звичку й залишиться на все життя.
Перш ніж піти працювати з хором, хормейстер зобов’язаний детально вивчити хоровий твір. У домашніх умовах йому необхідно не раз і не два проспівати кожну хорову партію. Він має особисто перейнятися кантиленним співом, об’єднати всі голосні звуки в єдиний академічний тембр і природно чисто співати кожну хорову партію. Потрібно завжди пам’ятати, що тільки голосом, а не словами, можливо досягнути в хорі високої співочої культури. Основна й найголовніша початкова робота з хором – це так звана чорнова робота. Під час такої роботи закладаються підвалини професійного звучання. Найкраще вивчати хоровий твір по партіях, бо працюючи по партіях, диригент весь репетиційний час перебуває в творчому контакті зі співаками і має можливість детально, природно вивчити всі інтервали хорового твору.
Все залежить від дихання. Дихати треба легко й безшумно. Набирати повітря швидко, видихати дуже повільно. У співі доводиться користуватися довгим і коротким диханням. Довгим треба користуватися тоді, коли в повільному темпі необхідно проспівати довгу фразу, а коротким тоді, коли співакові необхідно брати дихання посередині фрази, де нема паузи. Завжди треба визначатися, де, в якому місці брати дихання. Повне дихання треба брати на паузах, на закінченнях фраз, перед довгими фразами або ферматами.
Вимоги до дихання:
- Ніколи не набирати повітря занадто багато.
- Ніколи не видихати повітря повністю.
- Видихання має бути повільним, тихим і спокійним.
- Витрачати повітря стільки, скільки потрібно для співу довгої ноти
або фрази.
- Треба навчитися малою кількістю повітря співати великі фрази.
- Треба брати дихання перед слабкою долею такту або ферматою.
- Треба навчитися користуватись диханням при філіруванні звуку.
- Для досягнення високого рівня співочої культури дириґент-хормейстер повинен бути за професіоналізмом вище від будь-якого співака.
- Вокалізми є необхідністю для вироблення техніки й художності співу.
- Треба навчитися застосовувати агогіку.
- Всяка довга нота не мусить бути одною динамікою, а має філіруватися.
- Кожна фраза, яка рухається догори, має звучати на cresсendo, а фраза, яка рухається донизу, має звучати на diminuendo.
- Коли музична фраза повторюється, то корисно міняти динаміку.
- Звукова успішність музичної фрази залежить від її різноманітності.
- Нюансування має бути контрастним.
- Вивчати хорові твори (й сольні) потрібно динамічно, впівголоса, а повним голосом співати тоді, коли твір досконало вивчений.
- Досягнути широкого, кантиленного співу з ясною вимовою слів можна тоді, коли спів відбуватиметься на голосних звуках, а приголосні промовлятимуться в кінці, чітко й дуже швидко.
- Треба навчитися об’єднувати всі голосні звуки в єдиному тембральному, академічному звучанні, щоб тембр не змінювався на всьому діапазоні.
3.ІІ.–20.ІІ.2010
Поради дириґентам-хормейстерам і співакам
Хоровий спів можна поділити на два види: художній і масовий.
Художній спів ґрунтується на співочій культурі, а основою співочої культури є чистота співу, яка об’єднує в собі кантилену, єдність тембру, чисту вокальну інтонацію.
Масовий спів таких вимог не потребує, там просто зібралися та й заспівали, десь голосніше, а десь тихіше, десь швидше, а десь повільніше. На цьому й закінчується робота хормейстера.
Для художнього співу необхідно навчитися працювати на основі природного ладу, а це потребує постійної систематичної кропіткої роботи хормейстера, над підвищенням свого професійного рівня. В першу чергу, на основі акапельного співу необхідно розвинути й загострити свій внутрішній слух, щоб мати можливість орієнтуватися у виконавській якості, вільно й безпомилково визначати рівень якості, вміти дати правдиву оцінку виконавським якостям: високим, середнім і низьким.
Співоча практика показує, що більшість музикантів, незалежно від звання й високої посади, не вміють орієнтуватися в виконавській якості й низький рівень приймають за високий. А це впливає негативно на якість звучання як солістів, так і колективів, а також на підбір кадрів. На такому низькому рівні деякі хори виступають у концертах.
Усе залежить від дириґента-хормейстера. Який дириґент – такий і хор. Аби стати дириґентом-професіоналом високого рівня, необхідно працювати з хором на основі природного ладу й навчитися бачити в партитурі те, чого там не написано. В партитурі композитор позначає всі нюанси, які потрібні для виконання твору. Але в партитурі немає тих частин, які потрібні для професійного художнього співу. В партитурах не позначається кантилена, єдність тембру й чиста вокальна інтонація. Ці невидимі частини хормейстер зможе засвоїти, працюючи в стилі a cappella в природному ладовому інтонуванні.
Розглянемо всі ці частини.
Кантилена
Що таке кантилена? Це звук, який тягнеться, як ґума або тісто. Для досягнення кантиленного звучання необхідно весь час співати з підтягнутою діафрагмою, вдихати повітря швидко й безшумно, а видихати повільно. Вдихати повітря треба небагато, але стільки, щоб вистачило проспівати велику фразу. Для розвитку кантиленного співу завжди необхідно співати довші ноти, які написані після коротких, протягуючи, а короткі після довгих, прискорюючи. Для кантилени завжди треба крапку біля ноти продовжувати, а вісімку біля четверті прискорювати. При співі четверті з крапкою й вісімки мають бути тісно зв’язані. Коли звучать поряд половинні ноти, співати їх треба тісно, не допускати «стягування» звуку, “конусу” (стихійного diminuendo). Багато шкоди завдають кантиленному співу приголосні звуки. Вони «замикають» кантиленний звук і обривають повноцінне звучання. Це слід мати на увазі й стежити, аби кожна нота звучала до самого кінця, і аж тоді коротко й чітко промовити приголосний звук. Це потрібно для того, щоб слова звучали з виразною дикцією.
При кантиленному співі особливу увагу треба звернути на взаємовідношення голосних і приголосних звуків. Бо голосні звуки створюють кантилену, а приголосні дикцію. Але приголосні звуки у співі можуть бути й шкідливі ще тоді, коли вони «замикають» кантиленне звучання. Але щоб отримати кантиленне звучання й ясність слів, необхідно пильнувати, аби на всіх довжинах нот голосні звуки прозвучали повністю, спочатку й до кінця. А приголосні в кінці голосних мають звучати дуже коротко й чітко. Це для того, щоб слухачі мали можливість почути всі слова пісні. Якщо до такого кантиленного співу додати єдність тембру й чисту вокальну інтонацію, то ми отримаємо співочу культуру. Кожний хормейстер і співак зможе досягнути співочої культури, якщо розвиватиме свій внутрішній інтонаційний слух і працюватиме над творами на основі природного ладу.
Єдність тембру
Всі голосні звуки мають своє тембральне забарвлення. Якщо звуки о та у природно по-тембру наближаються до академічного звучання, то голосні: е, є, и, і віддаляються від академічного звучання, формуються в горлі й створюють відкрите різке звучання. Цьому можна запобігти, якщо під час співу наближати ці голосні ближче до губів, вони тоді закруглюються й набувають академічного звучання. Ідучи таким шляхом, можна досягнути єдності тембру, отримати красивий академічний спів. Діафрагмою потрібно користуватися при зміні динаміки. На pianо діафрагма буває м’яка, а на forte має бути твердою. На diminuendo вона пом’якшується, а при сrescendo зміцнюється. Найміцніша діафрагма має бути на forte і fortissimo.
Чиста вокальна інтонація
Найкращий спів – це чистий спів. Чистий спів можна порівняти з чистою водою і чистим повітрям. Різниця в тому, що нечисту воду й нечисте повітря легко виявити, а нечистий спів важко. Можна співати нечисто, між нотами, навіть фальшиво, і вважати, що це справжнє мистецтво. Але, щоб такого не сталося, завжди треба мати перед собою якийсь виконавський зразок. Він може бути сольний або гуртовий, наприклад, вокалісти Б. Гмиря, І. Козловський, М. Литвиненко-Вольгемут, З. Гайдай, Ф. Шаляпін, А. Нежданова, Л. Паваротті, М. Кабальє; скрипалі Д. Ойстрах і М. Коган; Лондонський, Паризький, Берлінський, Віденський симфонічні оркестри, Італійська опера та інші.
Чистота в інтонуванні повинна стати бажанням чистоти в житті взагалі. Потрібно всім нам до неї прагнути.
2008
Поради для покращення професійного хорового й сольного співу
В хоровому співі може бути два способи навчання. Один спосіб –розмовний, а другий – наслідування. Розмовний спосіб пасивніший, скільки б не пояснював, як треба співати, а спів залишиться на тому ж рівні. Спосіб наслідування – конкретний і розрахований на професійне зростання співаків. Щоб стати професіоналом високого професійного виконавського рівня, не досить співати тільки на хорових репетиціях, а належить більше вокально працювати в домашніх умовах акапельним співом.
Для досягнення вокального звучання необхідно володіти диханням і діафрагмою. Дихання для співу має особливе значення. Ніколи не потрібно вдихати повітря занадто багато, а лише стільки, щоб вистачило проспівати велику музичну фразу. Не так важливо, скільки взяти повітря, а важливо, як його використати (витратити) на всю велику фразу. Мінімальне дихання треба вміти розподілити на всю фразу. Ніколи не потрібно швидко і повністю видихати взяте повітря, а видихати повільно, спокійно й безшумно. І завжди треба пам’ятати, що під час видиху має залишатися якась частина повітря перед тим, як узяти наступне дихання. Велике значення має дихання для філірування. Можна сказати, хто вміє філірувати, той уміє співати.
В хоровій роботі, а також у роботі сольного співу треба пам’ятати про: чисту вокальну інтонацію; єдність єдиного академічного тембру; кантиленний спів; агогіку.
Всім відомо про те, аби стати професіональним скрипалем, піаністом, флейтистом і т. п., треба багато років наполегливо працювати. Але багато музикантів вважають, що стати дириґентом дуже просто. Така помилкова думка шкідлива. Щоб стати дириґентом-хормейстером, потрібно багато, довго й систематично працювати. Дириґенти-хормейстери мають бути вищими від будь-якого співака-професіонала в розумінні співочої культури.
Мати навіть гарний музичний слух, але в межах темперованого строю, ще не досить, для того, щоб уміти професійно виконувати музичні вокальні твори. Для творчого, художнього зростання необхідно обов’язково розвинути й загострити свій внутрішній слух до такого рівня, який дасть можливість співакові відчувати найменші інтонаційні відхилення, порівнюючи з півтонами, найменшими інтервалами темперованого строю й реагувати на них. Бо найбільша цінність у виконавському мистецтві – чистота інтонації. Співак, який володіє художньою інтонацією, може вважатися фахівцем-професіоналом. Досягнути такого рівня можна тільки працюючи, вивчаючи репертуар виключно без музичного супроводу (рояль, піаніно тощо). Таким чином, вивчений репертуар, твори якого написані в супроводі фортепіано, в концертному виконанні звучатимуть чисто, незважаючи на те, що фортепіано на тому концерті невисокої якості. На чистій інтонації співаки мають можливість покращувати красу свого тембру, та розширювати діапазон свого голосу.
Дириґент зобов’язаний пам’ятати таке: аби навчити чисто співати окремих співаків або цілий хор, необхідно в першу чергу оволодіти цими якостями самому. Бо в хоровій роботі (репетиції) весь творчий процес повинен вестися a cappella і всі виконавські зауваження мають виконуватися тільки голосом, без втручання фортепіано. Якщо твір, написаний із фортепіанним супроводом, то такий супровід можна включати тільки за декілька репетицій до концерту. Під час концерту хору не потрібно опиратися на музичний супровід, аби триматися в тональності, бо навчений хор звучить упевнено, самостійно й сам служить творчим підйомом до фортепіанного супроводу або оркестру.
Перед тим, як приступити до вивчення хорового твору (або й не хорового), потрібно визначити найскладніші інтервали, які необхідно інтонувати вище або нижче. Незалежно від тональності, в кожній мажорній тональності треба знати, що всі ноти, третього й сьомого ступенів співаються з деяким підвищенням, порівняно з нотами на фортепіано. А ноти, які потрібно інтонувати трохи нижче («тупіше»), завжди розміщені в партитурі поряд з високими нотами. Наприклад, у до-мажорі «гостро» співаються ноти мі й сі, а «тупо» – фа і до. Треба мати на увазі й інші інтервали, які зустрічаються в звучанні твору й які повинні звучати гостріше, це: хроматичний півтон, велика секунда, велика терція, чиста квінта, октава в русі мелодії догори й діатонічний півтон, мала терція, октава в звучанні донизу.
Велику користь для опанування цією методою дає розспіванка, яку ми вживаємо в репетиційній роботі й яку поступово розширюємо та ускладнюємо. В процесі такої праці відбувається загострення внутрішнього слуху, поступово все це входить у звичку співака й залишається на все життя.
Навчання фаху дириґування – досить складний і тривалий процес: чотири роки в музичному училищі й п’ять років у консерваторії. За ці роки студент опановує техніку дириґування, вивчає-дириґує чимало великих музичних форм (рідше малі) й так звикає, пристосовує свій організм до цієї форми й змісту, що коли йому приходить пора готувати свою випускну програму, то все те, що надбав студент за роки навчання, він застосовує на репетиціях з хоровим колективом. А це не зовсім забезпечує його творчий успіх, бо робота з хором має свої особливості.
Техніка дириґування за фортепіано (коли грають концерти) й техніка за пультом з хором мають свої відмінності. Наприклад, за фортепіано, на динаміці f студент дириґує сильним і великим жестом, а з хором розучувати твір корисно тільки на малій динаміці й м’яким лаконічним жестом. За фортепіано студент чітко дириґує написаний розмір, а з хором успіх буде тоді, коли жест не відчеканює четвірки, а навпаки, протягує, створюючи вокальний кантиленний звук. Дириґент, дириґуючи з хором, не тільки допомагає в звучанні хору, а навіть шкодить. За фортепіано, сильні й слабкі долі тактів звучать звичайно, не змінюючи загального характеру, а в звучанні хору слабкі долі ослаблюють рівність звуку й створюють на всіх нотах стихійні димінуендо, “конуси”. А це, шкідливо впливає на художнє виконання. Дириґент, який про це знає, може запобігти такому лиху. Він повинен слабкі долі не просто тактувати, а протягувати дуже “скупим” жестом. У такому разі всі ноти слабких часток звучатимуть повноцінно й професійно.
Велике значення для роботи з хором має темп, у якому дириґент проводить репетицію.
Протягом багатьох років мого спостереження я звернув увагу на те, що студенти-випускники працюють з хором на репетиції по-різному. Одні дуже швидко вмовляють співаків, але не досягають потрібної мети. А інші, навпаки, свої зауваження роблять дуже повільно, що теж не на користь репетиції. Можна зробити такі висновки. Занадто швидка робота не дає можливості співакам усе зрозуміти, й вони втрачають увагу та стихійно порушують творчу дисципліну (розмовляють, крутяться й т. ін.). Дуже повільна робота, навпаки, породжує у співаків в’ялість, і в них зникає зацікавленість. Думаю, що найкращий спосіб проведення хорової репетиції – це середній темп, в окремих моментах з прискорення чи сповільненням. Найкраще на перших репетиціях дириґувати дуже скупим, лаконічним жестом, менше тактуючи, а більше протягуючи. Тоді, коли проходить жест слабкої долі, то звучання дещо затихає. Дириґент цього не помічає, й те, що недозвучало в хорі, дириґент додириґовує рукою. А внаслідок цього звучання хору стає скупим, коротким, нехудожнім і, звичайно, непрофесійним. Але коли твір уже вивчений, тоді можна приступати до художнього виконання з потрібними темпами й нюансами, тоді й дириґентські рухи набувають повного змістовного характеру.
У звучанні хору чи окремого співака завжди має відчуватися густота, наповненість, насиченість, кантиленність, вокальність співу. Всі ці якості можна отримати якщо стежити за станом діафрагми співака. При співі діафрагма завжди має бути в підтягнутому верхньому положенні, мати характер натягнутої ґуми. Під час виконання нюансів, діафрагма весь час у русі: на diminuendo вона трохи підноситься й пом’якшується, а на сrescendo підноситься, зміцнюється, закріплюється; на невеликих нюансах і нешвидкому темпі, вона міняється поступово, плавно, а на раптовій зміні динаміки (f–p, p–f) діафрагма міняє своє положення досить різко.
2009
Пам’ятка для хормейстера-професіонала
Стати професіоналом-хормейстером – це, в першу чергу, виявити велику любов до хорового співу, бути наполегливим, вимогливим до своєї праці. Виявляти любов не тільки до цілого твору, а до кожної чисто заспіваної ноти чи фрази. Тоді буде можливість досягнути відмінних успіхів, високої вокально-технічної майстерності й яскравої виразності. Необхідно навчитися розуміти виконавські можливості людського голосу й знати, що праця над вокалом у хорі – справа надзвичайно важка, яка вимагає особливої уваги до кожного виконуваного хорового твору.
Навчитися абсолютно чисто співати можна лише на основі природного ладу. Необхідно розвинути й “загострити” внутрішній слух, щоб мати можливість навчати співаків чистого співу. Над цим необхідно постійно й наполегливо працювати, щоб така праця перейшла у звичку. Треба пам’ятати, що природний лад і темперований стрій (фортепіано) значно відрізняються один від другого.
Якщо в темперованому строї кожна нота має одну висоту, то в природному ладові кожна нота має три висоти: центральну, вищу й нижчу. Хормейстер, навчений у межах темперованого строю, матиме інтонаційні недоліки. Він не зможе показати своїм голосом співакам чистого інтонування й поправити в хорі нечистий спів. Кожний, хто співає темперованим строєм, ставиться до всіх інтервалів мелодії (хорової партії) з однаковою увагою. А в природному ладові під час співу треба реагувати на кожен інтервал, особливо на одні інтервали з загостренням на підвищення, а для інших реагувати з пониженням.
Під час співу необхідно спрямовувати свій голос до вищої або нижчої інтонації. Для цього необхідно запам’ятати природну висоту кожного інтервалу. Чисто співати даються важче ті інтервали, які необхідно співати вище. Для засвоєння такої роботи раджу всі інтервали, які треба співати вище, позначити. І під час співу на інтервали, які побачили очі, внутрішній слух негайно зреагує.
Перш ніж розпочати розучувати музичний хоровий твір з хором, дириґент повинен сам добре його вивчити. Роботу над хоровим твором можна поділити на два періоди. Перший – це підготовчий, другий – художньо-виконавчий.
У початковому періоді основне – чорнова робота. Її треба провадити в повільному темпі й на середній динаміці mf. За цей період необхідно досягнути кантиленного співу, єдності тембру й чистої вокальної інтонації. Детально добросовісно провівши цю підготовчу роботу, хормейстер зможе провести виконавську художню роботу без особливих труднощів. І всі нюанси, позначені композитором у партитурі, виконуватимуться професійно, на високому рівні.
Дириґування на першому й другому етапах мають бути різні. На першому техніка дириґування не потрібна. Вона включається на другому, коли необхідно виконувати всі нюанси, позначені в партитурі. На першому головне – точна вокальна інтонаційна й ритмічна виучка. Найкращий спосіб вивчення хорового твору – робота по партіях. Така робота дає можливість постійно бути в контексті зі співаками, дає можливість вивчити хоровий твір детально й підготувати хор до загальних репетицій художньої роботи.
Руки дириґента і його жести мають бути точними й економними. Дириґентські рухи мають бути різними, на сильних частинах такту вони більші й енергійніші, на слабких – навпаки. Розумна чиста розспіванка завжди потрібна в хоровій роботі. Її треба проводити по інтервалах, на основі природного ладу. Проводити репетицію хору без чистої розспіванки – це все одно, що будувати будинок на піску без фундаменту. Треба навчитися користуватися диханням на cresсendo і diminuendo. Для повного підсилення звуку необхідно трохи поступово підсилити й підняти вище дихання. А для diminuendo дихання пом’якшити й трохи опустити. Руки при цьому закріплюються або зм’якшуються.
Навчитися цьому можна, якщо систематично добросовісно працювати й завжди тримати під контролем звучання нюансів та самокритично працювати над собою. Треба працювати в стилі а cappella, щоб у звучанні розвинути й закріпити природний лад. Ми позвикали до темперованого строю, і наш слух до деякої міри огрубів і втратив найтонше сприйняття. Якщо вивчати твір за допомогою роялю, то фальшиве звучання виявляють у першу чергу ті, в кого інтонаційний внутрішній слух досить розвинутий. Якщо твір написаний з фортепіано, але вивчений а cappella, то в концерті при виконання з фортепіано або симфонічним оркестром, незалежно від якості налаштування фортепіано й оркестру, хор звучатиме абсолютно чисто.
Треба пам’ятати, що при вивченні й виконанні хорового твору головне значення має дихання, бо дихання є опорою музичного звуку, і тому брати повітря треба швидко й не багато, а видихати дуже повільно. Особливу увагу треба звернути на нюанси, поступовий перехід від р до f і від f до р. При нюансі від р до f необхідно якоюсь мірою рух прискорити, а від f до р рух трохи сповільнити.
Найкращий спосіб досягнення професійного звучання хору – це праця в стилі а cappella. Цей спосіб найскладніший, але так найреальніше досягти найкращого рівня звучання:
- Репетицію варто починати з розспіванки, повільно і з малою динамікою. Розспіванка робиться для того, щоб привести співаків до найкращого рівня по інтонації й тембральному забарвленню. Співаки, коли йдуть на репетицію, їдуть різним транспортом і перебувають в оточенні різних шумів. За той час внутрішній слух співаків і дириґентів притуплюється й не так тонко реагує при співі. Корисна розспіванка дає можливість привести внутрішній слух до потрібного творчого рівня. В розспіванки включаються найскладніші інтервали, які в хорових творах зустрічаються постійно. Така розспіванка розвиває й загострює внутрішній слух, точно фіксує вокально-художню інтонацію й розвиває у співаків рівень професіоналізму.
- Вивчати твори необхідно в малій динаміці й у повільному темпі. Наприклад, темп твору аllegro, a вивчати аdagio. Це для того, щоб внутрішній слух зафіксував вокальну інтонацію й для орієнтації потрібного звукотембру.
- Вивчення твору, кожної хорової партії без музичного супроводу, а cappella, дає можливість навчитися краще сольфеджувати, точно вокально інтонувати, розвиває розуміння академічної єдності тембру та інших елементів співу.
- При вивченні хорових партій, не співайте інтервали як мелодію, а співайте, враховуючи точну вокальну інтонацію кожної ноти, частину нот необхідно інтонувати «гостро», а частину «глухо».
- Голос і культура співу розвиваються тільки при середній динаміці, на основі кантиленного звучання, співаючи дуже плавно, без акцентів, протягуючи кожну довшу ноту після коротшої. Приступати до художнього виконання тільки після глибокого детального проведення «технології».
- Рівень професіоналізму співака визначається рівнем хору, в якому він співає. Співак у хорі високого класу буде постійно творчо зростати. Співак з гарними вокальними даними в хорі низького творчого рівня залишається на рівні того колективу, в якому співає. Співак, який часто переключається з одного хору до іншого, з різним художнім рівнем, завжди залишається на рівні гіршого хорового колективу.
- Якщо в співі ви відчуваєте постійну звукову протяжність, звукову «нитку», це означає, що ви співаєте вокально, а коли ви співаєте скороченими нотами та ще й з акцентами, то ви співаєте звуком розмовним.
- Професіоналом-хормейстером може бути тільки той, хто вміє при розучуванні хорового твору провести точно, інтонаційно «технологію» всіх хорових партій і досягти академічного звуку. В іншому випадку він залишиться звичайним дириґентом, який вміє технічно дириґувати. Але такий рівень хорової роботи не впливатиме на піднесення хорового мистецтва, і в концертних виступах такий дириґент матиме успіх тільки в частини непідготовлених слухачів.
- Коли рахунок у хоровому творі іде на 3/4, то третя доля завжди скорочується, треба слідкувати й протягувати її майже на тактову рису, після чого дихання брати спокійно, але коротко. А коли рахунок іде на 4/4, то необхідно протягувати третю й четверту долю. Таким чином, дириґент досягає повноцінного кантиленного звучання співу.
- Для кантиленного співу необхідна ритмічна повноцінна витримка кожної ноти. Якщо хоч незначна нота не доспівана, то наступна нота прозвучить з акцентом, а якщо нота повністю витримана, але перехід на наступну ноту буде повільний, то відбудеться стихійна затримка темпу. Щоб не допустити цього, треба повністю витримувати довжину нот і швидко переходити на наступну ноту. Кожний співак, який не володіє кантиленним співом, не може вважатися професіоналом. А дириґент-хормейстер не може вважатися професіоналом, якщо він не в змозі навчити кантиленного співу співака або групу співаків. А навчить той хормейстер, який сам уміє співати на рівні високої співочої культури.
- Всі труднощі інтонаційні, ритмічні, динамічні й інші виконавські елементи дириґент повинен перевірити на собі. Він має не раз і не два проспівати всі хорові партії, бо там, де складно для дириґента, там важко й співакам. Наприклад, композитор у своєму творі позначив cresсendo й diminuendo. Але це не означає, що з позначеної точки обов’язково треба виконувати. Дириґент, співаючи хорові партії, знаходить найвигідніші для художнього виконання точки. І тому початок cresсendo або diminuendo може мати свій початок раніше або пізніше точок, позначених композитором.
- Щоб запобігти крикливому, різкому звуку, на великій динаміці треба слідкувати, щоб діафрагма завжди була міцніша за силу звуку.
- Розспіванку починати з ноти соль, сольмізуючи, тому що голосна о, вже зразу дає правдивий академічний тембральний звуковий напрямок, а інші: я, и, і залишається співати, оформлюючи їх у характері напрямку о.
- Для розвитку дихання кантиленного співу й живого звучання дуже корисно під час співу кожну коротку ноту після довшої ще скорочувати, а довгу після коротких співати ще довше. А для зберігання рівного темпу необхідно після закінчення фрази чи окремої ноти на наступну переходити дуже швидко, без акцентів. Раціонально використовувати взяте дихання, щоб мати можливість на одне дихання проспівати якомога більше нот в кантиленному характері.
- Коли вивчаєте вокальні твори, то не співайте інтервали як інтервали, а співайте кожний інтервал, враховуючи вокальну інтонацію, високі інтервали інтонуйте «гостро», а низькі – «тупо». Особливу увагу для точного гострого інтонування зверніть на хроматичний інтервал, велику секунду, велику терцію, чисту квінту й октаву рухом мелодії догори, і діатонічний півтон, малу терцію рухом донизу. Всі інтервали, які інтонуються гостро догори, донизу інтонуються навпаки тупо.
- Для єдності (одного характеру) тембру, голосні звуки а, е, и, і при співі наближати вище до губів, відводячи звук від горла. Треба навчитися для рівності звучання переносити звукові точки, особливо, на високих нотах: чим нижчий звук, тим ближче до губів і далі від горла.
- Найважливіша й найважча робота при підготовці хорового твору – це провести «технологію», тобто вивчити точно інтонацію, кожний інтервал хорових партій і досягти професійного рівня. Ця робота вимагає від дириґента й співаків більшого часу й терпіння. Але вона закладає міцну співучу основу й виконавську культуру. Після цього для дириґента залишається легша робота –зайнятися інтерпретацією, нюансуванням хорового твору. Дириґент матиме можливість виконувати твори великої форми (а cappella) без зупинки й надання тональності перед кожною частиною хорового твору. Практика мистецького життя підтверджує, що ті твори, які вивчені цією методою, довго зберігають попередній рівень. І навіть через довгий час перерви, коли твір був виключений з діючого репертуару, при поновленні в програмі зберігає якості останніх репетицій. Твори, які вивчені не точно (між нотами), завжди складають враження недовивчених.
- Ще треба сказати про інерцію. Коли мелодія рухається вниз, то обов’язково діатонічні півтони й малі терції «по інерції» понижуватимуться. Якщо дириґент про це знає, то в ті моменти він відповідно реагуватиме. Багато шкодять повноцінності мелодії фрази, приголосні звуки й звуки, які замикаються швидше потрібного, вони скорочують її, й вона стає коротка, пуста й дірява. Завдання дириґента – навчитися самому й навчити співаків співати вокальним звуком, який залежить від стану й положення діафрагми. Будь-який невокальний звук можна назвати розмовним. При cresсendo такий звук відкривається, стає крикливим, грубим, неприємним. А при diminuendo в динаміці не міняється, не зменшується або обривається. Важко досягнути єдності тембру, бо деякі голосні й самі природно формуються в академічному звучанні, а деякі необхідно штучно формувати. В таких випадках треба навчитися точку формування звуку вгору або переносити вниз настільки, наскільки потрібно для однорідності тембрального забарвлення.
Вміючи вокально співати, дириґент звертає особливу увагу на чистоту інтонації. Треба мати на увазі, що не всі інтервали однаково інтонуються, хоч на роялі вони всі однакові. І тому, при розучуванні звертається увага конкретно на кожний інтервал, враховуючи специфіку інтонування. Якщо взяти будь-яку тональність, то в мажорі всі треті й сьомі ступені потрібно інтонувати вище, гостріше, ніж інші, а в мінорі гостріше необхідно інтонувати другі й п’яті ступені. Крім цього, в кожній тональності при русі мелодії догори гостро інтонуються: хроматичні півтони, великі секунди, великі терції, збільшена кварта, квінта, октава. Вниз – діатонічні півтони, мала терція. Треба мати на увазі, що всі інтервали, які догори інтонуються «гостро», вниз вони навпаки інтонуються «тупо».
Мало уваги звертають дириґенти на інтонування пріми, вважають, що цей інтервал дуже легко співати. Воно й справді легко, але співати чисто на рівні вокально-художньої інтонації важко. При співі пріми звучання весь час хитається, відхиляється вниз і вгору на якусь долю інтонації. Цього можна уникнути, якщо при співі налаштовувати себе думкою на підвищення інтонації. Наприклад, при співі ноти до, думати про до. Важко отримати повноцінний художній, красивий спів, якщо не враховувати існування ритмічної інерції.
Я звернув увагу на те, що коли звучать довші ноти, наприклад четвірки, а після них з’являються вісімки, то ці четвірки (четверті) впливають на вісімки й їх розтягують, і звучання ми отримуємо важке, «ліниве». Уникнути цього буде просто, якщо штучно «підганяти» (прискорювати) вісімки (але в тому ж темпі). І тоді ми отримаємо живе звучання. А коли звучать вісімки, а після них з’являються четвірки, то вісімки впливають на четвірки й дещо їх скорочують. У такому разі ми отримуємо «куце», «діряве», неповноцінне звучання. Уникнути цього недоліку можна штучно розтягуючи вісімки (але в тому ж темпі).
Нелегко дається виконувати сполучення – четвірка з крапкою й вісімка. В цьому випадку ми отримаємо неповноцінну, скорочену фразу. Уникнути цього недоліку можна, тільки якщо дуже глибоко витримувати точку, а вісімку співати (приблизно) удвічі швидше. В тих випадках, коли звучать довші ноти (половини чи цілі), є небезпека отримати скорочені, в’ялі музичні фрази, бо кожна довга нота в кінці має властивість звужуватися, іти на «конус». Уникнути цього можна штучно дотримуючи (ритмічно) ноту до кінця з тенденцією на cresсendo. У всіх цих випадках і в отриманні вокального звучання вирішальну роль має дихання.
- Дихання завжди треба брати дещо пізніше, але швидко, фактично удвічі швидше того темпу, в якому звучить музика. Коли дихання припадає перед тактовою рискою, то його треба брати майже на тактовій рисці, але досить швидко, щоб не спізнитися з першою долею й не затримати темповий рух твору.
Для професійного співу треба вміти:
- Не набирати повітря занадто багато.
- Не випускати повітря без потрібного залишку.
- Видихання мусить бути повільним, тихим, спокійним.
- Залишок повітря в кінці фрази треба випускати поступово.
- Брати повітря стільки, скільки потрібно для співу ноти-фрази.
- Треба навчитися малою кількістю повітря співати великі фрази.
- Треба брати дихання підготовлено й швидко.
- Для відновлення дихання треба користуватися паузами.
- Треба брати дихання перед слабкою долею такту, перед ферматою.
- Не потрібно брати дихання по середині слова.
- Треба навчитися користуватися дихання при філіруванні звуку.
- Звуки між собою потрібно з’єднувати на legato.
- Навчитися співати твори різною динамікою й філірувати.
- Треба вміти розрізняти тембри голосу.
- Треба вміти зв’язувати ноти на кантилені.
- Співати на голосних, а приголосні промовляти швидко.
Порівняно з темпом, дихання береться удвічі швидше. Дириґент може проспівати для показу хорові кілька тактів у справжньому темпі.
Чим вищий звук, тим вище підніметься діафрагма й зміцниться дихання, а звук закруглиться.
Музикально дириґувати потрібно не великими, не широкими жестами, і не від плеча, а від кисті рук, а плече має бути без напруження.
Хормейстер високого класу – це той хормейстер, який на основі природного ладу вміє в хорі творити хорову співочу культуру.
26.ІІІ.2010
Поради молодим хормейстерам-початківцям
Пам’ятка до вокальних вправ дириґента-хормейстера для розвитку професійності співу
Будучи консультантом, я не маю можливості працювати з хором практично, а від того, що я присутній на репетиціях, хор краще не заспіває. Тому я вирішив допомогти кожному студентові осібно, методом домашньої роботи, стати хормейстером – професіоналом високого виконавського рівня. Для цього я написав вокальні вправи, які дають можливість розвинути внутрішній слух. Таким чином, хормейстер матиме можливість навчитися абсолютно чисто співати й проводити репетиції хору не словами, а голосом.
Рекомендую ці вправи для всіх хорових і сольних творів.
Ці вокальні вправи забезпечують розвиток внутрішнього слуху до такого рівня, щоб чути найменші інтонаційні відхилення в природному ладові й співати чисто.
Методом домашньої роботи хормейстер матиме можливість навчитися співати абсолютно чисто, засвоїти вокально чисту інтонацію й стати хормейстером-професіоналом високого виконавського рівня. Така постійна акапельна робота в домашніх умовах створить міцну основу для професійного виконання хорових і сольних творів у природному ладовому інтонуванні. А це шлях до високого рівня професіоналізму
Щоб стати дириґентом-хормейстером, професіоналом високого рівня, необхідно навчитися працювати з хором і солістами на основі природного ладу. Для цього необхідно оволодіти:
- Кантиленним співом на всіх штрихах, темпах, динаміках.
- Досягнути єдності всіх голосних звуків у єдиному академічному тембрі.
- Досягнути чистої вокальної інтонації.
Кантиленно співати можливо тільки при піднятій діафрагмі. Під час співу необхідно відчувати звукову протяжність, подібну до ґуми або тіста. Для кантиленного співу потрібно вдихати не багато повітря, але стільки, щоб вистачило на одне дихання – заспівати велику музичну фразу чи довгу ноту. Перед кожним подальшим диханням у легенях має залишатися частина попереднього дихання. Для кантиленного співу всі довші ноти необхідно протягувати, а короткі біля довших скорочувати, і всі ноти тісно з’єднувати. Слідкувати за «замиканням» звуку.
Для досягнення єдності тембру й дикції всі голосні звуки протягувати, а приголосні відносити на кінець голосних і промовляти коротко й чітко. Для академічного тембру голосні звуки а-е-и-і потрібно формувати (фонувати) ближче до губів. А для уникнення різкості, крикливості найвищі ноти потрібно формувати в головному регістрі.
Для досягнення чистої вокальної інтонації необхідно частину нот співати з підвищенням («загостренням»), а частину – з пониженням («притупленням»).
Для філірування звуку потрібно на початок diminuendo розслабити діафрагму, а на початок cresсendo зміцнити діафрагму.
Усі ці вправи співати систематично, і вони увійдуть у звичку й назавжди залишаться у внутрішньому слухові як еталон чистоти.
Справжній музикант сприймає музику не тільки зовнішнім слухом – як вона звучить, а й внутрішнім слухом – як вона має звучати.
7.ХІІ.2010
P. S.
Завжди необхідно пам’ятати, що ми постійно перебуваємо в оточенні звучання темперованих інструментів (часто неналагоджених фортепіано), і наш внутрішній слух звикає до такого звучання й нечисту інтонацію сприймає за чистий спів. І тому при співі потрібно контролювати кожний інтервал у природному ладові. Така постійна систематична праця розвиватиме й загострюватиме внутрішній слух, що необхідно для професійного художнього співу. Перед тим як приступити до вивчення хорового або сольного твору, дириґентові необхідно вивчити твір у виконавському відношенні.
Вивчення твору поділяється на два етапи: на роботу підготовчу, чорнову, й роботу художню. Для цього в домашніх умовах належить відпрацювати обидва етапи.
На першому, в повільному темпі й упівголоса вивчити кожну хорову партію. Ця робота має бути проведена на основі природного ладу, в стилі а cappella. В процесі цієї роботи необхідно досягти кантиленного співу, єдності академічного тембру й чистої вокальної інтонації.
На другому етапі, після завершення «чорнової» роботи співати кожну хорову партію на виконавському рівні. Виконувати всі нюанси, позначені композитором у партитурі. І тільки після цього виходити на хор і вивчати твори таким самим способом. Уся робота має відбуватися в стилі а cappella.
Якщо хормейстер з початку вивчення хорового або сольного твору почне вивчати твір виконавським художнім способом, він зможе досягти тільки масового співу.
Дириґента-хормейстера можна вважати професіоналом високого класу тільки тоді, коли він з двома чи більшим числом співаків здатний досягти чистого, унісонного академічного співу.
Ці вокальні вправи сприяють розвиткові професіоналізму. Різниця між хормейстерами по рівню професіоналізму полягає в тому, що одні хормейстери вміють працювати в природному ладові, а інші здатні працювати тільки в межах темперованого строю. І завжди в хормейстера, який працює в природному ладові, хор звучатиме професійніше, ніж у хормейстера, який працює в межах темперованого строю. Бо інтонаційно чисті вокальні звуки (звуки чисто заспіваних нот) у хоровій партії й відтак в усіх хорових партіях завжди об’єднуються в красиве, приємне звучання. А нечисті звуки, які звучать між нотами, завжди відштовхуються один від другого й створюють різке, крикливе, неприємне звучання.
Найкращий спів – це чистий спів. Для досягнення чистого вокального звучання необхідно оволодіти диханням і діафрагмою. Дихання для співу має особливо велике значення. Ніколи не потрібно вдихати занадто багато повітря, а стільки, щоб вистачило проспівати велику музичну фразу. Видихати повітря завжди потрібно повільно, спокійно й безшумно. А після видиху в легенях має залишитися якась частина повітря перед тим, як узяти наступне дихання. Велике значення має дихання для філірування. Можна сказати, хто вміє філірувати, той уміє співати.
Наші вокальні вправи – шлях до професіоналізму. Вони розвивають і загострюють внутрішній слух, гарантують співакам оволодіння чистою інтонацією.
Щоб стати хормейстером високого класу необхідно працювати не менше, ніж працюють скрипалі, піаністи, флейтисти й інші. Працювати належить наполегливо й систематично.
23.ІV.2011