Початок шляху
Бувають такі хвилини в житті, коли ясно зринають у пам’яті роки пережитого. І здається, все відбувалося непередбачувано…
Хормейстером я став не одразу, а досягнув цього високого мистецького рівня, що маю нині, тяжкою працею. Мій шлях до професійного хорового співу був довгий і тернистий. Я пройшов у хоровому мистецтві важкий трудовий шлях. А почався той шлях у моєму далекому дитинстві. Тож усе по порядку.
Народився я 30 липня 1914 року в селі Дмитрашківка Ольгопільського повіту Кам’янець-Подільської губернії (тепер – Піщанський район Вінницької області) в бідній селянській родині.
Справжнє моє прізвище – Моравський, саме так пишеться уся моя рідня. Помилка в правильному запису мого прізвища була допущена, коли я отримував паспорт. Тому я єдиний у великому роду Моравських, кого називають Муравський.
Батьків і материн роди походять із Дмитрашківки, а батьків закорінений ще і в сусідній Северинівці, вона тепер за кордоном, у Придністров’ї.
Батько мій – Іван Павлович Моравський народився 1887 року й був у родині третьою дитиною, мав брата Дмитра й сестру Ганну. Батька не пам’ятаю, бо він загинув у 1915 році на Першій світовій війні в боях з австрійцями на території Західної України й похований у братській могилі біля Дубно. Мені тоді було дев’ять місяців. Про батькову смерть прийшло повідомлення, а за кілька днів перед тим, розказувала мама, чорний птах дуже бився у вікно. Саме тоді я захворів на віспу, не знали, що робити. Та ось до хати зайшла сусідка, баба Мотрона, оглянула мене й сказала мамі: «Не побивайся Дарко, твоє дитя житиме».
Мати моя – Дарія Юхимівна Моравська (у дівоцтві Могилевська) народилася 1888 року й походила з багатодітної родини: мала двох братів – Сергія й Петра та трьох сестер – Юхимію, Фросинію й Настасію. До 1965 року жила в Дмитрашківці, а потім – зі мною в Києві, де й померла 25 липня 1981 року, похована на Байковому кладовищі.
У родині нас було троє: мама, брат Дмитро, старший від мене на чотири роки, і я. Виростали ми напівсиротами, й мама виховувала нас сама. Мама була добра і працьовита, мала повагу і шану в людей.
Розказували сусіди, що до мами сваталося чимало женихів, але вона всім відмовляла. Сусіди й родичі часто їй радили: «Дарко, тобі так важко з двома дітьми. Ти б вийшла заміж. Із чоловіком було б легше». А мама завжди одказувала: «Нікого мені не треба. Бо такого батька дітям і такого чоловіка, як мій Іван, не знайти в усьому світі». Так мама й залишилася на все життя вдовою.
Запам’ятався з дитинства такий випадок. Коли мені було років три-чотири, мама пішла в поле жито жати, а мене залишила самого дома. Я знав, куди йти до нашого поля, та й пішов шукати маму, а це кілометрів чотири-п’ять. Піднімаюсь я сулокою, вузенькою стежечкою між полями, а люди косять та й питають мене: «А чий же ти, хлопче?». А хтось каже: «Та це ж Дарчин хлопець». І показали мені те поле, де мама жала, а самі почали гукати: «Дарко, так це ж твій Павло ходе по полю!».
А одного разу, мені було тоді років чотири чи п’ять, на якесь свято мама пішла в сусіднє село Кукули до церкви, а мене залишила дома. Мені стало скучно й жалісно, і я вийшов з хати та й пішов на село шукати маму: пройшов через колишній маєток пана Марейчика і спустився в село Кукули, а це кілометрів шість од нас. Зайшов у церкву й серед багатьох людей знайшов маму, вона стояла й молилася, і я вхопився їй за спідницю. Після церковної служби якась жінка завела нас до своєї хати, і ми там їли.
На Пречисту або Миколая мама любила ходити в гості до сусіднього села Кукули, а на інші свята родичі приїздили в гості до нас.
З дитячих літ найдужче запам’ятались мені Великодні свята. Цілу ніч ми з братом майже не спали, мама готувала до свячення великодні страви і вже вдосвіта будила нас, і ми йшли до церкви святити паску. Мені дуже подобалося те чарівне видовище, коли довкола церкви всі односельці стояли з своїми святковими кошиками, а в них горіли свічки. Уранці поверталися додому й їли скоромне. То був особливо щасливий день.
Ми були в селі з найбідніших. Наша хата була маленька, глиняна, під соломою, і час від часу доводилося її латати. Хата була з двох половин, а посередині – сіни. Ліва половина хати називалася малою хатою або хатиною, вона була дуже маленька – три на чотири метри. А права половина мала метрів чотири в ширину й п’ять у довжину й називалася велика хата, нею ми користувалися тільки по святах. Скрізь була глиняна долівка. В малій хаті стояла піч, де мама пекла хліб. З лівого боку від печі була грубка з маленькою плитою, на ній мама варила їсти. А ще зимою в грубці топили – обігрівали хату. Між піччю й грубкою був припічок (лежанка), накритий рядниною. А з лівого боку від грубки був вузенький, з двох дощок, піл. Спали в малій хаті: брат на лежанці між грубкою й піччю, а я завжди на печі, а мама на полу. Вечорами світили каганцем: у блюдце було налито оливи, і в ньому горів ґніт. Була й лампа зі склом, але ми її запалювали рідко. До такого освітлення ми звикли.
У запічку, в глиняній стіні, було маленьке віконце з однією шибкою, через яке я любив дивитися, як ішов дощ або падав сніг. Перед самим віконцем росла велика груша, яка родила маленькі, але дуже солодкі грушки. У малій хаті на вулицю було двоє маленьких вікон, і завжди одне з них відкривали, коли треба було вигонити з хати мух. У великій хаті ми тримали все добро, яке мали. Біля стіни був мисник зеленого кольору, в миснику мама тримала весь глиняний посуд. У хаті було троє маленьких вікон, і через ті вікна декілька разів залазили злодії й крали все, що там було. І мама поставила на вікнах ґрати.
У хаті стояли кросна, такий маленький верстат. Зимою мама цілими днями пряла й до пізньої ночі ткала, а я їй цівки мотав. Мама дуже добре ткала на кроснах. А з витканого шила нам сорочки й верхню одежу.
З правого боку від хати стояли обора й хлів, там ми тримали двох коней, корову й декілька курей. У дворі ще був рублений із дерева саж, який називався куча, там ми тримали порося. Метрів за 15 од порога була кирниця, з якої брали воду всі сусіди.
До колективізації у нас було своє поле, хоч і мале, десь десятина чи півтори, за теперішніми мірками – біля гектара. Поле ми обробляли самі: садили, сіяли, шарували, збирали. Спочатку в полі працювали мама й брат Дмитро (односельці казали – Митро). А коли мені було вже років шість, то й мене брали на поле, особливо коли треба було шарувати папшою (так у нас кукурудзу називають). Одного разу я шарував, шарував, уморився, приліг на бік, та й заснув. Довелося мене шукати.
Хоч ми серед односельців були одні з найбідніших, але тримали пару коней, буланого й гнідого, корову і з десяток курей. Брат Дмитро дуже любив сільське господарство, особливо коней. У дванадцять років він уже косив. Сусіди казали: «Дарко, а твій Митро так гарно кладе покіс, як колись твій Іван». На полі Дмитро косив, мама в’язала, а я громадив, потім снопи складали в копи, а тоді фурою возили додому й пізніше молотили ціпами. Солому зберігали й зимою топили в грубці, а також годували корову й коней.
Брат дуже добре вкладав снопи на фурі, а я завжди вилами подавав. Одного разу ми везли снопи через ярок Кісірняк. Коли підіймалися догори, коням було важко, то брат спинив коней відпочити й наказав мені підкласти камінь під колесо, щоб віз не покотився назад. Я знайшов камінь і підклав, але так незграбно, що колесо розплющило мені кінчик пальця. Я закричав од болю й бігом кинувся додому. Отак кінчик вказівного пальця на лівій руці й лишився в мене зігнутий на все життя…
Жили ми дуже бідно, і я з самого малечку пас свою й сусідські корови. Корів було десять. Досі пам’ятаю ті місця, де я пас: Кісірняк, Ніколові Корчі, Стародубина, Короташі, Довгий Яр, Буртячка, Попова Одая. Рано вранці за нашим городом, на підгірок виганяли корів, і я гнав їх на пашу. І було так заведено, що кожна господиня, коли приганяла корову, то приносила або шматочок сала, або сиру, чи яйце, або пиріжок, чи шматок хліба. І все це я складав у свою торбу. А коли приганяв худобу в ліс, у Стародубину, на Короташі, на Попову Одаю чи в Ніколові Корчі, то весь цей харч розкладав та й їв. Таке пастуше життя тривало до самої зими. І та пастуша робота була в мене щоліта. Через те я на рік пізніше пішов до першого класу, бо ще в жовтні-листопаді гонив корів на пастівень…
Дмитрашківка – звичайне село, віддалене од залізничної дороги Київ-Одеса, але розташоване в дуже мальовничій місцині, через яку протікає річка Кам’янка. Розляглося село на гористій, кам’янистій місцевості, де й зараз добувають каміння для будівництва. Таким камінням огороджені майже всі двори й городи в селі, в тому числі й наш двір і город……..
Павло Муравський:
Моє життя – моє мистецтво