Спогади Павла Муравського про колективізацію й голодовку
До колективізації у нас було своє поле, хоч і мале, десь десятина чи півтори, за теперішніми мірками – біля гектара. Поле ми обробляли самі: садили, сіяли, шарували, збирали. Спочатку в полі працювали мама й брат Дмитро (односельці казали – Митро). А коли мені було вже років шість, то й мене брали на поле, особливо коли треба було шарувати папшою (так у нас кукурудзу називають). Одного разу я шарував, шарував, уморився, приліг на бік, та й заснув. Довелося мене шукати.
Хоч ми серед односельців були одні з найбідніших, але тримали пару коней, буланого й гнідого, корову і з десяток курей. Брат Дмитро дуже любив сільське господарство, особливо коней. У дванадцять років він уже косив. Сусіди казали: «Дарко, а твій Митро так гарно кладе покіс, як колись твій Іван». На полі Дмитро косив, мама в’язала, а я громадив, потім снопи складали в копи, а тоді фурою возили додому й пізніше молотили ціпами. Солому зберігали й зимою топили в грубці, а також годували корову й коней…
У 1929 році в Дмитрашківці почалася колективізація. А мама дуже не хотіла записуватись у колгосп і твердо суперечила, хоч усе село вже було в колгоспі. А її старший брат Сергій Юхимович Могилевський, мій дядько, який повернувся з заробітків у Сибіру й працював робітником у Києві на Кабельному заводі, заставив її вступити. Він казав мамі: «Дарко, вступай у колгосп, бо ця зараза прийшла надовго. Цього не минеш, гляди, щоб не було ще більшої біди».
Але селяни не здавалися – бунтували. Пригадую, одного разу забевкав біля церкви пожежний дзвін. Я виліз на дерево подивитися, де горить. Та нічого не побачив і побіг до церкви. Там били у дзвін жінки – скликали селянок. Коли їх зібралося близько сотні, вони кинулись до земської школи, де жили директор школи і вчитель біології, які агітували людей у колгосп. Та ті вже втекли в райцентр Піщанку, хтось попередив їх. Селянки винили в усьому агітаторів. Так хитро більшовики проводили політику колективізації. А вчителів-активістів невдовзі репресували й розстріляли…
У 1930 році нас силою загнали в колгосп. І почалося колгоспне життя… Пам’ятаю, як брат відводив наших коней до колгоспу, то дуже плакав. Лишилась у нас корова й кури. Ми ще дужче збідніли. Жили ми на кисляці, а масла ніколи не їли. Все, що мама зіб’є, вона кожну неділю носила за сім кілометрів у Піщанку на базар і там продавала, аби щось купити до хати. Майже всі покупці масла і яєць були місцеві євреї. Аби встигнути на базар і все продати, мама вставала дуже рано, вдосвіта. Іноді я чув, як дядьки балакають: «Оце їду в Піщанку, а попереду майже бігом біжить Дарка. А другим разом приїжджаю в Піщанку, а Дарка вже там».
Ми вже дуже збідніли, і брат Дмитро поїхав в Одесу на заробітки. Він там працював у каменоломнях, підірвав собі здоров’я, захворів на туберкульоз і в 1937 році помер.
У 1930 році, за допомогою свого дядька Сергія Юхимовича Могилевського та двоюрідного брата Степана Андрійовича Білянського, я приїхав до Києва вступати в Київську музпрофшколу, на Желянській вулиці.
Прийшов на іспити у свитині, яку пошили з сукна, що мама виткала на кроснах. У приміщенні музпрофшколи я почував себе ніяково, бо всі вступники, хлопці й дівчата, були повбирані в одежу з фабричної матерії. В ті роки вступали в музичні заклади переважно мешканці Києва й інших великих міст – діти професорів, військових, вчителів, тих батьків, які мали можливість їх утримувати. А приїжджих із сіл було дуже мало. В клас, де сиділа комісія, я зайшов із скрипкою, закутаною в вишитий мамин рушник. Помітив, що дехто в комісії усміхнувся. У класі, де відбувалися вступні екзамени, побачив багато екзаменаторів. Пізніше я взнав, що там сиділи видатні педагоги: Левко Ревуцький, Борис Лятошинський, Пилип Козицький, Григорій Верьовка, Гліб Таранов, професори Вільконський, Муравйова, Перьє та інші. Розкутав із рушника свою скрипку. Мені поставили ноти, то була «Школа гри на скрипці» Беріо. Треба було з тих нот, які мені поставили на пульт, щось заграти, і я заграв. Потім мене спитали, що я можу ще заграти. Я заграв їм «Гопака». Видно, хотіли побачити, як пальці бігають. А тоді ще й поспівав щось. Перевірили слух і все.
Коли я повернувся після іспитів до дядька на квартиру, де жив і брат Степан, і все це розказав, то тітка й брат дуже сміялися і вважали, що мене не приймуть. Але через декілька днів, коли я пішов у музпрофшколу, то побачив у великому списку прийнятих і своє прізвище: «О, є Моравський, є моє прізвище!» – зрадів. І в дядька дома всі раділи. Дядько купив мені светер і піджак.
І почав я вчитися на клубноінструкторському відділенні Київської музпрофшколи. Невдовзі школу реорганізували в музтехнікум і нас перевели в Музичний провулок. А жили ми в гуртожитку на вул. Леніна, 44. Там було три кімнати. Я поселився у найбільшій, де жило 20 студентів. Ліжок не було, і ми всі спали на підлозі. Була дуже сувора зима, та ще хтось і вікно розбив. Пам’ятаю, якось рано вранці в кімнату зайшов дядько, взяв склянку з недопитою водою, а вода замерзла. Розбудив мене та й каже: «Підеш до мене, спатимеш теж на підлозі, зате в теплій хаті»…
Пам’ятаю, коли я приїхав на перші канікули, то мама дуже старалася, щоб мене пригостити, та й зварила юшку з куркою. А надворі було дуже спекотно, і я поставив для їжі табуретку в сінях. А мама сказала: «Ні-ні, синку, постав табуретку надворі й там собі їж! А люди приходитимуть до кирниці по воду й бачитимуть, що ми не такі вже й бідні». А через рік я знову приїхав на канікули, і тоді в нас уже не було нічого, жодної курки. А мама хотіла таку юшку зварити та й побігла по селу купити курку. Шукала декілька годин, і десь купила. Зварила юшку, і, як раніше, я поставив табуретку надворі. А мама сказала: «Е-ні, синку, постав табуретку в сінях, щоб люди, коли приходитимуть до кирниці по воду, не бачили, що ти при такій бідності їси юшку з куркою».
Вже йшов 1932 рік, і починався голод. Я тоді був у Києві й добре пам’ятаю, як у нас у дворі стояли ящики, куди викидали сміття. В тих ящиках спав якийсь чоловік. А моя тітка Марія Максимівна була сердечна і його завжди підгодовувала. Згодом появився комерційний хліб у «торгсіні», дуже дорогий. Стояли величезні черги. Пам’ятаю, з вечора я ставав у чергу, щоб уранці хліба отримати. Приношу рано хліб, а тітка одрізала скибку й понесла йому. Чоловік був виснажений, і той хліб не врятував його – він помер. І ось приїжджає віз, високі полудрабки закладені фанерою. Його взяли за руки й ноги і вкинули в того воза. А я став на колесо воза й заглянув, а там трупів повно. То була велика трагедія по всій Україні…
У музтехнікумі всі приїжджі кинули тоді навчання. Неможливо було вижити. Чому я не кинув? Тітка Марія повідносила до «торгсіну» все, що годилося, аби підтримати моє існування. А ще я підробляв. Працював сторожем у кінотеатрі, це на вулиці Ярославів Вал, 7, де тепер Будинок актора. Моїм завданням було: після закінчення останнього кіносеансу позамітати, помити підлогу, порозставляти на місця крісла, а о шостій рано виставити рекламу. Там я й спав, нічим навіть було вкритися. Але, знаєте, був молодий, засинав швидко. Пам’ятаю мені тоді платили 100 карбованців. А одного разу я проспав. Приходить вранці директор кінотеатру, старий єврей, і як накинеться на мене, бо я спізнився десь на півгодини. Прийшов додому і все розповів дядькові Сергієві. А він мені каже: «Ти цю роботу кинь, я влаштую тебе матросом на Дніпрі».
Дядько працював матросом на водній станції Будинку вчених. Раніше берег Дніпра був весь зелений (зараз він зацементований), і різні організації мали свої станції. Човни були поприв’язувані до причалу. Коли приходить господар, йому треба видати човна. Ось дядько і влаштував мене працювати матросом на водній станції. Пам’ятаю, як я перший раз прийшов на роботу. Дядько дав мені список прізвищ і номери човнів. Пояснив, що насамперед човна треба відв’язати, підігнати й дати господарям, хай люди їдуть собі відпочивати. І я вже як черговий сиджу й чекаю… Ось приходить якийсь професор із жінкою й дочкою. А його човен був прив’язаний до інших, найдальше від причалу. Я поліз через човни, відв’язав його й намагався підігнати до причалу. Але мені не вдалося цього зробити, бо мене прибило течією до іншої водної станції. Професор побачив це та й прибіг берегом до тієї станції, сів у човна й поплив. Про це я розказав дома дядькові. А дядько, не довго думаючи, бере мене та й веде на водну станцію. Взяли човна, випливли на середину Дніпра, й почалося тренування. За півгодини я оволодів усіма премудростями плавання на човні.
Потім я працював рознощиком хліба в хлібному магазинчику на вулиці Прорізній. Тоді була карточна система, і хліб треба було розносити по домівках. Набираю я повний мішок хліба і несу за списком, кому хлібина, а кому пів хлібини. Вийдеш, бувало, на 6-й поверх, дзвониш, нікого нема, ідеш назад. Як хліб рознесу, крихот багато лишиться, бо хліб у мішку треться, то вже й є що з’їсти. А бувало, завідувачка магазину давала шматок додому до дядька…
Пам’ятаю, в 1932 році приїхав я на канікули додому. Мама висипала на лежанку підсушити залишки кукурудзи й веречиною накрила. Та ось до двору під’їхала підвода, й до хати зайшло троє якихось незнайомих. Мама сіла на лежанку, а вони заставили маму встати з лежанки й скинули веречину. І все забрали й віником замели. Залишили нас зовсім голодними – без зернини хліба.
Так минали 32–33 роки…