У 1972 році на замовлення Всесоюзної студії грамзапису та фірми «Мелодія» наш студентський хор здійснив запис унікальних зразків української духовної музики ХVІ–ХVІІІ ст. Це були «Лаврські розспіви» невідомих авторів, хорові твори А. Веделя, Г. Сковороди, М. Березовського, Д. Бортнянського. Окрім хору, ці твори озвучували солісти – народна артистка СРСР Галина Туфтіна та народний артист УРСР Костянтин Огнєвой.
Виявляється, ініціатива записати українську старовинну музику належала Першому секретареві ЦК КП України П. Ю. Шелестові.
У нас в Україні потреба в старовинній музиці жила в людях завжди. І зацікавленість цією музикою була велика, а зараз дедалі збільшується. Але ця ділянка хорового виконавства донедавна була заборонена. Пам’ятаю, ще в мої студентські роки ми мріяли про той час, коли стане можливим глибше пізнати українську старовинну музику. Але про це тоді можна було тільки мріяти. Нотних текстів не було, їх просто не друкували, а звукозапису тим паче не могло бути. Час від часу в нотному магазині можна було придати ноти італійської, французької, англійської музики XVI–XVII ст. Але вітчизняна була відсутня.
Правда, це переважно церковна музика, хоч Березовський і Сковорода писали ще й світську музику. Та передусім це геніальна музика наших великих композиторів, які писали великі хорові концерти акапельно, без супроводу фортепіано. І це була музика, на якій вчилися цілі століття, й зараз на цих творах вчаться, як відчувати музику, як розуміти, як співати і як навчитися чисто співати. Тому що ці твори цих композиторів настільки геніальні, що на них можна навчитися співати, маючи навіть середні здібності, можна розвивати голос, внутрішній слух. А це визначальні особливості справжнього музиканта. Зовнішній слух є у звичайних людей і у звичайних музикантів, які користуються зовнішнім слухом. А в хормейстера має бути внутрішній слух, щоб чути точніше, ніж звучання налагодженого рояля чи піаніно.
Якось випадково на вулиці зустрівся з відомим російським хоровим дириґентом, музичним діячем Олександром Олександровичем Юрловим (1927–1973). Поцікавився в нього, чого він приїхав до Києва. Він каже, що спеціально, аби віднайти й придбати ноти старовинної хорової музики. І придбав, бо через якийсь час у магазинах з’явилася платівка…
Тому прохання записати з хором консерваторії нашу духовну музику втішило мене. Але де ж узяти нотний матеріал? Духовні твори протягом усіх років радянської влади не друкувалися, про це навіть говорити було небезпечно. У пошуках цих творів я звернувся до Академії наук і познайомився з реґентом митрополичого хору Володимирського собору, видатним українським дириґентом і композитором Олексієм Костянтиновичем Годзяцьким-Сніжинським (1904–1979). Саме Олексій Костянтинович дав мені нотний матеріал.
До програми увійшли розспіви Києво-Печерської лаври, а також «Херувимська» А. Веделя, «Херувимська» Г. Сковороди, «Достойно єсть» М. Березовського, «Херувимська» № 3 Д. Бортнянського. На дириґента покладалась велика відповідальність. Виконання цих творів вимагало творчого підходу до їх інтерпретації й дотримання відповідного стилю. А самі твори дуже мелодійні й корисні для розвитку вокальної культури, для відчуття інтонаційної чистоти, а також для пізнання історії нашої культури.
Коли я вивчив з хором усю програму, то перед записом запросив Олексія Годзяцького-Сніжинського прослухати й критично оцінити нашу працю. Адже я вперше інтерпретував духовну музику й не був упевнений, чи все правильно виконав. Олексій Костянтинович не зробив жодного зауваження й був дуже задоволений нашим виконанням. Записані твори з захопленням прослухала художня рада Всесоюзної студії грамзапису й дала їм високу оцінку. Нашу працю високо оцінили українські митці – народний артист СРСР Григорій Майборода, народний артист УРСР Олександр Білаш, а також доктор мистецтвознавства Микола Гордійчук. Російський хоровий дириґент, завідувач кафедри хорового дириґування Московської консерваторії, народний артист СРСР Клавдій Птиця назвав ці твори “музичними фресками”, що мають непроминущу цінність.
Однак ця праця не була видана й пролежала майже шістнадцять років. Мої щорічні звертання до Міністерства культури УРСР не дали ніяких результатів, оскільки відповідь завжди була одна: “…В тех случаях, когда речь идет об обнародовании образцов культовой музыки, выпуск пластинки может быть осуществлен лишь при наличии спецзаказа организаций, гарантирующих закупку всего тиража (не менее 2.000 штук)».
З’ясувалося, що з Києва необхідна гарантія реалізації мінімум трьох тисяч платівок. Тоді я почав турбувати людей, які мають до цього відношення. Побував з такою пропозицією в різних товариствах, і ось результати: Товариство культурних зв’язків з українцями за кордоном (Товариство “Україна”) гарантує 500 штук; Український республіканський будинок літераторів – 500; Українське товариство охорони пам’ятників історії та культури – 500; Українське товариство дружби і культурних зв’язків з зарубіжними країнами – 300; Лаврський заповідник – 300; Музичне товариство – 300; Київська консерваторія – 300. Це вже досить, але я подумав: «А якщо зайти до митрополита Філарета?». Так я й зробив. Була цікава зустріч (не буду вдаватися в подробиці). Я був здивований, хоч і не подав виду, коли він назвав кількість платівок – 42 тисячі! Отак поверталася справа…
Минали дні, місяці. Сплинуло 16 років, а платівку не випускали. Був такий випадок: до Києва приїхав директор фірми «Мелодія», я звернувся до нього і отримав таку відповідь: «Цю платівку ми дуже радо хочемо випустити, але, на жаль, на папці вашого запису лежить розпорядження Міністерства культури УРСР, де написано, щоб платівку не випускати».
Зрештою, допомогло відзначення 1000-ліття прийняття християнства у 1988 році. Платівка «Шедеври української хорової музики. М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель, Г. Сковорода» нарешті вийшла у світ. Нашу довгоочікувану платівку радо зустріли слухачі.