Зібрання хорових творів у семи томах
У вступі «Від укладача» до цього найповнішого системного зібрання хорової Шевченкіани Павло Іванович Муравський зворушливо висловив заповітну ідею свого життя: «Хорові твори на поезію Т. Г. Шевченка я відчув душею ще в дитинстві, коли вчився в семирічній школі й співав у сільському хорі. Репертуар хору складався з українських народних пісень і творів на Шевченкову поезію. …Я дуже люблю й тонко чую поезію Тараса Шевченка, бо вона йде від самого серця! Шевченкова поезія легко кладеться на музику й легко співається, бо вона сповнена живим мелодійним звучанням. Мій заповітний задум – записати зі взірцевим академічним колективом усю хорову Шевченкіану. Цей мистецький задум довгі роки тримає мене на Білому світі».
«Пісенний «Кобзар» – заповітний задум маестро Муравського
Павло Іванович не встиг у повному обсязі здійснити свого задуму, та він заповів своїм учням і послідовникам завершити цей замір на основі укладеного ним семитомного нотного зібрання «Пісенний «Кобзар». У супровідній статті до цього видання П. Муравський виповідає заповітне: «У мене вже давно є мрія записати під назвою «Пісенний «Кобзар» усі хорові твори на поезію Тараса Григоровича Шевченка. Таких творів наші люди знають тільки декілька. А в мене їх близько 200, і 160 із них я вже опрацював для записування. І якби записати ці хорові твори, то це було б великою культурною подією до 200-літнього ювілею геніального українського поета й значним внеском у розвиток хорового мистецтва України». А у вступі «Від укладача» заповідає: «На жаль, мені не вдалося організувати взірцевій академічний хор для повного запису «Пісенного «Кобзаря». Тож завершити свій мистецький задум на основі цього зібрання хорової Шевченкіани заповідаю моїм учням. Їм належить здійснити всеукраїнський мистецький проект «Україна співає «Кобзаря». Звучання «Пісенного «Кобзаря» має бути на рівні геніальної Шевченкової поезії. І здійснені кращими хорами записи стануть доступні широкому загалу: вони розійдуться по школах, бібліотеках, закладах культури, й люди матимуть змогу слухати їх повсякчас. …Так ми осягатимемо силу Шевченкового духу та самі оживатимемо душами. Високомистецьке хорове озвучення проникливої Шевченкової поезії дає потужне відчуття волі й спонукає людей до культурного розвитку. А культурні люди й житимуть краще, бо культурна людина знає, що треба робити, щоб жити не абияк, а достойно».
Маестро Муравський проникливо висловив заповітну ідею свого мистецького подвижництва й сформулював основоположні світоглядні принципи акапельного хорового співу – кореневого релікту української народної культури:
«Чистота співу – чистота життя»;
«Чистота, краса – це ознака чистої душі. А з чистою душею треба чисто співати»;
«Чистота в інтонуванні повинна стати бажанням чистоти в житті взагалі. Потрібно всім нам до цього прагнути»;
«Чистий спів спонукає людей до чистого, висококультурного життя»;
«Спів дає відчуття волі».
Маестро Муравський 80 років своєї подвижницької праці віддав збереженню й розвиткові української пісенної традиції та популяризації хорової Шевченкіани. В унікальному зібранні «Пісенний «Кобзар» П. І. Муравський поєднав світоглядні засади української пісенної традиції та Шевченків ідеал духовної волі.
Павло Іванович Муравський (1914–2014) – великий український хоровий дириґент і педагог, легенда хорового мистецтва й цілої музичної культури ХХ–ХХІ століть, народний артист України, професор Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського, почесний академік Національної академії мистецтв України, лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1979), Герой України (2009).
Старші покоління поціновувачів української співочої культури знають Павла Муравського як довголітнього (понад 20 років) художнього керівника й головного дириґента державних українських хорових капел «Трембіта» (з 1948 по 1964) і «Думка» (з 1964 по 1969), хору Українського радіо (з 1985 по 1986) та навчального хору студентів дириґентсько-хорового факультету Київської державної консерваторії (з 1995 – Національна музична академія України) імені П. І. Чайковського (з 1965 по 2005 – художній керівник і головний дириґент; з 2005 по 2014 – консультант). Ще в капелі «Трембіта» маестро Муравський запровадив методику акапельного співу й відтоді не розлучався з камертоном.
Для кількох поколінь українських музикантів Павло Іванович – улюблений Вчитель: працюючи в «Трембіті», викладав хорове дириґування у Львівській державній консерваторії імені М. В. Лисенка; потім близько 50 років навчав чистому співу студентів столичної консерваторії (музичної академії).
Педагог П. І. Муравський виховав понад 1000 дириґентів-хормейстерів, створивши в українській музичній культурі свою школу акапельного співу – Хорову школу Павла Муравського. Тим самим П. І. Муравський ствердив принципові засади акапельного академічного співу Київської хорової школи, заснованої в українській музичній культурі великим дириґентом і педагогом Олександром Антоновичем Кошицем (1875–1944). Хорова школа Павла Муравського – співоча система, яка саморозвивається, поєднуючи в своїй цілісності принцип моральності, світоглядну ясність, мистецьку професійність, українську ідейність та дієвий ідеалізм чистоти. Суттю Хорової школи Муравського є досягнення вершинної чистоти звучання українського акапельного співу в природному ладовому інтонуванні на основі української народнопісенної традиції. Хорова школа Павла Муравського – це синкретичне явище, в якому довкола ідеалу чистоти цілісно поєдналися мистецькі й моральні принципи.
Маестро Павло Муравський виконав і записав понад 1000 хорових творів різних авторів: А. Веделя, М. Березовського, Г. Сковороди, Д. Бортнянського, Л. Бетховена, А. Моцарта, Дж. Верді, Г. Малера, П. Чайковського, О. Скрябіна, І. Стравінського, О. Кошиця, М. Леонтовича, С. Людкевича, А. Кос-Анатольського, багатьох інших українських і зарубіжних композиторів. Особливою подією в музичній культурі стали записані ним «Шедеври української хорової музики» (1972) та всі хорові твори М. Леонтовича до 100-літнього ювілею композитора (1977).
Протягом останніх 23 років, незважаючи на поважний вік, Павло Іванович самовіддано працював над здійсненням свого заповітного задуму – запису хорової Шевченкіани: готував твори до запису й домагався з цією метою створення взірцевого академічного колективу. Маестро доводив загальнонаціональну важливість поширення в українському суспільстві співаної поезії Великого Кобзаря: «Виконані кращими хорами записи стануть доступні широкому загалу: вони розійдуться по школах, бібліотеках, закладах культури, й люди матимуть змогу слухати їх повсякчас. Ідея еталонного запису хорових творів на поезію Тараса Шевченка досі тримає мене на Білому світі. Я цим живу і хочу, щоб хороспіви Шевченкової поезії допомагали жити всім українцям».
За задумом маестро Павла Муравського, такий запис можливо здійснити тільки зі взірцевим академічним хором. Цей професійний колектив повинен досягнути високого рівня виконавства й тримати його як еталон українського співу. А на основі взірцевого хору можна відновлювати культуру українського хорового співу в природному ладовому інтонуванні та загальну культуру й лад у суспільстві.
Ладуючу культурницьку й державницьку місію українського хорового співу дуже високо оцінила на початку 20-х рр. ХХ ст. європейська музична громадськість, відгукуючись на виступи Української республіканської капели під орудою знаменитого Олександра Кошиця під час її світової подорожі: «…Коли б в українській державі всі справи йшли так, як спів у цьому хорі, тоді це була б перша держава в Світі…В українців мусить бути непереможна сила. Хоч у їхніх піснях домінує мінорний настрій, якась дивна меланхолія, але…відчувається сила, радість життя, гумор…, і самосвідомість, що цей народ вберіг себе від знищення, звучить навіть у його мінорі…»…Секрет цієї непереможної сили, явленої в пісні, геніально просто розкрив сам О. Кошиць: «Наша пісня – серце, яке гонить кров у жилах нації». Але як непросто було й маестро Кошицю, й маестро Муравському здійснювати своє так і нездійснене до кінця високе мистецьке покликання: одному не давали працювати на чужині, другому – на батьківщині.
О. Кошиць наприкінці життя з гіркотою зізнавався: «В Америці доживаю і чекаю смерті… сиджу без діла, скучаю, а українці не хочуть мене використовувати. Та можливо, що я їм не потрібен». Подібні гіркі зізнання і в П. Муравського: «Якби в мене спитали, чи переживаю з того приводу, що мене відсторонили від дириґування, я сказав би: «Так, надзвичайно переживаю. Бо в мене відібрали декілька років найкращої, плідної, художньої, професійної, корисної для хорового мистецтва роботи».
Організаційні старання П. Муравського створити взірцевий академічний колектив для запису хорової Шевченкіани розпочалися від проголошення «незалежності» й тривали майже до кінця життя маестро. Ми з ним писали звернення до всіх президентів і отримували тільки обіцянки. Коли стало зрозуміло, що сподівання на створення хору марні, я запропонував Павлові Івановичу скласти список уже записаних ним хорових творів на поезію Тараса Шевченка й випустити аудіоальбом «Пісенний «Кобзар». Павло Іванович схвалив цю ідею й негайно підготував перелік хорових творів, які він записав свого часу з капелами «Трембіта», «Думка», хорами Українського радіо й Київської консерваторії. Ті записи збереглися в «золотому фонді» Українського радіо й виходили у світ на платівках і компактдисках.
Цю ідею підтримали Національна радіокомпанія України в особі її очільника Віктора Набруска та Президентський фонд Леоніда Кучми «Україна», за фінансування якого й вийшов у 2010 році музичний аудіоальбом під назвою «Пісенний «Кобзар». Дириґує Павло Муравський». Цим еталонним музичним альбомом з трьох компакт-дисків із записами 32-х творів і започатковано аудіовидання «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар».
Прослухавши ті записи, маестро Муравський висловив захоплення виданням альбому, одначе не полишив бажання записати ці хороспіви заново: «Я відчуваю, що зараз записав би ці твори ще краще, як записував колись. Бо зараз у мене дуже загострений внутрішній слух…».
Оскільки можливості записувати самому в Павла Івановича не було, я запропонував йому упорядкувати всі наявні в нього ноти хорових творів на Шевченкову поезію й видати в кількох томах як цілісне зібрання – «Пісенний «Кобзар», яке потім запишуть провідні хори України під орудою його учнів і послідовників.
Павло Іванович одразу сприйняв і цю ідею й запалився нею: «Такого в Україні ще не було. Видання такої великої кількості хорових творів на поезію Тараса Шевченка здійснимо вперше».
У власній багатющій нотній бібліотеці П. Муравського, яка налічує близько 300 томів, виявилося до 200 хорових творів на поезію Тараса Шевченка. 160 із них Павло Іванович уже опрацював для записування, систематизував і ретельно склав перелік за групами: твори a капела; твори з інструментальним супроводом; твори великої форми з симфонічним оркестром. Цей основний список розіслали на хорові кафедри в музичні заклади України, де працюють колеги, учні й послідовники маестро П. Муравського. В результаті, до цього основного зібрання додано народні мелодії, малознані авторські твори та найновіші твори сучасних композиторів.
Маестро Муравський висловив щиру дяку за цінні пропозиції й доповнення своїм колегам, учням і послідовникам: І. Д. Гамкалу – дириґентові Національної опери України імені Тараса Шевченка, професору Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського, народному артисту України; П. М. Голінатому – педагогу, хоровому дириґенту з Чорткова, заслуженому працівникові культури України; П. В. Гушоватому – завідувачу кафедри методики музичного виховання й дириґування та Л. П. Філоненку – завідувачу кафедри музикознавства й фортепіано Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка; М. П. Мечнику – старшому викладачеві Теребовлянського вищого училища культури, заслуженому працівникові культури України; М. І. Гулковському – хоровому дириґенту, педагогу, лауреату міжнародних конкурсів; музикознавцям: В. В. Кузик, Л. О. Пархоменко, О. С. Цалай-Якименко, Я. В. Михайлюку, Л. П. Корній, Г. В. Степанченко та всім тим, чиї дослідження слугували надійним орієнтиром у підготовці цього видання.
Колеги, учні й послідовники Павла Муравського взялися за підготовку до видання цього унікального нотного зібрання й запису на його основі хорової Шевченкіани.
До Зібрання хорових творів у семи томах «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана» дібрано 278 творів 121 композитора й шести аранжувальників та 12 народних пісень. У переважній більшості вони досі лишалися маловідомі й навіть невідомі багатьом виконавцям і шанувальникам хорового співу. Чимало хорових творів на основі Шевченкової поезії стали бібліографічними раритетами, й їх важко знайти. Ці пісенні коштовності П. Муравський збирав і плекав упродовж усього свого життя й уклав у цілісне зібрання. Він почав збирати хорову Шевченкіану ще з 30-х років ХХ століття, переписуючи ноти. Наприклад, його власноручна копія хору П. Чайковського «Навгороді коло броду» датована 14.VІІ.1938 р.
Для компонування томів використано нотний матеріал, дібраний і опрацьований Павлом Івановичем: друковані твори з різних видань, його власноручні копії, авторські рукописи композиторів. Ці твори Павло Іванович збирав, аранжував, редагував і значну частину з них виконував з різними хорами протягом своєї 80-літньої мистецько-педагогічної діяльності. Його редакцію в цих партитурах позначено курсивом.
«Пісенний «Кобзар» унікальний тим, що в ньому системно зібрано в основному всю хорову Шевченкіану, скомпоновану від середини ХІХ до початку ХХІ ст. Тут представлено доробок широковідомих композиторів-класиків, які заклали основи професійного музичного освоєння Шевченкової поезії, й менш знаних композиторів з цілої України й українського зарубіжжя, які далі розвивали й розвивають хорову Шевченкіану.
Шевченків поетично-пісенний феномен – неповторне явище у світовій поезії й музиці. Тарас Шевченко – єдиний поет у Світі, переважна частина поетичної спадщини якого живе у співі. На «Кобзар», у якому всього 237 поетичних творів, написано понад 300 авторських хорових творів і записано близько 100 народних хорових пісень. У цілому на Шевченків «Кобзар» написано понад 3 000 музичних творів: композиторських інтерпретацій різних форм і жанрів від солоспівів до хороспівів, кантат, симфоній, опер, ораторій, балетів. Хороспіви, солоспіви й вокально-симфонічні твори на поезію Тараса Шевченка – надзвичайно багата й маловивчена сфера Шевченкіани та всього українського музичного мистецтва.
Визначальна особливість цього унікального зібрання хорової Шевченкіани – його практична цінність, бо нотний матеріал опрацьовували для впровадження в сучасну музичну педагогіку й концертно-виконавську діяльність сам маестро П. І. Муравський і представнники його хорової школи. Зокрема, музичні редактори: Л. В. Бухонська, хоровий дириґент, педагог, заслужений діяч мистецтв України; І. Я. Павленко, хоровий дириґент, педагог, заслужений працівник культури України; Т. В. Миронюк, хоровий дириґент, педагог, музикознавець; А. Г. Масленнікова, хоровий дириґент, педагог, заслужений працівник культури України; а також колеги й шанувальники: І. Д. Гамкало, оперний дириґент, педагог, народний артист України; М. І. Гулковський, хоровий дириґент, педагог, лауреат міжнародних конкурсів. Праця над цим виданням згуртувала значне коло учнів, колег і послідовників маестро Павла Муравського, які працюють по всій Україні й за кордоном.
Редакційну підготовку Зібрання хорових творів у семи томах «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана» та запис на його основі аудіовидання «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар» здійснили на громадських засадах учні й послідовники П. Муравського. Усю підготовчу редакторську й експертну роботу для нотного видання та аудіовидання виконали представники Благодійного фонду «Хорова школа Павла Муравського»: редагували й звіряли ноти, добирали твори для запису й визначали виконавців, а також організовували записи й проводили їх експертну оцінку.
Усі твори нотного зібрання «Пісенний «Кобзар» розподілено на три групи: 1, 2, 3 тт. – твори a капела; 4, 5 тт. – твори з інструментальним супроводом; 6, 7 тт. – твори великої форми з симфонічним оркестром. Загальний обсяг семитомника – 2 230 сторінок.
Обсяг аудіовидання – три музичні альбоми по три CD в кожному. Перший аудіоальбом містить твори a капела, другий – твори з інструментальним супроводом, третій – твори великої форми з симфонічним оркестром. До першого аудіоальбому дібрано 59 творів 48 композиторів, у тім числі 5 аранжувань народних пісень; до другого – 42 твори 30 композиторів; до третього – 9 творів 8 композиторів. Три музичні альбоми містять 110 хорових творів 86 композиторів.
У записові «Пісенного «Кобзаря» взяли участь на благодійних засадах 45 провідних хорових колективів з 17 міст України й діаспори під орудою учнів і послідовників маестро Муравського. До аудіовидання дібрано також частину творів, які Павло Муравський свого часу записав з капелами «Трембіта», «Думка», хорами Українського радіо й Київської консерваторії.
Виданню нотного зібрання сприяли: добродій О. Г. Шпак, Президентський фонд Леоніда Кучми «Україна», Світовий Конґрес Українців. А випуск трьох аудіоальбомів (по три диски в кожному) здійснено за підтримки Міністерства культури України (запис творів) та Українського культурного фонду (видання аудіоальбомів).
Так учні й послідовники П. І. Муравського здійснили і мистецький, і громадянський заповіт свого Вчителя. Павло Іванович покладав на цей мистецький задум велику надію, бо пісенне озвучення геніальної Шевченкової поезії має стати показником якості й нашого мистецтва, й нашої життєвої спроможності в цілому. Життя й мистецьке подвижництво П. І. Муравського – взірець служіння рідному народові, збереження й примноження його унікального духовного надбання – українського хорового співу, про чистоту, високу якість якого самовіддано дбав наш хоровий подвижник за покликом Шевченкового духу. «Але якість сама не прийде, за якість треба боротися», – постійно наголошував подвижник.
Завдяки першому найповнішому, системному нотному зібранню й записові хорової Шевченкіани стане доступний широкому загалові майже весь співаний «Кобзар». Це комплексне мистецьке зібрання надолужить брак нотних видань і записів академічної музики та сприятиме розвиткові музичної культури молодого покоління й суспільства в цілому.
Велике розмаїття співаної поезії Т. Шевченка збагатить програми навчальних, професійних і самодіяльних хорових колективів, спомагатиме відродженню української хорової й загальнонаціональної культури. За глибинним відчуттям П. Муравського, хоровий спів як феномен злагодженої гуртової взаємодії відкриває людям внутрішнє джерело сили для саморозвитку: «Спів активізує весь організм людини. Хоровий спів сприяє розвиткові загальної культури суспільства й суспільної свідомості. Спів дає відчуття волі».
Нотне зібрання «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана» та записане на його основі аудіовидання «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар» передбачені для безкоштовного поширення в середніх та вищих музичних навчальних закладах, у спеціалізованих музичних та загальноосвітніх школах, бібліотеках, інших закладах культури, а також в Інтернеті.
Звучання «Пісенного «Кобзаря» сприятиме витонченню сприйняття й посиленню загальносуспільного інтересу до глибинної Шевченкової поезії та хорового співу як базового мистецтва в українській культурі, а також їх популяризації в Україні й Світі.
Пісенність Шевченкової поезії
Джерельна основа глибинної пісенності Шевченкової поезії – в прадавній народній співочій традиції, що є виявом волелюбності українців; у мелодійно-смисловій досконалості української мови, яка є всеосяжним кодом національного світогляду, самосвідомості й культури. В українській мові збереглися три визначальні реліктові особливості її всеосяжної довершеності: епічність (думи й історичні пісні), міфологічність (звичаєві пісні свят сонячного циклу та весільних і поминальних обрядів; ліричні пісні й балади), розмовність (образно-поетична й глибоко смислова усна мова), які несуть у собі потужну позачасову світоглядно-смислову й мелодійно-емоційну енергетику. Всі ці визначальні особливості української мови цілісно розкрилися в геніальній поезії Тараса Шевченка, надаючи їй особливої своєчасності й безвічної заповітної сутності, емоційно-смислової наповненості й проникливої пісенності.
Визначальний мистецький метод Шевченкової поезії – вільна смислово-звукова інструментовка вірша, що яскраво виявляється у вільній ритмомелодиці й природному ладовому інтонуванні. В інтонаційній волі виявляється вільне струмування сили почувань і думок, що забезпечує народнопісенну мелодійність Шевченкової поезії. Поетика «Кобзаря» ґрунтується на витонченій ладовій основі української народної пісенності, що зближує Шевченкове поетичне світосприйняття й музичне світовідчуття зі світосприйняттям і світовідчуттям його народу.
Ще за життя Шевченка його поезії ставали народними піснями й надихали композиторів на музичне освоєння «Кобзаря». За свідченнями сучасників, Шевченко й сам чудово співав свої поезії на власні мелодії. Ось як характеризує співочий дар Тараса Шевченка його побратим письменник, історіософ Пантелеймон Куліш (1819–1897): «…коли Тарас співав, усі довкруж замовкали і зачаровано слухали. Шевченко мав голос приємного сріблястого тембру – тенор»; «…такого або рівного йому співу не чув я ні в Україні, ні по столицях». Високо поцінував Шевченка-співака вчений-енциклопедист Михайло Максимович (1804–1873): «…заслухувались ми співаючого Шевченка – цієї мистецької натури, що так багато відбилась у живопису, віршуванні, а найсильніше і найкраще в співі українських пісень». За переказами сучасників, «Шевченко дуже любив народні пісні, знав їх без ліку і переймав з одного разу: аби де почув нову пісню, одразу візьме її на голос і всю її знає». Шевченків спів був чистий од природи, що позначалось і на його поетиці. Зрештою, вся Шевченкова поезія має пісенний характер – у її основі авторські наспіви-імпровізації.
Поезія й музика «Пісенного «Кобзаря» нероздільні, бо Шевченкова поетика й композиторські музичні засоби закорінені в цілісній світоглядній традиції української світлосповідної культури. Шевченкова поетика як цілісна система виражальних мистецьких засобів розкриває глибинне й витончене сприйняття поетом внутрішнього світу людини та макросвіту етнічної культури. Шевченко неповторним поетичним способом передає свої глибинні внутрішні асоціації. А музична інтерпретація Шевченкової поезії витончує душевні чуття й підсилює глибинні смисли струмуванням світлої енергії музичного ладу.
Композитори писали музику на Шевченкову поезію переважно в дусі народних пісень. І значна кількість професійних хорових творів, написаних на основі «Кобзаря», ставали й народним надбанням, бо несли в собі відповідне духовно-інтонаційне відчуття Шевченкового поетичного натхнення. Ці взірцеві мелодії, створені композиторами в народнопісенному дусі, потребують проникливого вивчення як феноменальні явища української музичної культури.
Хороспіви, солоспіви й вокально-симфонічні твори на поезію Тараса Шевченка – надзвичайно багата й маловивчена сфера Шевченкіани та всього українського музичного мистецтва. Шевченків поетично-пісенний феномен – унікальне, неперевершене явище у світовій поезії й музиці.
Подібне явище знаходимо лише в персько-таджицькій поезії – поет-лірик, суфій Могаммад Шамседдін (1325–1390), званий у народі Гафіз – Співець. Гафіз і Кобзар однозначні сутності – народні співці, провісники правди й справедливості, втаємничені хранителі ясновідного, істинного знання й ясного морального світогляду. Гафізову поезію співають таджики, іранці, афганці, а Кобзареву – українці; співають, як народні пісні. Проте Гафіз лунає в сольному виконанні, а Кобзар – у хоровому. Бо хоровий спів – визначальний базовий вид музичного мистецтва в українській культурі. Та обидва поети-співці здійснюють однакове духовне подвижницьке покликання. Як духовне подвижництво співця Могаммада Шамседдіна означене найменням Гафіз, так і духовне подвижництво співця Тараса Шевченка означене найменням Кобзар. Під цими знаковими найменнями два великі національні поети-співці-ясновідці широко знані у світі.
Ясновідання – безпосереднє осягнення Істини як сутності й всеосяжного принципу Життя. Органом ясновідання, внутрішнього духовного зору є епіфіз, який функціонує в центрі головного мозку як центральний орган ендокринної системи й забезпечує взаємодію між духовною й фізичною сферами людського єства – забезпечує наповнення надтонкою життєвою енергією кожної клітини, всього організму. Розвинений епіфіз забезпечує функціонування в людині третьої сигнальної системи, ознакою якої є совість – внутрішній моральний суддя. Завдяки розвиткові морально-духовної функції епіфізу людина набуває здатності ясновідання. Епіфіз як орган інтуїції забезпечує безпосереднє осягнення Істини серцем – пізнавальним і моральним осердям людського єства та генерує волю людини до життя. Епіфіз живиться енергією Сонця, а його ясновідно-вольова функція пов’язана з розвитком музичних здібностей – безпосереднім сприйняттям людиною гармонії Всеєдиного Ладу. Такою ясновідною здатністю наділені українські народні співці – кобзарі.
Українське кобзарство споріднене з подібними ясновідними духовними реліктами інших народів. У давньоіндійському суспільстві таку ясновідну функцію здійснювали кабі, каві – співці-ясновідці, тлумачі світу (звідси сучасне індійське каві – поет); у давньогрецькому рапсоди – творці й виконавці епічних поем; у давньоірландському філіди – поети-мудреці, знавці й хранителі родової генеалогії; у давньоскандинавському скальди – народні співці; у давньослов’янському бояни – співці-віщуни; в осетинів гекуоки – народні співці; у кабардинців гегуако й усаки, в азербайджанців ашуги або ошоки; в казахів і киргизів акини – народні поети-співці; в узбеків і туркменів – бахши; у персів і таджиків гуруглихони – творці-хранителі найдавнішого епосу іранських народів, а також гафізи – народні співці, які зберігають у пам’яті глибинні знання.
З кобзарями особливо глибоко споріднені гуруглихони й гафізи. Суть таджицького епосу «Гуругли» («Могилин син») у тому, що дух і сила народу відроджується з могили, де поховано героя. В українській міфопоетичній традиції з могилою пов’язаний образ співця-кобзаря, який як дозорець на могилі береже пам’ять про минуле й будить волю до життя: «На могилі кобзар сидить Та на кобзі грає» (Т. Шевченко). Кобзар-співець на могилі – це священний символ безвічності національного духу. Цей образ став найхарактернішою рисою українського морального світогляду як символ незнищенності народної пам’яті й совісті: люди не забувають ні доброго, ні злого. Могили-гори пам’яті насипали в центрі предківської землі та оберігали як найбільші святині. Тому для українців найбільшим святотатством є «розрита могила» (Т. Шевченко) – наруга над людською пам’яттю, над духом предків. Небесно-земний архетип могили став світоглядною основою Шевченкового «Заповіту» («Як умру, то поховайте мене на могилі…»). У цьому урочисто-масштабному образові-символові знаходиться ключовий смисл особистого заповіту поета й духівниці кожної людини, яка прагне гідно вивершити своє життя в нерозривній духовній єдності з предками й нащадками. У народів агрокультури могила-гора над прахом славного предка символізує вивершену ним родову світобудову, храм родового духу, де люди досягають просвітлення й прилучаються до безвічності. З понад 60 перекладів «Заповіту» мовами народів світу найпроникливіше передали його глибинний ясновідний смисл слов’янський поет Іван Бунін (1870–1953) та ірано-таджицький поет Абулкасем Лагуті (1887–1957).
У різних культурах народних співців називають по-різному, та суть їх одна – вони безпосередньо осягають Істину й відкривають шлях до Істини всім людям. Співці-ясновідці – просвітлені мудреці, провісники правди, втаємничені хранителі ясновідного, істинного знання й ясного морального світогляду. Сила моральної дієвості народних співців-подвижників – у триєдності їхнього істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення-оповіщення. Кобзарство – реліктове явище українського духовного подвижництва, релікт прадавньої традиції безпосередньої, безписемної передачі достовірного дієвого знання, що становить собою єдність правди й справедливої дії. Українське кобзарство, як і духовні релікти споріднених з нами іранських народів, – це реальна, дієва сила моральності, явленої в правдивому слові, яке є еквівалентом добродіяння. Співці-кобзарі як мудреці, носії духовних знань і моральних якостей одним людям були добрими порадниками, інших наставляли на шлях істинний словом правдиво-разючим. Народні співці не славили владців, не вихваляли по-блюзнірськи мученицького геройства рабів. Як просвітлені люди високої моралі вони будили людську совість, гідність і волю до життя. Тож українці недарма найменували свого правдивого поета Кобзарем – народним співцем-ясновідцем, подвижником національного духу, борцем за справедливість. Шевченкова поезія має моральну силу безвічної народної пісні-думи – оповісниці правди й волі.
Сам Тарас у дитинстві був поводирем у сліпих кобзарів, про що згадує у своїх літературних творах. Ще з самого малку Тарас відчув у собі глибинний духовний зв’язок зі співцями України й згодом проникливо виповів те реальне дитяче відчуття: «…Я наче з живими гомоню з її (України – О. Ш.) сліпими лірниками й кобзарями». Шевченко вправно грав на бандурі й кобзі, знав кобзарські співи, що засвідчують його сучасники. Потягом усього життя Т. Шевченко з особливою сердечністю був прив’язаний до своїх учителів слова – мудрих співців-кобзарів, підтримував їх душевно й матеріально. А Шевченків «Кобзар» – звід ясновідної поезії став духовним пам’ятником його довічним учителям-кобзарям. У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», написаній у Новопетровському укріпленні в останні роки солдатчини, Шевченко віддає високу шану своїм учителям і відверто мовить про своє поетичне учнівство: «… Нещодавно хтось порівнював наші, тобто українські, історичні думи з рапсодіями хіоського сліпця, прабатька епічної поезії … Я читав, звісно, в перекладі Гнєдича, і вичитав, що у Гомера нічого немає схожого на наші історичні думи-епопеї, … всі вони такі піднесено-прості й прекрасні, що якби воскрес сліпець хіоський та послухав хоч одну з них від такого ж, як і сам сліпця, кобзаря чи лірника, то розбив би вщент свій козубець, званий лірою, і пішов би в міхоноші до найбіднішого нашого лірника, назвавши себе привселюдно старим дурнем. На жаль! тепер я себе так назвати повинен. По-перше, за те, що хотів наслідувати, а по-друге, за те, що не знав, кого наслідувати. А де причина того самонезнання, того аморального самонезнання? Відомо де, в школі. У школі нас усьому, абсолютно всьому навчать, крім розуміння свого милого рідного слова. О школо, школо! як би тебе швидше перешколити». Шевченкове занепокоєння школою лишається актуальним досі.
Тож поетичний феномен Тараса Шевченка як реліктове явище української культури належить розглядати з позиції ясновідної світоглядної традиції кобзарства. Сам Шевченко означив суть своєї поезії феноменом кобзарства, назвавши першу поетичну збірку «Кобзар». Це одразу знайшло відповідний відгук у самосвідомості українців, які назвали свого народного поета Кобзарем – Співцем-ясновідцем. Згідно з ясновідним моральним світоглядом свого народу Шевченко усвідомлював себе співцем-кобзарем і не вважав себе месією, пророком чи апостолом, як його намагаються представити вражені месіанізмом, може, на тій підставі, що поет використовував тих персонажів юдо-християнської літератури як алегоричні образи власної поезії. Але ж поетична умовність – не релігійна ознака світогляду поета. В юдаїзмі, християнстві й ісламі месія – посланець божий, спаситель; пророк – проповідник волі божої; апостоли – посланці церкви. Отже, всі вони посередники, які проповідують месіанізм – чужу авторитарну сваволю та її монополію на Істину. А на месіанізмі тримається облудна доктрина богообраності, вивищення «обраного народу» над іншими.
У ясновідному моральному світогляді народів агрокультури відсутні месіанізм і богообраність, а провідним дієвим, усеоб’єднуючим внутрішнім чинником життя народу є духовне подвижництво.
Моральну суть духовного подвижництва Співця-ясновідця, Поета в образі Кобзаря проникливо розкрив побратим Т. Шевченка Пантелеймон Куліш (1819–1897) у поезії «Поетові» (1890):
Кобзарю! Не дивись ні на хвалу темноти,
Ні на письменницьку огуду за пісні,
І ласки не шукай ні в дуків, ні в голоти:
Дзвони собі, співай в святій самотині.
Не ярмарку тебе гучному зрозуміти…
Ти на високий лад не перестроїш їх.
Їх небеса – базар, їх божество – мамона…
Купують, продають, міняють крам на крам,
І буквою свого житейського закона
Готові зруйновать духовний Правди храм.
Для українців-хліборобів Правди храм – природна єдність світлих сил Землі й Неба, а сама Правда – єдина для всіх, усеоб’єднуюча внутрішня провідна сила Істини, яку належить осягнути всім за прикладом визнавця Істини – духовного подвижника, персоніфікованого в українців у образі Кобзаря.
Феномен Великого Кобзаря Тараса Шевченка – явище питомої української культури і він непідвладний чужій месіанській релігійній доктрині, за якою Бог дарував українському народові пророка, і той став для нього ідейним дороговказом. Шевченко як духовний подвижник, провісник правди нещадно викриває гріховність звироднілого чужинського й «свого» панства та його знущання над українським народом, а також осуджує богобоязливу покірність безвольного люду й будить його від марної надії на Бога: «А Бог хоч бачить, та мовчить, Гріхам великим потурає» («Княжна», 1847). Найнещадніше Т. Шевченко викриває облудну суть юдо-християнства в поемі «Кавказ» (1845) та в поезії «Світе ясний! Світе тихий!» (1860), чим наперед спростовує бузувірські намагання безтямних марновірців замкнути його живий ясновідний дух волі у мертві догми чужої месіанської релігії. Месії й пророки проповідують чужу сваволю. А Шевченко як народний співець є подвижником волі духу рідного народу. В традиції української культури провідниками національного духу з передвіку були народні співці-кобзарі – духовні подвижники, носії ясновідного знання, осягнутого в особистому духовному досвіді. Подвижник – вільна людина, носій самостійної моральної волі духу. А месія, пророк – чиєсь слухняне знаряддя, рупор, проповідник чужої сваволі, що є неволею для вільних людей. Догми месіанства – для рабів. Дух подвижництва – для вільних людей.
Суть феномену народності Шевченка – духовного подвижника, Кобзаря-співця в тому, що народний поет правдиво висловив глибинне, вроджене прагнення людей до волі, яке вони плекають у глибині своїх сердець. Тож аби осягнути Шевченкову правду, необхідно сприймати його глибинні думи передовсім серцем, звільнивши розум од усяких догм.
Кобзар-подвижник чистим серцем сприймає Істину й спрямовує людей на шлях істинного життя, чого не збагнути прагматичним розумом, обтяженим упередженими думками й нав’язливими ідеями, що їх Шевченко називає «полуидеи, полувздор». Подвижники не містифікують заневолену людську масу месіанською винятковістю й зверхністю, не пророкують чужих «полуидей, полувздора», а особистим моральним прикладом спонукають людей до життя власною волею, до взаємності, взаємодопомоги в збірній цілісності народу. Подвижники – генератори й провідники світла правди в Білому світі, й їх – мало. «Мій боже милий, як то мало Святих людей на світі стало…», – констатував Шевченко понад 150 років тому. А нині таких людей стало ще менше…
Згідно з моральними переконаннями німецького мислителя, основоположника вчення про національні культури й держави Йоганна Готфріда Гердера (1744–1803), не існує жодного «вищого», вибраного народу (Favoritvolk), який має історичне право нав’язувати свій шлях розвитку «нижчим» народам, оскільки кожна національна культура є неповторною, незрівнянною цінністю, породженою збірною волею самостійного народу з ресурсу його власних життєвих сил. Кожному народові належить жити самостійно у власному культурному світі й у власній державі, що їх він породив власною збірною волею. А будителями й подвижниками збірної волі рідного народу є народні співці-ясновідці.
Воля – моральний чинник ясновідного світогляду, природне прагнення людини до самостійності й справедливості. Воля – мірило самостійної сили людини й народу. В українському світогляді воля – це самовияв сили особистого й національного духу зсередини, на противагу зовнішньому гнітові. В українській правосвідомості воля – основоположний принцип-закон, дієвий чинник українського традиційного природно-звичаєвого права й справедливого суспільного ладу. Воля як моральний принцип діє в триєдності права, обов’язку й відповідальності людини й збірної цілісності народу. Волю-закон приймають усі й виконує кожен.
Український народний поет-співець і мислитель Тарас Шевченко уособив усю багатовікову українську морально-світоглядну, поетично-пісенну й соціально-правову традицію, явлену в феномені кобзарства. У народному поетові жило успадковане сильне чуття волі, правди й справедливості.
Кореневу, реліктову заглибленість української кобзарської народнопісенної традиції в рідну основу визначив великий польський поет Адам Міцкевич (1798–1855): «Українські простори є столицею ліричної поезії. Звідси пісні невідомих поетів поширювались часто по всій Слов’янщині». Тими невідомими поетами були українські народні співці-кобзарі, які уособлювали собою збірну душу, самосвідомість і волю духу свого народу. Надзвичайно проникливо визначив духовно-вольовий феномен кобзарства, яке уособлювало собою небесно-земну сутність українського хліборобського народу, геній слов’янства Іван Бунін (1870–1953): «Кобзар – …син народу, який не відділяє Землі од Неба…». Таким феноменальним поетом-кобзарем став Тарас Шевченко й подібним до кобзаря мандрівним співцем-мудрецем був Григорій Сковорода (1722–1794), який уособлював своїм подвижництвом неподільну небесно-земну сутність рідного народу й так розглядав себе в космічній проекції: «Цей мандрівник ходить ногами по Землі, а серце його перебуває на Небесах і втішається». При цьому мудрець зосереджує свою увагу на внутрішньому аспекті життя – на відчутті щастя як любові, ладу, Істини: «Щастя ні від Небес, ні від Землі не залежить. …Щастя в серці, серце в любові, а любов у законі вічного». Відомо, що Сковорода сприймав внутрішні філософські містичні осягнення Істини як «найдосконалішу музику» й називав свої поезії піснями, характеризуючи їх так: «Правда, пісня наша майже зовсім сільська і написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що за всієї простонародності й простоти, вона щира, чиста й безпосередня», бо «музика промовляє до душі нашої». Музику Григорія Сковороди глибоко сприймав його учень і перший біограф Михайло Ковалинський (1745–1807): «Вона сповнена гармонії простої, але величної, проникливої, чарівної, ніжної…». А сам співець-мудрець означив прадавність рідної народної пісенності глибоко символічно – «тритисячолітня піч». Та піч народного духу «неопально» випікала й плідно зберігала багатовікові народні звичаї й мудрість.
Наснажений духом прадавньої української народної пісенності Бунін прозірливо охарактеризував Шевченка – «абсолютно геніальний поет» і незмінно захоплюється «вневременностью» його поезії, українських народних пісень і легенд, які зберігають непроминущу сутність українського життя. Оту ледь уловиму «вневременность» – позачасовість духовної суті істинного людського життя сам Шевченко означив як «безвічність» – те, що живе з передвіку й поза часом і тому завжди своєчасне. Безвічність є сутнісною ознакою традиційного українського ясновідного світогляду й Шевченкового світообразу – особистого мистецького світу, заснованого на спільноетнічних архетипах-праобразах глибинної самосвідомості збірної цілісності народу. Безвічність у відчуттях і свідомості людини становить світоглядну основу традиції української культури й визначає перспективу культурного саморозвитку людської особистості й «збірної особи українського народу» (Пантелеймон Куліш). Тож безвічність, позачасовість Українського світу – не в минулому, вона з нами й попереду нас як світло Істини. Безвічність духовної суті людського життя як надтонке пульсування життєвої енергії є скрізь і в усьому. Безвічне завжди своєчасне, бо Час є виявом Безвічності. І сутність часу нашого особистого життя – у темпі й силі струмування крізь нас безвічної енергії Всеєдиного Життя і в ритмі пульсування гармонії Всеєдиного Ладу – Всеєдиної Любові. Безвічна сутність Усеєдиного Життя в його Ладовій основі – Любові являється нам через реліктову музику й поезію.
Тарас Шевченко слідом за Григорієм Сковородою, своїм духовним учителем, відкрив у Любові безвічну сутність чистого людського життя. За Шевченком: «Не плач, не вопль, не скрежет зуба – Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести» («Росли укупочці, зросли», 1860). В любові – взаємності, взаємообміні надтонкою енергією життя – люди послідовно розвиваються, зростають в істинному житті своєю духовною сутністю до світла безвічного Духу, до осягнення безвічної Істини. Сковородине «кільце вічності» – це знак нескінченності, коло «безвічності» (саме це Шевченкове світоглядне поняття «безвічність» слід уживати на означення нескінченності духовної сутності Життя замість «вічність», що означає кінечність тлінного).
Безвічна, позачасова, непроминуща духовна сутність кобзарських індивідуальних піснеспівів і гуртових народних звичаєвих хороспівів засвідчує, що наші предки не відділяли свого земного життя од його небесної складової, не відокремлювали своєї рідної, Осонценої землі – України від Сонця. Прозірливо осягнув нерозривну єдність Української землі й Сонця Шевченків земляк, геній хорового співу Олександр Кошиць: «Найясніше між усіма сонцями сяє Сонце моєї рідної землі». Сонце й Земля нероздільні у своїй життєсійності й життєродності.
Священну сутність світла Сонця має в собі астральне наймення Україна, що походить од первинної, архетипної назви, зафіксованої в ірано-орійській Авесті й індо-орійській Ріґведі: Устраяна-Ухраяна – Уранішньої, Досвітньої Зорі країна, де хліборобський люд прокидається до праці вдосвіта. Устра – Уранішня, Досвітня Зоря вістує схід Сонця – джерела земного життя. Тож у прадавніх славенях Сонцю Устраяна-Ухраяна-Україна – центральний образ-символ рідної землі з астральним, сонячно-земним смислом. Від астрального, сонячно-земного наймення Україна походить і самоназва хліборобського народу: українці – сповідники Досвітньої Зорі й чистоти світла, тобто діти Землі й Неба, люди агрокультури.
Давньоукраїнській Досвітній Зорі відповідає давньоримська Ранкова Зоря Венера – вісниця Сонця, покровителька весни, краси, любові. Венера завжди з’являється на Сході вранці, а на Заході ввечері й тому зветься ще Вечірньою Зорею. Досвітня й Вечірня зорі мають глибинну символіку в українській міфології й пісенності. Шевченко натхненно співав свою найулюбленішу народну пісню «Ой зійди, зійди, зіронько вечірняя» й створив проникливо-щемливий, інтимний образ «зорі вечірньої» в поемі «Княжна», написаній на засланні, в Орські фортеці, в другій половині 1847 року: «Зоре моя вечірняя, Зійди над горою, Поговорим тихесенько В неволі з тобою».
Шевченкова поезія і українська народна світлосповідна пісенність сповнені глибинної ясновідної суті й є найвищим критерієм істинності для всієї нашої культури. Бо тільки довершене, наснажене волею духу поетичне слово стає правдивою піснею – істинним співом. А спів через тонке відчуття природного музичного ладу єднає людину з Усеєдиним Ладом і безвічним джерелом Життя та пробуджує в ній волю духу.
У Шевченковій поезії пульсує безвічне джерело світлосповідного духу української народної пісенності, й той дух волі сповнює душу і самосвідомість людини прагненням гідного життя. А музична інтерпретація Шевченкової поезії витончує душевні чуття й підсилює глибинні смисли струмуванням світлої енергії музичного ладу. В співаній поезії проникливіше й повніше розкривається її глибинна суть, бо люди сприймають музику безпосередньо серцем
У поетичному мистецтві Т. Шевченка й хоровому мистецтві П. Муравського виявляється цілісне образно-чуттєве, ясновідне світосприйняття-світовідчуття українців, а також неповторна особливість інтонаційно-звукової системи української мови й звуковисотної системи української музики. Через ритмомелодійні, тонально-інтонаційні особливості глибоко етнічної поезії й музики пульсує всеосяжна гармонія Всеєдиного Ладу й струмує всепроймаюча світла енергія Всеєдиного Життя.
На потребі світла як джерельної основи всього чистого ґрунтується моральна вимога П. Муравського до чистоти в співі й у житті: «Чистота в співі спонукає людину до чистоти в житті. Уся краса – в чистоті. А в чистоти має бути основа – світло».
Композитор-мислитель і музикант-педагог Григорій Сковорода чув у духовно народженій, культурній людині «октаву світла», чим означив найвищий ступінь осягнення Істини. Сковорода визначив людську культуру як «друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через осягнення нею «заповітного, священного в собі». Мудрець розглядав «заповітне» як світло Істини, осягнутої людиною в самопізнанні: «Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце». Це ясновідне осягнення мудрецем Г. С. Сковородою світлоносної суті людини підтвердив український біолог-мислитель Микола Григорович Холодний (1882–1953): «Людина – від народження до смерті – лише одна світлова хвиля». Проявлена в людині її духовна сутність – «октава світла», «світлова хвиля» є виявом всепроймаючої, всеосяжної, вселадуючої надтонкої Світлої Сили – джерела Всеєдиного Життя, що являється через Сонце. «Октава світла» символізує виповнення світлом: досконалість, гармонійність, уладованість, співзвуччя й подібність просвітлених людей. Григорій Сковорода означив «октавою світла» звучання мелодії Космічного Ладу в людському єстві. Бо мелодія – ритмічний рух чистого звуку, породженого світлом. Чистий звук – форма світла. Звукова хвиля – відлуння надтонкої енергії світлової хвилі в пробудженій енергії речовини. Все, що оживляє й наснажує надтонка енергія світла, має своє звучання. Зі струн-променів Сонця – яви надтонкої Світлої Сили, безвічного джерела Всеєдиного Життя народжується вселадуюча мелодія – звучання всього живого. Коли є світло, є життєзароджуючий ритмічний рух, є мелодія, є спів – є саме Життя. Мелодійна музика – ознака владованого людського життя. А коли відсутня мелодія? Застережну відповідь дає український композитор і піаніст-віртуоз Любомир Мельник (1948): «Уся музика тепер без мелодії. Це означає, що люди починають дуріти». Порятунок – у світлій силі вселадуючої мелодії. Світло Сонця і вселадуюча мелодія світлої сили Всеєдиного Життя є джерельною основою земного життя й культурного саморозвитку людського світу. Основою другого, духовного, народження людини у світлі Істини й самостійного життя її як світлової хвилі в культурному саморозвитку є Всеєдиний Лад з базисом Усеєдиного Світла і природний музичний лад питомого середовища, озвученого мелодикою рідної природи й рідної мови. В мелодійно-духовному плані народна музика й народна мова нероздільні – вони становлять вільну ритмічну основу морального виховання, духовного народження й культурного саморозвитку людини й збірної цілісності народу та владування ними свого природно-культурного життєвого середовища. А всеосяжною суттю культурного саморозвитку-самовладування є музичне почуття, яке вміщує в собі всі чисті людські почуття, бо сама музика є виявом волі чистого духу. Витончене музичне почуття властиве українській народній музиці й Шевченковій поезії, в основі яких – тонкі внутрішні звукові вібрації й внутрішні смислові асоціації. І ці поетично-музичні тонкощі співаної поезії «Кобзаря» потребують для їх передачі відповідно тонкого музичного почуття й чистого природного ладового інтонування, чого й домагався маестро Павло Муравський.
Музичне почуття й музичний лад не знають ні просторових, ні часових меж – вони ясні й безвічні. Так і Шевченко як Великий Кобзар України мовив своє ясновідне безвічне слово на всі віки життя рідного народу. Шевченкова совісливість, правдивість є джерелом духовної наснаги й стає дієвим чинником нашого нинішнього життя, коли ми чистими серцями сприймаємо його почуттєву поезію як вияв безвічності духу. Безвічний дух ясновідної Шевченкової поезії ясним, ярим світлом правди розтинає морок облуди й страху та будить у людях волю до життя.
Безвічність є скрізь і в усьому, що сповнене волею духу – життєвою силою людини. Безвічність оспіваної Шевченком позачасової суті України – не в минулому, вона з нами й попереду нас як світло Істини. І духи наших предків –просвітлених людей, які осягнули Істину й жили в ній, також із нами й попереду нас. І Шевченко як поет-ясновідець завжди з нами й попереду нас, бо завжди своєчасні його ясновідні осягнення безвічної суті людського життя. Ось як проникливо засвідчив духовну присутність Шевченка серед українців його земляк Олександр Кошиць: «Пам’ять і, так би мовити, почуття до Т. Шевченка в нашім селі були дуже великі. Він знався і мислився як щось своє, недавнє, майже сучасне…». Шевченків ясновідний дух як світлосповідний дух українства присутній у Білому світі й являється в сердечних почуттях, істинних думках і справедливих діяннях поколінь українського народу. Це і є моральним підтвердженням непереможності сили українців, безвічності нашого зрілого людського духу.
Тільки ті перебувають духом своїм у безвічності, хто народився духовно через власний культурний саморозвиток. Духовно народжена, культурна людина породжує світ питомої культури істинним думанням, справедливим діянням і засвідчує правдивим словом. Так постає світообраз істинного людського життя – світоглядна побудова, вияв другого, духовного, народження людини.
У Шевченковому світообразі найповніше виявились український ясновідний світогляд, безвічна духовна сутність України й воля духу народних співців-кобзарів, які своїм культурним подвижництвом спонукають покоління етносу до сполучення в «збірну особу українського народу» (Пантелеймон Куліш). Тому безвічний дух правдивої Шевченкової поезії, явлений у феномені українського хорового співу, стає потужним генератором волі народного духу. А безвічна воля духу – мірило самостійної життєвої сили людини й народу.
Це підтверджує й праця над «Пісенним «Кобзарем»: озвучення спільними зусиллями ясновідного пісенного багатство нашої культури – воленосної Шевченкової поезії, інтерпретованої багатьма поколіннями композиторів. Так постає всеукраїнська масштабність мистецького задуму маестро Павла Муравського – донесення до цілого народу через чистий спів «потужного відчуття волі» Шевченкової поезії.
Волею духу сповнені вся поезія Тараса Шевченка: «Світ широкий, воля…», «Велике щастя бути вольним чоловіком…», «Не вмирає душа наша, Не вмирає воля», «Встане правда! встане воля!..» і все хорове мистецтво Павла Муравського: «Спів дає відчуття волі».
Олександер Шокало,
шевченкознавець, культурософ,
автор ідеї, головний редактор видання й керівник мистецького проекту