106-ліття Маестро: Етнокультурологічний вимір Хорової школи Павла Муравського

 

30 липня 1914 р. народився Павло Іванович Муравський – великий український хоровий дириґент і педагог. На вшанування 106-ліття від народження Маестро і Вчителя публікуємо доповідь композитора й дириґента Віктора Івановича Степурка, яку він озвучив на Всеукраїнській науково-практичній конференції «Хорова школа Павла Муравського в контексті української музичної культури», що проходила 7–8 жовтня 2019 р. в Національній музичній академії України імені П. І. Чайковського. Конференція  приурочена 105-літтю народження й 5-м роковинам пам’яті професора Музакадемії Павла Івановича Муравського та 105-літтю заснування Київської консерваторії (НМАУ ім. П. І. Чайковського).

 

Етнокультурологічний вимір
Хорової школи Павла Муравського

 

Рідкісний досвід 100-літнього життя й 80-літньої мистецько-педагогічної діяльності Павла Івановича Муравського (1914–2014) – патріарха української хорової культури, спонукає дедалі проникливіше розглядати морально-світоглядну основу його хорового мистецтва у перспективі збереження української етнокультурної ідентичності й державності в загально-цивілізаційному поступі України.

Внутрішні й зовнішні загрози етнокультурній традиції українського життя та формування модерної ментальності, далекої навіть від загально-гуманістичних засад, не могли не турбувати особистість Павла Івановича Муравського як дириґента й педагога, основним постулатом Хорової школи якого була світоглядна установка: «Чистота співу – чистота життя»[6].

У своїх дитячих спогадах Маестро з пієтетом згадує Великодні свята в церкві, а особливо щемливим спомином є оповідь про те, як одного разу мама залишила його вдома, а сама пішла до сусіднього села в церкву. «Мені стало скучно й жалісно» – пише він у спогадах і п’ятилітнім хлопчиком вирушає у багато-кілометрову подорож до мами [4].

Цей епізод слід вважати символічним знаком його руху у життєвому просторі до своєї зоряної мрії – образу Матері, як сакрального символу етнонаціональної й етнокультурної основи, що у М. Гайдеґґера іменується: «Дім, Поле, Храм». Значення особистого, родового етнонаціонального існування, у якому «Дім» означає місце родинної вкоріненості, «Поле» –  життєвий творчий шлях, а «Храм» – сакральне святовідношення  до світу [11].

За визначенням науковців [1], культурно-історичний сенс родового буття звершується в етноментальності, етнічному самоусвідомленні, в неповторних стереотипах поведінки особистості. Звертає на себе увагу, з якою точністю у своїх спогадах П. І. Муравський описує матеріально-побутові умови існування їх села, роду, звичок місцевого населення, наводить вислови односельців тощо. Така укоріненість зацікавленості у процесах соціуму, визначальна риса його особистості протягом всього життя.

Філософ В. А. Личковах [2] визначає етнос, як «біосоціальну єдність, що формується як природою, так і історією, як кревно-генетичними, так і ментально-психологічними характеристиками». Однією з визначних категорій цього напрямку є культурна ментальність, що у повсякденності і  життєтворчості П. І. Муравського висловлюється як незборима ідея світла і добра.

Молодим хлопцем, вихованим на народних традиціях, опрацювання народних пісень для хору земляком М. Д. Леонтовичем сприймаються невід’ємною частиною буття свого роду, українського етносу. Павло Іванович згадує, що його старший двоюрідний брат Степан Білянський співав у хорі під орудою М. Леонтовича і повернувшись до рідного села організував хор, у якому співав ще хлопчиком партію альта і Павло. Звісно, репертуар колективу складався тоді з народних пісень й аранжувань  самого М. Леонтовича [9].

Тож, пройшовши драматичний шлях засилля більшовицького проекту «діктатури рабочіх і крєстьян», як хормейстер і професор Київської консерваторії ім. П. І. Чайковського, Павло Іванович звертається до монодійних співів Києво-Печерської Лаври і записує їх  зі студентським хором Київської консерваторії. У подальшому, доля подарувала Маестро ще один знак повернення до своєї заповітної мрії – здійснення записів народних пісень у опрацюванні М. Леонтовича з тим же хором студентів Київської консерваторії. За цю подвижницьку працю П. І. Муравський був удостоєний Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1979).

Принагідно пригадаємо, що О. Кошиць вважав монодійний київський розспів XVI століття повністю адаптованим до мелодики давніх українських обрядових співів, що говорить про збережені в ньому глибинні соціопсихологічні шари світовідношення українського етносу, так іменованого, колективного позасвідомого. Пригадаємо також, що М. Леонтович отримав освіту в духовній семінарії і був разом з К. Стеценком серед перших композиторів, що у певний період фокусували свою увагу на створенні літургійних піснеспівів для новоутвореної тоді автокефальної української церкви у національній співочій традиції.

Згадуючи ставлення П. І. Муравського до музики К. Стеценка і М. Леонтовича, можна констатувати спорідненість його культурної ментальності з їх творчістю, закріпленою у переживаннях форм руху мелодики, відчутті просторовості й емоційності музики як «життєвого світу» українського етносу. У цьому сенсі, в словах: «Кожну хорову партію в творах Леонтовича можна виконувати як сольний твір» висловлено квінтесенцію ставлення Маестро до співу a cappella (без супроводу), як феєрії “монодійного дійства”. Підтверджує цей постулат і неймовірне за своєю емоційною силою трактування одного з духовних концертів К. Стеценка  90-літнім Маестро у Національній філармонії, в якому кожна партія була пережита так, що здається й самі студенти-хористи відчули себе тоді «в іншому вимірі».

Важливим принципом української етноментальності є й кордоцентризм, що виявляється у перевагах емоційно-вольового принципу над раціональним і збігається з ідеалом «цільного знання», характерного для філософії етнокультури ще праслов’янської доби. У єднанні думки, почуття, волі і віри проявляється синкретизм духу «святості» і «спасіння». Крім того, в характері українців це пов’язано з поетичністю світосприйняття й постійним очікуванням дива [3].

П. І. Муравський у своїх Хорових правилах орієнтується саме на такий образ учасника хорового дійства. Висловлюючись про чистоту співу, Маестро прирівнює її до чистоти душі й життя та повторює цю думку у найрізноманітніших варіантах, але найважливішою, з точки зору етнопсихології кордоцентризму, є така його позиція: «Тільки чистий спів, як чиста вода, чисте повітря, чиста душа може зворушити людину й задовольнити її духовне прагнення» [5].

Чистота співу й чистота життя – є квінтесенцією Хорової школи П. І. Муравського, тим духовним п’ятим елементом, що його мислили ще давньогрецькі філософи в єдності з чотирма земними: водою, вогнем, землею, повітрям. Можна порівняти з процесами соціуму напрямок думання Маестро, коли він висловлюється у такому сенсі: «Нечисті звуки завжди розсіюються й викликають різке, крикливе звучання. А чисті звуки об’єднуються й породжують приємне звучання…». Тож, Павло Іванович мудрим серцем відчуває, що «розсіювання» і «об’єднання» є нагальною проблемою етносоціуму й екстраполює її вирішення до рівня єдино можливого правила своєї Хорової школи у пориваннях до того самого синкретизму духу «святості» як ідеалу «цілісного знання», характерного для Правічної філософії етнокультури Матері-України [7].

Тут ми торкаємося ще одного напрямку української етноментальності, що проглядається у правилах Хорової школи П. І. Муравського – софійності як принципу мудрої організації життя людей, довершеності й гармонії. «Єдність Землі й Неба», «перемога Добра над Злом», «Віра, Надія і Любов», ці постулати об’єднують в українській етноментальності інтелектуальні, моральні та естетичні виміри й визначають їх найвищою цінністю, у порівнянні з науковим знанням або раціональністю.

Можна подивуватися тому, як в українській душі, що проходить горнило більшовицьких експериментів, залишається Вічне Світло Софійної Мудрості.  Морально-естетичні позиції Маестро, вписані у його Хорові правила – тому підтвердження. Назвемо деякі з них: «До музики і взагалі до мистецтва, як і до життя, треба ставитися дуже відповідально», «У музиці, як в архітектурі, один принцип – міцність, користь, краса», «уся краса – в чистоті. А у чистоти має бути основа – світло», «У справжнього професіонала музика повинна спочатку оживати в душі…».

Особливо сповненими болю є висловлювання П. І. Муравського з приводу занепаду в Україні не лише хорової культури, але й моралі: «Необхідно не тільки чисто співати, а й вільно висловлювати свої правдиві думки…», «Особливий занепад хорового мистецтва спостерігався у період адміністративно-командної системи й спостерігається тепер», «У теперішньому житті створилися “ножиці”: мораль опустилася вниз, а техніка пішла вгору…», «Україна тільки тоді розбагатіє матеріально, коли ми всі розбагатіємо морально, культурно, духовно», «Дух живе в серці, в душі, а не в словах». А сконцентровуються всі ці напрямки в єдиний вузол етнокультурної сутності українського соціуму, на думку Маестро, у наступній сентенції: «Мають бути створені такі умови, за яких культура могла б визначати політику, а не політика культуру» [8].

Ясно, у чому сутність розуміння П. І. Муравським поняття «культура». Однак, у дуалістичному світі існує дві протилежності, дисгармонійність яких з часом стає все більш загостреною. Україна поглинається процесами глобалізації і сутність їх у створенні технізованого суспільства. Адепти цієї ідеології, цілком очевидно, впевнені, що такою цивілізацією буде так же легко управляти, як і сучасними комп`ютерами. Гонитва за «технічним прогресом» у суспільстві через електронні засоби спілкування призвела до створення, так іменованого, «віртуального простору», в якому перебуває сучасна людина.

Візьмемо для прикладу, хоча-б, розрекламовану ідеологію дизайну (англ. Design – конструювати), що ним захоплюються зараз і українські мистецькі кола. В свідомості сучасної людини він зосереджується лише на зовнішніх, візуальних ознаках, внутрішній підтекст такої творчості досить часто залишається утаємниченим, однак, і зовнішніх ознак достатньо, щоб зрозуміти устремління дизайнерів до «космічного», «інопланетного» й містичного. Наприклад, скидається на те, що в середовищі дизайнерів макіяжу панує «естетика моргу», улюбленим персонажем модельєрів є «жінка-вамп», а для дизайну архітектурних форм «літаюча тарілка», «піраміда», «парус» тощо – виглядають дуже «сучасно».

На завершення розділу «Набута на віку мудрість» у своїй книзі «Моя хорова школа» П. І. Муравський цитує слова Т. Шевченка: «Борітеся, поборете!..», у яких є продовження: «Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!» [12]. І вся діяльність Маестро, постулати його Хорової школи висловлюють ще одну сутність української етноментальності – антеїзм як принцип зв’язку з рідною землею, «вкоріненості» у рідний ґрунт і «життєвий світ», за М. Гайдеґґером, свого Дому, Поля і Храму.

Згадаємо його біль з приводу того, що за кордоном Україну вважають частиною Росії, а найталановитіші діячі музичної культури протягом XVIII–XX століть опинялися в імперських столицях – Петербурзі й Москві  і славили їх своїми талантами. Однак, висновок П. І. Муравський робить саме на користь ідеї боротьби за національне відродження: «…Зважаючи на наш талановитий від природи народ, з його чесністю й працьовитістю, з його багатою, мелодійною мовою, з його музичними й співочими здібностями, фахівці музичної культури зобов’язані робити все, щоб якомога швидше підняти нашу виконавську музичну культуру й національну культуру в цілому» [10] .

У висновку, ми розуміємо, що етноментальний антеїзм такої непересіяної особистості як П. І. Муравський, зароджений у хліборобському характері його селянського роду, від образу матері, що постійно жила поруч із ним до свого переходу у Вічність, екстраполюється в архетип Матері-Землі, Великої Матері (Magma-Mater), аж до образу Пресвятої Богородиці й Богородиці-Оранти, що є «Непорушною стіною», захисницею українського народу.

Нагадаємо, що Антей – син матінки-землі Геї у давньогрецькій міфології міг бути переможеним лише відірваним від неї. Знаємо, що складний життєвий і творчий шлях П. І. Муравського багато разів спокушав його покинути Україну, але не здолав його патріотизму й любові до рідної землі.

Таким був наш Маестро. І таким лишається у своїй Хоровій школі.

Список літературних джерел

  1. Личковах В. Філософія етнокультури. Київ. ПАРАПАН, 2011. С. 11.
  2. Там само, с. 12.
  3. Там само, с. 13.
  4. Муравський П. Моя хорова школа. Київ. Просвіта, 2014. С. 8.
  5. Там само, с. 176.
  6. Там само. с. 177
  7. Там само, с. 179.
  8. Там само, с. 194.
  9. Там само. с. 210.
  10. Там само, с. 229.
  11. Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге. Москва, 1991.
  12. Шевченко Т. Кобзар. Київ. ВЕЛЕС, 2009. С.175.

 

Віктор Іванович Степурко, композитор, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, кандидат мистецтвознавства, доцент, професор кафедри академічного і естрадного вокалу та звукорежисури  Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв

                                           

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *