Музика й пісня стали для Г. С. Сковороди одним із важливих засобів висловлювання своїх педагогічно-філософських ідей, соціальних поглядів.
Григорій Сковорода – композитор, музикант, співак
Микола Миколайович Сидоренко,
старший науковий співробітник Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав»
Основним жанром фахової музики XVII ст. був партесний концерт. Поряд з ним розвивалися й інші музичні жанри: кант, псальма, одноголосна пісня з інструментальним супроводом. Особливого розквіту в народно-пісенній культурі України XVII ст. набувають історичні пісні, думи та народні пісні: ліричні, жартівливі, побутові, чумацькі та інші. Між згаданими жанрами існували зв’язки. На кант і псальму впливала народна пісня. Кант, в свою чергу, впливав на партесний концерт.
На початку XVII ст. поруч із кантом бурхливо розвивається у міському побуті жанр одноголосої пісні з музичним супроводом клавікордів, бандури, торбана, згодом фортепіано. В останній четверті XVII ст. вона витісняє кант із музичної практики і сама еволюціонує у так звану пісню-романс. Деякі зразки пісень-романсів набувають значного поширення і переходять у народно-пісенну культуру. Такі пісні частіше збереглися у вигляді мелодій без музичного супроводу, бо акомпонемент переважно імпровізувався і рідко коли записувався.
Авторство сольних пісень першої половини XVIII ст. як і кантів встановити зараз досить важко. Їх створювали студенти колегіумів та Києво-Могилянської академії, регенти хорів і вчителі співів, просто музиканти-кріпаки. Тільки поодинокі прізвища дійшли до нас.
Подальший розвиток сольної пісні з музичним супроводом, власне пісні-романсу, чи то канту, пов’язаний з іменами багатьох поетів і композиторів другої половини XVIII ст. Чільне місце серед них належить Г.С. Сковороді, який був найвидатнішою постаттю у культурному і літературному житті України XVIIIст.
Творчість і діяльність видатного українського філософа-посвітителя, поета і музиканта, письменника-гуманіста Г.С. Сковороди була важливим етапом у розвиткові української світської художньої пісні другої половини XVIII ст.
Теми викриття соціального гноблення трудящих, визиску людини людиною, заклик до чесного трудового життя, до морального самовдосконалення, до пошуків істини звучали не тільки в літературно-філософських творах Г.С. Сковороди. Вони – основна тема багатьох байок, притч, віршів, а особливо пісень, в яких філософ бачив засіб пропаганди своїх волелюбних ідей. У художній формі його пісні і байки доповнювали і поглиблювали його вчення, надавали йому більш доступної й популярної форми.
Взагалі, музика і пісня стали для Сковороди одним із важливих засобів висловлювання своїх філософських ідей, соціальних поглядів. Він бачив у мистецтві не розвагу, а шлях до людського серця, до пробудження людської думки. Г.С. Сковорода був прекрасним співаком і музикантом. Він чудово розумів велику силу музики і притримувався думки, що філософські ідеї, оформленні в музично-поетичну форму, більш доступніші і зрозуміліші широкому загалу, емоційніше сприймаються і надовше запам’ятовуються.
Музика пробуджує найпотаємніші сторони людської душі, чудовим знавцем якої був Г.С. Сковорода. З усіх філософів світу він чи не єдиний, хто так широко використовував музику, пісню в своїй філософській діяльності.
Володіючи композиторським хистом, Сковорода був оригінальним у виборі музичних форм та засобів щодо поширення своїх філософських поглядів та світогляду. Вірячи в могутню силу музики, більшість своїх поетичних творів складає у формі пісень, тобто в музично-поетичному жанрі, де музиці має належати чи не провідна роль. Якщо звернутися до життєпису Г.Сковороди, то неважко помітити, що музика була супутницею його життя, з нею пов’язані всі основні щаблі його творчості і діяльності.
Посилаючись на біографа Г.С. Сковороди Михайла Ковалинського, на музично-біографічні довідки Володимира Ерна, на праці історика Київської академії В.Аскоченського, письменника і драматурга Григорія Квітки-Основ’яненка, слід зазначити, що, навчаючись у сільській школі, де Григорій Сковорода здобував початкову освіту, вже там виявилася його жадоба до науки й знань, до співу й музики. „Григорій на сьомому році від народження виявив свої обдарування до музики… До церкви він ходив з охотою, співав відмінно та приємно” [3, 440].
Із 1738 року Григорій Сковорода навчався в Києво-Могилянській академії, і там музика й поезія становлять його улюблені заняття та відпочинок. У Київській академії він з першого разу звернув на себе увагу диригента співацької капели і вступив до студентського хору. Здібності до музики і приємний голос дали привід взяти його до Придворної співацької капели в Петербуззі, де він дістав ґрунтовну для того часу музичну освіту і звання „придворного уставщика”. Це звання давалося, як правило, кращим співаком Придворної капели; воно означало заспівувача в хорі з гострим музичним слухом. Проспівавши в Придворній капелі два роки, Г.Сковорода отримує від імператриці Єлизавети Петрівни дозвіл на продовження свого навчання в Києво-Могилянській академії.
Улюбленим його заняттям, як і раніше, залишається музика. Як зазначає М.Ковалинський, „він складав духовні концерти, поклавши деякі псальми на музику. Крім церковної, він складав багато пісень у віршах і сам грав на скрипці, флейті, бандурі і гуслях – приємно і зі смаком” [3, 459].
Духовні канти та пісні Г.С. Сковороди того періоду не були запроваджені до церковного вжитку, а виконувалися келійно у приватних звичайних зібраннях київського духовенства, яке любило заповітну старину.
Перші, професійно-фахові, музичні твори він написав у 1757 році в с.Кавраї на Переяславщині, будучи домашнім учителем у місцевого поміщика Степана Томари. Серед них відомий кант „Всякому городу нрав і права”, який увійшов у збірку „Сад Божественних пісень” під №10. Цей твір Г.Сковороди став одним з найяскравіших зразків художньої сатири XVIII ст. Ще за життя філософа він став широко розповсюджуватися у побуті. В ньому висловлється продажність і розгульність панства, крутійський суд, брехливе купецтво, гонитва за чинами та багатством. Усім тим негативним проявам життя Г.С. Сковорода як філософ, протиставляв свій морально-етичний ідеал – людину, в якої совість, як чистий кришталь, котра за будь-яких умов не бажає сприймати мораль і привила їхнього життя. Викривальний пафос цієї пісні, широкі узагальнення „нравів” різного панства, чиновництва, купецтва зробили її одним з кращих творів українського сатирично-гуманістичного віршування другої половини XVIII ст. У цьому творі Г.С. Сковорода піддав нищівному висміюванню та осудженню різні сторони сучасного йому суспільства. Та широка критика „світу” і його мерзот, що мала місце в його філософських трактатах, у цій пісні зібрана немов у один фокус. Кожен рядок твору, кожен образ несе у собі велике смислове навантаження, за ним криється комплекс тогочасних явищ і фактів.
На привеликий жаль оригінальна мелодія цього канту до нас не дійшла. Відомі його три варіанти:
1). В драмі-опері „Наталка Полтавка” І.П. Котляревського, написаній 1818 року.
2). У збірнику „Васильківський соловей” С.Карпенка, що вийшов друком у Києві 1864 року.
3). Запис фольклористами тексту й мелодії від харківського кобзаря Ліберди у 1920 році.
Сучасними бандуристами частіше виконуються перший та третій варіанти. Усі три мелодії відмінні між собою, хоча виросли з одного кореня. Це передусім – тридольність, опора мелодії на тоніко-домінантну гармонію, наявність кадансових зворотів з VII підвищеним ступенем. Цікаві відомості про побутування цього канту в репертуарі народних співців-кобзарів подає Гнат Хоткевич, пригадуючи XII архелогічний з’їзд у Харкові 1902 року. Він розповідає про цікаве його виконання лірником Самсоном Веселим і бандуристом Іваном Нетесою. Та більшість фольклористів і дослідників музичної творчості Г.Сковороди стверджують, що варіанти тексту і мелодія у виконанні харківського кобзаря Ліберди, найближчий до оригіналу Сковорди. В ньому все залишено майже без змін. І слова і мелодія не втратили своїх основних авторських рис.
Г.С. Сковорода не залишив нам власноручних нотних записів своїх музичних творів, проте його пісні, віднайдені у збірниках та відомі в усній народній традиції, дають змогу зробити висновки про загальну спрямованість, тематику, жанри, мелодико-інтонаційні джерела його музичної творчості.
Немає сумніву в тому, що Г.С. Сковорода був не лише знаменитим філософом, а й видатним музикантом і композитором свого часу. Музично-поетична творчість – його канти та пісні – ще й досі не зібрана і не вивчена. Проте численні згадки про них у біографічних матеріалах, побутування цих пісень серед народу дають можливість зробити висновок про загальний характер його творчості, про роль Г.С. Сковороди у розвитку світської побутової пісні. Виходячи за межі світської, зокрема любовної пісні-романсу, Г.Сковорода звертається до значно ширшого кола тем.
Серед пісень його пізнішого періоду переважають громадянські, соціальні мотиви. Його канти, пісні по всій Україні розносили мандруючі народні співці-кобзарі та лірники. І.Срезневський, один із перших дослідників життя і творчості Г.С. Сковороди, писав: „Хто з українців не знає, принаймні не чув про сліпців… Це українські рапсоди. Більшість пісень, яких вони співають, є твори Г.С. Сковороди” [5, 30].
До речі, Г.С. Сковорода дуже схвально відгукувався про народних співців України – кобзарів. Заняття співака-бандуриста він вважав вродженим покликанням людини, а не розвагою, його поважного і високого мистецтва для інших. Сковорода твердив, що коли людина народилася хліборобом або гончарем, або бандуристом, то повинна йти за своїм покликанням, займатися „сродною працею”. Гра бандуриста, носія народно-поетичного слова в розумінні Сковороди – також праця за покликанням і натхненням, як і будь-яка інша.
Важливим джерелом для вивченння пісенної творчості Г.С. Сковороди є його текстовий збірник „Сад Божественних пісень”, в якому збереглися тексти його пісень і кантів. Праця над збіркою була завершена в 1785 році. До неї входить 30 оригінальних музично-поетичних творів, написаних ним в 50-х – 80-х роках XVIII століття.
Необхідно ще раз підкреслити, що після 1764 року улюбленим заняттям Сковороди була музика. Музика і спів стали щоденною потребою. Не залишив він цього заняття і в старості. Грав він і співав завжди, зберігаючи поважність, задумливість і суворість.
У пісенній творчості Г.С. Сковороди переважає лірика, не поширена в той час любовна лірика (вірш-пісня), а лірика громадянська, філософська. Не особисті мотиви звучать в них, а значно глибші, морально-етичні теми. За жанровими ознаками „Сад Божественних пісень” можна вважати збіркою духовної лірики, філософської, пейзажної. Він – один із перших українських поетів, який звернувся до пейзажної лірики і почав оспівувати красу рідної природи. У XVIII ст. цей жанр досяг в українській літературі свого розквіту, і те, що Сковорода віддав йому належне – явище закономірне. Як композитор він писав свої пісні для співу, для виконання, тому кожна з них мала свою мелодію, складену автором.
Григорій Савич Сковорода не лише складав, а й виконував свої пісні, акомпонуючи собі на музичному інструменті. Популярність його пісень серед народу була великою, багато з них ставали народними. Сам Сковорода здавався небуденною людиною, а праведником, що і своїми словом і піснями „замовляє” душевні й сердечні рани самотніх людей, недужих, зневажених і убогих. Ті пісні, які були близькими і зрозумілими народові, ставали улюбленими і називалися „Сковородинівськими”. Більшість поетичних творів залишилася надбанням книжної літератури. Своєю іноді досить складною формою, філософсько-релігійним змістом вони не могли бути до кінця зрозумілими широким верствам народу, могли конкурувати з фольклорними перлинами українського народу кінця XVIII – XIX століть. Цікаво торкнутися теми зв’язків Г.С. Сковороди з народною піснею та народною музикою. Музика і спів приносили йому велику насолоду. Але не всякий спів любив Сковорода, не всякий спів був йому приємний. Він був проти такої музики, яка писалася тільки для звеселення слуху. До такої музики і співу ставився скептично, бо вона була далекою від демократичного розуміння ролі музики і співу в житті людини. Він відстоював те мистецтво, яке близьке людям, приносить користь, полегшує працю. Живучи серед простого народу, Сковорода навчав музиці і співу селянських та козацьких дітей. Навчав співу за нотами і використовував супровід музичних інструментів. Дослідник творчості Г.Сковороди І.Срезнєвський пише: „Переходячи з міста в місто, з села в село, дорогою він завжди або співав, або, вийнявши з-за пояса свою улюблену флейту, награвав на ній свої мелодії” [5, 12].
З найздібнішими зі своїх учнів, які були щедро обдаровані музично, Сковорода часто співав багатоголосні канти та різні дуети. М.Ковалинський згадує, що його самого Сковорода навчав музики. Музику він вважав справою серйозною, не просто для розваг створену, а мистецтво співу високо цінував. Він казав, що досвідчений співак може надати чарівності простій пісні. Особливо помітним була зацікавленість до народної, за його словами „селянської”, та міської побутової пісні. Вітаючи свого товариша Гервасія Якубовича піснею, він зазначає, що вона майже зовсім селянська і проста, написана простонародною мовою, однак „при всій своїй простонародності і простоті вона щира, чиста і безпосередня” [3, 382]. Сковорода творив свої мелодії у характері народних, на інтонаціях, поспівках, і навіть мелодіях народних і побутових пісень. Яскравим прикладом цьому є 18-а пісня „Саду” „Ой ти, пташко жовтобоко”. У ній автор найближче підійшов до поетики народної творчості. У музичній практиці цей твір ділиться на дві пісні, які мають своє музичне вираження й оформлення. Перша пісня починається словами:
Ой ти, пташко жовтобоко,
не клади гнізда високо.
Друга пісня:
Стоїть явір над горою,
Все киває головою!.
Нотний запис цього твору є у збірнику С.Карпенка „Васильківський соловей” (Київ, 1864 р.).
Перша половина пісні „Ой ти, пташко жовтобоко” має строфічну пісенну форму і за характером мелодії наближається до народних ліричних пісень-романсів. Музичний супровід можна здійснювати на різних музичних інструментах, зокрема й на бандурі. В тексті пісні спостерігаються деякі зміни, обумовлені, очевидно, тривалим побутуванням пісні в усній народній традиції. Її популярність велика і за межами України. Це підтверджується, зокрема, включенням тексту пісні і до такого видання, як „Самый новейший, отборнейший Московский и Санкт-Петербургский песенник, собранный из лучших и ныне употребляемых песен” [5, 80].
Отже, такі публікації привертали увагу громадськості до творчості українського поета, сприяли пожвавленню збирання його творів. Повертаючись знову до цього твору, слід зазначити, що в ньому поет філософ Г.С. Сковорода в алегоричній формі висловлює протест проти соціальної нерівності й несправедливості. Цей твір створений Сковородою на лоні сільської природи, у тісному спілкуванні з простими людьми. Свідченням цього є майже чиста народна українська мова. У першій половині твору основним образом є пташка, що уособлює знедолену людину. Тут чітко відчувається ритміка та мелодика народних пісень. Пісня написана в народно-пісенному ключі з використанням народнопоетичної образності. Кожна із трьох восьмирядових строф має свою закінчену думку. Перша – звертання до пташки, друга – образ явора над горою, потічка і третя – авторський висновок-роздум над своєю долею, бажання прожити свій вік тихо і спокійно, зневага до тих, хто „високо вгору пнеться”.
Другу частину 18-ї пісні „Саду” Г.С. Сковороди у збірнику „Васильківський соловей” подано як окремий твір. Цікаво відзначити, що в даному випадкові музична інтерпретація тексту виливається у форму типової української пісні романсу починаючи від слів „Стоїть явір над горою”. Загалом, у ній поет також стилізував свій вірш під народну пісню, відійшов від книжної лексики і міцно оперся на народне образно-поетичне слово. В цьому варіанті твору об’єднано також два вірші, але вони становлять єдине композиційне ціле.
Другу пісню „Стоїть явір над горою” слід розглядати як лірико-філософську. „Суєтності світу” з його гонитвою за багатством та наживою протиставляється спокій і велич природи, чесне життя, чесне сумління – найбільші чесноти людини. Мотив пошуку душевного спокою на лоні природи характерний для всієї творчості Г.Сковороди.
Завершуючи мову про збірку Г.С. Сковороди „Сад Божественних пісень” слід сказати, що назва збірки не відображає його основного характеру, бо власне „божественних” пісень в ній мало. Не Бог, а природа, людина, її думки і почуття стали основним її змістом.
Крім 30 пісень, що війшли до збірки „Сад Божественних пісень”, Сковороді належать ще 20 пісень, фабул, епіграм, перекладів і переспівів, що не ввійшли до неї. Ці пісні в народі побутували під назвою „Сковородинівських”.
Відомий український літературознавець та фольклорист М.Сумцов у своїй розвідці „До історії видання малоросійських історичних пісень”, критикуючи свого часу видання М.Драгоманова „Політичні пісні українського народу XVIII – XIX ст.” (1883 – 1885 рр.), писав про сім варіантів пісні „Про правду і кривду”, відомої і нині в народі під назвою Сковородинівської.
Знаний кобзар України Остап Микитович Вересай свідчив художникові Левові Жемчужникову, що цю пісню написав Г.С. Сковорода. В ній мовиться про гостру соціальну нерівність. Звичайно, в цьому творі відчутні сліди лірницьких та кобзарських переробок, а також імпровізацій на дану тему. Можна допустити, що текст пісні значно віддалений від свого первісного вигляду, тобто того, в якому він міг бути в свій час перейнятий кимсь із лірників чи кобзарів від Г.С. Сковороди.
Завершуючи розгляд теми, в якій викладена спроба стисло окреслити творчість Г.С. Сковороди як композитора, музиканта і співака, хочеться ще раз сказати про визначну роль Г.Сковороди і його майже легендарної пісенної творчості у фольклорних процесах і в формуванні пісні-романсу з інструментальним супроводом в українській професійній музиці XVIII ст.
В особі Г.С. Сковороди поєдналися талановитий поет, композитор, професійний музикант-виконавець. Свої вірші він мислив і складав як твори музично-поетичні. Вони виконували важливу соціальну функцію й були дійовим засобом пропаганди передових для того часу ідей. Г.Сковорода збагатив музично-поетичну творчість новою тематикою, новими мотивами й образами, близькими народним масам.
Його музична мова, зберігаючи деякі елементи старого стилю кантів, найбільше тяжіла до народно-пісенного мелосу. Водночас його пісні знаменують собою народження нового жанру – сольної пісні з інструментальним супроводом, що багатогранно відображувала духовний світ людини.
Утвердженню ідей свободи, справедливості, соціальної рівності, духовної і моральної краси людини, критиці тогочасного суспільства і присвятив Г.С. Сковорода свою філософську, поетичну і музично-пісенну творчість.
Усю його поетичну та музичну творчість пронизує одна наскрізна ідея – пошуки тих шляхів, якими людина може знайти щастя. Народна мрія про щастя – ось той ідеал, до якого прагнув Григорій Сковорода, пошукам якого присвятив все своє життя.
Сьогодні наш народ живе у вільній незалежній державі. Він свято зберігає пам’ять про одного із найкращих синів України. Філософська, поетична і музична спадщина Г.С. Сковороди дбайливо зберігається і вивчається. Можна з певністю сказати, що всенародна любов і шана до Г.С. Сковороди збережеться і в прийдешніх поколіннях українського народу.
Література:
- Боровик М.К. Григорій Сковорода і музика // Матеріали про відзначення 250-річчя з дня народження. – К.: Наукова думка, 1975. – С. 186-193.
- Верба Г. Григорій Сковорода і музика // Сковорода Григорій: Образ мислителя – К., 1997. – С.417-430.
- Сковорода Григорій. Повне зібрання творів: У 2 т. – К., 1973. – Т.2. – 574 с.
- Мишанич О.В. Григорій Сковорода і усна народна творчість. – К.: Наукова думка, 1976. – 150 с.
- Шреєр-Ткаченко О. Григорій Сковорода – музикант. – К.: Музична Україна, 1972. – 93 с.