Михайло Гринишин,
народний артист України, професор,
почесний академік Національної
Академії мистецтв України
(учень П. І. Муравського в 1948–1950 рр.)
Доземний уклін вчителю
Наші, на диво схожі, долі з Павлом Івановичем Муравським перепліталися все життя, хоч Павло Іванович родом із Поділля, а я з Покуття. Навіть наші матері народилися в одному році – 1888. За віком ми майже однолітки (я на вісім років молодший за свого вчителя). Обидва ми народилися в подібних стареньких, похилих хатах під соломою. Обидва мали природжений потяг до музики. Тож коли з самого малку відчули на собі непросте сільське життя, то не вельми приваблювала нас тяжка праця хлібороба. Якщо малий Павло під час шарування кукурудзи заснув між рядами, то я прямо з серпом у руці заснув у найгарячішу пору жнив у недожатій смузі пшениці. За це нас по голівці ніхто не гладив. Натомість була сувора виховна робота. Обидва ми насолоджувались красою навколишньої рідної природи й співали багато народних пісень. Обидва пізнали романтичну ідилію сільських пастухів. Павло пас корови, а я переважно вівці, які дуже любив. Можливо, ця любов і допомогла мені написати відому пісню «Вівці мої, вівці», якій я віддав частку свого серця.
Коли надто допитливого Павла спрямували до музичного навчання рідний дядько Сергій і двоюрідний брат Степан, то мене вивів на цю дорогу рідний тато. Він помітив у мені зацікавленість до мистецтва. Подібно з Павлом Івановичем почали ми свої перші кроки у світ музики наукою гри на скрипці. Він носив свою скрипку загорнутою в рушник, ідучи на уроки до брата Степана, а я загортав свою в стареньку вишиту хустину і йшов по науку до місцевого дяка Миколи Лаха.
Потім, несподівано, нам довелося пережити також подібні непрості життєві випробовування. Мене відрахували із Львівської консерваторії за національні переконання, а Павлові Івановичу бездарні «хорознавці» й чиновники різних рангів створювали нестерпні умови. Його несправедливо відлучили від улюбленої праці, але він лишається непохитний у своїх високомистецьких переконаннях. Дійшло до того, коли для щедро обдарованого Муравського з його тоді вже гучним ім’ям не знайшлося місця в Україні, то він подався за межі своєї Батьківщини в пошуках праці. Та, на щастя, момент істини взяв гору. Все стало на свої місця, і великий український талант знайшов своє місце на рідній землі. А втім, усе по порядку…
Рідний край
Покуття – край особливий: споконвіку славиться мальовничою природою, колоритною мовою, прадавніми традиціями, загадковими легендами, чудовою народною мовою та архітектурою, талановитими, добродушними і незборимими духом людьми.
Покутська земля дала світові трьох видатних письменників: Василя Стефаника, Леся Мартовича і Марка Черемшину, які «не для слави, а для людей», як вони самі говорили, жили й працювали тут. Звідси почали свій творчий шлях відомі оперні співаки Марія Стеф’юк, Михайло Голинський, Теодор Юзьків, співак Дмитро Тисяк, композитори Роман Сімович, Анатолій Кос-Анатольський, Ганна Гаврилець, Дмитро Циганков, Остап Гавриш. Покутяни завжди були великими шанувальниками і хорового співу на Прикарпатті.
Моє живописне село Обертин розкинулось між Коломиєю і Городенкою в самому центрі Покуття, тобто в східній частині Галичини. Через Обертин плине річка з дивною назвою Чорнява, яка несе свої води через Коломийський, Тлумацький, Городенківський райони і впадає у Прут.
Про виникнення кожного села чи міста народ склав свої легенди. Має таку легенду і Обертин. Ще у сиву давнину на одне з укріплених покутських поселень несподівано напали печеніги. Три дні мужньо відбивали ворога захисники поселення, а браму не відчинили. На четвертий день, рано-вранці, печеніги, відчувши безнадійність своїх зусиль, відступили назад, тобто обернулись. З того часу люди назвали це поселення Обертином.
Літописи свідчать, що через обертинські землі переходили різні племена: скити, готи, печеніги, а також слов’яни – тиверці, білі хорвати. У ІХ–ХІ століттях Покуття входило до складу Київської Русі, а в ХІІ–ХІV століттях до Галицько-Волинського князівства. Обертин неодноразово піддавався руйнівному нападу турків і татар…
Уже змалку я захоплювався музикою. Любив співати, грати на сопілці, слухати пісні. Особливо був активним на уроках співів у школі. Перший, хто повів мене у світ музики, був місцевий дяк Микола Лах, який навчив нотної грамоти, хормейстерської справи, а головне – гри на скрипці. Часто після виснажливої роботи в полі, вночі в комірчині при свічці, коли вже всі сплять, крок за кроком опановував мистецтво скрипкової гри. То була перша моя «консерваторія».
До 1939 року в Обертині діяли два відомі на всю округу мистецькі колективи: знаменитий мішаний хор і зразковий духовий оркестр під орудою високопрофесійного музиканта, того ж самого мого вчителя Миколи Лаха. Хор прекрасно співав літургію в церкві й виступав у концертах разом з оркестром. Співаючи в хорі Лаха, я вперше почув тоді дивовижні за красою духовні твори композиторів Д. Бортнянського, М. Березовського, майстерні обробки народних пісень М. Лисенка, М. Леонтовича, К. Стеценка. А всі «Вечорниці» П. Ніщинського пам’ятаю й по сьогодні. Спів у хорі значно вплинув на моє подальше музичне формування.
Тата Петра, маму Анну й нас дев’ятеро дітей: Анну, Софію, Катерину, Антона, Марію, Теклю, Штефана, Ольгу і себе я завжди вважав героями новел співця людської недолі Василя Стефаника, бо жили ми, як і більшість галицьких селян, у злиднях. Та, незважаючи ні на що, жили дружно, весело, придумували різні ігри, жартували. Не обходилось і без дитячих витівок. Слухаючи тужливий спів моїх голосистих сестер, я змалку полюбив чарівні мелодії народних пісень. І ось у мене виникло бажання створити свій домашній хор… Теплими літніми вечорами спів нашого хору було чути далеко. Я робив тоді перші кроки дириґування… Основними слухачами і «рецензентами» наших концертів були сусіди й перехожі. Не було тоді гучних вигуків «Браво!», «Біс!», бурхливих оплесків, а були лише глибокі, щирі зітхання, мабуть від тої насолоди, яку давала їм народна пісня, що бентежила душу хлібороба й наснажувала на завтрашній трудовий день.
Минуло декілька років. У сусідньому селі Тишківці звільнилася посада дяка. Мене рекомендує на цю посаду тато. Він спитав: «Справишся сам?». «Спробую», – відповідаю рішуче. Ця «спроба» тривала цілих п’ять років – з 1940 до 1945. Після Обертина село Тишківці стало для мене другою малою батьківщиною. Я любив розмовляти з тишківськими добродушними, шляхетними й заможними ґаздами і ґаздинями, завжди чистими й ошатними, які і в будень, і в свято носили яскравий народний одяг. Не раз дивувався їхній високій освіченості. Виявляється, багато з них навчалися в гімназіях, семінаріях, університетах. Згодом вони ставали відомими вчителями, адвокатами, священиками, вченими, політиками, етнографами. У Тишківцях частими гостями були визначні постаті, діячі українського відродження: І. Франко, В. Стефаник, М. Грушевський, Н. Кобринська, І. Труш. У 1880 році в Тишківцях побував навіть цісар Австро-Угорської імперії Франц Йосиф І.
Вже через місяць із голосистих хлопців і дівчат я створив тут мішаний хор і приступив до вивчення концертної програми. Трохи згодом ми підготували окремі номери з літургії галицьких композиторів. Особливу концертну діяльність розгортали під час Шевченківських днів, у лютому-березні. Мені було приємно, коли після репетиції хлопці, ті ж учасники хору, збиралися на вулиці й співали свої місцеві народні пісні, й співали їх, як вони самі казали, «по-своєму», тобто у своїй манері. Я залюбки приєднувався до них, бо хотів відчути на собі суть цієї краси. І треба було чути, якими музикальними були ці прості сільські хлопці з мозолями на руках, як вони відчували найтонші нюанси пісень, як вільно імпровізували, створюючи своєрідну природну гармонію, на що їм вказувала власна природна інтуїція. А коли приєднувався до нас знаменитий бас-профундо Данило Вівчарук, то хор звучав, як першорядний орган. Шкода, що в той час не було можливості записати таке звучання. Багато з тих пісень я пам’ятаю досі та опрацював їх для хору.
Але чи не найбільше славляться Тишківці родоводом славнозвісних Шухевичів. Про це я дізнався вже згодом від одного мешканця Тишківців, який по секрету розказав мені про своїх славних земляків і навіть показав на старому цвинтарі їхні занедбані могили. А вже в 1989 році я з дружиною Галиною відвідав Тишківці, де ми побачили вже відновлені та впорядковані могили Шухевичів. Саме з Тишківців пішла у широкий світ лише мала частина цього родоводу і дала нам ціле сузір’я відомих національних просвітителів та активних політичних діячів. Приємно відзначити, що ще у 1882 році Ольга Шухевич, дочка місцевого пароха о. Зенона Шухевича, вперше у Західній Україні, разом з тишківчанами, здійснила постановку дитячої опери М. Лисенка «Коза-дереза», сторіччя якої відзначила наша громадськість у селі Тишківці в 1992 році.
Отець Зенон Шухевич був усебічно розвиненою людиною: грав на скрипці, гарно співав, писав вірші. вільно володів багатьма мовами, а, головне, був великим патріотом і дуже активною людиною. В такому ж дусі виховував своїх дітей і парохіян. У Тишківцях він побудував нову церкву, на яку пожертвував величезну на той час суму – тисячу крон! Це був цілий маєток! На місці колишньої сільської коршми, побудував школу, що було дуже символічним. У школі навчалося 120 дітей.
У Тишківцях 1849 року в родині о. Осипа Шухевича (брата о. Зенона), народився син Володимир Шухевич, у майбутньому людина, овіяна легендами: відомий вчений, етнограф, педагог, історик, визначний громадський діяч, надзвичайно ініціативна і творча особистість. Між іншим керував він і хоровим товариством «Боян» у Львові. Щодо просвітницької діяльності у В. Шухевича як педагога був дуже повчальний девіз:
Який вчитель – такі діти,
Які діти – такий народ.
Враховуючи дуже нестабільний перебіг сьогодення, так і хочеться розвинути цю думку далі:
Який народ – така влада,
Яка влада – така держава.
В. Шухевич зібрав і видав п’ять величезних томів безцінного гуцульського фольклору. Я вважаю це незрівнянним подвигом. Він був дідом генерал-хорунжого УПА Романа Шухевича (псевдо «Тарас Чупринка»), який не менше овіяний славою, ніж його дід.
Жорстокі репресії з боку різних окупантів супроводжували Шухевичів усе життя. Через це рід цих славних патріотів розпорошився по всьому світу. Та хоч би де вони були, всюди лишалися вірними своєму народові та берегли честь і славу свого роду….
Михайло Гринишин
Доземний уклін вчителю