Павло Муравський: Співпраця з Борисом Гмирею

5 серпня виповнилося 120 літ від народження великого українського оперного й камерного співака Бориса Романовича Гмирі (1903-1969). Проникливий спогад про співпрацю з великим співаком залишив великий дириґент Павло Іванович Муравський.

 

Борис Гмиря з капелою “Думка” під орудою Павла Муравського. 1968.

 

Павло Муравський.
Співпраця з Борисом Гмирею

Уперше я побачив і почув у концертах Бориса Романовича Гмирю в п’ятдесятих роках.
Цей великий співак своїм виконавським мистецтвом завжди справляв на мене глибоке враження. Такої чистої інтонації й такого ансамблевого чуття, якими володів Гмиря, не має ніхто. Це був співак виняткового таланту. Його спів так глибоко запав мені в душу, що мені дуже захотілося з ним познайомитися. Але я не наважувався.

А така нагода була. У 1962 році у Львівській філармонії Борис Романович і Костянтин Огнєвой виконували оперу Римського-Корсакова “Моцарт і Сальєрі”. А я з капелою “Трембіта” виконував перший номер «Реквієма» Моцарта. Ще тоді я зауважив, що Борис Романович, тільки-но прийшов до театру, звернув увагу, як звучить рояль, а це означало, що він завжди дбав про чистоту співу чи гри на інструменті. А як відомо, на це звертають увагу тільки фахівці високого класу.

Але й тут знайомство, на жаль, не відбулося.

Минули роки… Я вже працював у Києві художнім керівником і головним дириґентом капели «Думка». Стався такий випадок. У квітні 1965 року на похороні видатної співачки Зої Гайдай ми з капелою «Думка» відспівували панахиду. А після співу до мене підійшов Борис Романович та й каже: «Оце ми з Веніаміном Тольбою слухали ваш чудовий спів і були глибоко зворушені». Почувши такі слова, я відчув, ніби в мене крила виросли, й одразу спитав його: «А що якби капела з Вами щось разом заспівала?». Борис Романович був дуже задоволений пропозицією, і вже  наступного дня ми з ним сиділи у нього в квартирі за роялем і підбирали програму.

Твори для баса з хором російських і західноєвропейських авторів ми знайшли досить швидко, а з українськими творами справа загальмувалась. Виручив композитор Віталій Кирейко. На замовлення Бориса Романовича Віталій Дмитрович здійснив чудове аранжування популярної мелодії «Думи мої» на Шевченкову поезію та виконав ще кілька аранжувань українських народних пісень на вірші Л. Глібова, С. Руданського. Мені теж довелося аранжувати «Дивлюсь я на небо» на поезію М. Петренка та народні пісні «Ой що ж бо то та й за ворон», «Ой не шуми, луже…».

Почалися репетиції в приміщенні капели. Я звернув увагу, що Борис Романович на репетиціях вивчав твори не так, як інші вокалісти, а віддавався репетиції так, ніби він виступав у концертній залі перед слухачами. Кожну пісню вивчав з повною душевною віддачею. Я часто нагадував артистам капели, що ми маємо чудову нагоду вчитися в Бориса Романовича, як треба працювати над творами для концертної програми. А коли ми поверталися з репетицій, то іноді Борис Романович казав: «Я отримую велике задоволення навіть тоді, коли Ви розспівуєте капелу».

Ми підготували всю програму й наприкінці листопада 1966 року поїхали до Москви, щоб записати її на платівку. В студії запису я проводив репетицію під камертон. У цей час до студії зайшов Іван Семенович Козловський. Минуло, може, з півгодини репетиції, й раптом Іван Семенович запитав, звертаючись до мене: «Маэстро, а проверьте тональность», мабуть, йому здалося, що хор не може так довго співати без підтримки фортепіано. Я міг і не сумніватися, але підійшов до роялю, взяв акорд, і тональність виявилась абсолютно точною. В цей час Борис Романович, усміхаючись, повернувся до Івана Семеновича, глянув на нього з відповідним виразом та ще й язика показав. Репетиція завершилася в надзвичайно товариському настрої великих співаків і капели «Думка». В тому ж році Всесоюзна фірма «Мелодія» випустила платівку «Державна академічна капела «Думка». Соліст Б. Гмиря». У 1968 році відбулася Всесвітня виставка в Канаді, в Монреалі, й наша платівка мала там великий успіх. Минуло багато років, а той запис і досі лишається еталоном високопрофесійного мистецького виконавства.

У січні 1967 року почалися спільні концертні виступи капели «Думка» з Борисом Гмирею в Колонній залі Київської філармонії.

Борис Романович був глибоким, високоосвіченим музикантом, людиною з глибокими знаннями, енергією й винятковою працездатністю. Кожен його концерт був підсумком дбайливої, кропіткої роботи, результатом тривалих роздумів. За роки своєї праці Борис Романович освоїв величезний репертуар, який був наслідком його наполегливої праці, невгасимої жадоби пізнання нового.

Борис Романович був чудовим ансамблістом, що давало можливість швидко досягнути художнього результату. Кожна репетиція з ним і для мене, і для всіх артистів капели перетворювалася на справжнє свято вокального мистецтва. Ми підготували й виконали безліч концертів, а також записали на платівку українську музику, яка популярна не тільки серед наших слухачів, а й далеко за межами України. У виконанні Б. Р. Гмирі разом із капелою “Думка” стали вершиною вокальної інтерпретації й художньої виразності такі перлини як “Думи мої, думи мої”, “Взяв би я бандуру”, “Чуєш, брате мій”, “Дивлюсь я на небо”, “Стоїть гора високая” та інші.

І хоч би скільки я слухав його спів, мені завжди здається, що я присутній на прем’єрі, бо навіть уже добре знані твори в його інтерпретації звучать по-новому і наче вперше. Спів Бориса Гмирі несе в собі неповторну своєрідність, образність і задушевність. У його манері захоплювала бездоганна вокальна кантилена і кришталево чиста інтонація. Надзвичайно радісні, щасливі були миті спілкування з цим великим майстром.

У Бориса Романовича щасливо поєднувався рідкісний артистизм і великий темперамент із почуттям міри й бездоганним смаком. Крім того, він володів дивовижною людською чарівністю, яка приваблювала всіх, хто зустрічався з ним по роботі або в сердечній розмові. Він був справді людиною для людей, жив музикою і  в музиці, завжди відчував потребу поділитися з усіма своїм глибоким відчуттям музики.

До глибини душі шкода, що якраз в останній рік – у період найвищого злету його високого таланту – нам не вдалося записати на платівки нові твори в його виконанні, які він уже фактично вивчив.

У мене з Борисом Романовичем Гмирею склалася подібна доля: майже одночасно Бориса Романовича звільнили з роботи в Оперному театрі, а мене – з капели «Думка».

З 1967 року я був знайомий із дружиною Бориса Романовича – Вірою Августівною. І хоч Віра Августівна не була музикантом, але її ставлення до нашої творчої співпраці справило на мене незабутнє враження. Я відчув, що це і є та зразкова сім’я, про яку мріють сотні й тисячі людей. Під час репетиції Борис Романович кожну музичну фразу виконував з особливою теплотою й любов’ю. А я слухав та й подумав, що й тут присутня Віра Августівна.

Після смерті Бориса Гмирі я заходив у їхню квартиру. Віра Августівна показувала мені чудові картини Бориса Романовича і знову й знову розповідала щось зовсім нове про цього великого українського митця.

Борис Романович – великий співак, він надзвичайно вимогливо ставився до своєї мистецької праці. Мистецтво Бориса Романовича  нагадує нам усім, який могутній, прекрасний і талановитий наш український народ.

10.03.2008; 07.01.2014


Надруковано в книжці:  Павло Муравський Моя хорова школа. Методика акапельного хорового співу. До 100-річчя від народження й 80-річчя мистецько-педагогічної діяльності. Редактор-упорядник О. А. Шокало. – К.: ВЦ «Просвіта», 2014, 2017, сс. 215–218.

 

 

1 коментар до “Павло Муравський: Співпраця з Борисом Гмирею

  1. Олена Кавунник Відповіcти

    Я в захваті від Вашої роботи- популяризації славетних українців Бориса Гмирі й Павла Муравського!!! Дякую!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *