Світлана Процюк-Сварич,
хоровий дириґент, педагог,
художній керівник Зразкового хору «Мелодія»,
директор Школи мистецтв імені М. Д. Леонтовича,
відмінник освіти України
(випускниця Київської державної консерваторії
імені П. І. Чайковського 1980 р.)
Дорога до Вчителя
Моє знайомство з Великим Вчителем хорового мистецтва відбулося в 1975 році.
А дорога до Вчителя почалася ще в другій половині 50-х років. Уже в шість років я, маючи від природи гармонійний слух, вивчала з «голосу» партії хору, яким керувала моя мама в селі на Закарпатті. Мама не мала музичної освіти, але була обдарована красивим голосом і музичним слухом. У 10 років я вступила до музичної школи, та була незадоволена моїми вчителями й постійно мріяла колись зустріти справжнього музиканта-вчителя. Мені пощастило, і я вступила до музичного училища у Львові. Моїм вчителем був Володимир Панасюк – талановитий музикант. Але його наука була дуже коротка. Вчитель тяжко захворів, і через два роки я самостійно, відмовившись від заміни іншого вчителя, успішно закінчила Львівське музичне училище. Чотири роки працювала з самодіяльними творчими колективами й мріяла продовжити навчання та зустріти свого Вчителя. Не маючи абсолютної впевненості, я подала документи до столичної консерваторії. Іспит зі спеціальності «хорове дириґування» приймала комісія на чолі з Миколою Кондратюком та Павлом Муравським.
Муравський! Такий начуваний і недоступний у моїй уяві!
Продириґувала свою програму, і сталося диво. Павло Іванович підвівся й сказав стільки прекрасних слів на мою адресу, що я не стрималась і заплакала. В ту мить відчула, як невидима сила привернула всю мою увагу до цієї людини. Я з нетерпінням чекала повідомлення про результат вступних випробувань і мріяла про нову зустріч з Павлом Івановичем.
Сталося! Я студентка свята-святих – хорового класу народного артиста України, професора Павла Муравського. Не знаю, чи переживають такі почуття нинішні студенти, але я відчуваю й усвідомлюю – то були найкращі роки мого життя.
Я захоплювалася кожним мудрим словом, ловила кожну мить роботи Павла Івановича з хором. Ніби під гіпнозом, мої очі широко відкривалися на початку занять хору й ще довго не закривалися після закінчення. Я чітко зрозуміла, що знайшла свого Вчителя. З кожним заняттям вимальовувалася відповідь – як досягти досконалості звучання хору, чистоти інтонації. Це ті питання, що завжди мене турбували. Вже не потрібно йти шляхом тільки інтуїції. Є велике вчення – школа хорового співу Павла Муравського – школа високої мудрості. Все це – на твоїй долоні, тож вчися, вбирай, пізнавай і зберігай!
Занять у хоровому класі виявилося замало, і я наполягла на переводі в клас Муравського за спеціальністю. Перед цим мене призначили в клас до іншого викладача. Але я домоглася! Якщо образила попереднього викладача – нехай мене Господь простить. Тепер стало можливим слухати поради Павла Івановича винятково для себе. Вчитель доручив мені роботу з хором над творами А. Кос-Анатольського, які були в планах звукозапису. Стало можливим висловлювати і свою думку, з якою обов’язково рахувався Вчитель.
За роки навчання в класі Павла Івановича я поступово отримувала відповідь на питання: в чому полягає ця висока таїна феномену музиканта – хормейстера Павла Муравського.
Хоровий клас Павла Івановича був творчою майстернею, де викристалізовувалися злагодженість тембрів, звуковедення і бездоганна інтонація. І цьому високому мистецтву навчалися студенти.
На превеликий жаль, не всі студенти розуміли самовіддану працю Павла Івановича. Влаштовували бунти, з якими я завзято боролася, але ніколи про це не казала Вчителю. Кожен хоровий твір, над яким працювала рука Майстра, перетворювався на чудовий візерунок музичного мережива.
Під орудою Павла Івановича ми здійснили записи творів Миколи Леонтовича. В кожному творі – своя картинка життя, своя драматургія. Як схвильовано тонко передав Павло Іванович думки свого земляка – Миколи Леонтовича! Слухаючи сьогодні записи творів з капелами «Трембіта», «Думка», які очолював Павло Муравський, не перестаєш зачудовуватися його увічненням хорової класики ще в далекі 50–60-ті роки. Ця музика вічна, і важко сказати, чи повторив хтось із сучасних хормейстерів на такому високому художньому рівні цей шлях.
Залишається тільки пошкодувати про коротке людське життя, адже стільки ще залишилося незаписаної чудової хорової музики саме «пензлем» маестро Павла Муравського. Я щаслива, що в моєму житті є цей Вчитель, і сповнена радості спілкування з ним протягом багатьох років. Як і під час навчання, Павло Іванович запрошував мене до своєї оселі. Наші зустрічі проходили в зворушливих бесідах про мистецтво, про життя, про нашу Україну. І кожного разу я чула від Павла Івановича про нові й нові плани. Маестро мріяв здійснити записи хорової музики на поезію Тараса Григоровича Шевченка. Це теж складає школу Муравського: школа професійного хорового звучання, школа планів на майбутнє, школа життя, школа активної громадянської позиції.
Ще в 70-х роках Павло Іванович познайомив мене зі своєю мамою. Він привіз її до Києва з села й не забув мамине веретено. Вона пряла й розповідала про життя своє і сина, його непросту долю. Як прялася ниточка, так велась і розмова про плин років у Дмитрашківці. Як тепло й лагідно любить Павло Іванович свою Дмитрашківку!
Саме рідне село стало місцем проведення щорічного Міжнародного хорового конкурсу імені Павла Муравського. Скільки люду приїздить у ці дні! Скільки співу чує Дмитрашківка! Щоліта Павло Іванович мав щастя бачитися зі своїми учнями, які приїздять на конкурс і високо несуть звання «школи Муравського», демонструючи високу якість звучання своїх хорових колективів.
Я вірю, що саме учні Павла Муравського продовжать його справу, радуватимуть колоритами барв, кришталево-чистим звучанням, як вчив Великий Маестро на прикладах хорових капел «Трембіта й «Думка» та хору столичної музичної академії під його орудою. А якщо залишаться незавершеними плани Муравського – учні Павла Івановича обов’язково завершать.
6 жовтня 2014 року Павло Муравський покинув нас.
З плином років минуле людське життя часто стає тьмяним, губить свою значущість і поступово сходить у небуття. А є інше життя, яке не має часових вимірів і набуває духовної значущості.
Саме така доля судилася й геніальному митцю, виточеному природою хоровому майстру Павлові Івановичу Муравському. Тепер, коли він пішов у вічність, у пам’яті постають епізоди, миті зустрічей, його спогади, поради, ставлення до людей та до нинішніх подій в Україні.
Напередодні 100-літнього ювілею ми разом обговорювали святкування, планували концертну програму саме з його рідним хором консерваторії в Національній філармонії України.
Свій 100-літній ювілей 30 серпня 2014 року Павло Іванович зустрів повний оптимізму, радо вітав гостей. Це був світлий, сонячний літній день. Багато шанувальників прийшли вітати Маестро. І ювіляр ділився з гостями своїми задумами.
Протягом вересня 2014 року Павло Іванович планував працювати зі своїм хором, аби довести його звучання до рівня високої професійності. Цього правила митець дотримувався впродовж усього життя.
Без відома Павла Івановича я написала листа до Кабінету Міністрів України, щоб нагадати про ювілей великого хорового дириґента Павла Муравського.
Наприкінці вересня Павло Іванович зателефонував мені й попросив приїхати до нього. Це була надзвичайно вражаюча зустріч. Турбувався про вихід у світ семитомного нотного зібрання хорових творів на слова Тараса Шевченка «Пісенний «Кобзар», яке він уклав. А найдужче переживав за створення високопрофесійного хору, який продовжить записувати твори на Шевченкову поезію, що їх не встиг увічнити Маестро. А ще мріяв почути, як знову задзвонять дзвони в рідній Дмитрашківці (ті дзвони в 30-і роки скинули з дзвіниці). Павло Іванович часто згадував, як у дитинстві бігав до церкви на заклик дзвонів. Тому він старався відновити дзвіницю й купити дзвони для рідної Дмитрашківки.
Всім, хто по-справжньому шанував і щиро любив Великого Маестро Муравського й водночас просту людину, належить постійно звертатися до джерела спадку хорових шедеврів, які залишив Маестро. Нам належить берегти джерела його заповітів, його могутньої хорової школи, аби й майбутні покоління могли долучатися до глибинної традиції українського хорового співу, до народної самосвідомості українців. Так здійсниться мрія Павла Муравського про щасливе життя людей у рідній Україні.
Чистий, як ранкова роса, звук неодмінно відтворять професійні й аматорські хорові колективі під орудою учнів Павла Муравського, якими Вчитель так рясно засіяв світ. І вертатимуться люди до чистого джерела, щоб напитися наснаги.
23.09.2012,
23.10.2014