(Поезія Володимира Самійленка, музика Кирила Стеценка)

Співає Діана Петриненко
в супроводі Хору студентів дириґентсько-хорового факультету
Київської державної консерваторії ім. П. І. Чайковського.
Дириґує Павло Муравський.

Укртелефільм, 1983

The post Діана Петриненко з хором Павла Муравського appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

150-ліття Олександра Кошиця

Кошиць Олександр Антонович (12.09.1875, с. Ромашки Канівського пов. Київської губ., тепер Обухівського р-ну Київської обл. – 21.09.1944, м. Вінніпеґ, провінція Манітоба, Канада) – Український хоровий дириґент, композитор, музичний фольклорист, педагог, музично-культурний діяч, письменник-мемуарист; почесний доктор філософії УВУ в Празі (1937).

Народився в старовинній священицькій родині. Закінчив Богуславське духовне училище (1890), Київську духовну семінарію (1896) та Київську духовну академію зі ступенем кандидата богослов’я (1901). О. Кошиць ще семінаристом почав збирати народні пісні на батьківщині Т. Шевченка. Його багатоголосі записи (1894–1896) схвалив М. Лисенко й декілька мелодій опрацював для хору.

Як фахівця О. Кошиця запросили записати фольклор військових станиць Кубані. Упродовж трьох літніх експедицій (1903–1905) він зібрав у 13-ти станицях близько ти­­сячі рідкісних пісень (переважно історичних та військових). За розшифровки 500 зразків, представлених на Кубанській крайовій виставці (1910), нагоро­джений Золотою медаллю. Хормейстерський талант О. Кошиця розкрився, коли він очолював хор Київської духовної академії (1898–1901). Високий фаховий рівень хору дав йому змогу збагатити репертуар духовної музики ХVІІІ–ХІХ ст. тво­­рами улюбленого ним А. Веделя, які до того часу були під забороною Священного Синоду. Досконале виконання найкращих духовних композицій минулих століть (А. Веделя, Д. Бортнянського, М. Березовського, П. Турчанінова, А. Рачинського), пов’язаних з давніми Українськими інтонаційними джерелами, мало важливе значення для розвитку музичної культури тогочасного Українського суспільства й для культурної самоідентифікації май­­бутніх митців.

У 1905 О. Кошиць і М. Лисенко організували музично-хорове товариство «Київський Боян». Після 1905 О. Кошиць вів у Музично-драматичній школі М. Лисенка клас хорового співу й одночасно студіював композицію в професора Г. Любомирського. У 1912–1916 працював хормейстером Театру М. Садовського, у 1916 – капельмейстер Київської опери.

Особливе значення для вдосконалення хормейстерського стилю О. Кошиця мала праця з хо­­ром студентів Київського університету св. Володимира (1908–1918). Високі інтелектуальні запити студен­тів і прекрасні голоси умож­­ливили виконання національної й світової музики будь-якої складності. Знаменним явищем у концертах об’єднаних хорів студентів Університету й слухачок Вищих жіночих курсів стали програми: «Колядки й щедрівки» (від 1913), «Канти і псальми» (від 1915), «Веснянки» (від 1916), майстерно поставлені з елементами обрядової театралізації. Це спонукало молодих Українських композиторів до аранжування фольклору. На четвертому щорічному концерті Українських колядок і щедрівок, які традиційно виконував змішаний хор студентів Київського університету й слухачок Вищих жіночих курсів під орудою О. Кошиця, уперше прозвучав «Щедрик» в аранжуванні М. Леонтовича. Ця знаменна подія відбулась 29 грудня 1916 в залі Київського Купецького зібрання (тепер – Національна філармонія України).

З 1913 по 1919 О. Кошиць керував хоровим класом Київської консерваторії. Одночасно в 1916–1917 працював хормейстером і дириґентом Київської опери. У 1917 Українська Центральна Рада запросила О. Кошиця до Музичної театральної комісії, яку згодом реорганізовували в Міністерство мистецтв України. За часів Директорії УНР Олександр Кошиць, разом з Миколою Леонтовичем і Кирилом Стеценком, став співорганізатором Української республіканської капели, яку очолив 1919  й відбув з нею в концертову подорож Західною Європою й Америкою.

Українська республіканська капела (з 1921 – Український національний хор) – на ту пору найкращий в Україні хоровий колектив, який засобами мистецтва вістував Світові про боротьбу Українського народу за самостійність. 11 травня 1919 в Національному театрі Праги Українська республіканська капела під орудою О. Кошиця в прем’єрному концерті уперше представила за кордоном хорову композицію «Щедрик». А 5 жовтня 1922 Український національний хор О. Кошиця в концертному залі Карнеґі-хол у Нью-Йорку вивів «Щедрика» на світові обшири. Завдяки тріумфальним світовим гастролям Української республіканської капели – Українського національного хору під орудою О. Кошиця Світ сприйняв і полюбив Українського «Щедрика», а Українська музична культура одразу здобула визнання в країнах Європи й Америки. Як відзначав О. Кошиць: «Щедрик був коронною точкою нашого репертуару у всіх краях упродовж п’яти з половиною років». Тріумфальні кон­цертні виступи відбувалися в Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Нідерландах, Ве­­ликій Британії, Ні­­меч­­чині, Польщі, Франції, Іспанії, США, Канаді, Бразилії, Мексиці, Уруґ­ваї, Арґентині, на Кубі.

У 1926 О. Кошиць оселився в Нью-Йорку, провадив у США й Канаді концертну діяльність, займався вихованням дириґентів, писав духовні твори й аранжував народні пісні. На своє клопотання повернутися в Україну отримав відмову. Виступав з концер­тами збірних Українських хорів на важли­вих громадських акціях, зокрема на Шевченківському святі (1935), на концерті до 100-ліття М. Лисенка (1942). Від 1941 вів клас хорового дириґування та читав лекції з теорії й історії музики на літніх дириґентсько-вчительських курсах при Осередку культури й освіти у Вінніпезі.

У сфері композиції О. Кошиць надавав перевагу хоровим творам, зокрема аранжуванням народних пісень, де ретельно підкреслював самодостатню природу фольклорного першоджерела, зберігав образність і мистецький сенс народної пісні. Здійснив десятки досконалих аранжувань пісень різних жанрів: веснянок, колядок, щедрівок, кантів, героїчної епіки, лірики, жартівливих пісень тощо. Його духовна канонічна му­­зи­ка заснована на традиційних наспівах різних реґіонів України, опрацьованих з глибоким осягненням принципів давньої монодії.

Олександр Кошиць став засновником в Українській музичній культурі Київської хорової школи, принципові засади акапельного академічного співу якої ствердив Павло Муравський – один із засновників сучасної Української хорової школи.

Особливе значення в мистецькому доробку О. Кошиця, Шевченкового земляка, має музична Шевченкіана. Композитор здійснив хорові аранжування найулюбленіших пісень Т. Шевченка, які записав на батьківщині поета: «Ой, і зійди, зійди, ти зіронько та вечірняя», «Ой, з-за гори, з-за крутої», «Сюди гори, туди гори», «Та болять ручки, та болять ніжки», «Ой, з-за гори, з-за лиману…» (про руйнування Січі), «Уже літ як двісті, як козак в неволі». Працюючи в Театрі М. Садовського, здійснив постановки опер «Катерина» М. Аркаса та «Пан сотник» (на сюжет Шевченкового «Сотника»). Дириґуючи щорічними Шевченківськими концертами, які влаштовував М. Лисенко, О. Кошиць виконував хорові поеми «Іван Підкова», «Іван Гус» та «Заповіт» на музику Г. Гладкого у власному аранжуванні. Написав рецензію на видання Шевченкового «Заповіту», що вийшов у полтавському видавництві «Книгар» (1917). Автор «Спогадів» (у 2-х ч., Вінніпеґ, 1947–1948; К., 1995), щоденника «3 піснею через світ» (Вінніпеґ, 1952, 1974; К., 1998).

Олександер Шокало

The post «Найясніше між усіма сонцями сяє Сонце моєї рідної землі». 150-ліття ґенія Українського хорового співу appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

5 серпня виповнилося 120 літ від народження великого українського оперного й камерного співака Бориса Романовича Гмирі (1903-1969). Проникливий спогад про співпрацю з великим співаком залишив великий дириґент Павло Іванович Муравський.

Борис Гмиря з капелою “Думка” під орудою Павла Муравського. 1968.

Павло Муравський.
Співпраця з Борисом Гмирею

Уперше я побачив і почув у концертах Бориса Романовича Гмирю в п’ятдесятих роках.
Цей великий співак своїм виконавським мистецтвом завжди справляв на мене глибоке враження. Такої чистої інтонації й такого ансамблевого чуття, якими володів Гмиря, не має ніхто. Це був співак виняткового таланту. Його спів так глибоко запав мені в душу, що мені дуже захотілося з ним познайомитися. Але я не наважувався.

А така нагода була. У 1962 році у Львівській філармонії Борис Романович і Костянтин Огнєвой виконували оперу Римського-Корсакова “Моцарт і Сальєрі”. А я з капелою “Трембіта” виконував перший номер «Реквієма» Моцарта. Ще тоді я зауважив, що Борис Романович, тільки-но прийшов до театру, звернув увагу, як звучить рояль, а це означало, що він завжди дбав про чистоту співу чи гри на інструменті. А як відомо, на це звертають увагу тільки фахівці високого класу.

Але й тут знайомство, на жаль, не відбулося.

Минули роки… Я вже працював у Києві художнім керівником і головним дириґентом капели «Думка». Стався такий випадок. У квітні 1965 року на похороні видатної співачки Зої Гайдай ми з капелою «Думка» відспівували панахиду. А після співу до мене підійшов Борис Романович та й каже: «Оце ми з Веніаміном Тольбою слухали ваш чудовий спів і були глибоко зворушені». Почувши такі слова, я відчув, ніби в мене крила виросли, й одразу спитав його: «А що якби капела з Вами щось разом заспівала?». Борис Романович був дуже задоволений пропозицією, і вже  наступного дня ми з ним сиділи у нього в квартирі за роялем і підбирали програму.

Твори для баса з хором російських і західноєвропейських авторів ми знайшли досить швидко, а з українськими творами справа загальмувалась. Виручив композитор Віталій Кирейко. На замовлення Бориса Романовича Віталій Дмитрович здійснив чудове аранжування популярної мелодії «Думи мої» на Шевченкову поезію та виконав ще кілька аранжувань українських народних пісень на вірші Л. Глібова, С. Руданського. Мені теж довелося аранжувати «Дивлюсь я на небо» на поезію М. Петренка та народні пісні «Ой що ж бо то та й за ворон», «Ой не шуми, луже…».

Почалися репетиції в приміщенні капели. Я звернув увагу, що Борис Романович на репетиціях вивчав твори не так, як інші вокалісти, а віддавався репетиції так, ніби він виступав у концертній залі перед слухачами. Кожну пісню вивчав з повною душевною віддачею. Я часто нагадував артистам капели, що ми маємо чудову нагоду вчитися в Бориса Романовича, як треба працювати над творами для концертної програми. А коли ми поверталися з репетицій, то іноді Борис Романович казав: «Я отримую велике задоволення навіть тоді, коли Ви розспівуєте капелу».

Ми підготували всю програму й наприкінці листопада 1966 року поїхали до Москви, щоб записати її на платівку. В студії запису я проводив репетицію під камертон. У цей час до студії зайшов Іван Семенович Козловський. Минуло, може, з півгодини репетиції, й раптом Іван Семенович запитав, звертаючись до мене: «Маэстро, а проверьте тональность», мабуть, йому здалося, що хор не може так довго співати без підтримки фортепіано. Я міг і не сумніватися, але підійшов до роялю, взяв акорд, і тональність виявилась абсолютно точною. В цей час Борис Романович, усміхаючись, повернувся до Івана Семеновича, глянув на нього з відповідним виразом та ще й язика показав. Репетиція завершилася в надзвичайно товариському настрої великих співаків і капели «Думка». В тому ж році Всесоюзна фірма «Мелодія» випустила платівку «Державна академічна капела «Думка». Соліст Б. Гмиря». У 1968 році відбулася Всесвітня виставка в Канаді, в Монреалі, й наша платівка мала там великий успіх. Минуло багато років, а той запис і досі лишається еталоном високопрофесійного мистецького виконавства.

У січні 1967 року почалися спільні концертні виступи капели «Думка» з Борисом Гмирею в Колонній залі Київської філармонії.

Борис Романович був глибоким, високоосвіченим музикантом, людиною з глибокими знаннями, енергією й винятковою працездатністю. Кожен його концерт був підсумком дбайливої, кропіткої роботи, результатом тривалих роздумів. За роки своєї праці Борис Романович освоїв величезний репертуар, який був наслідком його наполегливої праці, невгасимої жадоби пізнання нового.

Борис Романович був чудовим ансамблістом, що давало можливість швидко досягнути художнього результату. Кожна репетиція з ним і для мене, і для всіх артистів капели перетворювалася на справжнє свято вокального мистецтва. Ми підготували й виконали безліч концертів, а також записали на платівку українську музику, яка популярна не тільки серед наших слухачів, а й далеко за межами України. У виконанні Б. Р. Гмирі разом із капелою “Думка” стали вершиною вокальної інтерпретації й художньої виразності такі перлини як “Думи мої, думи мої”, “Взяв би я бандуру”, “Чуєш, брате мій”, “Дивлюсь я на небо”, “Стоїть гора високая” та інші.

І хоч би скільки я слухав його спів, мені завжди здається, що я присутній на прем’єрі, бо навіть уже добре знані твори в його інтерпретації звучать по-новому і наче вперше. Спів Бориса Гмирі несе в собі неповторну своєрідність, образність і задушевність. У його манері захоплювала бездоганна вокальна кантилена і кришталево чиста інтонація. Надзвичайно радісні, щасливі були миті спілкування з цим великим майстром.

У Бориса Романовича щасливо поєднувався рідкісний артистизм і великий темперамент із почуттям міри й бездоганним смаком. Крім того, він володів дивовижною людською чарівністю, яка приваблювала всіх, хто зустрічався з ним по роботі або в сердечній розмові. Він був справді людиною для людей, жив музикою і  в музиці, завжди відчував потребу поділитися з усіма своїм глибоким відчуттям музики.

До глибини душі шкода, що якраз в останній рік – у період найвищого злету його високого таланту – нам не вдалося записати на платівки нові твори в його виконанні, які він уже фактично вивчив.

У мене з Борисом Романовичем Гмирею склалася подібна доля: майже одночасно Бориса Романовича звільнили з роботи в Оперному театрі, а мене – з капели «Думка».

З 1967 року я був знайомий із дружиною Бориса Романовича – Вірою Августівною. І хоч Віра Августівна не була музикантом, але її ставлення до нашої творчої співпраці справило на мене незабутнє враження. Я відчув, що це і є та зразкова сім’я, про яку мріють сотні й тисячі людей. Під час репетиції Борис Романович кожну музичну фразу виконував з особливою теплотою й любов’ю. А я слухав та й подумав, що й тут присутня Віра Августівна.

Після смерті Бориса Гмирі я заходив у їхню квартиру. Віра Августівна показувала мені чудові картини Бориса Романовича і знову й знову розповідала щось зовсім нове про цього великого українського митця.

Борис Романович – великий співак, він надзвичайно вимогливо ставився до своєї мистецької праці. Мистецтво Бориса Романовича  нагадує нам усім, який могутній, прекрасний і талановитий наш український народ.

10.03.2008; 07.01.2014

Надруковано в книжці:  Павло Муравський Моя хорова школа. Методика акапельного хорового співу. До 100-річчя від народження й 80-річчя мистецько-педагогічної діяльності. Редактор-упорядник О. А. Шокало. – К.: ВЦ «Просвіта», 2014, 2017, сс. 215–218.

The post Павло Муравський: Співпраця з Борисом Гмирею appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Олександер Пилипович МИШУГА (по сцені Філіппі-Мишуга)

1853–1922

Співак (тенор), педагог

Олександер Мишуга народився 20 червня 1853 р. в с. Новий Витків, тепер Львівської обл. Закінчив Львівську консерваторію (у В. Висоцького), вдосконалював майстерність у Мілані. Жив і працював у Львові, Варшаві, Стокгольмі. Помер 9 березня 1922 року, перебуваючи на лікуванні на курорті, неподалік від м. Фрайбург (Німеччина). Перед смертю О. Мишуга заповів, щоб його поховали в рідному Виткові. Учні й вірні шведські друзі виконали заповіт співака.

Олександер Мишуга один з перших українських співаків широко пропагував за кордоном рідні народні пісні, твори українських композиторів і зарекомендував себе їх яскравим інтерпретатором. У сузір’ї прославлених співаків світу він займає одне з перших місць як представник неперевершеної італійської школи бельканто, особливості якої співак вдало поєднав із суто українською задушевністю.

Виступи О. Мишуги на європейських оперних сценах викликали захоплення й подив. Його називали “королем тенорів”, “пісень дивних чародієм”, “солов’єм України”, “кумиром публіки”. Виступи співака на оперних сценах Львова, Києва, Варшави, Кракова, Праги, Відня, Петербурга, Стокгольма, Лондона та багатьох інших міст Європи проходили з великим тріумфом.

Створені Мішугою образи (а їх понад 40) золотими літерами вписані в історію українського і світового мистецтва.

З самого початку сценічної кар’єри О. Мишуга займався педагогічною діяльністю. На запрошення М. Лисенка шість років працював професором його Музично-драматичного інституту, а також Вищого музичного інституту імені Ф. Шопена Варшавського музичного товариства. Серед його учнів – Михайло Микиша, Марія Тессейр-Донець, Яніна Королевич-Вайдова, Софія Мирович, Зоф’я Заєлло, Єва Бандровська-Турська, Яніна Тіссерант-Паржинська, Ірена Строковська-Фариашевська, Майя Чінберг та багато інших.

“Мишуга був співаком з Божої ласки. Коли Карузо вражав блиском сили і металу, то Мишуга чарував, а враження, яке викликала його гра, – то була тайна експресії, настрою, переконуючої сили гіпнозу і ще чогось більше, що виривалося з-під усякого аналізу. У нього було те, що говорив великий Еверарді: “Не звук співає, а співає душа!”  (Степан Чарнецький, театральний критик).

Михайло Іванович Головащенко, музикознавець

Меморіальний альманах “Видатні Українці минулих століть” (2001)

The post 170-ліття Олександра Мишуги – “Солов’я України” appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Українська пісня та розповіді про війну з перших уст – такою була програма французьких гастролей київського хору Moravskі.

Наприкінці листопада співочих киян побачили і почули приблизно 2 тис. глядачів на п’яти концертах. Після 4-х виступів у Бургундії український хор завітав до Ліона. Організувала гастролі французька асоціація хорового співу À Cœur Joie.

Концерти хору Moravski у Франції мали й благодійну місію – глядачам пропонували зробити пожертву на користь української програми фонду Caritas. У відео слухайте інтерв’ю з адмністратором хору Олександром Козинцем, президентом хору Володимиром Урсу, художнім кеіврником хору Оленою Радько, хористкою Дар’єю Менделенко, а також глядачами ліонского концерту.

The post Французькі гастролі Камерного хору Moravskі appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

На початку 2022 року в київському видавництві «Білий Тигр» вийшло це щедро проілюстроване мистецтвознавче видання обсягом 354 сторінки.

У книжці висвітлюється одне з найдивовижніших явищ в українській музичній культурі після проголошення Незалежності України: створення в 1993 році дириґентом зі США Роджером Макмерріном цілком нового в наших умовах оркестрово-хорового ансамблю – Київського симфонічного оркестру й хору (КСОХ). Це явище досить швидко отримало національне визнання в Україні, а відтак і світову славу на гастролях у низці зарубіжних країн, зокрема у США й Канаді.

Українські меломани полюбили КСОХ завдяки гармонійному поєднанню української духовної музики з європейською, американською, світовою, багато творів з якої ніколи раніше у нас не виконувалося. Західний слухач тріумфально зустрічав виступи оркестрантів, хористів та солістів КСОХ із тих же міркувань: глибокої духовної спорідненості українського мелосу з європейським, світовим. І все це завдяки надзвичайному таланту маестро Роджера Макмерріна – типового американця, який полюбив Україну, наш талановитий народ і постійно мешкав в Україні понад чверть століття.

Книжка про маестро Роджера Макмерріна є цінним джерелом для музикознавців, культурологів, усіх, хто цікавиться українським музичним мистецтвом та його зв’язками з американською музичною культурою.

Працю написав у жанрі монографії Тарас Миронюк – старший викладач кафедри хорового дириґування Інституту мистецтв Київського університету імені Бориса Грінченка, музикознавець, доктор філософії, магістр богослов’я.

Тарас Миронюк – випускник Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського 1995 року. Досвід педагогічної й мистецької праці переймав у свого вчителя Павла Івановича Муравського – великого українського дириґента, патріарха хорової музики. Продовжуючи справу Павла Івановича Тарас Васильович очолює Благодійний фонд «Хорова школа Павла Муравського».

Відкривати щось невідоме – типова американська спонука

 Передмова до книжки
«Українсько-американські музичні зв’язки.
Творчий портрет дириґента Роджера Макмерріна»

Зі сторінок цієї книжки читач зі здивуванням відкриє для себе, а можливо і для інших, дивовижну рису окремих людей. Ось він чи вона домоглися у своїй країні не абияких, а визначних успіхів. Пережили чималі труднощі, витримали життєві нелегкі іспити, щоб зреалізувати своє покликання. І тепер – успіх, перемога! Живи, працюй і в Бога здоров’я проси. І саме в цей момент заспокоєння досягнутим – раптом невідома сила кличе тебе на край світу, якого ти не знаєш; не відаєш, що тебе там чекає, для чого ти там потрібен. Але ти почув по радіо чи угледів «картинку» на телебаченні, що є така країна, а в ній є велика проблема. І ти чи уві сні, чи наяву, відчуваєш сильну спонуку: отам ти потрібен! Кидай своє сите життя і їдь!

Обережна, схильна до раціональних розмислів людина прикине на терезах своєї долі: чи варто ризикувати? А ще, коли тобі за 50, ти маєш добру дружину, родину, родичів, усталений побут. Звичайно, не треба жодних перемін, ніяких мандрів. Потрібен спокій і насолода життям. Але коли ти американець і в тобі нуртує ініціатива змінювати світ і себе на краще, – ти послухаєш не це «сите» раціо, а своє раптове бажання; залишиш усі свої досягнення в рідній країні й поїдеш туди, куди тебе покликала інтуїція, за якою, напевно, стоїть сила Святого Духа.

З моїх численних розмов із Роджером Макмерріном в Україні й США (оскільки працював його асистентом і помічником диригента з часу заснування КСОХ 1993 року) зрозумів, що його спонукою на 54-му році життя переїхати назавжди в Україну була саме «американська жилка»: виявляти ініціативу, ризикувати; а також християнська віра й глибоке духовне сумління допомогти щойно посталій незалежній Україні, відкрити для її людей велич і красу світової музичної класики. Він полюбив українську діаспору США і ще до приїзду в Київ знав там, у США, українську працьовитість, чесність, порядність, відданість американських громадян українського походження вірі в Бога, їхню ретельну воцерковленість – без різниці, чи вони православні, чи греко-католики, чи протестанти.

Роджер у моїх численних розмовах із ним жодного разу не казав, що хтось з українців США радив йому їхати в Україну, створювати там великий чи малий музичний колектив (а він створив таки великий – майже 150 артистів). Це було типове, суто американське, поривання: приїхати в невідоме, але вже заочно полюблене місто; приїхати з невеликою сумою коштів, бо у США він був далеко не мільйонер, але мав чудову репутацію і авторитет у релігійних громадах. Роджер приїхав із дружиною; жив спочатку в готелі, потім в орендованій квартирі на вулиці Павла Тичини, згодом біля будинку Національної опери України; а опісля збудував собі окремий дім у селі Гореничі поблизу Києва. Сини вже були дорослі, мали свої сім’ї у США, але за 25 років життя Роджера і Діани Макмеррінів у Києві дуже часто навідувалися до батька і матері.

Отже, маестро Макмеррін у найтяжчі роки, які переживав український народ після відновлення державної незалежності, оселився в Києві. Щоб підтримати наших музикантів-інструменталістів і співаків, він почав організовувати під егідою благодійної організації «Музична Місія Київ» оркестр і хор. Із роками до Роджера і його дружини (письменниці, журналістки, музичного критика) приходили все нові й нові талановиті люди, переважно вихованці столичних ВНЗ, зокрема з Національної музичної академії імені Петра Чайковського, Національного університету імені Михайла Драгоманова та Національного університету культури та мистецтв, а також провідні артисти Національної опери України та відомих академічних хорів і капел. Нині це один із найбільших в українській столиці музично-співочих колективів, що нараховує 50 співаків, майже 60 артистів-оркестрантів. Адміністрація Київського симфонічного оркестру і хору має свій офіс у Києві по вулиці Богдана Хмельницького (біля будинку Національної опери України), винаймає зал для репетицій і постійно дає концерти в найпрестижніших залах Києва.

Що приваблює творчих українців у цьому колективі? Що сприяє великому успіху КСОХ в Україні і за її межами за всі роки діяльності? Насамперед, визначні фахові й людські риси художнього керівника і головного диригента – доктора Роджера Макмерріна. Про це суголосно говорять усі, хто його знає, хто бодай зустрівся з ним один чи два рази. Він – дириґент із Великих. Він – віруючий у Бога християнин-протестант, який своє християнство не стільки декламує, скільки живе ним у кожному своєму вчинку, у ставленні до кожного зі 150 творчих особистостей, із якими постійно працює. Маестро Роджер в Україні (і в усіх країнах, де буває на гастролях) має чудові, справді, братерські, взаємини з православними, католицьками, протестантами, з усіма церквами.

Інша причина успіху колективу – висока виконавська майстерність і ретельно продуманий репертуар: світова й українська національна класика з виразним християнським змістом. Бах, Моцарт, Бетховен, Гендель, Верді, Берліоз, Рахманінов, Прокоф’єв, Мендельсон – чудові християнські твори цих класиків є в постійному репертуарі КСОХ; і український слухач уперше почув деякі з них у себе на Батьківщині у виконанні українських артистів. Ближча до нас за часом культура (сучасні твори Волтона, Раттера, Пуленка, Форе, Бернстайна, Гершвіна, Копланда та інших) також до приїзду маестро Роджера в Україну була маловідомою нашим шанувальникам. Тепер твори цих композиторів є в репертуарі КСОХ. До української музики серце Макмерріна особливо прихильне.

І ось – Америка! Концерти у столиці країни – Вашингтоні – і в містах та містечках штатів: у Пенсильванії, Меріленді, Вірджинії, Північній Кароліні, Південній Кароліні, Джорджії, Флориді, Алабамі, Міссісіпі, Арканзасі, Техасі, Оклахомі, Теннессі, Огайо. Артисти добиралися на трьох комфортабельних автобусах до такої американської «глибинки», де про Україну мало хто чув серед корінних американців. І ось зазвучали «Отче наш» українською мовою, «Молитва за Україну» Миколи Лисенка, арія і хор «Владико неба і землі» з опери Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», арія Наталки з опери «Наталка Полтавка», а також низка творів фольклорного характеру: з українського різдвяновеликоднього циклу, «Благослови, душе моя, Господа» з Божественної Літургії на музику Кирила Стеценка.

Слухачі надзвичайно прихильно відгукувалися про виконання українських творів хором, оркестром, солістами. Часто слухачі вставали з місць і влаштовували овації під час виконання цих творів. Відчувалося, що вони з такою ж любов’ю сприймали наші мелодії, як і близькі й улюблені для них твори «Бог благословляє Америку» Ірвінґа Берліна, «Літня днина» Джорджа Вільямса, «Америка – прекрасна» Овіда Янґа.

Цікаво, що майже всі концерти у США, Канаді, Європі проходили у великих залах (на тисячу і більше місць) при храмах: пресвітеріанських, англіканських, лютеранських, баптистських, а також зрідка при римо-католицьких. Але відвідувачі – не лише протестанти. Було чимало православних і греко-католиків, зосібна й українців. Зацікавлення Україною – велике. Майже перед кожним новим твором маестро Роджер детально розповідав слухачам про Україну, про свою працю в Києві, про українську музичну культуру, нашу історію, про відновлення Незалежності 1991 року. Не було жодного концерту, на якому б маестро Роджер добрим словом не згадав Україну, українську наукову і творчу інтелігенцію. Ці слова головного дириґента КСОХ американці неодмінно зустрічали оплесками.

На один із заключних концертів у місті Толедо (штат Огайо) прибула з Детройта невелика українська церковна делегація з вітальним листом англійською мовою до слухачів Толедо і до творчого колективу.

Концерт КСОХ у Національній пресвітеріанській церкві (Вашингтон) транслювався через супутниковий зв’язок на П’ятому каналі українського телебачення через посередництво студії «Вікно в Америку», що діє при Українському відділі радіостанції «Голос Америки» у Вашингтоні.

КСОХ під орудою Роджера Макмерріна уже багато разів побував на гастролях у США, колектив також виїздив до деяких країн Західної Європи, Центральної Азії. За загальним враженням наших музикантів, які постійно працюють із Роджером, подорожі колективу до США є надзвичайно успішними. Воістину, Бог благословляє цей симфонічний оркестр і хор за те, що він гідно й велично славить Його і нашу Україну!

Книжку написав на різноманітному джерельному матеріалі. Насамперед, це мої розмови й інтерв’ю з Роджером, його дружиною Діаною, синами Марком і Матвієм; втім, скористався і багаторічними особистими спостереженнями за творчістю Роджера як диригента, менеджера, як мистецького керівника великого колективу артистів (а це ой, як нелегко!), як людини лагідної і доброї на рівні побуту; за його манерою знайомства з численними визначними особистостями Києва і України, способами розмовляти, йти до всіх із відкритою душею, бути щедрим, уважним, постійно усміхатися щирою посмішкою, «гасити» конфлікти й непорозуміння. Такого не вичитаєш у жодній книжці; це треба бачити, і бачити часто!

Користувався я численними статтями про Роджера і про створений ним КСОХ, опублікованими в українській і американській пресі; запитував не раз колег із КСОХ про їхнє враження щодо нашого художнього керівника і диригента. Це також цінне для мене джерело. Одна з колишніх хористок КСОХ Людмила Третяк-Басмановська написала навіть невеличку книжку своїх захоплюючих вражень «У кожної нації свій Бог, а в Бога – усі нації» (Київ, 2016). Вдячний пані Людмилі, бо її оцінки і враження назагал співпадають із моїми, хоч тепер вони подаються у більш розширеному вигляді, на рівні монографії.

З 2008 до 2011 року колективом керував син Роджера Макмерріна Матвій Макмеррін, а з 2012 до 2018 – колектив був під орудою диригента, професора Веса Дженсена, який приїхав в Україну з далекого Ванкувера (Канада), з узбережжя Тихого океану. Це гідна заміна. Дженсен – працьовита, талановита людина, хоча й іншої вдачі, ніж Роджер. З січня 2019 року колектив очолює Вікторія Кончаковська. Але найважливіше – творчий колектив живе; він уже вписав яскраву сторінку в історію сучасної української музичної виконавської культури. І в цьому – великий незабутній внесок фундатора КСОХ Роджера Макмерріна.

Джерела для написання цієї монографічної праці різні. Варто ще раз наголосити, що основним із них є мої інтерв’ю з маестро, – адже я працював у КСОХ із перших років після його створення Роджером і його американськими друзями-спонсорами «Музичної Місії Київ». Ці розмови проводив і в Києві, і під час тривалих гастролей КСОХ в Європі, США, Середній Азії, у яких я брав участь як помічник-дириґента, а також як співак хору. Зокрема, читач довідається з першої частини книжки «В Америці» багато подробиць про родину Макмерріна, його дитячі та юнацькі роки, його друзів, любов до мандрів по своїй країні, загальну та музичну освіти, прийняття ним у розум і серце християнської віри, тверду постанову присвятити своє життя служінню Богу засобами музики і як пастора однієї з протестантських громад й церков.

Усе це я довідався безпосередньо від Роджера і завдяки йому володію англійською мовою; а Роджер, багато років мешкаючи в Україні, також розумів українську. Маестро – на диво – відкрита людина. Він щиро розповідав, як посватався до своєї майбутньої дружини Діани, як народжувалися у них сини Марко та Матвій (хотіли чотирьох хлопців, щоб кожного назвати ім’ям одного з євангелістів; але Бог, казав мені Роджер, благословив тільки двох назвати іменами євангелістів, – Матвія і Марка).

У Роджера – надзвичайне почуття гумору. Навіть деякі поважні та серйозні речі зі свого життя він оповідав зі щирим усміхом, що стосувався передусім його самого. І ще одне мене вразило в розмовах із ним. Було цілком очевидно, що в його музичній кар’єрі не завжди все було гаразд. Були перепони, заздрощі, обмеження у артистичній та викладацькій праці – усе те, що, на жаль, буває у творчих колективах і також серед пасторів. Але Роджер жодного разу, розповідаючи про причини частої зміни роботи в різних містах, не сказав ані одного слова осуду про тих, хто напевне ставив йому підніжки. Навпаки, він у розмовах зі мною ретельно підкреслював те добро, що йому робили інші люди, вживаючи найкращі слова похвали та залишаючи «в тіні» негатив й негаразди у взаємовідносинах із колегами. Під час гастролей різними штатами він знайомив мене та інших КСОХівців із деякими з тих осіб, з якими колись разом торували шлях у світ мистецтва.

Ще одним джерелом тексту книжки є мої враження від Америки, в якій побував багато разів, а також враження від концертів КСОХ за кордоном і вдома, в Києві. Я спостерігав за Роджером у різних ситуаціях його творчого життя, за його взаєминами з нашими артистами, які мають різну вдачу, різні амбіції, вимоги, але всі талановиті. Не скажу, що його творча праця з нами була цілком безпроблемною. Проблеми були, але він розв’язував їх як християнин; та й наші артисти, дивлячись на його безконфліктну вдачу, намагалися з розумінням ставити ті чи інші вимоги, щоб був мир і злагода.

Інше важливе джерело книги – це здійснений мною аналіз відгуків і рецензій на виступи КСОХ в Україні й за кордоном; мої інтерв’ю з журналістами, які висловлювали свої враження від хору, оркестру й мистецького хисту головного диригента. Певна річ, я як вихованець вищого музичного навчального закладу, тодішньої Київської консерваторії, нині Національної музичної академії імені Петра Чайковського, – подаю музикознавчі дані про авторів і твори, що їх виконував КСОХ. Музикознавча складова моєї книги, однак, тут не є домінантною, оскільки мета праці – висвітлити постать конкретної особи, а не її освітній, науковий, творчий, пасторський успіх. Найбільш промовистим є факт, коли до нас приїжджають люди такого високого особистісного професійного рівня, як Роджер Макмеррін, – доволі рідкісний, а надто, коли ці люди після комфортного буття у себе на батьківщині, вирішують жити у нас дуже довго, а то й усе життя. Унікальність, а може і феноменальність такої події спонукали мене написати цю працю. 

Тарас Миронюк

The post Тарас Миронюк: Українсько-американські музичні зв’язки appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Валентина Родак вітає Капелю. З квітами – Тарас Родак. Світлина: Степан Скляренко.

Українська капеля бандуристів Північної Америки імені Тараса Шевченка (м. Детройт, США) провела концерт у межах свого ювілейного туру, який відзначає 100-ліття Капелі, у Koerner Hall (Торонто) 10 листопада.

Репертуар концерту складався з пісень і композицій, які найбільш повно представляють історичний доробок Капелі. Серед них – “Встає хмара“ (К. Стеценко, Т. Шевченко), “Блажен муж“ (київський напів, обробка А. Гнатишина), “Розпрягайте, хлопці, коні“, стрілецькі пісні, “Пісня про Тютюнника“ (Г. Китастий, І. Багряний). Koerner Hall тепло вітав бандуристів, було зіграно три анкори.

З привітанням на адресу Капелі виступила п. Валетина Родак:

“Вельмишановний маестро Олеже Махлай!

Як почесний член Капелі Бандуристів імени Тараса Шевченка (1992 р.) та колишній активний учасник концерту незабутнього 50-літнього ювілею Капелі Бандуристів у Детройті 1968 року [див. світлину на сторі. 9] і як координатор історичної кобзарської події з Григорієм Трохимовичем Китастим під час 4-го Світового Конґресу Вільних Українців (СКВУ) в Торонто (1983 року) щиросердечно і з великою радістю вітаю Вас і всіх капелян зі славним 100-літнім Ювілеєм Капелі Бандуристів.

Прихильники кобзарського мистецтва уважно стежили за вашим минулорічним турне по Україні “З Україною в серці” і сміло можуть сказати: ‘ми горді за Вас і за всю капелю, за те, що невтомно продовжуєте кобзарську місію як носії української культури – пісні й мови та традиції; за те, що виявляєте свою любов до України; за вашу працю з молоддю’.

Я дякую за довголітню дружню співпрацю і бажаю витривалости та успіху всім вам у подальшій праці.

Щасти вам Боже!

А ще прийміть подарунок від Благодійної Фундації «Хорова школа Павла Муравського», яка, з підтримкою Міністерства культури України та Українського культурного фонду, видала альбом компактних дисків під назвою – «Тарас Шевченко. Пісенний КОБЗАР – хорова Шевченкіана».

В альбомі в основному зібрано всю хорову Шевченкіану. Укладач – Павло Муравський, хоровий дириґент і лавреат Шевченківської Премії, нині покійний.

Всі ці дані символічні до 100-літнього Ювілею: і назва «Шевченкіана», і Державна премія ім. Тараса Шевченка, і дириґент Павло Муравський, який дожив до 100 років.

Подарунок привезла моя донька Оксана Родак – бандуристка, яка нещодавно була в Києві на конференції Хорова школа Павла Муравського і на презентації альбому Пісенний КОБЗАР у Національній музичній академії України“.

Новий Шлях – Українські Вісті
19.11.2019

The post Українська Капеля Бандуристів ім. Т. Шевченка – учасник запису Хорової Шевченкіани “Пісенний “Кобзар” appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Хоровий колектив «Gloria» Черкаської дитячої школи мистецтв узяв участь у 33-му Міжнародному хоровому конкурсі-фестивалі «PRAGA CANTAT». Цьогоріч змагалися 22 колективи з 15 країн, і «Gloria» єдина представляла Україну.

Спільними зусиллями художнього керівника – Наталії Шмараєвої-Гожої, адміністратора – Дарії Хоменко та учнів школи мистецтв хор посів почесне друге місце у своїй віковій категорії «Молоді колективи» (12–24 роки).

«Усіх нас вразив високий рівень організації конкурсу та професіоналізм колективів. Цікаво було послухати хорові традиції різних країн, а також обмінятися досвідом на офіційному закритті фестивалю», – передає свої враження від конкурсу-фестивалю Наталія Шмараєва-Гожа.

Біографія колективу

Хоровий колектив «Gloria» створено 2004 року на базі Черкаської дитячої школи мистецтв.
У хорі беруть участь діти старших класів фортепіанного та вокального відділень.
У репертуарі колективу є класичні, авторські твори, обробки українських народних пісень та твори народів світу.

«Gloria» неодноразово ставав лауреатом і переможцем обласних конкурсів. Активна участь хору в міжнародних конкурсах та фестивалях почалась з 2015 року. Тоді колектив відвідав Міжнародний конкурс «Київський колорит» і отримав перше місце.

2016 року «Gloria» став Лауреатом другої премії на ІІІ- му Міжнародному вокально-хоровому конкурсі «Victoria».

Того ж року колектив узяв участь у Черкаського фестивалю «Світ мистецтва об’єднує нас».

2017 року хор зайняв перше місце на Міжнародному конкурсі «Голоси Яскравої Країни» (м. Ужгород).

У 2017 та 2018 роках «Gloria» отримувала Гран-прі на обласному конкурсі колективів.
2019 року колектив став володарем срібла на 33-му Міжнародному конкурсі-фестивалі хорових колективів  “PRAGA CANTAT”.

Художній керівник – Наталія Шмараєва-Гожа
Концертмейстер – Світлана Панасюк
Адміністратор – Дарія Хоменко

Програма колективу (2018-2020 роки):

• «Nearer, My God, To Thee» – Lowell Mason
• «Shut De Do» – Randy Stonehill, arr. – Fettke and Grassi
• «Tancuj, tancuj, vykrùcaj» – (Moravska) Моравська народна пісня
  аранжування – Miroslav Raichl

• «Cлава Творцю» – Д. Бортнянський
• «Шарманка» – Г. Ердман
• «Fix you» – Will Champion, аранжування – Н. Шмараєва-Гожа
• «La paloma» – M. Iradier
• «Reqviem» – Dj. Rutter
• «Gloria» – L. Delib
• «Ішов дід на став» – українська народна пісня, аранжування – К. Мясков

 Черкаська дитяча школа мистецтв

Черкаська дитяча школа мистецтв – позашкільний навчальний заклад, єдиний універсальний заклад міста, який охоплює різні види мистецтва.
1976 року було створено Черкаську дитячу музичну школу № 4.. Тоді в школі функціонували такі музичні відділи: фортепіано, народних інструментів, струнно-смичкових інструментів, духових інструментів та музично-теоретичних дисциплін.

1988 року музичну школу реорганізовано в Черкаську дитячу школу мистецтв. Додатково відкрили ще 4 відділи: сольного співу, театрального, хореографічного та образотворчого мистецтв.

На сьогодні в школі функціонує 11 відділів, працює 94 викладачі, навчається 725 дітей міста. За роки існування школи її закінчили понад 2,5 тисячі учнів. З 2013 року школу очолює Наталія Андріївна Комарова.

Підготувала Дарія Хоменко, адміністратор хорового колективу «Gloria»

The post Хор «Gloria» з Черкас гідно представив Україну на 33-му Міжнародному хоровому конкурсі-фестивалі «PRAGA CANTAT» appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

У 1977 р. керівництво фірми «Мелодія» доручило нашому хорові підготувати й записати ювілейний альбом Миколи Дмитровича Леонтовича. Я й мій студентський хор надзвичайно зраділи рідкісній можливості попрацювати над хоровою спадщиною великого композитора. Тішило й те, що такий альбом з’явиться в українській хоровій музиці вперше. Студенти поставилися до цього завдання з величезною відповідальністю, зацікавленістю, сердечністю, щирістю й любов’ю.

Того ж року ми здійснили з хором консерваторії повний запис хорової спадщини Миколи Леонтовича, приурочивши це до 100-річчя від народження композитора. До ювілейного альбому увійшло тридцять сім хорових творів М. Леонтовича. За цей творчий здобуток я отримав у 1979 році Державну премію УРСР імені Т. Г. Шевченка.

Відтоді хорова творчість Миколи Леонтовича стала основою для розвитку навиків акапельного співу в студентському хорі. Спадщині цього композитора я надаю особливої уваги, оскільки хори М. Леонтовича дають живе відчуття традиції українського хорового співу.

А нині творчість М. Д. Леонтовича потребує ще глибшого вивчення. Його оригінальні твори треба співати з правдивим текстом. І взагалі дивним є той факт, що в Україні немає хору імені Миколи Леонтовича. Я давно виношую думку створити професійний молодіжний хор, який носив би ім’я цього великого майстра хорової творчості. Якби цьому посприяла держава, можна було б зробити велику справу для української хорової культури.

The post Павло Муравський: Повний запис хорової спадщини М. Д. Леонтовича appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Богдан Пліш, керівник Української республіканської капели NOW

Кредо:
Завдяки капелі Кошиця «Щедрик» став знаменитим на увесь Світ

Сто років тому УНР зіткнулася з тією ж самою проблемою, з якою й зараз Україна, — з російською агресією. Симон Петлюра, очільник УНР свого часу придумав, як вирішити цю проблему на інформаційному фронті — адже Росія робила тоді те, що й нині: наймала та платила гроші журналістам західних газет, аби вони писали про те, що ніякої України не існує, що це вигадка Австрійського генштабу тощо.

Тоді йшла Паризька мирна конференція, встановлювалися кордони країн Європи, тож важливо було якимось чином таки поламати цю пропаганду і розповісти Європі та всьому світові, що є насправді така держава — УНР. І от у січні Петлюра віддав наказ створити Українську хорову капелу, доручив це ледь не за тиждень зробити знаному на всю Європу диригентові Олександру Кошицю. Відомо, що світове турне капели мало грандіозний успіх, але ніхто з артистів додому в Україну повернутися не зміг, бо вже не було куди. Поневіряння артистів капели були страшні — вони нарізно виїжджали з Києва, зима, холод, не було що їсти…

Ужгород був першим містом, де капела Кошиця давала концерт, тоді це була Чехословаччина, до складу якої входило Закарпаття. Вони зупинилися тут в готелі “Коруна”, дістали чудову вечерю та розкішне вино. Почалися репетиції та підготовка до концерту. Цікаво, що місцеві москвофіли донесли в поліцію на хористів капели — їх заарештували, усіх 82 артистів, але все ж таки вдалося зв’язатися із представником УНР у Празі, і хористів, зрештою, відпустили.

Кошиць у мемуарах пізніше згадував про теплу зустріч із місцевими семінаристами, які тоді уболівали про те, аби Закарпаття теж було приєднане до великої України. Після цього були приголомшливі концерти капели. На них приходила, наприклад, королева Бельгії, голови урядів європейських країн, було повно захоплених відгуків у тогочасній пресі. Далі були розкішні концерти для діаспори — Південна та Північна Америки, Австралія, Нова Зеландія… Капела збирала 30-тисячні стадіони! Був і знаменитий Карнегі Хол у Нью Йорку. Коронним номером капели Кошиця був “Щедрик” в аранжуванні Миколи Леонтовича. “Щедрик” настільки полюбився американській публіці, що невдовзі на цю щедрівку написали слова англійською мовою — і так її як “Carol of the bells” заспівав увесь християнський світ.

І от через сто років Україна опиняється в схожих умовах: знову російська агресія, заяви про те, що держави Україна та української культури не існує.

Відтак, цього року серед хорових колективів було проведено конкурс, переможець якого отримував приз: світове турне “Слідами капели Кошиця”. Переможцем став київський камерний хор “Кредо”, його доукомплектовано до тієї кількості хористів, яка була у Кошиця, — і в такому вигляді у травні 2019-го розпочалося це турне.

Українська республіканська капела NOW Кредо під орудою Богдана Пліша. 2019

7 травня на Київському вокзалі відновлену капелу Кошиця урочисто відправили в світове турне — саме в цей день колись їхав у світ демонструвати українську культуру і хор Кошиця.

– “Їдьте по світу, співайте “Щедрика” і хай він стане правдивим птахом миру”, – так нам сказав на київському вокзалі керівник духового оркестру ЗСУ, – каже Богдан Пліш. – Ми так і будемо робити — і на кожному виступі закликаємо тих, хто знає “Щедрика” чи хоча б пару рядків на мелодію, підспівували нам.

Справді, концерт в Ужгороді завершувався “Щедриком” – його співали всім миром в атріумі Закарпатської ОДА і довго аплодували хористам за неймовірні враження. За кілька хвилин після концерту Укрінформ мав змогу поставити диригенту капели кілька питань про ідею турне слідами Кошиця через 100 років і мету такої акції.

ВСЕ ПОЧАЛОСЯ ІЗ СЛІДУ ЛЕОНТОВИЧА В ПОКРОВСЬКУ

Пам’ятник Миколі Леонтовичу у Покровську на Донеччині. 2018

– Пане Богдане, як вдалося виграти конкурс серед 70 колективів з усієї країни?

– Взагалі, турне — це фінальна стадія дуже великої програми, яка почалася більш як рік тому на Донецькій землі у місті Покровську. Почалося усе з того, що, шукаючи якусь ідею, яка би ідентифікувала це місто з українськістю, знайшли слід Леонтовича. Виявилося, що чотири роки у будиночку на залізничній станції у цьому місті жив автор “Щедрика”. Потім вийшли на історію капели Кошиця, і зрозуміли, що саме завдяки цій капелі ”Щедрик” став знаменитим на увесь світ — тоді й почали розкручувати цю тему. Почалося з того, що у Покровську відкрили пам’ятник Леонтовичу, потім влаштували пересувну виставку в Україні з інформацію про подорож Олександра Кошиця, про місце “Щедрика” в цьому турне. Після цього було розіслано запрошення на конкурс 70 хоровим колективам…

– Зокрема й вашому, до речі, ви так і називаєтеся – “Капела Кредо”?

– Ні, ми хоровий колектив, офіційна наша назва — “Камерний хор “Кредо”. Сама назва “капела” передбачає велику кількість артистів. У моєму колективі усього 30 чоловік, тому ми добрали артистів, аби була та кількість, що у капелі Кошиця свого часу, — 82 особи.

Власне, після конкурсу, коли стало зрозуміло, що саме наш колектив переміг, я звернувся до учасників фінального відбору — і запропонував зробити спільний проект, оскільки це місія не для одного колективу, а для усіх. Тому було б добре, аби в капелі були представники усіх регіонів країни. Диригенти відгукнулися. Зараз тут є осередки Харківського камерного хору імені Палкіна, Чернігівського камерного хору імені Бортянського, Галицького камерного хору. Це такі делегації по шість-вісім осіб.

– А із Закарпаття?

– Артистів нема, хіба я можу представити реґіон — я народився у Мукачеві та вчився свого часу у мукачівському хорі під керівництвом Володимира Волонтира.

ВИБИРАЛИ НАЙКРАЩІ УКРАЇНСЬКІ ПІСНІ ТА НАЙУПІЗНАВАНІШІ

– Як добирали програму для своїх виступів у цьому турне?

– Твори з програми добирали, радячись із колегами, а вже потім я формував цілісну картину. Ситуація не з легких, мушу сказати, бо в Європі та світі треба показати найкраще, що є в українській пісні.

– І ці речі мають бути впізнаваними, чи не так?

– Так. Ми зібрали багато творів, а потім почали відсіювати і робити цільну програму. Основа — фольклорна, вона базується на двох колах. Є календарне коло: веснянки, купальські, обжинки, колядки. Але паралельно ми бачимо історію, що починається із пісні “Ой як же було із прежди віка” – тут мова про творення світу, і в цьому творенні світу беруть участь українці — у нас виходять маленькі діточки, яким святі волхви дарують сопілку — як поетичний дар, жито — як дар хліборобам та пташку — щедрика, як символ української душі, що так у цій пісні-щедрівці проявила себе світові. Ці діти далі рухаються колом — по життю, стають парубком та дівчиною, потім молодими, потім чоловіки йдуть на війну, повертається тільки один…

– Треба сказати, що це кульмінація концерту: на очі сльози навертаються…

– Ну, бо це суголосно сучасним українським подіям, коли не повертаються додому воїни…

ВИСТУПАТИМЕМО З ТРАВНЯ ПО ГРУДЕНЬ

– На який час розраховане ваше турне?

– На період між травнем та груднем 2019-го року. Цілком може і розтягнутися в часі.

– Розкажіть детальніше, де ви виступатимете. Це було принципово – відтворити ту послідовність, у якій колись відвідав різні міста Олександр Кошиць із капелою?

– Для нас було принциповим виступати в тих містах у той же час. Але не всюди це вдалося організувати. От в Ужгороді був перший концерт, послідовність збереглася, але нема точної дати, коли саме тут виступала капела Кошиця. А от у Празі вдалося відтворити концерт день у день — 11 травня 1919 року виступала капела Кошиця, 11 травня 2019 – ми. Єдине, що приміщення різні, але наш зал – за 150 метрів від Народного театру, де свого часу виступав Кошиць. Це збіг і в часі, і в географії.

ТУРНЕ СУПРОВОДЖУВАТИМУТЬ ЕКОНОМІЧНІ ФОРУМИ

– Це своєрідне повторення шляху великих. Чи є відчуття, що ви зараз робите велику справу?

– Є відчуття, що те, що було сто років тому — грандіозна подія в українській культурі! В Україні не було жодного культурного проекту на той час, який би виходив за ефектом і результатом на той рівень, якого вдалося досягнути капелі Кошиця! Тому це безумовно було грандіозно! У нас немає амбіцій це повторити, бо нині таке неможливо зробити в силу об’єктивних причин. Світ за сто років надто змінився, зараз лише телеіндустрія робить такі речі, які неможливо повторити хоровому колективу. Але наша місія інша. Ми все одно несемо українську пісню, робимо це з метою привернути увагу до її краси, і також — до наших сучасних проблем країни, і для того, аби, зрештою, віддати шану Олександру Кошицю. Ну, і в програмі є економічний блок, про який не можна не згадати: весь цей тур будуть супроводжувати економічні форуми — це зустрічі представників бізнесових кіл. Наш проект має таку назву “Від культурної дипломатії до економічної незалежності”. Тому ми очікуємо, що внаслідок цієї роботи в Україну в конкретні галузі прийдуть інвестиції, зокрема й у місто Покровськ.

– Ваша місія — культурна дипломатія, що ви хочете цим досягнути?

– Я вам як відповідь наведу цитату з преси з приводу виступу капели Кошиця. Багато там хороших слів про їхні концерти, але є один вислів, який мені запам’ятався окремо. “Якщо до цього ми не мали уяви про українців, ми знали, що це — частина Російської імперії, то тільки співставивши виступи українців із російськими колективами, ми бачимо, що це абсолютно самостійна нація зі своїм культурним історичним корінням”. Разом із тим, згадувалося у цих рецензіях, капела Кошиця представила українську культуру на такому рівні, що її ставили на перші щаблі серед європейських культур!

Ми, звісно, не очікуємо схожих відгуків, ми намагаємося просто добре робити свою роботу. Несемо українську пісню у світ із гордо піднятою головою. Ну, й сподіваємося на повні зали.

P.S. Концерти відтвореної Української республіканської капели NOW Кредо триватимуть із травня по грудень 2019-го, можливо, турне буде продовжено і наступного року. Заплановані виступи колективу в Чехії, Австрії, Бельгії, Великій Британії, Іспанії, Німеччині, Португалії, Франції, Канаді, США.

Тетяна Когутич (Ужгород)
УКРІНФОРМ
14.05.2019

The post Світова подорож Української республіканської капели через 100 років appeared first on Хорова школа Павла Муравського.