♪ Пам’ять Категорія: * Хорова школа Павла Муравського

Пам’ять про маестро Муравського живе в серцях…

Олександер Шокало — Tue, 07 Oct 2025 17:32:13 +0000

Пам’ять про маестро Муравського
живе в серцях…

Вітальня П. І. Муравського в Будинку культури села Дмитрашківка

6 жовтня 2025 в селі Дмитрашківка на Вінниччині відбулося хорове свято, присвячене Дню пам’яті великого Українського дириґента й педагога, Героя України – Павла Івановича Муравського.

Саме тут, на благословенній Дмитрашківській землі, він народився, тут починав свій шлях до вершин мистецтва, які згодом підкорив своїм талантом, любов’ю до Української пісні та невтомною працею.

Вшанувати пам’ять Маестро зібралися поціновувачі хорового мистецтва – місцеві жителі й гості.

Пам’ятне свято відкриває староста села Дмитрашківка Ірина Науменко

Особливою окрасою заходу став виступ Народної хорової капели «Діброва» імені Павла Муравського з Піщанки. Хоровий колектив підготував програму з Українських народних пісень, які свого часу виконував сам Павло Муравський та його учні.

Учасників пам’ятного свята вітають
начальник відділу освіти, культури, молоді й спорту Піщанської селищної ради Ольга Жук
та художній керівник Народної хороваї капели «Діброва» імені Павла Муравського Федір Ущаповський

Кожна пісня звучала як жива нитка зв’язку між поколіннями, між минулим і сьогоденням, як вдячність людині, яка присвятила своє життя збереженню й розвитку Української хорової традиції.

Цей день став нагадуванням про силу музики, про силу особистості, яка змінює світ довкола, символом вдячності людині, яка присвятила життя служінню Українській пісні, хоровому мистецтву та духовному вихованню нації.

Оксана Володимирівна Войтко, вчителька Дмитрашківської СШ,
директор Меморіальної садиби-музею Павла Івановича Муравського,
зі своїми учнями у вітальні П. І. Муравського в Будинку культури села Дмитрашківка

Пам’ять про Маестро житиме в серцях усіх, хто цінує силу Української пісні та її творців, плеканців і виконавців.

Після пам’ятного свята в сільському будинку культури учні Дмитрашківської СШ відвідали Меморіальну садибу-музей Павла Івановича Муравського.

Публікацію підготували:

Ірина Науменко, староста села Дмитрашківка

Оксана Войтко, директор Меморіальної садиби-музею Павла Івановича Муравського

The post Пам’ять про маестро Муравського живе в серцях… appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

111-ліття Павла Муравського – корифея Українського хорового мистецтва

Олександер Шокало — Tue, 29 Jul 2025 18:55:58 +0000

Ольга Григорівна Бенч,
кандидат мистецтвознавства, професор,
народна артистка України,
дослідниця життя й творчості та мистецької спадщини П. І. Муравського

ХОРОВА ШКОЛА ПАВЛА МУРАВСЬКОГО

111-ліття корифея
Українського хорового мистецтва

Геніальний хоровий дириґент і педагог Павло Іванович Муравський (1914-2014) увійшов в історію хорового мистецтва передусім завдяки тому, що створив власну хорову школу, ім’я якій «Хорова школа Муравського», створив власну концепцію інтерпретації як класичних, так і фольклорних зразків в академічному хоровому мистецтві, виховав кілька поколінь хормейстерів і співаків.

Павло Муравський – це патріарх українського хорового мистецтва ХХ-ХХІ століть, «український музичний Конфуцій», так його називають студенти і шанувальники таланту. Основоположну світоглядну вимогу до хорового співу й життя митець сформулював так: «Чистота співу – Чистота життя».

Зі століття свого життя 80 років Маестро віддав діяльності на ниві української хорової культури – витворив свій виконавський стиль і потужну хорову школу, на базі якої розгорнули мистецьку діяльність більш як тисяча його учнів-послідовників. Павло Муравський як художній керівник хорових капел «Трембіта» (1948-1964) і «Думка» (1964-1969), хору імені Платона Майбороди (1985-1986), студентського хору Київської консерваторії (нині Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського (1965-2014)) диригував чистим серцем й чутливою душею, навчав мудрості співу на основі власної хорової методи – нетемперованого співу а капела.

ТЕРМІНОЛОГІЯ І ТЕХНОЛОГІЯ ПАВЛА МУРАВСЬКОГО

Для реалізації концепції вокального звуку або техніки кантиленного співу Павло Муравський застосовував свої пояснення або корегував значну частину типових для хорознавства термінів, які використовуються для означення конкретного виконавського явища чи якогось певного прийому.

Значну частку його творчого досвіду акумульовано в таких авторських або авторизованих термінах; вони являють спосіб мислення дириґента у вербальних тлумаченнях результатів його духовно-мистецької практики. Водночас вони виявляють глибинні архетипи української мовної культури, що не тільки служили Майстру впливовим інструментом у поясненні характеру виконання, а й привносили в академічну професійну практику живе відчуття глибинних джерел, національних витоків будь-якого твору і стилю. А особливо ця авторизація термінології відтворювала етос української традиційної співочої культури.

Закономірно, що в процесі розвитку професійного виконавства західного типу значна частка термінології буда запозичена з інших мов, зокрема, – ансамбль, стрій, розспівка, обробка, тощо. Деякі з цих термінів створюють поняттєву двозначність. Така ситуація виникла через те, що українське хорознавство як наука склалося на базі практичного досвіду російських хорових диригентів – П. Чеснокова, В. Краснощокова, Г. Соколова. З них тільки підручник К. Пігрова «Керування хором» було опубліковано в Києві у 1962 році в перекладі з російської мови за загальною редакцією визначного українського дириґента О. Міньківського. Тому в періоди розквіту обдарування П. Муравського та його мистецької зрілості загальне калькування термінології було цілком звичним явищем і не викликало істотного, концепційно обґрунтованого спротиву внаслідок тогочасних культурно-ідеологічних обставин.

У процесі спостереження за практичними заняттями хорового класу визначного дириґента було виявлено низку нових понять, якими він позначав конкретні виконавські реалії чи засоби виразності. Показовим є вже згадуваний вище факт, що П. Муравський поза живим звучанням, тобто поза репетиційною роботою, ніколи не пояснював сутності своїх висловлювань. Вони виникали лише на практичних заняттях як реакція на результат співу хору або як прагнення зреалізувати з хором те надзавдання, яке він формулював для конкретної репетиції. Крім цього, у процесі роботи над репертуаром П. Муравський дуже рідко користувався загальновживаною хорознавчою термінологією. Деякі поняття він зовсім не застосовував до хорового співу, натомість запровадив свої, які вже згадувалися у зв’язку з попередньо аналізованими проблемами: вокально-мистецька інтонація, ритмічна та інтонаційна інерція, лад у співі, співочі конуси, замикання звуку, розмовний звук та ін.

Так, наприклад, поняття, яке до сьогодні найчастіше вживають дириґенти-практики, – стрій хору – сприймається двозначно внаслідок контекстів його вживання у розмовних ситуаціях. Виходячи зі смислових особливостей української мови й мислення, стрій – це вбрання хору («Дівчата вбрані у чудові строї») або ряд, шерега («Тоді, дівчино, заплачеш, як мене в строю побачиш»). Найадекватніше цьому поняттю відповідає українське – лад. Цей термін є органічним. І саме його вживав П. Муравський у процесі репетиційної роботи. Таке принципове заміщення митець пояснював своїм розумінням бажаного результату живого звучання, що співати треба так, щоб був лад у всьому, і жити треба так само.

Павло Іванович чітко розмежовував поняття хоровий клас і дириґентська техніка. Він розглядав хоровий клас як лабораторію для плекання високих взірців співу. Цей взірець студенти мають перейняти, щоб потім використовувати його у своїй практиці як осягнуту від свого наставника модель звукового ідеалу – закономірно, різну в різних жанрах, образно-тематичних чи драматургічних варіантах. Отже, Маестро наполягав на принципі функціонування хорової школи як живої традиції, властивої фольклорній культурі.

Павло Іванович вважав, що всі фахові знання, які засвоює студент у процесі навчання, повинні випливати зі специфіки практичної роботи в хоровому класі. На практичних заняттях у його хоровому класі студенти отримували безпосереднє знання про найважливіші компоненти хорової звучності – інтонацію, тембр, динаміку, агогіку, темпоритм, про розвиток образної драматургії твору та інші у безпосередньому зв’язку з національною лексично-понятійною базою.

Павло Муравський був переконаний, що дириґентська технологія, яку студенти опановують у вищих музично-навчальних закладах, необхідна для досконалого концертного виконання твору, для повнозначного розкриття художнього образу. Але цьому повинна передувати наполеглива й тривала робота з опанування хорової технології з метою піднесення творчої інтерпретації до відповідності високим мистецьким вимогам. Тому на репетиціях техніка дириґування в сенсі механічного відтворення графічних моделей, хоч би з яких досконалих підручників вона була запозичена чи від якого наставника була скопійована, може не тільки не допомагати хоровому співу, але й шкодити йому.

Такий парадокс виникає при надто пильному стеженні хористів за дириґентськими жестами вчителя. Водночас завжди, в ауфтактах, у кінці окремих нот звук «стягується» й створюються звукові конуси, від яких музична фраза скорочується і втрачається кантилена. І тому закінчення фраз і окремих нот має здійснюватися не за рукою керівника, а за закономірностями звучанням музики.

Тому на репетиціях треба менше вдаватися до «тактування», а більше – намагаючись відчути його об’ємність і наповненість у кожен конкретний момент і в перспективі розгортання – «тягнути» звук. І цю звукову нитку дириґент повинен відчувати у власних руках.

Відтак протистояння Майстра з академічною системою було очевидне. Адже, як правило, технологія дириґування в класі зводиться до систематизації технічних прийомів. Робота з техніки диригування – це різноманітні графічні зображення рук дириґентів, положення ніг і тулуба. Вони детально описують, як дати ауфтакт, як показати форте, піано, крещендо, димінуендо, як тримати паличку і як дириґувати без неї.

Чи можливо в дириґуванні розробити методику, аналогічну до методики навчання гри на фортепіано, скрипці або співу? Багато дириґентів, у тому числі й П. Муравський, вважають, що це не тільки неможливо, але й шкідливо: на¬ше мистецтво, хоч і належить до міксових індивідуально-колективних форм, більшою мірою обумовлене специфічними ознаками, ніж будь-яке інше виконавство. А тому закономірним є обстоювання думки про те, що професійні навики хорових дириґентів істотно відмінні від інструменталістів.

Ця різниця полягає в тому, що дириґенти хорів повинні володіти вокальною інтонацією і вміти створювати в хоровому звучанні єдиний хоровий академічний тембр. Між дириґентами хору і оркестру спільною є лише схематична основа техніки дириґування і загальні теоретичні знання. П. Муравський був також переконаний, що динаміку музичного руху неможливо передати за допомогою статичних схем, які фіксують якийсь один момент із цілісного процесу руху музики. Поза результатом звучання, тобто живим процесом, технологія перетворюється в суму статичних моментів.

Мануальна техніка й її правильний розвиток повністю залежать від практичної основи живого спілкування з хором. Техніка має розвиватися на живому звучанні творів різного характеру й стилю, коли учень відчуває нерозривну єдність між своїм виконавським наміром, технічними прийомами й результатом, тобто вловлює застосування того чи іншого прийому.

Немає необхідності витрачати час на вивчення тих речей, які є природними для здібної людини – наприклад, рухи рук. Для обдарованих учнів мануальна техніка не є важкою, вони легко засвоюють її за короткий період. Відірвані від звучання вправи, які виведені академічною методикою на рівень «автоматичного» відтворення – «чіткі схеми», «удар рукою», «відбиття» стають наслідком механістичного мислення.

Тому виникає і ґрадуювання якості фахових навиків серед хорових дириґентів. Маестро поділяв їх на три групи: дириґенти, які розмовляють, дириґенти, які махають, і дириґенти, які дириґують. «Дириґенти-розмовники дуже гарно і довго пояснюють, як потрібно співати, але хор від цього не зазвучить. Дириґенти-«махальники» дуже темпераментно, енергійно розмахують руками, але хор теж не звучить. І лише справжні дириґенти, які працюють над хоровою технологією досягають професійного результату. Ці диригенти вміють поєднувати працю над технологією з працею над художніми образами.

Обидві ці сфери пов’язані так, що мистецький рівень твору визначається технологічною сферою, яка у хоровому співі є найскладнішою і найвідповідальнішою».

У розумінні Маестро, особливим, специфічним обдаруванням дириґента є відчуття ауфтакту, відсутність якого як природної мистецької риси, фактично, неможливо компенсувати. Якщо такі недоліки, як вади слуху чи відчуття ритму успішно долалися в результаті систематичності необхідних занять, то робота над випрацюванням відчуття ауфтакту для педагога обертається марною втратою дорогоцінного часу.

Цим, властиво, і пояснювалася відмова Павла Івановича вести предмет «техніка дириґування», яку останніми роками запровадили як спеціальність, занедбуючи тим самим основу виховання диригента – хоровий клас. Він переконував своїх колег, що краще навчати майбутнього дириґента у хоровому класі майстерності співу, ніж витрачати час на техніку дириґування для випадкового студента.

Показник, який якнайкраще виявляє рівень обдарування й таланту, – це безпосередня репетиційна робота, манера вивчення твору з колективом, адже техніка дириґування під фортепіано (навіть з двома концертмейстерами) і техніка за пультом з хором істотно відрізняються: «Наприклад, за фортепіано, на динаміці форте студент дириґує сильним і великим жестом, а з хором розучувати твір потрібно тільки на малій динаміці й м’яким лаконічним жестом. Під фортепіано студент чітко дириґує написаний розмір, а з хором успішно дириґуватиме тоді, коли рука протягує вокальний звук. Дириґент, тактуючи схеми перед хором, не тільки не допомагає у звучанні хо¬ру, а навіть шкодить. Під фортепіано сильні й слабкі долі тактів звучать, не змінюючи загального характеру, а в звучанні хору слабкі долі послаблюють рівність звуку. А це шкідливо впливає на мистецьке виконання. Дириґент, який про це знає, може запобігти такій проблемі. Він повинен не просто тактувати слабкі долі, а протягувати їх дуже «скупим» жестом, тоді всі ноти звучатимуть повноцінно і професійно. Дириґувати на репетиціях найкраще лаконічним жестом, менше тактувати, а більше протягувати звук. Техніка дириґування потрібна вже для концерту. А щоб хор мав усі необхідні мистецькі переваги на сцені, мусить бути дуже детально проведена «чорнова робота». При такій роботі потрібно менше працювати руками, а більше слухати звучання хору».

Натомість у сучасних музичних закладах України поширюється незрозуміла практика – оцінювати успіхи студентів дириґентсько-хорового факультету лише за технікою дириґування. Якщо цього становища не виправити, то студенти надалі ставитимуться до хору як до чогось другорядного, додаткового. Маестро зазначав, що чудовими дириґентами ставали насамперед музиканти-вихованці прекрасного хору чи симфонічного оркестру і які спеціально не займалися технікою дириґування.

Велике значення для роботи з хором має темп, у якому дириґент проводить репетицію. Зазвичай, цей аспект випускається з уваги під час уроків зі студентами у класі дириґування «під рояль». Павло Муравський у цьому зв’язку наголошував, що найкращий спосіб проведення хорової репетиції – це середній темп, в окремих моментах – з прискоренням або сповільненням.

Павло Муравський, ставши перед хором, налаштовував себе на абсолют: він творив за принципом «велике в малому», фокусуючи всі хорові голоси в одну чисту звукову точку, від чого посилювалася чистота і краса співу. Тому звуковий ідеал виявлявся не завдяки абстрактній любові до співу, а конкретній любові до одного конкретного хорового звуку. Більше того, у поясненнях Павла Муравського чітко виявлялися філософсько-естетичні критерії з тим особливим розумінням природи звучання, адже людські голоси, вібруючи у цій чистій звуковій точці, налаштовуються на всеєдину гармонію, а від цього в людську душу прибувала радість і лад. Така організованість у співі є виявом не зовнішньої згуртованості людей, а їхньої внутрішньої налаштованості на гармонію, їхньої світоглядної зорієнтованості на ідеальне.

Тому хор у нашій культурі є модулем суспільної самоорганізації, в якому діють внутрішні ладуючі, культуроорганізовуючі чинники. А налаштувати цей людський музичний організм на цілісне звучання може тільки дириґент із надзвичайно розвиненим музичним чуттям.

Важливе місце Маестро відводив і вибору репертуару. Завдяки праці в цій царині він прокладав шлях до осягнення й збереження тих віковічних цінностей, які допоможуть зберегти національну звичаєву традицію через чистоту хорового співу на противагу засиллю поверхової звукової стихії.

Така концентрація не тільки не обмежувала художній світогляд його хористів, а й сприяла глибшому осмисленню специфіки різних стильових пластів. У результаті осмисленого перейняття досвіду диригентів-практиків вихованці цілком були здатні для, принаймні, утримання мистецтва на високому професійному рівні.

Особливе ставлення Павло Іванович виявляв і до самої професії дириґента. Її він трактував виключно з позиції покликання, протиставляючи пасіонарність діяльності керівника хорового колективу обмеженню кваліфікації лише оволодінням основами мануальної техніки й теоретичними знаннями. Одна з основних тез П. Муравського: дириґентом хору можна стати тільки в процесі ретельного «живого» навчання: це вимагає постійного вслуховування в природу осмисленого й емоційно наповненого хорового звучання усіх учасників колективу. Таким твердженням він інтуїтивно закладав у свідомість вихованців основоположні принципи хороспіву як сакрального дійства, що єднає не тільки його безпосередніх учасників, а й випроміненням творчої енергії захоплює увагу і світовідчуття його реципієнтів.

У такому ж пасіонарному ключі, із усвідомленням коду звичаєвої традиції та його проявів у кожній народній пісні, трактували фольклорну спадщину більшість з видатних українських композиторів і диригентів минулого і сучасності. Водночас, осягаючи цілісність цієї традиції на різних історичних етапах розвитку нації, доцільно наголосити, що вона функціонує за принципом самовідновлюваних систем. Цей принцип сповна унаочнює творча діяльність П. Муравського як одного з органічних представників споконвічної хорової культури і мистецтва, що розгорталася від сприйняття музичного фольклору в його природному середовищі, його вивчення і впровадження типових моделей в різних типах хорових колективів, через осягнення різноманітних інтерпретацій в композиторській творчості різних історико-стильових вимірів ХІХ – ХХ століть – до виховання нових свідомих і глибоких носіїв цієї традиції у системі професійного навчання. І вже на них покладалося завдання активної підтримки української співочої традиції на нових циклах її буття.

29.07.2025

The post 111-ліття Павла Муравського – корифея Українського хорового мистецтва appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

10-і роковини пам’яті хорового ґенія Павла Муравського

Олександер Шокало — Sun, 06 Oct 2024 11:11:14 +0000

Пам’ять про великого Маестро і Вчителя

Павло Іванович Муравський (Моравський; 30.07.1914 – 06.10.2014) – великий український хоровий дириґент, педагог, народний артист УРСР (1960), професор (1976), лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1979), Премії ім. В. Вернадського (2001), кавалер Ордену «За заслуги» ІІІ (1994), ІІ (1999), І (2004) ступенів, почесний академік Національної академії мистецтв України (2004), Герой України (2009).

П. І. Муравський – один з основоположників сучасної Української хорової школи. Маестро ствердив принципові засади акапельного академічного співу Київської хорової школи, заснованої в українській музичній культурі великим Олександром Кошицем, і явив власний феномен – Хорову школу Муравського. Суттю Хорової школи Муравського є досягнення вершинної чистоти звучання українського акапельного співу в природному ладовому інтонуванні. Свою унікальну мистецько-педагогічну методику хорового співу, явлену через власний хормейстерський досвід і практичну філософію хорознавства, великий дириґент і педагог розкрив у книжках: «Чистота співу – чистота життя» (2012) та «Моя хорова школа» (2014, 2917).

П. І. Муравський виховав у студентському хорі понад 1000 хормейстерів. Студентський. хор під керівництвом маестро П. Муравського записав у фонд Українського радіо та на платівки фірми «Мелодія» понад 150 хорових творів, серед яких «Шедеври української хорової музики» (Г. Сковорода, М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель) (1972); «М. Леонтович. До 100-річчя з дня народження» (комплект із трьох платівок) (1978); «А. Кос-Анатольський. Вибрані хорові твори» (1980–1981); симфонії, кантати, ораторії («Персефона» І. Стравінського, «Іоанн Дамаскін» С. Танєєва, «Меса» Ф. Шуберта, «Реквієм» Дж. Верді). Загалом П. Муравський виконав і записав з капелами «Трембіта», «Думка», хорами Українського радіо й Київської державної консерваторії у фонд Українського радіо, на платівки, касети й компакт-диски понад 1000 хорових творів українських і зарубіжних композиторів, зокрема С. Людкевича, П. Чайковського, Л. Бетховена, А. Моцарта, Г. Малера, А. Скрябіна й ін.

Поцінування праці й ушанування пам’яті хорового ґенія

21 листопада 2009 року в рідному селі П. І. Муравського – Дмитрашківка Піщанського району Вінницької області земляки збудували й урочисто відкрили Меморіальну садибу-музей Павла Івановича Муравського – великого хорового диригента й педагога ХХ–ХХІ століть

Мистецька громадськість Піщанського району запропонувала, а районна рада підтримала створення Меморіальної садиби-музею великого земляка на місці його старої рідної хати в селі Дмитрашківка. Будували та облаштовували садибу-музей усенародною толокою, а на відкриття запросили П. І. Муравського.

Це один з небагатьох прикладів в Україні, коли ще за життя великого митця самі земляки гідно поцінували й заслужено вшанували його самовіддану мистецьку працю.

Від 2010 в селі Дмитрашківка проводиться Міжнародний хоровий конкурс імені Павла Муравського, від 2012 в смт Піщанка – Обласний фестиваль-конкурс хорового мистецтва його імені, а від 2014 в Київі – загальноукраїнське Хорове свято «Школа Павла Муравського».

Великий Маестро і Вчитель Павло Іванович Муравський зустрів свій 100-літній ювілей, а його дух відійшов у безвічність 6 жовтня 2014 року. Прах поховано в Київі на Байковому кладовищі (дільниця № 33).

У 2015 учні П. І. Муравського організували Благодійний фонд «Хорова школа Павла Муравського». У 2016 іменем П. І. Муравського названо Піщанську музичну школу та Народну хорову капелу «Діброва». У 2017 при БФ «Хорова школа Павла Муравського» організовано Камерний хор «Moravskі».

Виступ Камерного хору «Moravskі» на П’ятому Хоровому святі «Школа Павла Муравського». Київ, 2018.

7–8 жовтня 2019 р. в Національній музичній академії України імені П. І. Чайковського відбулася Всеукраїнська науково-практична конференція «Хорова школа Павла Муравського в контексті української музичної культури», приурочена 105-літтю заснування Київської консерваторії (НМАУ ім. П. І. Чайковського) та 105-літтю народження й 5-м роковинам пам’яті великого українського хорового дириґента й педагога Павла Івановича Муравського. Співорганізатори Конференції: Благодійний фонд «Хорова школа Павла Муравського» та Національна музична академія України імені П. І. Чайковського. На Конференції знані музикознавці представили Київську, Львівську, Одеську, Харківську й Закарпатську хорові школи.

За програмою Конференції також відбулося Шосте Хорове свято «Школа Павла Муравського». В основі концертної програми: вибрана Хорова Шевченкіана зі Всеукраїнського мистецького проекту «Україна співає «Кобзаря» – озвучення укладеного П. І. Муравським Зібрання хорових творів у семи томах «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». У святковому концерті виступили хорові колективи України під керівництвом учнів і послідовників П. І. Муравського.

Маестро Павло Муравський постає серед подвижників хорового мистецтва як світла, цілісна особистість – взірець високого професіоналізму, честі й гідності. В ньому гармонійно поєдналися високе натхнення й глибока мудрість, щирість і делікатність, добродійність і гумор, скромність і невибагливість у побуті, а також вимогливість і безкомпромісність у відстоюванні професіоналізму в музиці та ідеалів рідної культури. Він лишився непохитним у своїх внутрішніх переконаннях: «Україна тільки тоді розбагатіє матеріально, коли ми всі розбагатіємо морально й культурно»; «Коли мова й пісня стануть українською цілістю, тоді й Українці стануть культурною цілістю, й Україна буде цілісна, сильна»; «Хоровий спів сприяє розвиткові національної самосвідомості й загальної культури суспільства та об’єднує людей у народ. Спів активізує все єство людське. Спів дає відчуття волі!».

Олександер Шокало, культурософ,
голова Наглядової ради
Благодійного фонду «Хорова школа Павла Муравського»

The post 10-і роковини пам’яті хорового ґенія Павла Муравського appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

110-ліття від народження й 10-і роковини пам’яті Павла Муравського: «Спів дає відчуття волі!»

Олександер Шокало — Mon, 22 Jul 2024 17:50:31 +0000

Павло Муравський: «Спів дає відчуття волі!»

110-ліття від народження й 10-і роковини пам’яті

П. І. Муравський. Київ. 1999.

Павло Іванович Муравський (Моравський) – великий український хоровий дириґент, педагог, народний артист УРСР (1960), професор (1976), лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1979), Премії ім. В. Вернадського (2001), кавалер Ордену «За заслуги» ІІІ (1994), ІІ (1999), І (2004) ступенів, почесний академік Національної академії мистецтв України (2004), Герой України (2009).

Родовід. Освіта. Життєвий шлях

Павло Моравський народився 30 липня 1914 року в селі Дмитрашківка Ольгопільського повіту Кам’янець-Подільської губернії, тепер – Тульчинського району Вінницької області.

Батько, Іван Павлович Моравський 1887 р. народження, загинув у 1915 р. на Першій світовій війні в боях з австрійцями й похований у братській могилі біля Дубно.

Мати, Дарія Юхимівна Моравська (у дівоцтві Могилевська) 1888 р. народження, до 1965 р. жила в Дмитрашківці, а потім у сина в Київі, де й померла 1981 р.

У Павла був брат Дмитро, старший на чотири роки. Працював в Одесі на каменоломнях, підірвав здоров’я й 1937 помер.

У 1922–1929 Павло навчався у Дмитрашківській семирічній школі; співав у сільському хорі й навчався грі на скрипці під керівництвом свого двоюрідного брата Степана Білянського, випускника Тульчинського педагогічного технікуму, учня М. Леонтовича.

Після закінчення Дмитрашківської семирічки Павло працював у колгоспі. Та за допомогою дядька по матері Сергія Юхимовича Могилевського й двоюрідного брата Степана Андрійовича Білянського поїхав до Київа і вступив у Київську музпрофшколу, яку згодом реорганізували в музтехнікум. Під час видачі Павлові паспорта, помилково поміняли літеру в прізвищі: «Справжнє моє прізвище – Моравський, саме так пишеться уся моя рідня. Помилка в правильному запису мого прізвища була допущена, коли я отримував паспорт. Тому я єдиний у великому роду Моравських, кого називають Муравський».

У 1930–1934 Павло Муравський навчався в Київському музичному технікумі, після закінчення якого працював у 1934–1936 вчителем музики в середній школі, музвихователем, художнім керівником дитячих хорів у м. Чорнобиль.

У 1936–1941 П. Муравський навчався на дириґентсько-хоровому факультеті Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського по класу дириґування Г. Таранова й по хоровому класу Г. Верьовки. У1938–1840 працював дириґентом самодіяльного хору заводу «Арсенал», у 1940–1941 – дириґентом молодіжного вокального ансамблю Українського радіо, в 1941 – дириґентом Державної заслуженої академічної хорової капели «Думка».

У 1941–1942 П. Муравський – курсант Військово-морського училища протиповітряної оборони (Ленінград, Енгельс) і художній керівник хору училища. У 1942–1943 лейтенант П. Муравський командував зенітним взводом Північної Тихоокеанської флотилії та керував полковим хором флотилії. У 1943–1946 старший лейтенант П. Муравський – художній керівник і головний дириґент організованого ним Червонофлотського ансамблю пісні й танцю Північної Тихоокеанської флотилії. У 1946 старшого лейтенанта П. Муравського перевели на Чорноморський флот, демобілізували.

У 1946–1948 П. Муравський – дириґент Державної заслуженої академічної хорової капели «Думка» та педагог з техніки дириґування й оперного класу Київського державного музичного училища при Київській державній консерваторії імені П. І. Чайковського.

Павло Муравський. Львів. 1948.

У 1948–1964 – художній керівник і головний дириґент Львівської обласної хорової капели «Трембіта» (з 1951 – Державна заслужена академічна хорова капела України «Трембіта»), викладач кафедри хорового дириґування Львівської державної консерваторії імені М. В. Лисенка (1948–1955). У капелі «Трембіта» маестро Муравський уперше запровадив методику акапельного співу, під його керівництвом обласна хорова капела «Трембіта» за п’ять років стала Державною заслуженою академічною хоровою капелою України та найкращим хором в Україні. У 1964–1969 – художній керівник та головний дириґент Державної заслуженої академічної хорової капели України «Думка». У 1965–1969 – за сумісництвом художній керівник навчального хору студентів дириґентсько-хорового факультету та старший викладач кафедри хорового дириґування Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського.

П. І. Муравський у хоровому класі НМАУ ім. П. І. Чайковського. Київ. 2009.

У 1969–2005 П. Муравський – доцент, професор (з 1976) кафедри хорового дириґування Київської державної консерваторії (з 1995 – Національна музична академія України) імені П. І. Чайковського, художній керівник та головний дириґент студентського хору. У 1985–1986 – за сумісництвом художній керівник і головний дириґент Хору Українського радіо (тепер – Академічний хор імені П. Майбороди Національної радіокомпанії України), з яким здійснив сотні фондових записів, провів десятки радіоефірів і концертних виступів. У 2005–2014 професор П. І. Муравський працював у Національній музичній академії України імені П. І. Чайковського на посаді консультанта.

П. І. Муравський удома. Київ. 2006.

Мистецька й педагогічна праця

П. І. Муравський – один з основоположників сучасної Української хорової школи. Маестро ствердив принципові засади акапельного академічного співу Київської хорової школи, заснованої в Українській музичній культурі великим Олександром Кошицем, і явив власний феномен – Хорову школу Павла Муравського.

Суть Хорової школи Павла Муравського – досягнення вершинної чистоти звучання Українського акапельного хорового співу в природному ладовому інтонуванні. Павло Муравський як музикант-мудрець, мислитель хорового мистецтва відкрив первинність життєродної, світородної енергії звуку й сформулював світоглядну основу музики: «Спочатку була нота». Звідси й основоположний принципи його хорової методики: «Виявляти любов до кожної чисто заспіваної ноти». А з любові до ноти народжується внутрішній лад співу й життя: «Чистота співу – чистота життя». На цій світоглядній основі Павло Муравський сформулював потужну суспільну місію Українського хорового співу: «Традиційний Український хоровий спів на основі природного ладу сприяє наведенню ладу в суспільстві»; «Спів дає відчуття Волі!».

Свою унікальну мистецько-педагогічну методику Українського акапельного хорового співу в природному ладовому інтонуванні, явлену через власний хормейстерський досвід і практичну філософію хорознавства, великий дириґент і педагог розкрив у книжках: «Чистота співу – чистота життя» (2012) та «Моя хорова школа» (2014, 2917).

Ці мистецько-педагогічні праці П. І. Муравського стали раритетами, та їх можна читати тут:

«Чистота співу – чистота життя» (2012)

«Моя хорова школа» (2014, 2017)

П. І. Муравський удома. Київ. 21 травня 2014.

Хорова Шевченкіана

Особливе місце в творчості П. І. Муравського належить Хоровій Шевченкіані: заповітний задум маестро – записати з українським взірцевим академічним хором усю Хорову Шевченкіану під символічною назвою Пісенний «Кобзар».

З проголошенням незалежності України Павло Іванович понадіявся, що після ліквідації тоталітаризму відкриють дорогу виконавцям високого класу й справжньому мистецтву. З 1991 року почав добиватися створення Молодіжного академічного професійного хору імені М. Д. Леонтовича (числом 45–50 осіб): «Молодіжний хор мав стати зразковим для інших професійних і самодіяльних хорових колективів в Україні. Адже Український народ – один з небагатьох у світі має великі музичні здібності й рідкісного багатства співочий матеріал. Необхідно тільки значно покращити професіоналізм керівників хорових колективів та досягти високої майстерності хорів. Зразковий молодіжний хор як високопрофесійний колектив матиме можливість значно збагатити репертуар і виконуватиме твори трьома групами: жіночою, чоловічою й мішаним складом. Такий хор зміг би здійснити на високому рівні фонозапис усієї Української хорової класики, що в радянські часи зробити було неможливо. Мою ідею підтримали відомі музичні діячі, творчі спілки, народні депутати. Згодом ідея Молодіжного академічного професійного хору імені М. Д. Леонтовича набула формулювання – Показовий академічний хор при Президентові України. Однак на всі листи-звернення були однакові відповіді всіх чиновників з адміністрацій усіх президентів. І всі відповіді зводились до однієї відмови: «через складну економічну ситуацію в державі й значне скорочення бюджетного фінансування галузі культури створення й забезпечення діяльності нового мистецького колективу неможливе». Але зовсім не береться до уваги той кричущий факт, що в Україні десятки зовсім посередніх колективів зі статусом державних і національних перебувають на державному утриманні. А це кримінальні злочини, коли величезні хорові колективи використовують величезні бюджетні кошти й видають для суспільного вжитку браковану мистецьку продукцію. Мене дуже дивувало, що на верхах розкрадають мільйони, а на хор не знаходять якихось тисяч…».

Та Павло Муравський, керуючись своїм ідеальним прагненням підвищити рівень хорового мистецтва й загальний культурний рівень свого народу, звертається зі своєю ідеєю до кожного нового міністра культури, до кожного нового президента України. Марність тих ідеальних домагань полягає в тому, що влада в Україні й не думає про культурно-соціальний розвиток народу. В Україні під ширмою незалежності утвердився неоколоніальний паразитарний режим, керований кремлівським мафіозним кагалом, а нібито «українська влада» лише виконує функції колоніальної адміністрації та утверджує свою корпоративну «державу в державі», яка тримається на тотальній корупції.

П. Муравський 23 роки поспіль, незважаючи на свій поважний вік, самовіддано добивався створення взірцевого Молодіжного академічного професійного хору імені М. Д. Леонтовича, підсилюючи цю ідею необхідністю еталонного запису «Пісенного «Кобзаря» – 200 хорових творів на поезію Тараса Шевченка до його 200-річного ювілею. Цей професійний колектив повинен досягнути високого рівня виконавства й тримати його як еталон Українського співу. А на основі взірцевого хору можна відновлювати культуру українського хорового співу в природному ладовому інтонуванні та загальну культуру й лад у суспільстві. Маестро доводив загальнонаціональну важливість поширення в українському суспільстві співаної поезії Великого Кобзаря: «Виконані кращими хорами записи стануть доступні широкому загалу: вони розійдуться по школах, бібліотеках, закладах культури, й люди матимуть змогу слухати їх повсякчас. Ідея еталонного запису хорових творів на поезію Тараса Шевченка досі тримає мене на Білому світі. Я цим живу і хочу, щоб хороспіви Шевченкової поезії допомагали жити всім українцям». За задумом маестро Муравського, такий запис можливо здійснити тільки зі взірцевим академічним хором.

Починаючи з 1991 р., я допомагав Павлові Івановичу писати звернення послідовно до кожного з чотирьох президентів України. Коли стало зрозуміло, що сподівання на створення хору марні, запропонував Павлові Івановичу скласти список уже записаних ним хорових творів на поезію Т. Шевченка й випустити аудіо альбом «Пісенний «Кобзар». Значну частину хорової Шевченкіани П. Муравський записав свого часу з капелами «Трембіта», «Думка», хорами Українського радіо й Київської консерваторії. Павло Іванович схвалив цю ідею й негайно підготував перелік записаних ним творів. Записи 32-х хорових творів (твори a cappella; велика форма, твори з супроводом та без супроводу; вокально-симфонічні твори) зберігалися у «золотому фонді» Національної радіокомпанії України, і вже було чим започаткувати велику серію хорової Шевченкіани. Ті записи 32-х хорових творів ми видали у 2010 р. окремим музичним альбомом з 3-х CD «Пісенний «Кобзар». Дириґує Павло Муравський. Записи 1956–2001 рр.», яким започатковано аудіо публікацію Пісенного «Кобзаря».

Після цього я запропонував Павлові Івановичу упорядкувати всі наявні в нього ноти хорових творів на Шевченкову поезію й видати в кількох томах як цілісне зібрання – «Пісенний «Кобзар», яке потім запишуть провідні хори України під орудою його учнів.

Павло Іванович одразу сприйняв цю ідею й запалився нею: «Такого в Україні ще не було. Видання такої великої кількості хорових творів на поезію Тараса Шевченка здійснимо вперше».

У власній багатющій нотній бібліотеці П. Муравського, яка налічує до 300 томів, виявилося близько 200 хорових творів на поезію Тараса Шевченка, 160 із яких Павло Іванович уже опрацював для записування. Павло Іванович систематизував їх за тим самим принципом, що й у музичному альбомі, та ретельно склав перелік. Цей основний список розіслали на хорові кафедри в музичні заклади України, де працюють колеги, учні й послідовники Маестро. В результаті, до цього основного зібрання додано народні мелодії, малознані авторські твори та найновіші твори сучасних композиторів.

Ґрандіозний мистецький задум маестро П. І. Муравського завершили його учні й послідовники: протягом 2014–2023 здійснили Всеукраїнський мистецький проект «Україна співає «Кобзаря», явивши Комплексне нотно-звукове видання «Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана». На основі укладеного П. І. Муравським нотного матеріалу видали найповніше, систематизоване Зібрання хорових творів у семи томах «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана», де зібрано майже всю хорову музику на Шевченкову поезію від середини ХІХ до початку ХХІ ст. Видання містить 283 твори 155 композиторів і аранжувальників та 12 народних хорових пісень. Усі твори семитомного нотного зібрання розподілено на три групи: твори a капела – 1, 2, 3 томи; твори з інструментальним супроводом – 4, 5 томи; твори великої форми з симфонічним оркестром – 6, 7 томи. Загальний обсяг семитомника – 2 252 сторінки. А на цій нотній основі здійснили перший систематизований, масштабний запис 110 творів 86 композиторів Аудіовидання «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана» (обсяг аудіо видання – три музичні альбоми по три CD в кожному: перший – твори a капелa; другий – твори з інструментальним супроводом; третій – твори великої форми з симфонічним оркестром). До Аудіовидання видали однотомний нотний додаток «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Вибране». До Вибраного дібрано з Семитомника 83 твори 72 композиторів і аранжувальників та шість народних пісень; обсяг – 352 сторінки.

Над Комплексним нотно-звуковим виданням «Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана» працював близько 10 років на безоплатній основі авторський колектив фахівців Благодійного фонду «Хорова школа Павла Муравського» з мистецтвознавства й хорового виконавства – учні й послідовники П. І. Муравського: Л. В. Бухонська (уже покійна), І. Д. Гамкало, М. І. Гулковський, А. Г. Масленнікова, Т. В. Миронюк, І. Я. Павленко та шевченкознавець, автор ідеї видань і супровідних текстів, керівник мистецького проекту й головний редактор видання О. А. Шокало. У записові Пісенного «Кобзаря» взяли участь на благодійних засадах 45 провідних хорових колективів з 17 міст України й Української діаспори під орудою учнів і послідовників маестро П. І. Муравського.

Пісенний «Кобзар» як наймасштабніше цілісне нотно-звукове зібрання новітнього часу започаткував новий напрям у музикознавстві й шевченкознавстві – Хорову Шевченкіану та став унікальним пісенним пам’ятником Великому Кобзареві України.

Комплексне нотно-звукове видання «Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана» було номіновано на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2024 року за напрямом «мистецтвознавство», за поданням Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України.

Пісенний «Кобзар» пройшов успішну апробацію в навчальному процесі й хоровому виконавстві, отримав схвальні відгуки вищих і середніх музичних навчальних закладів, мистецтвознавчих інституцій та обласних навчально-методичних центрів закладів культури і мистецтва з цілої України, а також Українських культурно-освітніх осередків і мистецьких колективів з діаспори.

Пісенний «Кобзар» набув визнання і успіху в музичній освіті й хоровому виконавстві та, безумовно, став знаковою подією й гордістю Української музичної та загальнонаціональної культури. Здійснення такого ґрандіозного задуму досі не знала не тільки музична, а в цілому вся Українська культура!

Комплексне нотно-звукове зібрання надолужує нестачу нотних видань і якісних записів академічної музики та сприяє через освітній процес розвиткові музичної культури молодого покоління й Українського суспільства в цілому.

Пісенний «Кобзар» в усьому розмаїтті співаної Шевченкової поезії є потужним мистецьким морально-духовним чинником пробудження історичної пам’яті й розвитку національної самосвідомості, самобутності Українців та формування нашої національно-культурної ідентичності й утвердження державного суверенітету України, що особливо важливо в нинішню тяжку пору Всеукраїнської визвольної війни, коли Український народ відстоює свою самобутність і виборює свою державну самостійність.

Тому Пісенний «Кобзар» по праву гідний найвищого визнання й удостоєння найпрестижнішої державної премії України.

Одначе, маріонетковий склад Шевченківського комітету, отримавши відповідну вказівку антиукраїнського владарюючого кагалу, проіґнорував Усеукраїнську національно-культурну місію Пісенного «Кобзаря».

Пам’ять про великого Маестро і Вчителя

Великий Маестро і Вчитель Павло Іванович Муравський зустрів свій 100-літній ювілей, а його дух відійшов у безвічність 6 жовтня 2014 року. Прах поховано в Києві на Байковому кладовищі (дільниця № 33).

Виступ Камерного хору «Moravskі» на П’ятому Хоровому святі «Школа Павла Муравського». Київ, 2018.

Маестро Павло Муравський постає серед подвижників хорового мистецтва як світла, цілісна особистість – взірець високого професіоналізму, честі й гідності. В ньому гармонійно поєдналися високе натхнення й глибока мудрість, щирість і делікатність, добродійність і гумор, скромність і невибагливість у побуті, а також вимогливість і безкомпромісність у відстоюванні професіоналізму в музиці та ідеалів рідної Української культури. Він лишився непохитним у своїх внутрішніх переконаннях: «Україна тільки тоді розбагатіє матеріально, коли ми всі розбагатіємо морально й культурно»; «Коли мова й пісня стануть українською цілістю, тоді й Українці стануть культурною цілістю, й Україна буде цілісна, сильна»; «Хоровий спів сприяє розвиткові національної самосвідомості й загальної культури суспільства та об’єднує людей у народ. Спів активізує все єство людське. Спів дає відчуття волі!».

Мистецько-педагогічна спадщина П. І. Муравського

Грамплатівки:

Державна академічна капела «Думка». Художній керівник П. Муравський. Соліст Б. Гмиря. Всесоюзна студія грамзапису, 1966. Всесоюзна фірма грамплатівок «Мелодія», 1966, 1968.
Шедеври української хорової музики. М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель, Г. Сковорода. Хор студентів Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського. Художній керівник Павло Муравський. Всесоюзна студія грамзапису, 1972 р. Всесоюзна фірма грамплатівок «Мелодія», 1988.
М. Леонтович. До 100-річчя з дня народження (комплект із трьох платівок). Хор Київської державної консерваторії. Дириґент Павло Муравський. Всесоюзна студія грамзапису, 1977. Всесоюзна фірма грамплатівок «Мелодія», 1978.
А. Кос-Анатольський. Вибрані хорові твори. Хор Київської державної консерваторії. Художній керівник Павло Муравський. Всесоюзна студія грамзапису, 1980–1981. Всесоюзна фірма грамплатівок «Мелодія», 1983.

Компакт-диски:

Дириґує Павло Муравський. Антологія української хорової музики. Товариство «Україна-Світ», Національна радіокомпанія України. – К., 2001.
Борис Гмиря і хорова капела України «Думка». Дириґент Павло Муравський. Записи з особистої фонотеки Бориса Гмирі. – К., 2005.
Шедеври хорового мистецтва. Дириґує Павло Муравський. Національна радіокомпанія України. – К., 2005.
Пісенний «Кобзар». Дириґує Павло Муравський. Державна заслужена хорова капела «Трембіта», Державна заслужена академічна хорова капела України «Думка», Хор Українського радіо, Хор Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського, Хор Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. Записи 1956–2001 рр. Музичний альбом: Диск 1. Твори a cappella; Диск 2. Велика форма, твори з супроводом та без супроводу; Диск 3. Вокально-симфонічні твори. Національна радіокомпанія України. – К., 2010.

Друковані праці:

Павло Муравський. Моє життя – моє мистецтво. Фраґменти // Український Світ, № 1–2, 1993.
Павло Муравський. Про якість співу і якість життя // Слово Просвіти, 17– 23.04.2008.
Павло Муравський. Поради дириґентам-хормейстерам і співакам // Слово Просвіти, 1–7.05.2008.
Павло Муравський. Знайдіть красу у кожній ноті. Поради дириґентам-хормейстерам і співакам // Культура і життя, 21.05.2008.
Павло Муравський. Мої поради дириґентам-хормейстерам і співакам // Українська музична газета, № 2 (68), 2008.
Павло Муравський. Пам’ятка до вокальних вправ дириґента-хормейстера для підвищення професійного співу // Українська музична газета, № 2 (80), 2011.
Павло Муравський. Чистота співу – чистота життя. Редактор-упорядник О. А. Шокало. Бібліотека Шевченківського комітету. – К.: ВЦ «Просвіта»,2012.
Павло Муравський. Моя хорова школа. Методика акапельного хорового співу. До 100-річчя від народження й 80-річчя мистецько-педагогічної діяльності. Редактор-упорядник О. А. Шокало. – К.: ВЦ «Просвіта», 2014.
Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Зібрання хорових творів у семи томах. Укладач П. І. Муравський. Ідея видання, вступна стаття, біографічні довідки про композиторів, бібліографія й загальна редакція: О. А. Шокало. Твори a капелa, тт. 1–3. Музична редакція: Л. В. Бухонська, Т. В. Миронюк, М. І. Гулковський, І. Я. Павленко; Твори з інструментальним супроводом, тт. 4, 5. Музична редакція: М. І. Гулковський; Твори великої форми з симфонічним оркестром, тт.6, 7. Музична редакція: І. Д. Гамкало. А. Г. Масленнікова. – К.: 2014–2023.

Основні публікації про П. І. Муравського

Гринчишин М. «Трембіта» в Києві // Українське слово (Канада), 12.03.1951.
Майборода Георгій. Багатообіцяючий дебют // Культура і життя, 17.10.1965.
Антоненко Іван. Співає «Думка» // Вільна Україна, 12.02.1969.
Козачинська Г. Хор – його стихія // Культура й життя, 29.07.1979.
Козак С. Чародій пісні хорової // Вечірній Київ, 22.06.1983.
Шумська Аріадна. Хор Київської консерваторії на Міжнародному фестивалі // Гомін України (Канада), 7.07.1993.
Бенч Ольга. Павло Муравський. Феномен одного життя. – К.: Дніпро, 2002.
Лащенко А. П. Павло Муравський у вимірах часу // Українське музикознавство (науково-методичний збірник). Випуск 34. – К.: 2005, с. 68–78.
Лащенко А. П. З історії київської хорової школи. – К.: Музична Україна, 2007, с. 70–83, 170–174.
Шокало Олександер. «Чистота в співі спонукає людину до чистоти в житті» // Слово Просвіти, 2–8.04.2009.
Голінатий Петро. Чотири зустрічі з Павлом Івановичем Муравським // Літературний альманах Чортківщини «Сонячне гроно», 2009, с. 194–201.

Голінатий Петро. Феномен одного життя. Геній сучасності // Голос краю (Чортків), 29.07.2009.

Марченко Сергій. Чи потрібен сьогодні художник? // Україна. Наука і культура. Випуск 35. – К.: 2009, с 418–429.
Шокало Олександер. Павло Муравський – жива легенда українського хороспіву // Слово Просвіти, 3–9.12.2009.
Шокало Олександер. Чистота співу – чистота життя // Слово Просвіти, 22–28.07.2010.
Шокало Олександер. Павло Муравський // Довідково-біографічне видання «Золотий фонд нації». – К.: 2010, с.44–45.

Перший Міжнародний хоровий конкурс-фестиваль імені Павла Муравського. Збірник матеріалів. – Київ–Вінниця: 2010.
Другий Міжнародний хоровий конкурс імені Павла Муравського. Збірник матеріалів. – К.: 2011.
Третій Міжнародний хоровий конкурс імені Павла Муравського. Збірник матеріалів. – К.: 2011. – Київ–Вінниця: 2012.
Шокало Олександер. Мистецтво – не ремесло, а доля // Павло Муравський. Чистота співу – чистота життя. – К., 2012;
“Pavlo Muravskyi reflects on the choral arts and the Holodomor”. By Zenon Zawada // The Ukrainian Weekly, Parsippany, NJ. Dec. 9, 2012.– P. 3.

Гнатюк Ніна. Дириґент духу // Вінницький край, 2013, № 3.
Голінатий Петро. Феномен Кобзаря – феномен народу // Голос народу, 7.02.2014.
Трегуб Ганна. Павло Муравський: «Наука дає багато, але ще більше – природа» // Український тиждень, 10.07.2014.
Шокало Олександер. Павло Муравський – митець і педагог. До 100-літнього ювілею // Золотий фонд нації. Національні лідери України. Україна. Європа. Світ. – К., 2014, с. 106–109.
Павло Муравський – легенда українського хорового співу. До 100-річчя від дня народження видатного хорового диригента, Героя України. Біобібліографічний покажчик. – Вінниця, 2014.
Наш Маестро і Вчитель (Некролог) // Слово Просвіти, 9–15.10.2014.
Шокало Олександер. Свято хорової школи Павла Муравського // Слово Просвіти, 4–10.12.2014.
Шокало Олександер. Павло Муравський – митець і педагог. Світоглядна основа подвижництва // Павло Муравський. Моя хорова школа. Методика акапельного хорового співу. До 100-річчя від народження й 80-річчя мистецько-педагогічної діяльності. Редактор-упорядник О. А. Шокало. – К.: ВЦ «Просвіта», 2014.
Гринишин Михайло. Доземний уклін Вчителю // Павло Муравський. Моя хорова школа. Методика акапельного хорового співу. До 100-річчя від народження й 80-річчя мистецько-педагогічної діяльності. Редактор-упорядник О. А. Шокало. – К.: ВЦ «Просвіта», 2014.
Охранчук Оксана. Дитячий хоровий спів крізь призму методики П. І. Муравського // Павло Муравський. Моя хорова школа. Методика акапельного хорового співу. До 100-річчя від народження й 80-річчя мистецько-педагогічної діяльності. Редактор-упорядник О. А. Шокало. – К.: ВЦ «Просвіта», 2014.
Бухонська Лариса. Вчителю, сповідую! // Павло Муравський. Моя хорова школа. Методика акапельного хорового співу. До 100-річчя від народження й 80-річчя мистецько-педагогічної діяльності. Редактор-упорядник О. А. Шокало. – К.: ВЦ «Просвіта», 2014.
Віктор Степурко. Хорова школа Павла Муравського – захист від руйнації // Павло Муравський. Моя хорова школа. Методика акапельного хорового співу. До 100-річчя від народження й 80-річчя мистецько-педагогічної діяльності. Редактор-упорядник О. А. Шокало. – К.: ВЦ «Просвіта», 2014.
Тарас Миронюк. Учитель, яким пишаюсь // Павло Муравський. Моя хорова школа. Методика акапельного хорового співу. До 100-річчя від народження й 80-річчя мистецько-педагогічної діяльності. Редактор-упорядник О. А. Шокало. – К.: ВЦ «Просвіта», 2014.
Шокало Олександер. Хорова Шевченкіана Павла Муравського // Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Зібрання хорових творів у семи томах. Укладач П. І. Муравський. Ідея, вступна стаття й загальна редакція: О. А. Шокало. Твори a капелa. Т. 1. – К., 2014, 2023.
Стефанишин Мирослав. Слово про Павла Муравського // Мирослав Стефанишин. Я щиро вдячний долі. Спогади і статті. – Луцьк, Вежа-Друк, 2016.
Стефанишин Мирослав. Нова радість зустрічі з учителем // Мирослав Стефанишин. Про час, про себе і про мистецтво. Спогади, статті, методичні розробки… – Луцьк, Вежа-Друк, 2016.
Шокало Олександер. Раритетні видання маестро Муравського // Музика, 2016, № 2.
Шокало О. Пісенний «Кобзар» – хорова Шевченкіана // Музика. 2018. № 5.
Олександер Шокало. Пісенний «Кобзар» – новина у шевченкознавстві й музикознавстві // Музика. 2023. № 1–4.

Фільми про П. І. Муравського

Борис Гмиря. Документальний кінофільм про видатного українського співака Б. Р. Гмирю та його творчу співпрацю з П. І. Муравським. Режисер О. Бійма. Укртелефільм, 1983.
Смерть на світанку. Документальний кінофільм про видатного українського композитора М. Д. Леонтовича та працю П. І. Муравського над записом його музичної спадщини. У 2 частинах. Режисер І. Негреску. Українська студія хронікально-документальних фільмів, 1992.
Муки і радощі Павла Муравського. Документальний кінофільм про видатного українського дириґента. Сценарист і режисер О. Пугач.
Укртелефільм, 1995. http://www.youtube.com/watch?v=9wKxmYMLSN8

Люди і долі. Автор – Галина Устенко-Гайдай. Філія НТКУ «Київська реґіональна дирекція». https://www.youtube.com/watch?v=CM1AvaSNuUM
Павло Муравський. Програма «Діалог»: Василь Герасим’юк. ДТРК «Культура», 2013:
ч.1(1) https://youtu.be/LqtwQnzKAaU
ч.1(2) https://youtu.be/mSvEu8tmrJE
ч.1(3) https://youtu.be/wryGbnPlkNI
ч.2(1) https://youtu.be/chjdeDotqs4
ч.2(2) https://youtu.be/pafAgQjnaKQ
ч.2(3) https://youtu.be/GhGFo__rzUo
ч.3 (1) https://youtu.be/RAN5AjsLNgc
ч.3(2) https://youtu.be/doSjna18VmY

Олександер Шокало, культурософ

© О. А. Шокало

The post 110-ліття від народження й 10-і роковини пам’яті Павла Муравського: «Спів дає відчуття волі!» appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Меморіальна садиба-музей П. І. Муравського зустрічає відвідувачів

Олександер Шокало — Wed, 17 Apr 2024 19:52:02 +0000

Меморіальна садиба-музей П. І. Муравського зустрічає відвідувачів

Меморіальну садибу-музей Павла Івановича Муравського в його рідному селі Дмитрашківка на Вінниччині урочисто відкрито 21 листопада 2009 року.

Павло Іванович Муравський – великий український хоровий диригент і педагог, легенда хорової культури ХХ–ХХІ століть; художній керівник і головний дириґент Державної заслуженої академічної хорової капели України «Трембіта» (1948–1964), народний артист України (1960), художній керівник і головний дириґент Державної заслуженої академічної хорової капели України «Думка» (1964–1969), художній керівник і головний дириґент навчального хору студентів та професор Київської державної консерваторії (з 1995 – Національна музична академія України) імені П. І. Чайковського (1965–2014); лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1979) та Міжнародної премії ім. В. І. Вернадського (2001), почесний академік Національної академії мистецтв України (2004), повний кавалер Ордену «За заслуги» ІІІ (1994), ІІ (1999), І (2004) ступенів, Герой України (2009).

Меморіальну садибу-музей збудували всенародною толокою на місці рідної хати П. І. Муравського ще за його життя, й сам Маестро відкрив свою садибу-музей.

Найзворушливіше в цій праведній справі – участь дмитрашківських дітей, які від першого дня відновлення хати й до завершення музею старанно працювали разом з дорослими.

Це один із небагатьох прикладів в Україні, коли ще за життя видатного митця земляки виявили до нього велику шану, відновивши його родове гніздо й високо поцінувавши мистецький набуток.

В експозиції представлені унікальні матеріали про життя і творчість Маестро, його особисті речі, рояль.

Перед Меморіальною садибою-музеєм посадили «Сад Муравського» з традиційних подільських сортів фруктових дерев.

30 липня 2023 року в Меморіальній садибі-музеї проведено День відкритих дверей, присвячений дню народження П. І. Муравського.

На фото – відвідувачі Меморіальної садиби-музею: учні Дмитрашківської школи та гості села.

Запрошуємо відвідати Меморіальну садибу-музей Павла Івановича Муравського й ознайомитися з унікальними експонатами.

Адреса Меморіальної садиби-музею Павла Муравського:

Вінницька область,

Тульчинський район,

Село Дмитрашківка,

Вулиця Музейна, 20

Директор – Войтко Оксана Володимирівна

Тел.: +38 098 715 93 56

The post Меморіальна садиба-музей П. І. Муравського зустрічає відвідувачів appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

XVІІ фестиваль української народної пісні «Пшеничне перевесло»

Олександер Шокало — Thu, 17 Feb 2022 20:42:54 +0000

4 грудня 2021 року в стародавньому селі Рашків (засноване 1402 р.) Кам’янського району в Придністров’ї відбувся XVІІ фестиваль української народної пісні «Пшеничне перевесло». Цьогорічний Фестиваль збігся з відзначенням знаменної в житті великої української громади подією – Спілці українців Придністров’я імені Олександра Бута виповнилося 30 років.

Голова Спілки українців Придністров’я імені Олександра Бута Петро Богуцький, відкриваючи XVІІ фестиваль, зазначив:

«Наша Спiлка досягла певних успіхів завдяки головам районних товариств, які започаткували багато добрих справ. На жаль, багатьох із них уже нема серед нас. Ідейним організатором і натхненником Спілки українців Придністров’я був Олександр Бут. З діючих на той час у Приднicтров’ї районних товариств української культури він організував Спілку та налагодив зв’язки Спілки з Україною.

Кам’янське товариство української культури імені Тараса Шевченко очолював Микола Миколайович Стасiшен – талановита людина. З його iнiцiативи й зусиллями в Кам’янці спорудили пам’ятник нашому Кобзареві – Тарасові Шевченку.

В Рибниці засновником ТУК «Поділля» був Борис Тимофійович Палагнюк. Його зусиллями створена й почала виходити українська газета «Гомін», заснована українська школа, дитячий садок.

Завдяки першим головам товариств у кожному населеному пункті Приднicтров’я, де компактно проживають українці, в школах працюють українські класи, а місті Рибниця – Українська школа, в м. Тирасполь – Український ліцей-комплекс, у місті Бендери – Українська гімназія. У Придністровському державному університеті працює кафедра української філології.

У кожному районі є по кілька ансамблів української народної пicнi. У Григорioпольському районі їх три: «Стожари», «Вербиченька», «Діброва». У Рибницькому – «Барвінок», у Кам’янському – «Хрустовчанка», в Дубоссарах –«Чорнобривці», в Слободзейському районі – «Хуторянка», в Бендерах – «Червона калина». Цим ансамблям уже понад 20 років. Українська народна пісня має в нас об’єднуючу силу».

Учасників XVІІ фестивалю української народної пісні «Пшеничне перевесло» вітали представники наукових і мистецьких кіл з України.

Музичний подарунок учасникам Фестивалю української народної пісні – виступ Державного симфонічного оркестру Придністров’я (художній керівник колективу – заслужений діяч мистецтв Придністров’я Григорій Олексійович Мосейко).

Нічого не було тільки від Посольства України в Республіці Молдова. Таке враження, що нинішні дипломати й урядовці, зокрема з Мінкульту, не хочуть навіть думати про українців Придністров’я.

У Придністров’ї мешкає понад 120 тисяч українців – третина населення реґіону. Найчисельніша українська громада в Тирасполі – найбільшому місті Придністров’я. На півночі, у Рибницькому й Кам’янському районах, мешкають українці-автохтони, адже це історично українське Поділля.

Фестиваль «Пшеничне перевесло» як масштабне культурно-мистецьке дійство з символічною назвою сприяє єднанню українців Придністров’я навколо ідеї збереження власної ідентичності, популяризує серед населення реґіону української пісні. Сам процес культурно-мистецької праці активізує культурно-соціальний розвиток українців Придністров’я та сприяє зміцненню культурних зв’язків зі своєю історичною батьківщиною.

Цього року за організацію й проведення XVІІ фестивалю української народної пісні «Пшеничне Перевесло» відповідало Кам’янське районне товариство української культури імені Тараса Шевченка. Голова оргкомітету Фестивалю – голова Кам’янського РТУК імені Тараса Шевченка Валентина Стасішена.

У фестивалі взяли участь майже 100 самодіяльних артистів. Прозвучало понад 30 пісень. Глядачам була продемонстрована виконавська культура в усьому її розмаїтті: від традиційного народного співу а капела чи у супроводі одного музичного інструмента – до сучасного аранжування у стилі рок-груп.

Ось перелік мистецьких колективів та окремих виконавців – учасників XVІІ фестивалю та їхній репертуар:

Заслужений художній колектив «Хрустовчанка» (Кам’янський район):
«Заспівай, соловейко»
«Посіяла баба конопель»

Народний ансамбль козацької пісні «Черемшинка» Катеринівського Будинку культури (Кам’янський район):
«Летіла зозуля»
«Мені ворожка ворожила»

Дитячий вокальний ансамбль «Веселі дівчата» с. Слобода-Рашків (Кам’янський район):
Віночок українських народних пісень

Народний вокально-інструментальний ансамбль «Джерела» (м. Тирасполь):
«Полюбила я Степана»

Георгій Бадюл (м. Тирасполь):
«Із сиром пироги»

Неллі Дегтярьова і Яфіт Дашко (м. Тирасполь):
«Ой, ходила дівчина бережком»

Марія Соколова (м. Тирасполь):
«Несе Галя воду»

Народний колектив «Стожари» (Григоріопольський район):
«Горіхове сіделечко»
«Як же ж мені не співати?»

Народний ансамбль української пісні «Вербиченька» (с. Маяк Григоріопольського району):
«Ой, літає соколоньку»
«Через сад, виноград»

Народний самодіяльний ансамбль української пісні «Барвінок» (Рибницький район):
попурі «Заспіваймо пісню веселеньку» з українських народних пісень
народна пісня «Ой, сиділа дівчина край віконця»

Дует Галина Маланчук і Галина Галаченко (Рибницький район):
«Місяць на небі»

Дитячий вокальний ансамбль української пісні «Золоті дзвіночки» (Рибницький район):
«Гренчаники мої»
«Як діждемо літа»

Вокальний ансамбль «Калинонька» (м. Бендери):
«Через поле широкеє»
«Їхали козаченьки»

Верническо Ганна (м. Бендери):
«Ой, летіли журавлі»

Ганна і Андрій Верническо (м. Бендери):
«Не питай»

Вокальний дует Кароліна та Роксана Слогіни (м. Бендери):
«Подоляночка»

Дует Ілона Демишкан та Савелій Жумасій (м. Бендери):
«Чом ти не прийшов?»

Тетяна Спільченко (м. Бендери):
«Цвіте терен»

Народний вокальний ансамбль «Чобручанка» (с. Чобручі Слободзейського району):
«Ой, у вишневому саду»
«А я чорнява»

Дует Ангеліна Попова і Дарія Пушкаренко (с. Чобручі Слободзейського району):
«Ой, у гаю при Дунаю»
«Зеленеє жито»

Фольклорний ансамбль «Маріца» (с. Незавертайлівка Слободзейського району):
«Хочу молодого»
«Ой там, на толку, на базарі»

Вокальний колектив «Забавушка» (с. Незавертайлівка Слободзейського району):
«Зоря моя вечірняя»
«Ой, у полі стоїть верба»

Дует «Начало» (с. Красне Слободзейського району):
«Ой, там, на горі»
«Кажуть мені люди, сусіди»

«Пісні пролунали яскраво, натхненно, розкрили історію нашого народу, його прекрасну душу», – відзначила голова журі XVІІ фестивалю української народної пісні «Пшеничне Перевесло» народна артистка України Світлана Мирвода.

Призові місця визначили в різних номінаціях і вікових групах: серед дорослих виконавців, молоді та дітей. Вищі нагороди конкурсу вручені юному солістові з Тирасполя Георгію Бадюлу, дуетам «Начало» (Слободзейський район), Ганні й Андрія Верническо (м. Бендери), Неллі Дегтярьовій та Яфіт Дашко (Тирасполь), ансамблям «Стожари» (м. Григоріополь) і «Калинонька» (м. Бендери).

За умовами Фестивалю конкурсанти виконують тільки народні пісні або ж пісні на поезію Тараса Шевченка без інструментального супроводу чи під живий акомпанемент.

Кобзареве слово для українців Придністров’я має велику силу. Ще в 2012 завдяки Надзвичайному i Повноважному Послу України в Республіці Молдова Сергію Івановичу Пирожкову та очільнику Придністров’я Ігорю Миколайовичу Смирнову в Республіканському українському теоретичному ліцеї-комплексі, що в Тирасполі, було відкрито «Шевченківську світлицю». Завдяки зусиллям керівника Українського центру «Співробітництво» Володимира Геннадійовича Фоменка тут започатковано єдиний у Світі «Театр-музей Тараса Шевченка». Вони діють у рамках спільного міжнародного проекту «Центр культурної спадщини Тараса Шевченка».

Фестиваль української народної пісні «Пшеничне перевесло» в Придністров’ї утверджує мистецький принцип великого українського хорового дириґента й педагога ХХ–ХХІ століть, народного артиста України, лауреата Державної премії України імені Т. Г. Шевченка, Героя України Павла Івановича Муравського (1914–2014) – «Спів дає відчуття волі». Ця істина маестро Муравського стала девізом Всеукраїнського хорового руху під назвою «Хорова школа Павла Муравського». Високий мистецький рівень фестивальної програми «Пшеничного перевесла» засвідчує, що ви також – повноправні учасники Всеукраїнського хорового руху. Тож і вашим хоровим колективам ваш земляк-подолянин маестро Павло Муравський заповідав дбати про якість хорового співу: «Першочергове завдання хорових колективів – виховання в слухачів доброго музичного смаку й любові до співу. Велике значення конкурсів і фестивалів полягає в тому, що вони є яскравим прикладом для піднесення виконавської якості хорових колективів, а також української співочої культури в цілому. Чистий спів посилює відчуття життя. А наш традиційний хоровий спів у природному ладові спонукає людей до високодуховного, культурного життя й сприяє наведенню ладу в суспільстві. Адже культурні люди знають, як жити достойно».

Прес-центр Фестивалю

The post XVІІ фестиваль української народної пісні «Пшеничне перевесло» appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Лариса Бухонська: Вчителю, Сповідую!

Alex Dreval — Thu, 02 Dec 2021 05:08:17 +0000

Лариса Бухонська,
заслужений діяч мистецтв України,
лауреат премії імені М. В. Лисенка,
засновник, художній керівник-директор
Київського муніципального хору
«Хрещатик» (1994-2007)
(випускниця Київської державної консерваторії
імені П. І. Чайковського 1971 р.)

Вчителю, Сповідую!

В житті рано чи пізно настає час «збирання каміння». Оглядаючись у минуле, бачиш – скільки ж різних людей було на твоєму шляху, які визначили твою долю. І розумієш, що всі вони тобі послані – невипадкові в твоєму житті. Недаремно кажуть: «Вклонись кожному, бо він тебе чомусь навчив».

Чому так складалося, що двічі вступала до медичного інституту, аби стати нейрохірургом (!), а опинилась на дириґентському відділені Сумського музичного училища, а в 1966 році – на дириґентсько-хоровому факультеті Київської консерваторії, і ось як блискавка – Муравський?! Все. Сталося!

У кожному з нас, випускників консерваторії, частка «свого» Муравського. Тим і цікаві хори його учнів, а це, майже, всі керівники провідних хорових колективів України.

Для мене Хорова школа Муравського – це Стихія Звуку! Вражаюче, загадкове володіння передчуттям, яким має бути звук. Особистий блискучий показ! Відгадку знайшла пізніше: «Музика повинна спочатку оживати в душі, в голові, а потім у голосі» (1.330)

«Хорове євангеліє» Муравського починається зі слів: «Спочатку була нота». Звідси й основоположні принципи його методики: «виявляти любов(!) … до кожної чисто заспіваної ноти» (1.164) і далі «шукайте красу в чисто заспіваній ноті. Бо тільки з чисто заспіваних нот утворюється красиве, професійне звучання цілого твору» (1.348). Споглядала, вслуховувалась, спочатку не розуміла чому стільки часу приділяється одній ноті, одному такту – інтонація, інтонація і ще раз інтонація: «Хор має співати так, щоб врахувати чверть тону, вісімку тону!». Всі п’ять років навчання супроводжували мене оця «вісімка» тону й порада, як досягти чистоти виконання: «Необхідно налаштувати себе(!) на чистоту внутрішньо» (1.195).

Минув час. Збагнула й сприйняла першу заповідь Муравського: «Чистота співу – чистота життя».

Павло Іванович дав нам розуміння культури вокалу. Саме з розвитку голосу – «основного інструменту» – починалось його виховання хорового дириґента. Назавжди запам’ятала вислів: «Якщо співаєш правильно, то голос ніколи не втомлюється. Чим більше співаєш, то й голос стає міцнішим».

На чому базується вокальна школа Муравського? Природність! В усьому: в звукоутворенні, поєднанні резонаторів, і найголовніше – у диханні. Кредо – ніколи ніякого насильства над голосом, форсування звуку виключалось апріорі й водночас звучне, наповнене piano. Мета – доходити голосом до глибини душі, серця. І тут починалось головне таїнство – тембральне «оздоблення» художньої ідеї твору.

Ніколи не забути виконання «Козака несуть» Леонтовича. А перші фрази «Поет зима, аукает» Свірідова, «Не плачте над ними» з «Реквієма» Анцева, «Верховино, світку ти наш»…

Хор консерваторії можна було завжди впізнати одразу ж, із першого звуку, навіть коли його виступ транслювали по радіо.

Саме під впливом другої заповіді Муравського: «У співі найголовніше – це тембр співу, і треба дбати про створення найкращого тембру» (1.345) «захворіла» проблемою тембрової драматургії в хоровому виконавстві. Все своє творче життя, особливо в роботі з хором «Хрещатик», дошукувалась особливого звуку, тембру, аж доки з’являться «мурашки» в артистів і в мене. То був головний критерій – є, знайшли! Виходили щасливі, наче після концерту, з відчуттям, що день прожили недаремно. Дякую Вам, Вчителю!

А Ваш знаменитий показ філірування звуку! Бо Ваша третя заповідь: «Хто вміє філірувати, той уміє співати» (1.131). Що я робила б у хорі «Хрещатик» із 21 артистом, якби Ви цьому не навчили? Адже, камерне виконавство побудоване на грі найтонших нюансів, відтінків звуку, тембру й т. ін. Володіння хором цим прийомом розширює його виконавський діапазон, надає звучанню гнучкості, легкості, «купольності» (наче співаєш у храмі) .

І, нарешті, Ваша кантилена: «Звук повинен тягнутись як гума, або тісто». І Ваші рухи під час дириґування нашим студентським хором, які «благали», «витягували» й тримали оцей нескінченний звук, а очі світились таким щастям, що десь і сили в нас з’являлись і такий кураж від того, що ми були володарями звуку, що він нам підкорився. Зі мною це зосталось на все моє творче життя.

Оця Ваша четверта заповідь вразила і голову журі Міжнародного хорового конкурсу у м. Слайго (Ірландія, 1994) після виконання хором «Хрещатик» у складі всього 18 осіб 8-ми голосної «Херувимської» С. Пекалицького. Під час оголошення про присудження «Хрещатику» Гран-Прі він сказав: «Скажіть заради Бога, коли ви дихаєте? Це неможливо, щоб так тягнувся звук». Дякую Вам, Вчителю!

Дякую й за всі нагороди хору, відгуки у ЗМІ й оцінку в наукових працях музикознавців щодо творчого обличчя хору:

«Загалом, при чудовому виконанні «Хрещатику» притаманні величезна тембральна і динамічна палітри, об’ємність і насиченість звуку, чудова технічність і володіння ансамблевою майстерністю – цей концерт став окрасою хорових прем’єр» (Н. Костюк, кандидат мистецтвознавства. «До живого коріння», газета «Християнська Україна», червень 2001).

«Музика сучасних українських композиторів (І. Тараненко, В. Камінського, І. Щербакова), а також твори Б. Лятошинського, які увійшли до української класики ХХ ст., у виконанні «Хрещатика» перетворилися на справжню звукову хрестоматію найтонших нюансів хорового співу» (Л. Мельник. «Контрасти без контрастів», «Львівська газета», № 173, 23.09.2005).

«Прислухаючись до звучання цього колективу (камерний хор «Хрещатик»), відчуваєш прояв саме Київської хорової школи… Силами досить невеличкого складу виконавців – 6 сопрано, 6 альтів, 6 тенорів і 5 басів – утворюється академічна аура, де є важливим забарвлення кожного голосу. Мистецтву Л. Бухонської притаманна певна гра хорових тембрів. Хормейстер тонко відчуває взаємозв’язок гармонійного злиття звуків і їх академічної визначеності, без зайвих нашарувань…. Такий підхід до звуку, як до певного логосу хорового співу, є найсуттєвішою рисою виконавського стилю хору «Хрещатик»» (А. Лащенко. «З історії Київської хорової школи». – К.: «Музична Україна», 2007, с.173-174).

На моє переконання, Хорова школа П. І. Муравського – це не тільки методика роботи з хором, практичні поради з усіх питань хорового виконавства, яку можна узагальнити, звівши до триєдності: кантиленний спів, єдність тембру і вокальна інтонація на основі тільки акапельності й природності ладу. Це також – філософія хорового співу, цілісна система морально-етичних світоглядних принципів, які повинні формувати сучасну творчу особистість, відповідальну перед слухачем, мистецтвом і країною. Постулати Муравського нібито прості, а як же важко дотримуватися їх:

«До музики і взагалі до мистецтва, як і до життя, треба ставитися дуже відповідально. Треба глибоко пізнати музику, бо в ній пульс життя. А людина, яка відповідальна в усьому – справжня людина» (1. 329).

«Справжній дириґент служить хоровому мистецтву віддано й щиро і любить його понад усе на світі» (1.338).

«Дух живе в серці, душі, а не в словах» (1.352).

«Необхідно не тільки вільно висловлювати свої правдиві думки, але й чисто співати та чесно діяти, що характерно для культури нашого народу» (1. 334).

«Справжню національність людини визначає тільки душа людини» (1.353).

«Не в силі правда, а в правді сила. За чистоту нашої правди!» (1.354).

Хорова школа П. І. Муравського – багатогранне, глибинне явище в історії хорового мистецтва України, яким маємо не тільки пишатись. Маємо вивчати й освоювати – впроваджувати в життя все найцінніше, найголовніше і навіть найкрихітніше, але таке важливе у складній професії хорового дириґента.

Я нагадала тільки про основні заповіді «свого» Муравського. Вклоняюсь Вам, Вчителю! Сповідую!

Література:
Павло Муравський. Чистота співу – чистота життя. Редактор-упорядник О. Шокало. – К.: ВЦ «Просвіта», 2012.

15.05.2014

P. S.

Свою першу статтю про Вас я закінчила словом «Втигнемо» з трьома знаками «…?!». Та доля вибрала неочікуваний варіант – поставила крапку. У понеділок 6 жовтня 2014 року о 17.30 Ви залишили нас. І тих, хто душею й серцем завжди були з Вами, і тих, хто протягом Вашого життя заважав здійснювати Вашу місію на Землі. І тих, хто любив Вас, і тих, хто ненавидів. І тих, хто радів Вашому таланту, і тих, хто заздрив йому. Все… Невимовно тяжко, боляче, такий щем у душі. А скільки ж люду тужить за Вами і вклоняється Вам! Пробачте нам усім. Не встигли. Ні допомогти здійснити головну мрію Вашого життя – записати «Пісенний «Кобзар», ні провести за життя Ваш ювілейний концерт. Та 27 листопада 2014 року в Національній філармонії України відбулось мистецьке свято – «Хорова асамблея Павла Муравського» під девізом «Учні – вчителю». Ваші учні започаткували Всеукраїнський мистецький проект «Україна співає «Кобзаря» на основі Вашого проекту «Пісенний «Кобзар». Готується до друку семитомне зібрання хорових творів на слова Тараса Шевченка у Вашому упорядкуванні. Студентський хор, який Ви плекали майже півстоліття, буде названо на Вашу честь – «Хор імені Павла Муравського». І ще буде зроблено багато добрих справ, освячених Вашим незабутнім іменем Великого Музиканта й Сина українського народу.

Уклін Вам і світла пам’ять, дорогий наш Вчителю!

28.11.2014

The post Лариса Бухонська: Вчителю, Сповідую! appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Музичний Олімп Івана-Ярослава Гамкала

Олександер Шокало — Sun, 03 Oct 2021 20:51:05 +0000

Музичний Олімп Івана-Ярослава Гамкала

Іван-Ярослав Гамкало. Мій музичний Олімп. – К.: Світ Успіху, 2021. – 436 с.

Цю захопливу й надзвичайно цінну за історично-культурним фактажем та особистим досвідом книжку видатний дириґент, педагог, музикознавець-енциклопедист, музично-громадський діяч, народний артист України, професор, академік Національної академії мистецтв України Іван-Ярослав Гамкало присвятив своїм вчителям і колегам. Упорядкував працю син Маестро – Микола Гамкало.

У книжці вміщено п’ятдесят три ексклюзивні статті про в життя й творчість видатних українських композиторів, дириґентів, хормейстерів, співаків, науковців, у яких Іван Гамкало вчився, з ким навчався й співпрацював, з ким творчо спілкувався. Через яскраві особистості митців відкриваються історія української музичної культури та її непересічні явища. Книга розрахована на поціновувачів українського музичного мистецтва і всіх, хто прагне глибше пізнати історію національної культури.

Масштабність життєвого й творчого шляху самого Івана-Ярослава Гамкала висвітлює бібліографічний покажчик, який вийшов у світ також в упорядкуванні Миколи Гамкала.

Іван-Ярослав Дмитрович Гамкало. Бібліографія. – К.: Видавнича група «Сучасність», 2014. – 200 с.

Видання подає хронологію дириґентської, педагогічної, наукової та музично-громадської діяльності видатного подвижника української музичної культури; представляє оперний і симфонічний репертуар дириґента, його вибрані фондові записи, здійснені на Українському радіо, виступи й радіопередачі про відомих митців, дослідження, рецензії, статті в монографіях, наукових збірниках, енциклопедичних і довідкових виданнях, журналах, газетах. Випуск цього покажчика приурочено 50-літтю дириґентського дебюту Маестро у Львівській опері.

А 80-літтю Маестро присвятила ґрунтовну статтю музикознавець Галина Степанченко, яка проникливо розповіла про життя й творчу діяльність Івана-Ярослава Гамкала. Статтю подано як передмову до книжки «Мій музичний Олімп».

МУЗИЧНИЙ ВСЕСВІТ МАЕСТРО ІВАНА-ЯРОСЛАВА ГАМКАЛА:
ДО 80-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Галина Василівна Степанченко

Творча діяльність видатного митця сучасності Івана Гамкала – народного артиста України, професора, академіка НАМУ настільки багатовимірна, що здається: ця людина прийшла до нас з епохи Ренесансу.

Майстерність дириґента, глибина енциклопедичних знань музикознавця, харизматичність публічних виступів, гостре перо дослідника-теоретика, педагогічний хист – це неповний перелік талантів відомого музиканта, чия доля невіддільна від процесу формування соціокультурного простору України другої половини XX і першого двадцятиріччя XXI століть.

Івану-Ярославу Гамкалу присвячено чимало статей, рецензій у пресі, його називають подвижником сучасної української культури. Так, відомий театрознавець Юрій Станішевський влучно написав про Івана Дмитровича: «Багато років я з інтересом і пошаною спостерігаю за багатоманітною діяльністю Івана Гамкала, завжди відвідую створені під його орудою прем’єри, позначені проникливим відчуттям композиторського стилю. Саме цього він вимагав від виконавців – солістів і уславленого хорового колективу столичного театру, досягаючи гармонійного ансамблю, віднаходячи своєрідне трактування оперних партитур, високу художню гармонію всіх компонентів багатопланового і масштабного музично-сценічного дійства».

Відкриття в кожному оперному спектаклі глибинності авторського задуму, його історичної значущості – ось що характеризує Івана Гамкала як дириґента з неординарним мисленням філософа. В нього кожний дириґентський жест несе величезне емоційно-інтелектуальне навантаження.

Іван Гамкало є представником славетної львівської дириґентської школи, яку створив видатний український музикант Микола Колесса. Навчання у класі видатного професора — то безцінний подарунок долі, за який Іван Дмитрович вдячний усе життя.

Коли гортати сторінки життєпису Івана Гамкала, то перед нами постане його дитинство, осяяне батьківською любов’ю. Тато Дмитро Костянтинович і мама Мальвіна Григорівна були шанованою хліборобською родиною, у якій українська пісня наповнювала все життя. Дід майбутнього дириґента керував церковним хором. Тож генетично у малого Івана-Ярослава були закладені відчуття української народної музики, співів, інструментальних традицій, які зростали в його душі і спонукали отримати музичну освіту. Юнацькі роки, що пройшли у стародавньому місті Лева в оточенні прекрасних викладачів і студентів Львівської консерваторії, мали велике значення для Івана-Ярослава Гамкала. Він називає серед педагогів Станіслава Людкевича, Романа Сімовича, Анатолія Кос-Анатольського, а серед студентів – Стефана Турчака, Тараса Микитку, Андрія Кушніренка, Мирослава Скорика, які в майбутньому стали знаними діячами української музичної культури.

У 1963 році Іван Гамкало закінчив з відзнакою консерваторію і занурився у роботу в театральній сфері. 1956 року це був Львівський театр опери та балету імені Івана Франка (суфлер, хорист, дириґент), потім Дрогобицький музично-драматичний театр і незабутні роки стажування в Київському театрі опери та балету імені Тараса Шевченка у славетного Костянтина Симеонова.

Оперному театру Іван Дмитрович присвятив більшу частину свого життя. Після двох років роботи головним дириґентом Донецької філармонії він у 1970 році стає дириґентом Київського оперного театру (тепер Національна опера України). Ця знакова подія у творчій біографії митця дозволила розгорнутися саме в цьому театрі його виконавським можливостям.

Працюючи в Київському оперному театрі, він насамперед дбає про національний репертуар і виступає справжнім подвижником у ті непрості часи. За його активною участю були поставлені «Катерина» Миколи Аркаса, «Наталка Полтавка» й «Тарас Бульба» Миколи Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського, «Богдан Хмельницький» Костянтина Данькевича, «Наймичка» Михайла Вериківського. Особливо відзначені були прем’єри «Казка про загублений час» Юдіфі Рожавської та «Ніжність» Віталія Губаренка. Така увага до творчості сучасних українських композиторів була притаманна дириґенту все його творче життя. Пошук і відкриття нових імен вирізняли виконавську діяльність Івана Гамкала. Мені пощастило бути у Києві на прем’єрах першопрочитань вистав «На русалчин Великдень» Миколи Леонтовича, «Купало» Анатолія Вахнянина. Особливо схвально була сприйнята і публікою, і критикою світова прем’єра опери Антіна Рудницького «Анна Ярославна – королева Франції». Ця вистава стала справжнім тріумфом оперного мистецтва. Доктор мистецтвознавства Алла Терещенко так відгукнулась на цю непересічну подію: «Керував усією підготовчою роботою (музичною частиною) дириґент і теоретик Іван Гамкало. Керував розумно, творчо, не подавляючи нічиєї ініціативи, спрямовуючи пошук у річище створення вистави, адекватної композиторському задуму, – історичної опери, сильно забарвленої в романтичні тони».

У репертуарі Маестро за довгі роки плідної праці накопичилося понад 50 вистав, у тому числі найкращі зразки світової класики. Разом зі Стефаном Турчаком він працював над «Отелло» Джузеппе Верді. Урізних країнах Європи під його орудою з успіхом ішли «Гугеноти» Джакомо Мейєрбера, «Трубадур» Джузеппе Верді, «Катерина Ізмайлова» Дмитра Шостаковича, «Мазепа» Петра Чайковського, «Хованщина» Модеста Мусоргського, «Князь Ігор» Олександра Бородіна, «Царева наречена» Миколи Римського-Корсакова та інші.

Іван Гамкало віддавав свій талант не тільки виставам, а й вів групу вокалістів-стажистів. Він відкрив таких співаків, як Марія Стеф’юк, Анатолій Кочерга, Валентин Пивоваров, Лідія Забіляста, Вікторія Лук’янець, Володимир Гришко, Анжеліна Швачка. Зараз вони є зірками світового рівня.

Його вчитель Микола Колесса так влучно сказав про цього дириґента: «Протягом багатьох років слідкую за діяльністю одного з кращих моїх учнів – Івана Гамкала. Слід зауважити, що коло його творчих інтересів виходить далеко за межі суто дириґентського виконавства – він уповні зреалізував себе як прекрасний музичний критик, дослідник історії оркестрового виконавства України, талановитий педагог – вихователь молоді. Його багаторічна дириґентська діяльність у кращих оперних та симфонічних колективах України заслуговує найвищої оцінки, а гастрольні виступи є зразком пропаганди українського мистецтва за кордоном».

Вражає та шалена енергія, з якою Іван Гамкало працює і в оперному театрі, і в Національній філармонії. Саме завдяки його потужному таланту відбулися концертні виконання опер «Сокіл» Дмитра Бортнянського (1996, українською мовою), «Незвичайна чайна, або Жовтий лелека» Олександра Костіна, «Поет» Левка Колодуба, а також концертно-театралізовані вистави «Наталка Полтавка» Івана Котляревського — Миколи Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського, «Травіата» Джузеппе Верді, «Євгеній Онєгін» Петра Чайковського та інші. Іван Дмитрович у цих ориґінальних прочитаннях завжди намагався передати індивідуальний стиль кожного композитора та особливо звертав увагу на виразне відтворення драматургії твору, його образного змісту.

Безмежними є обрії концертної діяльності Івана Гамкала в багатьох країнах Світу. Його симфонічні програми з різними оркестрами України, записи на радіо, телебаченні – це справжній всесвіт. На жаль, обсяг статті не дозволяє осягнути весь творчий доробок митця.

Музикою заповнене все життя Майстра, але він ще й блискучий організатор. У яких би творчих проектах він не працював, всюди домінантою було його шанобливе ставлення до національної музичної культури, пропагування музичних шедеврів, інколи незаслужено забутих, а часом і зовсім невідомих. Це особливо проявилося у роботі над сотнями статей для енциклопедичних видань. Подвижництво Івана Дмитровича в тому, що він працює не тільки як автор, а є активним членом редколегій практично всіх мистецьких енциклопедичних видань України.

Іван-Ярослав Гамкало – унікальний знавець історії української музики, особливо виконавства. Статті, вступні слова, радіопередачі й телефільми з його участю – то безцінні надбання сучасного українського музикознавства.

Авторитет Маестро як сучасного діяча музичного простору України, універсальність його таланту дозволили Івану Дмитровичу Гамкалу з 1992 року стати членом правління Європейської академії музичного театру (зараз у Відні).

Величезну музично-громадську роботу він провадить у творчих спілках (НСТДУ, НСКУ). Особливо слід відзначити його працю у НВМС, з якою пов’язаний з 1960 року (тоді – Хорове товариство України).

Іван-Ярослав Гамкало завжди у вирі музичних подій спілки: фестивалі, конкурси, майстер-класи. Цю небайдужу людину завжди можна побачити на всіх концертах, важливих презентаціях, конференціях України, а виступи митця розкривають слухацькій спільноті пасіонарність його особистості.

Іван Дмитрович свій ювілей зустрічає у прекрасній творчій формі. В нього багато задумів, творчого натхнення. Приєднуючись до привітань, мені хочеться побажати цьому унікальному митцю втілення його численних проектів, таких важливих для української культури. Іван Гамкало належить до сучасної духовної еліти України, яка посідає чільне місце в європейському просторі. Маестро, ще багато Вам років творчої праці на мистецькій ниві!

Галина СТЕПАНЧЕНКО, заслужений діяч мистецтв України, доктор філософії

Музика: український інтернет-журнал, 19.09.2019

У цій презентаційній добірці книжку «Мій музичний Олімп» гідно представляють статті про три знакові постаті української музичної культури: Василя Барвінського (публікується вперше), Бориса Гмирю, Павла Муравського.

В ГОСТЯХ У ВАСИЛЯ БАРВІНСЬКОГО
(Фраґменти спілкування)
Уривок

Василь Олександрович Барвінський

Коли я навчався в 1954–1958 рр. у Львівському музпедучилищі ім. Ф. Колесси, то студенти нічого не чули і не знали про композитора Василя Барвінського, який тоді мучився в концтаборі в Мордовії. Та й історію української музики читала нам Муза Анатоліївна дуже скупо і то по-російськи, вимовляючи відповідно імена персонажів з українських опер як Пйотр з «Наталки Полтавки» чи Андрєй із «Запорожця за Дунаєм». Це викликало в більшості учнів спротив, і ми відповідали викладачці принципово по-українськи (все ж таки «хрущовська відлига»). Та і матеріалу з української музики було дуже мало. І коли в музичному кабінеті бібліотеки ім. В. Стефаника я знайшов «Історію української музики» М. Грінченка, тоді мені вперше трапилось побачити прізвище композитора В. Барвінського.

Роман Ліхачевський з Жовкви приносив мені в гуртожиток цікаві книжки: «Історію визвольних змагань» Костя Левицького, «Історію України» Дмитра Дорошенка і десь в 1956 році «Історію української культури» видання І. Тиктора 1937 року. Серед дуже цікавих розділів книги останнім був «Огляд історії української музики» Василя Барвінського, в якому згадувалося про його основні твори. Я так захопився тим розділом, що за зимові канікули переписав його повністю в товстий зошит і давав читати своїм товаришам, які готувалися до екзамену з української музики. Коли в 1958 році я вступив у консерваторію і нам історію української музики з любов’ю читала Марія Білинська, то всі студенти в гуртожитку по теперішній вулиці Д. Дорошенка, готуючись до екзаменів чи заліків, позичали цей зошит у мене і передавали з рук у руки. Згодом в один момент він зник, і я не міг знайти, хто брав і кому передавав. Я зрозумів, що його хтось передав туди, куди треба…

Та найбільше розказав мені про творчість і життєву драму В. Барвінського доцент Михайло Антків, який був помічником Є. Вахняка в чоловічому хорі «Гомін» у 1956–1958 рр. У цей приблизно час повернувся з ГУЛАГу мій троюрідний брат Микола Гулей, організатор учнівського підпілля в Ходорівській школі. Він відбував заслання разом з композитором у Мордовії і до 1952 року був з ним у восьмому «Лагерпункті». Коли зайшла мова про В. Барвінського, то мій дідусь Григорій Заборський сказав, що теж запам’ятав композитора, бо не раз навідувався до його брата Олександра, який за Польщі був найпопулярнішим українським лікарем у Львові й надавав медичну допомогу навіть мешканцям сіл, які його цінили й часто зверталися. Оскільки брати мешкали в одному домі, то дідусеві запам’ятався виразний профіль і велика чуприна композитора. Коли Василь Олександрович у 1958 році повернувся до Львова, то його не раз доводилося бачити на вулицях міста, а найчастіше на концертах у Великому залі консерваторії (тепер філармонії). Заходив Василь Олександрович і в бібліотеку консерваторії, якою завідувала Ярослава Колодій, музикознавець за освітою, учениця А. Хибінського у Львівському університеті, а також активною була співробітниця Антоніна Струтинська, в минулому журналістка, політв’язень, людина енциклопедичних знань української культури. Тоді в бібліотеці знаходилися рукописи творів багатьох галицьких композиторів, наукових праць з історії музики, рідкісні друковані видання, з якими я міг ознайомитися. Антоніна Казимирівна розказувала мені багато цікавих фактів і подій з культурного життя Львова та творчої й наукової еліти. Одного разу вона показала мені товсту книгу – збірник фортепіанної танцювальної музики найвидатніших композиторів Європи – Б. Бартока, Ж. Бізе, Р. Ваґнера, Е. Ґріґа, К. Дебюссі, О. Скрябіна, Ф. Шопена, Ф. Шуберта, виданий у 1931 році в Японії. В цьому збірнику був надрукований і «Український танець» В. Барвінського, але після арешту композитора в 1948 році та знищення його композиторської спадщини, цей листок був вирваний. Та мародери не здогадалися заглянути в зміст збірника, де японською та німецькою мовами був названий твір і його автор. Як розказував мені згодом сам Василь Олександрович, цей збірник він придбав у Києві під час одного з відряджень у відомого бібліофіла Олексія Салтикова, директора нотного магазину, а вдома дружині жартома сказав, що був у Японії і там купив. До речі, А. Струтинська згодом написала статтю «Український танок в Японії», надруковану в київському журналі «Вітчизна» за 1968 рік (№ 8, ст. 208–209). Оскільки матеріал довго лежав у редакції, то я просив Д. Павличка, щоб посприяв його появі в друці. Короткий зміст статті такий: В. Барвінський викладав також у польській консерваторії Анни Нементовської, куди на консультації наїжджав із Відня професор Лев Сирота. Василь Олександрович ознайомив колегу зі своїми шістьма мініатюрами на українські теми. Віденському гостеві вони дуже сподобалися і, дізнавшись, що твори ще не видані, пообіцяв посприяти їх надрукувати у знаменитому віденському видавництві «Edition Universal», де вони в 1925 році й були опубліковані достатньо великим тиражем та розійшлися по Світу. Рецензент професор Роберт Тайхмюллер дав творам В. Барвінського дуже високу оцінку, порівнюючи їх з фортепіанними творами Е. Ґріґа. До речі, Л. Сирота уродженець м. Кам’янець-Подільського, вихованець Київського музичного училища (кл. Г. Ходоровського-Мороза), Петербурзької консерваторії та Ф. Бузоні. Від 1929 року був професором імператорської музичної академії в Токіо. Отже, поява в цьому збірнику твору В. Барвінського не випадкова.

У бібліотеці консерваторії А. Струтинська і познайомила мене з композитором. Тепер, зустрічаючи його на вулиці чи на концерті, я мав нагоду привітатися, а то й перекинутися кількома словами.

27 січня 1960 року під час святкувань 80-річчя Станіслава Людкевича у Великому залі консерваторії з великим успіхом капелою «Трембіта» та симфонічним оркестром філармонії під керівництвом Миколи Колесси був виконаний музичний твір ювіляра «Кавказ». Публіка ентузіастично, стоячи вітала композитора й багато раз викликала його на сцену. Своє захоплення твором і його виконанням Василь Олександрович висловив мені в коридорі й прирівняв значення «Кавказу» в українській музиці до IX симфонії Л. Бетховена в німецькій музиці. Сказав, що данину ювілеєві С. Людкевича віддав своєю статтею «Митець великого обдарування», надрукованою у четвертому номері журналу «Мистецтво» за 1958 рік.

15 лютого 1960 року на концерті з творів львівських композиторів виконувалась перша частина фортепіанного Квінтету, написана на засланні. Публіка тепло прийняла твір, це щиро схвилювало автора після стількох років вимушеного мовчання.

У травні 1960 року кантатою «Весна» на слова І. Франка закінчував Львівську консерваторію композитор Мирослав Скорик. Кантата, виконана хором консерваторії під керівництвом Володимира Василевича та студентським симфонічним оркестром під керівництвом ректора Миколи Колесси, справила на всіх дуже сильне враження, у тому числі й на Василя Олександровича. А коли в 1961 році навчання у консерваторії успішно закінчив талановитий піаніст Борис Кокотайло, через рік блискучим проведенням Шостої симфонії П. Чайковського закінчив консерваторію Степан Турчак, то Василь Олександрович сказав, що всі три випускники є найвищим педагогічним досягненням Львівської консерваторії за останні роки.

У 1961 році в Україні широко відзначали 100-ті роковини від дня смерті Тараса Шевченка. Композитори писали твори різних жанрів на сюжети поета, оперні театри ставили нові вистави, філармонії влаштовували тематичні концерти, видавництва друкували музичні твори на тексти Кобзаря. Також на різних рівнях проводили наукові конференції, присвячені життю та творчості поета. Так, Київська консерваторія в березні 1961 року організувала Всесоюзну наукову конференцію, присвячену музичній Шевченкіані. Для участі в ній були запрошені студенти всіх консерваторій України, Москви, Ленінграда, Грузії, Вірменії, а також Київського університету, художнього та театрального інститутів. Львівська консерваторія вирішила відправити в Київ студента ІІ курсу Ярему Якуб’яка з доповіддю «Т. Г. Шевченко в творчості С. П. Людкевича» та студента ІІІ курсу дириґентського факультету Івана Гамкала з темою «Вплив Т. Г. Шевченка на музичну культуру Галичини». Науковим керівником наших рефератів був призначений Станіслав Людкевич, який нас супроводжував у Київ. Робота над цією науковою темою спонукала мене вивчити майже всю галицьку музичну Шевченкіану, в чому багато мені допомагали працівники консерваторської бібліотеки.

Знаючи, що В. Барвінський є автором кантати «Заповіт», я при першій зустрічі попросив можливості ознайомитись з твором. Не очікуючи такої уваги, дістав запрошення прийти до нього додому, де він ознайомить мене зі своєю кантатою. Коли я поділився радісною новиною в бібліотеці, Антоніна Струтинська порадила мені записувати хоч частково наші розмови. Я пораду цю врахував і, прийшовши ввечері в гуртожиток консерваторії, нотував дещо в кишенькову записну книжку. З того часу пролетіло багато років, але багато записів збереглося, дещо розплилося від вологи (писав чорнилом), але настав час, щоб поділитися тими щасливими хвилинами спілкування з Великим композитором і Великою людиною.

22 лютого 1961 року. Тоді з центру Львова на Високий замок ішов одновагонний дерев’яний трамвай № 12, яким я піднявся на вулицю Верховинську, де під № 5 знаходився будинок його батька, в якому після заслання поселився Василь Олександрович Барвінський. Натискаю дзвінок, на звук якого виходить служниця, запрошує до хати й перепрошує, бо професор зараз займається з ученицею у своєму кабінеті. В короткім часі учениця виходить і я заходжу до кабінету композитора, основну частину якого займав рояль, повернутий клавіатурою до єдиного вікна, щоб світло падало на пюпітр і ноти. Професор завжди приймав гостей одягнутий у костюм, при краватці, або в кімнатний халат, подібний до того, в якому на відомій фотографії зафіксований його вчитель В. Новак. Навпроти дверей на стіні висіла картина О. Новаківського «Воскресіння України», а праворуч – великий портрет матері композитора Євгенії. На роялі стояв маленький білий бюст В. Новака. Оскільки Василь Олександрович знав мету мого візиту, то він швидко поклав на пюпітр партитуру «Заповіту» для мішаного і чоловічого хорів, соло баритона в супроводі фортепіано в чотири руки. Він програв основні фраґменти й потім розповідав про написання твору та його виконання в 1917 році у Львові хором «Боян». Заодно згадав, що в Радянській Україні відомий київський композитор і педагог Василь Золотарьов здійснив редакцію «Заповіту» з супроводом симфонічного оркестру. До речі, коли Л. Ревуцький, В. Золотарьов і Г. Беклемішев у 1930-х роках видавали в Києві збірники «Український педагогічний репертуар» для фортепіано різних ступенів складності, куди ввійшли найкращі фортепіанні твори українських композиторів від Д. Бортнянського і М. Лисенка до Ф. Якименка та В. Барвінського, то в них були надруковані його 6 мініатюр і 2 прелюдії. Торкнувшись виконання «Бояном» «Заповіту», він багато розказував про історію створення товариства «Боян», роль у цьому його мами, яку він дуже любив, та свої дириґентські дебюти з хором. Показав мені чорну ебенову дириґентську паличку, на кінцях оздоблену сріблом, яку в 1891 році чехи подарували А. Вахнянину після успішного виступу чоловічого хору «Боян» у Празі. Наприкінці зустрічі мені було довірено взяти з собою партитуру «Заповіту», щоб детальніше простудіювати вдома.

25 лютого 1961 року. Я прийшов з партитурою «Заповіту», щоб подякувати за довіру (все ж таки єдиний авторський примірник). Служниця провела мене в кабінет. Поки Василь Олександрович перевдягався в іншій кімнаті, я звернув увагу на «Український календар» з Варшави за 1961 рік, який лежав на роялі, й статтю про українських медиків, у першу чергу про І. Горбачевського. Коли зайшов господар кабінету, то розказав мені, що в Празі він до нього не раз заходив. Я почув, що І. Горбачевський призначив Д. Січинському стипендію на навчання в Празькій консерваторії, але «Станіславівський Боян» дав йому платню на кілька крон більшу, і він залишився в Станіславові. Тут же Василь Олександрович згадав про ще один загублений талант, про особисту трагедію О. Нижанківського, якого батько не відпустив у Київ на науку до М. Лисенка. Цей факт О. Нижанківський вважав трагедією свого життя. А його син Нестор часто говорив: «Ох, коли б мені батьків талант».

З розповіді Василя Олександровича:

«Свою науку фортепіанної гри я почав у Марії Яшек-Солтисової, другої дружини Мечислава Солтиса, оскільки К. Мікулі вже не викладав, і я згодом перейшов до Вілема Курца, якого батько і А. Вахнянин, які були послами в австрійському парламенті, спровадили до Львова, щоб підняти фортепіанну педагогіку до європейського рівня. Коли крім гри на фортепіано, я проявляв інтерес до композиції, то В. Курц радив мені їхати до Праги вчитися композиції в А. Дворжака. Але коли в 1904 році він помер, у 1907 р. я поїхав вивчати композицію в його учня В. Новака. У Празі я зблизився з гуртком Вітєзслава Новака, Йосифа Сука та інших учнів А. Дворжака, якому Зденек Неєдли з особистих мотивів протиставляв Бедржиха Сметану і вже після смерті обох спровокував боротьбу двох музичних таборів. Я знайомив чеських друзів з українськими народними піснями. В 1914 році спонукав Ярослава Кржічку — композитора і керівника знаменитого чеського хору «Глагол» провести в Празі перший «Вечір української народної пісні», на якому в залі ім. Б. Сметани з успіхом були виконані перша частина моєї музично-етнографічної картини для мішаного хору, вокального квартету та фортепіано в 4 руки «Українське весілля», обробки українських народних пісень М. Лисенка, С. Людкевича (його знамениту «Гагілку» назвав перлиною), Л. Куби та мої. Кржічка знав Україну, цікавився її народною музикою, бо в 1906–1909 роках викладав у Катеринославському музичному училищі (тепер м. Дніпро). Після закінчення навчання я хотів залишитися в Празі, але на вимогу батька мусив повернутися до Львова, щоб з 1915 року очолити Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка, оскільки його директор Станіслав Людкевич як австрійський офіцер перебував у російському полоні. Хор «Боян» теж залишався без керівника. Тоді у львівських газетах написав об’яву, щоб учасники хору прийшли на репетицію. Взявся дириґувати хором, хоч до того з хоровим виконавством не мав справи. У бібліотеці Наукового товариства ім. Т. Шевченка знайшов 4 зошити колядок і щедрівок К. Стеценка та приготував у 1916 році концерт, який пройшов з успіхом і таким чином поновив концертну діяльність «Бояна».

Коли С. Людкевич повернувся з полону, то сказав мені й надалі керувати інститутом. По суті, я тільки тепер познайомився з ним зблизька. Адже в той час, коли С. Людкевич був уже славним композитором, то я був ще молодим починаючим композитором, хлопцем, який писав вірші.

До речі, С. Людкевич серед українських композиторів був найкраще матеріально забезпеченим, бо ще з австрійських часів працював професором гімназії, і згодом мав пенсію гімназійного професора.

Якщо йде мова про Вищий музичний інститут й історію його заснування, то про це міг би багато написати С. Людкевич. Коли я писав йому із заслання, щоб він писав спогади, то він відповів мені, що вже не в силі, хоч про Соломію Крушельницьку все ж таки написав. Мені, до речі, писав у Сибір Іван Деркач (упорядник першої збірки спогадів про С. Крушельницьку. – І. Г.), щоб написати про неї спогади, і я їх переслав через другі руки, але у Львові їх не надрукували.

… С. Крушельницьку на дорогу оперного співу направила моя мама, коли ми жили ще в Тернополі. Соломія з села Білої приїжджала на аматорські концерти до Тернополя, і коли мама почула її спів, то порадила їй вчитися музики. Вже коли ми в 1888 році переїхали до Львова, то мама влаштувала її концерт у Львові і батько добився для неї стипендії на навчання в Італії, а то б її кар’єра закінчилася б у селі замужеством за священиком.

… Коли в 1944 році вона була без роботи й бідувала, то я, як директор консерваторії, запропонував їй посаду завідуючої кафедри камерного ансамблю у званні в. о. професора. Але коли прийшло розпорядження, що люди з іноземними паспортами не мають права займати професорські посади, то для неї знову настала біда. Я ходив в обком, щоб добитися для неї хоча б продуктових карточок, то там пообіцяли, але не дали. Через Пилипа Козицького (в 1943–1948 роках був заступником голови Комітету в справах Мистецтв при Раді народних комісарів – І. Г.) я добився, що коштом консерваторії було відремонтовано її будинок, який був націоналізований, і їй віддано цілий перший поверх. Коли надійшло розпорядження, що власники іноземних паспортів можуть стати радянськими громадянами, то С. Крушельницька не захотіла їхати в Італію, бо там у неї нікого не було, й вирішила залишитись у Львові. Ми з С. Людкевичем засвідчили про її особу і, отримавши радянське громадянство, вона знову могла стати професором. Коли професорам треба було писати наукові роботи, то кафедра доручила їй методичну роботу з вокальної педагогіки. Але я запротестував, оскільки вона, як світова оперна співачка, може написати спогади з її творчого життя, які будуть ціннішими. Я ходив в обком і просив, щоб для запису її спогадів прикріпили когось із письменників. Спершу залучили Степана Масляка, а потім Дениса Лукіяновича, якого я просив записувати все, що вона буде розказувати. На жаль, заслання перервало мої стосунки з С. Крушельницькою. Але коли я повернувся із заслання й запитав Д. Лукіяновича про долю спогадів, то він сказав, що йому доручили не записувати спогади самої С. Крушельницької, а написати власний спогад про неї».

Після розмови про С. Крушельницьку ми повернулися до «Заповіту». Василь Олександрович програв увесь твір, я підспівував деякі хорові партії та в кінці виправив у хорі ноту «а» на «аs», що зауважив у партитурі.

Василь Олександрович зауважив: «Я маю намір переробити твір, особливо розділ «Поховайте та вставайте». До речі, коли в Празі виконували «Заповіт» з фортепіанним супроводом у 4 руки, то публіка встала, бо ніхто не попередив, що це концертний твір. Одні продовжували стояти, а другі, зрозумівши ситуацію, почали сідати». …

УРОКИ БОРИСА РОМАНОВИЧА ГМИРІ.
РОЗДУМИ ОПЕРНОГО ДИРИҐЕНТА

Борис Романович Гмиря й Павло Іванович Муравський з “Думкою”. 1967

Чим далі відходять в історію роки життя й творчості Бориса Романовича Гмирі, тим більшого значення та цінності набуває його масштабна спадщина, яка все більше збуджує розум і серце нових поколінь музикантів. Аналізуючи його життєвий і творчий шлях, його унікальні записи, епістолярну спадщину, ми відкриваємо для себе велику людину, співака, артиста, громадянина. Його творчий подвиг – зразковий, великий урок для прийдешніх поколінь адептів оперного та концертного виконавства.

У XX столітті на український оперній сцені та концертній естраді звучали могутні голоси великої плеяди таких знаменитих басів, як Платон Цесевич, Михайло Донець, Іван Стешенко, Іван Паторжинський та інші. Останній за віком у цій когорті став Борис Гмиря, який і завершив славетну басову традицію. Звісно, після Б. Гмирі звучали видатні баси, адже завжди на українській сцені були чудові баси, які завойовували престижні премії на міжнародних конкурсах, отримували вигідні анґажементи за кордоном. Проте піднятися до Гмириного професіоналізму, глибини музичної інтерпретації та творчої одержимості поки що ніхто не зміг.

Першим уроком для нас є його фантастична творча продуктивність. Розпочавши співацьку кар’єру в 1936 році ще студентом консерваторії на сцені Харківської опери, уже в 1939 році він переїжджає до Київського театру, в якому творчу діяльність перериває війна з 1941 по 1944 роки. Будучи у відмінній вокальній і фізичній формі, у 1957 році Гмиря виходить із трупи театру, бо його чесність і принциповість не втиснювалися в той штучний клімат, який створювало в театрі тодішнє керівництво. І хоч співак спорадично виступав на сценах Київського, Харківського театрів, за кордоном, але ж його оперна кар’єра була завершена. За неповних двадцять років роботи на оперній сцені він підготував і проспівав 37 оперних партій українського та світового репертуару. І, якщо до цього додати величезний концертний репертуар з арій, романсів, народних пісень, з яких близько 600 записано на платівках, то можна ствердити, що такого рекорду з наших співаків ніхто не подолав.

На жаль, я не чув Б. Гмирю на оперній сцені, але його концерт із Державною капелою бандуристів під керуванням О. Міньківського, проспіваний у 1957 році на сцені Львівського оперного театру, досі пам’ятаю в деталях. На мене, тоді ще студента музпедучилища, він справив грандіозне враження. Програма концерту складалася з українських народних пісень і романсів, а в дуетах брав участь знаменитий тенор Петро Білинник. Він замінив І. Козловського, з яким не могли домовитись через його дуже високий гонорар. П. Білинник – земляк Б. Гмирі, колега по Харківському та Київському оперних театрах, своїм багатим та гнучким голосом тембрально чудово зливався з басом Бориса Романовича в дуетах: «Коли розлучаються двоє», «Ой у полі вітер віє», «Місяць на небі», «Де ти бродиш, моя доле?». У цих народних піснях, романсах розкрилася вся палітра Гмириного таланту: ніжна лірика, задумлива меланхолія, героїка, розбурхана козацька стихія та тонкий народний гумор. Цей концерт став для мене еталоном вокального мистецтва – володіння голосом, тембром, фарбами, нюансами, благородством інтерпретації та сценічної поведінки.

Уже на початку 1960-х років ми, студенти консерваторії, заслуховувалися новими грамзаписами Б. Гмирі. Особливо сильне враження справили на нас «Перські пісні» А. Рубінштейна, виконання яких стало енциклопедією вокальних засобів виразності великого співака. Нині мені здається, що осягнути таїну Гмириного володіння голосом повинен наполегливою працею над своїм голосом і одержимим ставленням до мистецтва кожен сучасний співак, якщо прагне стати особистістю в музиці.

Наступним повчальним і надзвичайно актуальним уроком Б. Гмирі для нащадків є його вміння формувати репертуарну стратегію: не тільки компонувати програми, а й вибирати твори для своїх концертів. У зв’язку з цим пригадую цикл статей «Вечірні розмови», які М. Т. Рильський друкував у газеті «Вечірній Київ» у 1962 році. Так, в одній з них «Дивлюсь на афішу та й думку гадаю» поет докоряв оперним співакам, указуючи на обмеженість репертуару. Він запитував, чому вони не співають романсів М. Лисенка, Я. Степового, В. Косенка, старовинних народних пісень. Цікаво полемізував і про репертуар виконавських колективів.

Висловлені поетом М. Т. Рильським думки й сьогодні є актуальними. Адже не секрет, що величезний пласт нашої музичної спадщини, якщо послуговуватися музейною термінологією, знаходиться в «запасниках», тобто чекає своїх талановитих виконавців-патріотів. Для прикладу, зовсім недавно в Києві проводився фестиваль музики К. Стеценка, присвячений 120-річчю від дня його народження. На концертах звучало багато маловідомих творів талановитого композитора, і я звернув увагу на чудові романси на слова Олександра Олеся. Яка це цікава, образна, глибока та змістовна музика, але чомусь у репертуарі наших співаків відсутня. І не розумію причин: навіщо так багато втрачають співаки, відмовляючись збагачувати свій концертний репертуар, і відповідно публіка, змушена слухати завжди одні й ті самі твори? Чи це незнання нашої вокальної літератури, чи нерозуміння новизни тих творів, чи напускна скромність і боязнь нового?

Про любов публіки до української музики свідчить нещодавній концерт М. Стеф’юк у Колонному залі ім. М. Лисенка, який через вимкнення світла відбувся при свічках. Треба було лише бачити, з яким ентузіазмом у цій екстремальній ситуації зал сприйняв співачку, яка дарувала слухачам низку чудових і не «заспіваних» творів українських композиторів, а також народних пісень, що рідко звучать з концертної естради.

Борис Романович якраз був тим співаком, який ніколи не йшов протореною дорогою, завжди перебував у пошуку нового музичного матеріалу і в циклах «Твори на слова Т. Шевченка», «Зимова мандрівка» Ф. Шуберта, «Перські пісні» А. Рубінштейна, «Пісні та танці смерті» М. Мусоргського, «П’ять романсів» Д. Шостаковича на слова Є. Долматовського, романсах М. Лисенка, К. Стеценка, В. Косенка, українських народних піснях. Завдяки цьому митець розкрив свій великий виконавський талант. Його трактовка різноманітних творів була індивідуальною, самостійною, він ніколи не повторював інтерпретацій наймоднішого серед басів Ф. Шаляпіна та інших знаменитих своїх попередників і сучасників.

Навіть в опері, де звичайно співак залежний від планів роботи театру й знаходиться в строгих рамках концепції дириґента й режисера, Борис Романович завжди лишався вдумливим, самостійним інтерпретатором. Так, в опері М. Лисенка «Тарас Бульба» в сьомій картині після розповіді козака Задорожного про зраду Андрія Тарас, приголомшений страшною звісткою, співає монолог «Ох, яку тяженну каменюку», який у другій частині переходить у мі-мінор і в баритонову теситуру. Музичний редактор опери Л. Ревуцький у цьому місці поставив позначки, які дають право співакам незручний теситурно епізод пропускати, чим і керувались у театрі, вилучаючи другу половину монологу. Проте ця частина монологу «А як правда?» надзвичайно цінна, бо є найбільш напруженою, емоційною та драматичною сценою, у якій Тарас доходить до трагічного рішення – вбити сина-зрадника. Борис Романович переконав постановників розкрити купюру, транспонувати цей фраґмент, щоб його виконати й повніше розкрити драматичний аспект музично-сценічного образу Тараса Бульби.

Творчу принциповість проявив співак і під час зйомок фільму «Наймичка» за однойменною оперою М. Вериківського, що готували до 150-річчя Т. Шевченка і в якому Борисові Романовичу запропонували озвучувати партію Трохима. Звичайно, згідно з постановкою фільму на спів Б. Гмирі мали б накласти гру актора театру чи кіно, як це було прийнято в той час. (Та які образи виходять у цій ситуації, бачимо в багатьох фільмах-операх того часу, коли актор, що грає, не завжди вчасно артикулює текст вокальної партії, не розуміє й не відчуває музичної інтонації співака, нюансів і барв його голосу). Тоді Борис Романович категорично заявив: «Або і співатиму, і зніматимусь, або ні те, ні інше». І хоч оперному акторові, який звик на сцені до крупного штриха, перед екраном треба користуватися тоншими нюансами і акторськими засобами, він все ж таки переконав режисерів у власній правоті. Образ Трохима в фільмі-опері «Наймичка» вийшов у Б. Гмирі органічним у музичному та акторському плані й спричинився до успіху фільму.

Для нас надзвичайно повчальним залишається лицарське служіння Б. Р. Гмирі високому вокальному мистецтву. Де б він не виступав, у яких би концертах не брав участь, він завжди пропагував і відстоював статус оперного співака, представника академічного мистецтва. До його репертуару завжди входили оперні арії, класичні й сучасні романси, народні пісні. Він не співав салонної музики, шляґерів, не старався догодити дешевим смакам невибагливої публіки та великим і малим партійним і державним вождям.

У час, коли М. Хрущов ліквідував низку привілеїв елітним театрам у Москві, Ленінграді та Києві, у першу чергу знизивши зарплати й пенсії, багато відомих співаків компенсували втрату заробітками поза театром і пішли в естраду. Відомий радянський лозунг «Всі пішли на фронт» перефразували на «Всі оперні співаки – на стадіон!»

Дійсно, концерти на стадіонах, у палацах спорту, у непристосованих для співу залах стали прибутковими та популярними. Звичайно, тут не можна було обійтися без підсилювальної апаратури, а згодом і фонограм. У погоні за гонорарами розширювалася географія виступів від Тюмені, Новосибірська до Магадана; кількість концертів збільшувалась до трьох за день і, відповідно, репертуар мусив відповідати смакам і духовним запитам тисяч людей, які заповнювали ці приміщення.

І який результат цієї нової хвилі? По-перше, народові нав’язували не класичну музику, а розважальну, популярну, легку до сприйняття. По-друге, оперні співаки почали втрачати академічну вокальну форму, бо шляґер не вимагав співу на опорі, а мікрофон нівелював усі відтінки та нюанси голосу. Спів без опори, наспівування, зловживання мікстом не могли не позначитися на голосовому апараті співаків і, звичайно, що більшість із них в оперу вже не могли повернутися, а якщо й поверталися, то з амортизованими голосами. У результаті маємо два сумні наслідки: відчужено широку публіку від класичної вокальної музики, яку створювали протягом століть музичні генії людства, і знецінене академічне вокальне мистецтво.

Зараз почали співати всі, хто не має ні голосу, ні школи, ні елементарної музикальності: ректори, чиновники, драматичні актори, просто випадкові люди, бо критерії красивого співу розмиті, про що нам нагадують щодня всі канали телебачення, частково радіо. А про музичну вартість їхнього репертуару й говорити не доводиться. Тепер, коли попса заполонила телевізійний та радіопростір, великі концертні зали, усілякі урочисті й комерційні високооплачувані концерти, куди рідко потрапляють співаки зі справжніми голосами, дивуємося, чому в суспільстві такий слабий інтерес до справжнього вокального мистецтва. І чи нема в цьому вини самих співаків, які протягом останніх десятиріч формували смаки та інтереси публіки своїм співом і репертуаром? За все в житті треба платити, і за втрату достоїнства та принципів теж. Тому лицарство Б. Гмирі в мистецтві є для нас зразком не тільки професіоналізму, а й моралі.

Вважаю дуже актуальним і гідним для наслідування сучасним поколінням такої риси Б. Гмирі, як патріотизм, любов до України, її культури, музики, пісні. Про українську народну пісню співак писав: «Українська пісня, немов сонце, немов вода, немов любов матері». Ці слова міг сказати лише справжній син України, уколисаний і сформований як артист піснею рідної матері, яка хоч і не була письменною, але мала душу непересічної творчої й духовно багатої людини.

Я чув, що Борисові Романовичу не раз пропонували переїхати в Ленінград, згодом – у Москву, де умови праці кращі, особливо індустрія звукозапису. Але він любив повторювати: «Я тільки тому співаю, що дихаю українським повітрям». А скільки спекуляцій і цькувань пережив співак за своє вимушене перебування в окупації під час війни, де ділив долю з багатьма видатними співаками, художниками, акторами!… Їх залишилось в Україні багато.

Відомий історик українського театру В. М. Гайдабура у своїй книзі «Театр, захований в архівах» описує, що навіть у невеликих містах функціонували українські театри, у яких працювали відомі митці, працювали не для окупантів, а для своїх людей, патріотизм і дух яких підтримували театральним мистецтвом. Однак заздрісники Б. Гмирі влаштовували різні інсинуації, щоб зайвий раз ранити серце співака. Він не міг усім розказати, що коли в 1943 році Полтавський оперний театр, у якому митець співав, був переведений до Кам’янця-Подільського, йому кілька разів пропонували літак для вильоту в Берлін. Проте Б. Гмиря все робив, щоб не виїхати, про що відверто написав у листі до М. С. Хрущова. Тоді виїхало чимало талановитих співаків, художників, акторів, диригентів, режисерів, дехто зробив блискучу кар’єру на Заході.

Борис Романович не міг жити без України, не міг не співати для свого народу. І велику патріотичну сутність митця не всі розуміли, бо його патріотизм був не зовнішнім, плакатним, кон’юнктурним, а став суттю та змістом життя й творчої праці. Тому, де б не співав Борис Романович, – у Києві, Харкові, Львові, Москві, Ленінграді, Варшаві, Празі, Софії, Пекіні, – він завжди включав до програми своїх виступів арію Остапа з «Тараса Бульби» М. Лисенка, пісню кошового І. Сірка «Ой чого ти, дубе» К. Стеценка, романси М. Лисенка, В. Косенка, народні пісні. Ці та інші зразки української музики Б. Гмиря завжди співав поруч із шедеврами світової вокальної музики, бо вважав себе українським співаком і тим проявляв синівську вірність своїй матері, рідному Лебедину, Україні.

І останнє найбільше багатство, найбільший скарб, який залишив по собі великий співак, є його записи, що ні за якістю, ні за кількістю не мають аналогів у нашій вокальній культурі. На цих записах училися і ще довго учитимуться покоління українських і закордонних співаків, бо вони залишилися живим звуковим підручником таїнства мистецтва співу та інтерпретації.

На сьогодні, на жаль, поки що нема пам’ятника співакові. Та камінь завжди можна витесати, а метал відлити, тільки б зібрали кошти. А 600 записаних творів не купиш і не поставиш, їх треба мати, на них треба покласти все творче життя, їх потрібно пережити, вистраждати і їх слід записати. Тому записи Бориса Романовича, а також такі теоретичні міркування, як «Бесіди про вокал», прочитані в консерваторіях Києва, Ленінграда, Харкова, Софії, «Культура співака» та інші, залишають співака активним учасником української музичної культури, великим учителем теперішніх і майбутніх поколінь представників української вокальної школи.

Науковий вісник Національної музичної академії ім. П. І. Чайковського.
– Випуск 39, книга шоста. Борис Гмиря. Погляд з XXI століття.
Збірка статей (Упорядник І. Д. Гамкало). – К., 2006, с. 5-10.

НЕБОМ ДАНИЙ ТАЛАНТ

Павло Іванович Муравський

Із мистецтвом Павла Івановича Муравського й керованої ним державної капели «Трембіта» я познайомився в середині 1950-х років, коли приїхав до Львова навчатися в музично-педагогічному училищі імені Ф. Колесси. У той час тут навчалися С. Турчак, А. Кушніренко, Т. Микитка, І. Жук, Р. Бабич та інші талановиті хлопці. Оскільки, окрім гри на різних інструментах, музиканти займалися дириґуванням і співали в хорі, то, закономірно, старалися не пропускати хорові й симфонічні концерти у Великій залі консерваторії (тепер – зала Філармонії). Тоді у Львові великої популярності набули Шевченківські концерти. Спершу, щоб задовольнити всіх бажаючих послухати їх, керівництво філармонії повторювало концерти на наступний день, а згодом проводили три, чотири і більше, бо всі концерти відбувалися в переповненій залі. Театр опери та балету теж почав проводити подібні концерти, які також мали великий успіх, збирали аншлаги.

У філармонійних концертах брали участь найкращі музиканти, у першу чергу філармонії, популярний артист Сергій Бондаренко, який емоційно читав «І мертвим, і живим…», що в роки хрущовської «відлиги» захоплено сприймала публіка й дедалі більше виявляла український патріотизм. Вершиною тих концертів завжди був виступ капели «Трембіта», що, окрім «Заповіту», який піднімав залу, обов’язково виконувала «Думи мої», «Реве та стогне Дніпр широкий», хор бранців «Ой, нема, нема», «У туркені по тім боці» М. Лисенка, багато творів звучало на «біс».

Авторитет «Трембіти» у Львові був дуже високий. Якщо хтось у товаристві представлявся співаком «Трембіти», то його сприймали з не меншою увагою, як соліста оперного театру. Якщо голосистий випускник музичного училища діставав призначення в капелу, то його колеги казали: «Ого, ти дивись, йому пощастило співати в Муравського». Основним ядром капели були ще довоєнні співаки, які вижили, правда, не всі, після тяжких років поневірянь у Казахстані. Це були «Залізні» хорові кадри, співаки хорів Д. Котка, М. Колесси, хорів духовних навчальних закладів. Із ними Павло Іванович швидко знайшов спільну мову, полонив своєю енергетикою, високою вокально-хоровою культурою, уродженою глибокою музикальністю й за їхнім побажанням після багаторічної служби на флоті почав спілкуватися рідною мовою.

Кожен концерт капели очікувала музична громадськість, він перетворювався на свято Музики та проходив під бурхливі оплески зали. Дириґент чарував усіх чудовим виконанням капелою творів без супроводу (а капела), красивим тембром, чистою інтонацією, гнучким фразуванням і глибоким проникненням у зміст твору. Павло Іванович у творах а капела представив повну хрестоматію української хорової музики — твори М. Леонтовича, М. Лисенка, Ф. Колесси, В. Барвінського, С. Людкевича, Г. Давидовського, П. Козицького, С. Воробкевича, Я. Ярославенка, М. Колесси, Є. Козака, О. Кошиця, а також С. Танєєва, А. Аренського, В. Шебаліна.

До сьогодні пам’ятаю незабутній вечір у 2-х відділеннях із творів М. Леонтовича. До П. Муравського таких проектів у Львові ніхто не створював. Це був великий екзамен для хору — витримати спів без супроводу понад 2 години, а особливо для дириґента, бо кожна перлина М. Леонтовича відрізняється одна від іншої не тільки тональністю, хоровою фактурою, вокально-хоровим завданням, а й змістом. Свою любов до Леонтовича, відданість його хоровій спадщині Павло Іванович проніс протягом усього творчого життя, і вже з хором Київської консерваторії ця велика любов досягла кульмінації. У 1979 році записані до 100-річчя композитора московською фірмою «Мелодія» (1977) три великі диски, відзначені найвищою нагородою України — Державною премією імені Т. Г. Шевченка.

Ураховуючи історичну традицію й любов львів’ян до чоловічого хорового співу, Павло Іванович чоловічим складом капели виконував найпопулярніші чоловічі хори: «Закувала та сива зозуля» П. Ніщинського, хор бранців з «Гамалії» та «Яна Гуса» М. Лисенка, «Огні горять» С. Воробкевича, «Гуляли» О. Нижанківського, хор «Ноченька» з опери «Демон» А. Рубінштейна та ін.

«Трембіта» співала твори і великої форми в супроводі симфонічного оркестру філармонії, такі як: 9-та симфонія Бетховена, «Реквієм» В. А. Моцарта та «Реквієм» Дж. Верді, «Пори року» Й. Гайдна, «Б’ють пороги» М. Лисенка, «Хустина» Л. Ревуцького, «В Карпатах» Р. Сімовича, «Людина» М. Скорика. Я вперше почув ораторію Г. Ф. Генделя «Юда Маккавей», якою диригував І. Паїн, який на речитативах відходив від пульта і на роялі виконував партію чембало. Проте найбільший успіх мав «Кавказ» С. Людкевича, яким дириґував М. Колесса. Героїко-драматична поема Т. Шевченка та конгеніальна музика С. Людкевича завжди до глибини душі хвилювала львівську публіку, а присутній у залі автор завжди під бурхливі овації мусив виходити на сцену й дякувати за гарячий прийом.

Чим же так підкоряв львівську публіку П. Муравський? Насамперед красивим тембром хорового звучання, чистою інтонацією, збалансованим звучанням хорових партій, тобто злагодженим, органним звучанням хору, переконливою інтерпретацією виконуваних творів. А нас, молодих адептів дириґентського мистецтва, захоплював умінням вести себе під час концерту, артистизмом, емоційним впливом на хор і публіку, рідкісною для хорових дириґентів живою технікою дириґування, якої він навчався не в консерваторії, а під час репетицій такого майстра, як Натан Рахлін. У Львові капела отримала звання заслуженої, а Павло Муравський – почесне звання народного артиста України, бо, за свідченням відомих українських музичних діячів України та СРСР, «Трембіта» була найкращим хором в Україні. Але головне в тому, що у Львові Павло Іванович усвідомив себе українським патріотом, подвижником рідної музичної культури, талановитим і активним продовжувачем її славетних традицій.

Переїхавши в 1964 році в Київ і очоливши рідну йому капелу «Думка», П. Муравський застав її запущеною як у творчому, так і в організаційному плані. Знаю, працювати йому було нелегко: треба все починати спочатку. Але талант і творча енергія швидко почали давати свої плоди. Уже в грудні того ж року капела під керівництвом С. Турчака з тріумфом виконала надзвичайно важкий монументальний «Кавказ» С. Людкевича з нагоди його 85-річчя. Присутній у Колонному залі ім. М. Лисенка автор не очікував такого успіху й не знаходив слів подяки виконавцям.

Якось при зустрічі з Павлом Івановичем ми розговорилися про творчість С. Людкевича і про такі загальновідомі твори, як «Кавказ» і «Заповіт». Але я звернув увагу, що такий цікавий твір, як кантата «Наймит» на слова І. Франка, лежить у шухляді композитора, а широка музична громадськість мало знає про нього. При цьому я натякнув, аби капела «Думка» взялася за цей твір. Павло Іванович не заперечив. Відвідавши у Львові композитора, попросив у нього клавір «Наймита» для капели «Думка» й передав Павлові Івановичу. На жаль, скоро навколо Муравського в капелі і в Міністерстві культури почали згущуватися хмари, у результаті чого Маестро брутально відлучили від колективу, а клавір кантати «Наймит» згорів під час пожежі в його квартирі.

20 листопада 1968 року ми зустрілися з Павлом Івановичем і капелою «Думка» на сцені Донецької філармонії, у якій я керував симфонічним оркестром. Із нагоди 50-річчя популярного композитора Платона Майбороди відбувся вокально-симфонічний концерт. Капела в супроводі симфонічного оркестру щиро й переконливо виконувала хорові та вокальні твори ювіляра, які з великим ентузіазмом сприймав переповнений зал.

Про брутальне звільнення Муравського з капели в 1969 році вже не раз писалося, й воно стало для керівника великою несподіванкою, бо жодних приводів для цього не було. Перед тим капела одержала найвищу оцінку в Москві. Музичні діячі України та СРСР були одностайними в тому, що «Думка» в чудовій творчій формі та є найкращим хором України. Ця драматична історія стала для П. Муравського незагойною раною всього подальшого його життя. Адже жодні звернення в найвищі державні та партійні інстанції Києва та Москви не дали жодного результату. Щира, відверта, вихована українською селянською родиною та її мораллю людина не переносила брутальності в колективах, що йде від некомпетентних директорів-самодурів, яких ставлять «зверху», чиновників Міністерства культури та вищих партійних інстанцій, які не мали елементарного поняття в музиці та хоровому співі.

Талановитий, чесний, одержимий магією хорового співу Майстер виявився ніким і нічим не захищений, став черговою жертвою тупої чиновницької машини. У тих «іграх» обов’язково використовувалася «п’ята колона», яка була в кожному колективі: непрофесійні артисти, активісти профспілкових і партійних організацій, які таким чином самореалізовувалися. Коло них гуртувалися посередності, невдоволені високими вимогами керівника, вони організовували різні письмові звернення у вищі інстанції, які інформували «верхи» так, як їм хотілося. На жаль, «на горі» їх частіше слухали, ніж художнього керівника колективу.

У 1960-ті роки жертвами такого свавілля ставали найталановитіші українські дириґенти, під керуванням яких музичні колективи досягли найвищого творчого піднесення. З Львівського оперного театру мусив піти Я. Вощак, з Одеського – М. Покровський, з Київського – В. Тольба, згодом К. Симеонов, із Державного симфонічного оркестру України – його засновник ще з 1937 року Н. Рахлін, із Київського камерного оркестру – І. Блажков та інші. Після війни були репресовані головний хормейстер Київської опери М. Тараканов, художній керівник Гуцульського ансамблю пісні і танцю Д. Котко, а в 1930-ті роки не пожаліли куль для керівника Харківської капели О. Брижахи, легендарного дириґента й хореографа В. Верховинця, не кажучи про незмірну кількість музикантів, знятих із посад, висланих за межі України. Та що говорити про Україну, де проводилась цілеспрямована політика знищення всього національного, коли в Москві у Великому театрі, починаючи з 1938 року, кожні п’ять років брутально знімали таких видатних головних дириґентів, як С. Самосуд, А. Пазовський, М. Голованов, О. Мелік-Пашаєв.

На жаль, серед тих ідеалістів мистецтва опинився й Павло Муравський. Але справжній талант, як жива квітка, навіть з-під асфальту, але пробивається до Сонця. Перейшовши на основну роботу в Київську консерваторію й очоливши хоровий клас, Павло Іванович теж, на жаль, мусив починати все спочатку, бо ця відповідальна робота з виховання молодих хормейстерів у хоровому колективі була зруйнована. Керівники хорового класу змінювалися, й про систему та методику виховання молодих спеціалістів не могло йти мови. П. Муравський любив повторювати своє кредо: «Для того, щоб студентхормейстер у майбутньому став професіоналом, він повинен співати в дуже доброму хорі й засвоювати професійні навики під керівництвом висококваліфікованого керівника».

Незважаючи на плинність учасників студентського хору, він зміг із хором консерваторії виконати такі найскладніші вокально-симфонічні твори, як «Урочиста меса» Л. Бетховена, «Ґлорія» А. Вівальді, «Україна моя» А. Штогаренка, хорову партію Другої симфонії Г. Малера, записати платівку української церковної музики і вже згадувані три грамплатівки хорової музики М. Леонтовича.

Муравський уперше в житті зі студентським хором почав виїздити за кордон: у Чорногорію, Німеччину, Канаду й багато разів у Швейцарію, де його гаряче приймала тамтешня публіка, й це стало моральною компенсацією за втрачену роботу в капелі «Думка». За час роботи в консерваторії Павло Муравський став професором, почесним академіком Національної академії мистецтв України, Героєм України й побив рекорд активного творчого довголіття у світовому дириґентському виконавстві.

Тепер, із перспективи часу, можна поставити таке запитання: «А чи міг би Павло Муравський досягнути всього цього в капелі «Думка»? Для мене це запитання риторичне. З філософського погляду, може, й добре, що він вчасно пішов звідти.

Павла Івановича часто можна було зустріти на хорових та інших концертах у філармонії. У мене збереглася світлина в кабінеті А. Авдієвського, ще за старою адресою по Володимирському узвозу, після концертного виконання в 1981 році фольк-опери Є. Станковича «Цвіт папороті», яке викликало справжній фурор у музичному житті Києва. Муравський щиро радів успіху народного хору імені Г. Верьовки, його керівника й особливо композитора Є. Станковича. Муравський часто працював у журі різних хорових конкурсів, фестивалів і завжди підтримував молодших колег.

В. Кіосе, І. Гамкало, П. Муравський після концертного виконання українським народним хором ім. Г. Верьовки
фольк-опери «Цвіт папороті» Є. Станковича, Київ, 1981

У 1988 році уряд УРСР своєю постановою виділив членам творчих спілок України на березі річки Козинка, у долині перед селом Козин, ділянку для дачного кооперативу «Мистецтво». Звичайно, забудова тривала довго, бо не всі мали досвід у будівництві й відповідні матеріальні ресурси. Так склалося, що наші ділянки опинилися на одній вулиці й майже навпроти. Будівництво дачі Павла Івановича затяглося, але коли хата вже була зведена, він почав з’являтися на ділянці. Їхав із Києва автобусом по Старообухівській дорозі до санаторію «Жовтень», а звідти, через кооператив «Золоті ворота», де охорона з собаками нікого стороннього не пускала, якимсь чином проходив і пішки прямував до своєї хати.

Цілий день із заступом або сапою, не випрямляючи спини, Павло Іванович працював на ділянці. Бачачи, що він і не думає присісти спочити, я деколи переривав його працю й запрошував до себе на гарячу страву та чарку. На веранді за столом Павло Іванович багато розказував про своє життя, творчість, успіхи й драми (детальні оповіді вміщено в книжці О. Бенч «Павло Муравський. Феномен одного життя»). Тема його відлучення од капели «Думка» стала чорним лейтмотивом усього його подальшого життя і всіх наших розмов. Він дуже стежив за ситуацією в сучасному хоровому співі, радів успіхам талановитих молодих хормейстерів, переймався творчими невдачами й гостро засуджував імітацію хорової творчості, яку інколи деякі особи підносили як проґрес, продовження славних традицій тощо.

Один із його монологів 12 жовтня 2003 року я записав під час обіду на веранді під виноградом:

«По-перше, треба, щоб у державі були мудрі голови: як у Міністерстві культури, так і в Адміністрації Президента, які могли б фахово сказати, що в мистецтві добре, а що погано. Колись Пилип Козицький, який був головою Комітету в справах мистецтв (це було ще перед війною), почув капелу «Трембіта», якою керував Петро Гончаров, колишній реґент, він володів чудовим хоровим слухом. А «Думкою» в цей час (після Нестора Городовенка) керував Олександр Сорока, який був досить грамотним хормейстером, але капела співала все гірше й гірше. Тоді Пилип Козицький каже: «Не може обласна капела співати краще від республіканської» і поміняв керівників. Петра Гончарова перевів у «Думку», а Олександра Сороку — у «Трембіту».

Я був хормейстером у «Думці» при Гончарову. Він задумав виконати месу h-moll Й. С. Баха, а я розучував її по партіях. Він дуже погано бачив і носив спеціальні окуляри, які давали можливість тільки зблизька щось бачити. Ось я працюю з партіями, а він сидить у залі й раптом каже: «А в цій партії там має бути фа-дієз, а не фа». Ми всі були вражені, що майже незряча людина так чує і в деталях знає ноти кожної партії.

Таких, як Пилип Козицький, зараз нема ні в Міністерстві, ні в консерваторії. Я з великим болем споглядаю, як у консерваторії немало «сірих» професорів, які виховують подібних собі «сірих» спеціалістів. Я вчився дириґуванню в класі Гліба Таранова, який був освіченим музикантом і нічого не розумів у дириґуванні. Але я ходив на репетиції та концерти Натана Рахліна й дивився, якими жестами він добивається звучання оркестру. Я побачив, що він дириґує не витягнутими руками, як навчають деякі наші професори, а руки, дуже еластичні й живі, тримає біля грудей, біля серця, біля душі. Якось я з «Трембітою», а він з Державним симфонічним оркестром виступали у Великій залі Московської консерваторії. Концерт мав великий успіх, і після концерту Натан Рахлін підходить до мене й, торкаючи паличкою, каже: «А Ви ж у мене вчилися». І це правда, хоч я й не був його студентом …».

Якось під час наступних зустрічей у мене на веранді Павло Іванович каже: «Знаєш, Іване, що я думаю? Я думаю, коли ми з тобою постаріємо (а йому було понад дев’яносто), то переїдемо і тут будемо жити. Навколо така тиша, краса, берези, сосни, поруч річка». А я кажу: «Павле Івановичу, мені до старіння ще трохи далеко». А він: «Ну, не зараз. Я думаю ще років зо 20 попрацювати, а тоді вже переїду сюди жити»…

Справді, таким оптимізмом, духовною й фізичною силою та любов’ю до життя й до праці володіють обдаровані з високості люди.

Р. S. Павло Муравський мріяв і старався організувати взірцевий академічний хор та записати з ним «Пісенного «Кобзаря» – 200 хорових творів на слова Тараса Шевченка до його 200-річчя й свого 100-річчя. На жаль, заповітні мрії Майстра не збулися… Скромно відзначивши в колі рідних та близьких своє 100-річчя, Маестро готувався до прощального концерту в Національній філармонії, де мав виступити зі своїм студентським хором та його учні зі своїми хорами. Це мало стати хорове свято школи Павла Муравського. Та 6 жовтня Павло Іванович відійшов – і осиротіли його учні, й осиротів берег Козинки. 9 жовтня у фойє Національної філармонії України зібралися на прощання з легендою українського хорового мистецтва сотні учнів, послідовників, шанувальників Маестро, щоб провести в останню путь на Байкове кладовище його прах.

Та Небом даний талант лишається жити духом своїм у наших серцях і думках. Справді, дух Муравського невмирущий, бо наділений могутньою волею жити…

Павло Муравський. Моя хорова школа. Методика акапельного хорового співу
(Редактор-упорядник О. А. Шокало). – К., 2014, с. 323-330.

Добірку підготував Олександер ШОКАЛО

The post Музичний Олімп Івана-Ярослава Гамкала appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Віктор Степурко: Етнокультурологічний вимір Хорової школи Павла Муравського

Олександер Шокало — Thu, 30 Jul 2020 16:12:57 +0000

30 липня 1914 р. народився Павло Іванович Муравський – великий український хоровий дириґент і педагог. На вшанування 106-ліття від народження Маестро і Вчителя публікуємо доповідь композитора й дириґента Віктора Івановича Степурка, яку він озвучив на Всеукраїнській науково-практичній конференції «Хорова школа Павла Муравського в контексті української музичної культури», що проходила 7–8 жовтня 2019 р. в Національній музичній академії України імені П. І. Чайковського. Конференція приурочена 105-літтю народження й 5-м роковинам пам’яті професора Музакадемії Павла Івановича Муравського та 105-літтю заснування Київської консерваторії (НМАУ ім. П. І. Чайковського).

Віктор Іванович Степурко,
композитор, заслужений діяч мистецтв України,
лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка,
кандидат мистецтвознавства, доцент,
професор кафедри академічного і естрадного вокалу та звукорежисури
Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв

Етнокультурологічний вимір
Хорової школи Павла Муравського

Рідкісний досвід 100-літнього життя й 80-літньої мистецько-педагогічної діяльності Павла Івановича Муравського (1914–2014) – патріарха української хорової культури, спонукає дедалі проникливіше розглядати морально-світоглядну основу його хорового мистецтва у перспективі збереження української етнокультурної ідентичності й державності в загально-цивілізаційному поступі України.

Внутрішні й зовнішні загрози етнокультурній традиції українського життя та формування модерної ментальності, далекої навіть від загально-гуманістичних засад, не могли не турбувати особистість Павла Івановича Муравського як дириґента й педагога, основним постулатом Хорової школи якого була світоглядна установка: «Чистота співу – чистота життя»[6].

У своїх дитячих спогадах Маестро з пієтетом згадує Великодні свята в церкві, а особливо щемливим спомином є оповідь про те, як одного разу мама залишила його вдома, а сама пішла до сусіднього села в церкву. «Мені стало скучно й жалісно» – пише він у спогадах і п’ятилітнім хлопчиком вирушає у багато-кілометрову подорож до мами [4].

Цей епізод слід вважати символічним знаком його руху у життєвому просторі до своєї зоряної мрії – образу Матері, як сакрального символу етнонаціональної й етнокультурної основи, що у М. Гайдеґґера іменується: «Дім, Поле, Храм». Значення особистого, родового етнонаціонального існування, у якому «Дім» означає місце родинної вкоріненості, «Поле» – життєвий творчий шлях, а «Храм» – сакральне святовідношення до світу [11].

За визначенням науковців [1], культурно-історичний сенс родового буття звершується в етноментальності, етнічному самоусвідомленні, в неповторних стереотипах поведінки особистості. Звертає на себе увагу, з якою точністю у своїх спогадах П. І. Муравський описує матеріально-побутові умови існування їх села, роду, звичок місцевого населення, наводить вислови односельців тощо. Така укоріненість зацікавленості у процесах соціуму, визначальна риса його особистості протягом всього життя.

Філософ В. А. Личковах [2] визначає етнос, як «біосоціальну єдність, що формується як природою, так і історією, як кревно-генетичними, так і ментально-психологічними характеристиками». Однією з визначних категорій цього напрямку є культурна ментальність, що у повсякденності і життєтворчості П. І. Муравського висловлюється як незборима ідея світла і добра.

Молодим хлопцем, вихованим на народних традиціях, опрацювання народних пісень для хору земляком М. Д. Леонтовичем сприймаються невід’ємною частиною буття свого роду, українського етносу. Павло Іванович згадує, що його старший двоюрідний брат Степан Білянський співав у хорі під орудою М. Леонтовича і повернувшись до рідного села організував хор, у якому співав ще хлопчиком партію альта і Павло. Звісно, репертуар колективу складався тоді з народних пісень й аранжувань самого М. Леонтовича [9].

Тож, пройшовши драматичний шлях засилля більшовицького проекту «діктатури рабочіх і крєстьян», як хормейстер і професор Київської консерваторії ім. П. І. Чайковського, Павло Іванович звертається до монодійних співів Києво-Печерської Лаври і записує їх зі студентським хором Київської консерваторії. У подальшому, доля подарувала Маестро ще один знак повернення до своєї заповітної мрії – здійснення записів народних пісень у опрацюванні М. Леонтовича з тим же хором студентів Київської консерваторії. За цю подвижницьку працю П. І. Муравський був удостоєний Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1979).

Принагідно пригадаємо, що О. Кошиць вважав монодійний київський розспів XVI століття повністю адаптованим до мелодики давніх українських обрядових співів, що говорить про збережені в ньому глибинні соціопсихологічні шари світовідношення українського етносу, так іменованого, колективного позасвідомого. Пригадаємо також, що М. Леонтович отримав освіту в духовній семінарії і був разом з К. Стеценком серед перших композиторів, що у певний період фокусували свою увагу на створенні літургійних піснеспівів для новоутвореної тоді автокефальної української церкви у національній співочій традиції.

Згадуючи ставлення П. І. Муравського до музики К. Стеценка і М. Леонтовича, можна констатувати спорідненість його культурної ментальності з їх творчістю, закріпленою у переживаннях форм руху мелодики, відчутті просторовості й емоційності музики як «життєвого світу» українського етносу. У цьому сенсі, в словах: «Кожну хорову партію в творах Леонтовича можна виконувати як сольний твір» висловлено квінтесенцію ставлення Маестро до співу a cappella (без супроводу), як феєрії “монодійного дійства”. Підтверджує цей постулат і неймовірне за своєю емоційною силою трактування одного з духовних концертів К. Стеценка 90-літнім Маестро у Національній філармонії, в якому кожна партія була пережита так, що здається й самі студенти-хористи відчули себе тоді «в іншому вимірі».

Важливим принципом української етноментальності є й кордоцентризм, що виявляється у перевагах емоційно-вольового принципу над раціональним і збігається з ідеалом «цільного знання», характерного для філософії етнокультури ще праслов’янської доби. У єднанні думки, почуття, волі і віри проявляється синкретизм духу «святості» і «спасіння». Крім того, в характері українців це пов’язано з поетичністю світосприйняття й постійним очікуванням дива [3].

П. І. Муравський у своїх Хорових правилах орієнтується саме на такий образ учасника хорового дійства. Висловлюючись про чистоту співу, Маестро прирівнює її до чистоти душі й життя та повторює цю думку у найрізноманітніших варіантах, але найважливішою, з точки зору етнопсихології кордоцентризму, є така його позиція: «Тільки чистий спів, як чиста вода, чисте повітря, чиста душа може зворушити людину й задовольнити її духовне прагнення» [5].

Чистота співу й чистота життя – є квінтесенцією Хорової школи П. І. Муравського, тим духовним п’ятим елементом, що його мислили ще давньогрецькі філософи в єдності з чотирма земними: водою, вогнем, землею, повітрям. Можна порівняти з процесами соціуму напрямок думання Маестро, коли він висловлюється у такому сенсі: «Нечисті звуки завжди розсіюються й викликають різке, крикливе звучання. А чисті звуки об’єднуються й породжують приємне звучання…». Тож, Павло Іванович мудрим серцем відчуває, що «розсіювання» і «об’єднання» є нагальною проблемою етносоціуму й екстраполює її вирішення до рівня єдино можливого правила своєї Хорової школи у пориваннях до того самого синкретизму духу «святості» як ідеалу «цілісного знання», характерного для Правічної філософії етнокультури Матері-України [7].

Тут ми торкаємося ще одного напрямку української етноментальності, що проглядається у правилах Хорової школи П. І. Муравського – софійності як принципу мудрої організації життя людей, довершеності й гармонії. «Єдність Землі й Неба», «перемога Добра над Злом», «Віра, Надія і Любов», ці постулати об’єднують в українській етноментальності інтелектуальні, моральні та естетичні виміри й визначають їх найвищою цінністю, у порівнянні з науковим знанням або раціональністю.

Можна подивуватися тому, як в українській душі, що проходить горнило більшовицьких експериментів, залишається Вічне Світло Софійної Мудрості. Морально-естетичні позиції Маестро, вписані у його Хорові правила – тому підтвердження. Назвемо деякі з них: «До музики і взагалі до мистецтва, як і до життя, треба ставитися дуже відповідально», «У музиці, як в архітектурі, один принцип – міцність, користь, краса», «уся краса – в чистоті. А у чистоти має бути основа – світло», «У справжнього професіонала музика повинна спочатку оживати в душі…».

Особливо сповненими болю є висловлювання П. І. Муравського з приводу занепаду в Україні не лише хорової культури, але й моралі: «Необхідно не тільки чисто співати, а й вільно висловлювати свої правдиві думки…», «Особливий занепад хорового мистецтва спостерігався у період адміністративно-командної системи й спостерігається тепер», «У теперішньому житті створилися “ножиці”: мораль опустилася вниз, а техніка пішла вгору…», «Україна тільки тоді розбагатіє матеріально, коли ми всі розбагатіємо морально, культурно, духовно», «Дух живе в серці, в душі, а не в словах». А сконцентровуються всі ці напрямки в єдиний вузол етнокультурної сутності українського соціуму, на думку Маестро, у наступній сентенції: «Мають бути створені такі умови, за яких культура могла б визначати політику, а не політика культуру» [8].

Ясно, у чому сутність розуміння П. І. Муравським поняття «культура». Однак, у дуалістичному світі існує дві протилежності, дисгармонійність яких з часом стає все більш загостреною. Україна поглинається процесами глобалізації і сутність їх у створенні технізованого суспільства. Адепти цієї ідеології, цілком очевидно, впевнені, що такою цивілізацією буде так же легко управляти, як і сучасними комп`ютерами. Гонитва за «технічним прогресом» у суспільстві через електронні засоби спілкування призвела до створення, так іменованого, «віртуального простору», в якому перебуває сучасна людина.

Візьмемо для прикладу, хоча-б, розрекламовану ідеологію дизайну (англ. Design – конструювати), що ним захоплюються зараз і українські мистецькі кола. В свідомості сучасної людини він зосереджується лише на зовнішніх, візуальних ознаках, внутрішній підтекст такої творчості досить часто залишається утаємниченим, однак, і зовнішніх ознак достатньо, щоб зрозуміти устремління дизайнерів до «космічного», «інопланетного» й містичного. Наприклад, скидається на те, що в середовищі дизайнерів макіяжу панує «естетика моргу», улюбленим персонажем модельєрів є «жінка-вамп», а для дизайну архітектурних форм «літаюча тарілка», «піраміда», «парус» тощо – виглядають дуже «сучасно».

На завершення розділу «Набута на віку мудрість» у своїй книзі «Моя хорова школа» П. І. Муравський цитує слова Т. Шевченка: «Борітеся, поборете!..», у яких є продовження: «Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!» [12]. І вся діяльність Маестро, постулати його Хорової школи висловлюють ще одну сутність української етноментальності – антеїзм як принцип зв’язку з рідною землею, «вкоріненості» у рідний ґрунт і «життєвий світ», за М. Гайдеґґером, свого Дому, Поля і Храму.

Згадаємо його біль з приводу того, що за кордоном Україну вважають частиною Росії, а найталановитіші діячі музичної культури протягом XVIII–XX століть опинялися в імперських столицях – Петербурзі й Москві і славили їх своїми талантами. Однак, висновок П. І. Муравський робить саме на користь ідеї боротьби за національне відродження: «…Зважаючи на наш талановитий від природи народ, з його чесністю й працьовитістю, з його багатою, мелодійною мовою, з його музичними й співочими здібностями, фахівці музичної культури зобов’язані робити все, щоб якомога швидше підняти нашу виконавську музичну культуру й національну культуру в цілому» [10] .

У висновку, ми розуміємо, що етноментальний антеїзм такої непересіяної особистості як П. І. Муравський, зароджений у хліборобському характері його селянського роду, від образу матері, що постійно жила поруч із ним до свого переходу у Вічність, екстраполюється в архетип Матері-Землі, Великої Матері (Magma-Mater), аж до образу Пресвятої Богородиці й Богородиці-Оранти, що є «Непорушною стіною», захисницею українського народу.

Нагадаємо, що Антей – син матінки-землі Геї у давньогрецькій міфології міг бути переможеним лише відірваним від неї. Знаємо, що складний життєвий і творчий шлях П. І. Муравського багато разів спокушав його покинути Україну, але не здолав його патріотизму й любові до рідної землі.

Таким був наш Маестро. І таким лишається у своїй Хоровій школі.

Список літературних джерел

Личковах В. Філософія етнокультури. Київ. ПАРАПАН, 2011. С. 11.
Там само, с. 12.
Там само, с. 13.
Муравський П. Моя хорова школа. Київ. Просвіта, 2014. С. 8.
Там само, с. 176.
Там само. с. 177
Там само, с. 179.
Там само, с. 194.
Там само. с. 210.
Там само, с. 229.
Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге. Москва, 1991.
Шевченко Т. Кобзар. Київ. ВЕЛЕС, 2009. С.175.

The post Віктор Степурко: Етнокультурологічний вимір Хорової школи Павла Муравського appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Учні – Вчителю: Всеукраїнська науково-практична конференція й Шосте Хорове свято «Школа Павла Муравського»

Олександер Шокало — Thu, 09 Jan 2020 20:07:46 +0000

7–8 жовтня 2019 р. в Національній музичній академії України імені П. І. Чайковського відбулася ґрунтовно підготовлена й успішно проведена Всеукраїнська науково-практична конференція «Хорова школа Павла Муравського в контексті української музичної культури», приурочена 105-літтю заснування Київської консерваторії (НМАУ ім. П. І. Чайковського) та 105-літтю народження й 5-м роковинам пам’яті великого українського хорового дириґента й педагога Павла Івановича Муравського.

Співорганізатори: Благодійний фонд «Хорова школа Павла Муравського» та Національна музична академія України імені П. І. Чайковського.

На Конференції учні й послідовники П. І. Муравського представили Київську, Львівську, Одеську, Харківську й Закарпатську хорові школи.

Конференція проходила за такими основними тематичними напрямами:
1. Павло Іванович Муравський – великий хоровий дириґент і педагог.
2. Засади хорової школи Павла Муравського в сучасній музичній освіті й виконавстві.

Учасники Конференції:

Надзвичайно проникливо розкрили феномен Павла Муравського та його Хорової школи учні маестро, які стали знаними в Україні й Світі майстрами хорового мистецтва й педагогами: О. І. Цигилик, О. Г. Бенч, В. І. Степурко, В. І. Волонтир, М. М. Борщ, А. Г. Масленнікова, Т. В. Миронюк, І. В. Тилик, І. Я. Павленко, А. С. Коробка, О. В. Засадна, А. О. Шейко, а також провідні науковці з музичних осередків України: А. В. Гуріна, Н. Г. Заболотна, Г. В. Степанченко, В. В. Кузик, О. М. Летичевська.
Видатний дириґент, народний артист України, професор І. Д. Гамкало усеосяжно розглянув мистецько-педагогічний досвід Павла Муравського в контексті української й світової музичної культури.

Відеозапис Конференції:

Відеозапис Конференції: Ольга та Юрій Паниці.

Показовою щодо світового резонансу дириґентського мистецтва П. І. Муравського стала участь у конференції його учениці – знаної в українській діаспорі бандуристки й хормейстера Оксани Родак, яка прилетіла з Чикаґо.

Зацікавленими учасниками Конференції були керівники хорів і музичні педагоги з вищих і середніх навчальних закладів Києва, Чернігова, Харкова, Черкас, Сміли, Миколаєва, Одеси, Мукачева, Івано-Франківська, Львова, Рівного, Вінниці. Зрештою, саме для керівників хорів і музичних педагогів найціннішим стало розкриття мистецько-педагогічного досвіду П. І. Муравського, його учнів і послідовників.

У цілому в продуктивній роботі Конференції взяли участь понад 60 дириґентів, педагогів, науковців.

Практичним доповненням наукової частини Конференції стали майстер-класи народного артиста України, художнього керівника муніципального камерного хору «Київ» М. М. Гобдича та кандидата мистецтвознавства, художнього керівника вокального ансамблю сучасної музики «Alter Ratio» О. В. Приходько.

Майстер-класи:

Відеозапис майстер-класів: Ольга та Юрій Паниці.

Мистецькі проекти БФ «Хорова школа Павла Муравського»:

На Конференції представлено завершення Всеукраїнського мистецького проекту «Україна співає «Кобзаря»», реалізованого Благодійним фондом «Хорова школа Павла Муравського» за підтримки Міністерства культури України та Українського культурного фонду. Учні й послідовники П. І. Муравського здійснили заповітний мистецький задум маестро – записали Хорову Шевченкіану під знаковою назвою «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар»».
Керівник проекту – шевченкознавець, культурософ О. А. Шокало, представляючи проект, зазначив, що це перший системний, масштабний запис провідними українськими хорами 110 творів Хорової Шевченкіани на основі Зібрання хорових творів у семи томах «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар»», що його уклав П. І. Муравський. У записові «Пісенного «Кобзаря»» взяли участь на благодійних засадах 45 провідних хорових колективів з 17 міст України й українського зарубіжжя під орудою учнів і послідовників маестро Муравського. Повний обсяг аудіо видання «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар»» – три музичні альбоми по три CD в кожному (твори a капелa; твори з інструментальним супроводом; твори великої форми з симфонічним оркестром).
Масштабний мистецький задум маестро Павла Муравського, який він розпочав здійснювати (записав 32 твори Хорової Шевченкіани з капелами “Трембіта” й “Думка”, хорами Київської консерваторії й Українського радіо) і який довершили його учні й послідовники, відкрив новий напрям у Шевченкознавстві – Хорову Шевченкіану. «Пісенний «Кобзар» являє внутрішній музичний ключ до проникливого сприйняття глибинної Шевченкової поезії й цілісного осягнення Шевченкового поетичного світообразу.
Усю підготовчу роботу для аудіо видання здійснила на громадських засадах Експертна рада БФ «Хорова школа Павла Муравського». Міністерство культури України надало підтримку в записові творів. А Український культурний фонд надав підтримку в редагуванні й режисурі аудіо записів, виготовленні майстер-дисків та виданні трьох музичних альбомів «Пісенного «Кобзаря»».

Творчий доробок П. І, Муравського та його учнів

БФ «Хорова школа Павла Муравського» підготував і випустив у світ аудіовидання «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар» та безкоштовного поширив у середніх і вищих музичних навчальних закладах, у спеціалізованих музичних школах, бібліотеках, інших закладах культури. Записи доступні також в Інтернеті.

Справжньою перлиною аудіо видання «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар»» стала кантата-балет «Кобзар» видатного сучасного українського композитора Ю. В. Шевченка.
Динамічно й проникливо представила відео-прем’єру кантати-балету «Кобзар» головний хормейстер Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва, заслужений працівник культури України А. Г. Масленнікова.

Кантату-балет «Кобзар» створено й записано на замовлення професійного танцювального ансамблю «Шумка» (м. Едмонтон, Канада). Виконавці: Хор та Симфонічний оркестр Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва (головний хормейстер – Анжела Масленнікова, дириґент – Олексій Баклан) та професійний танцювальний ансамбль «Шумка» (хореографи: Джон Піхлик, Віктор Литвинов)

Заслужений діяч мистецтв України Л. В. Бухонська в цілому представила мистецькі проекти Благодійного фонду «Хорова школа Павла Муравського»:
– Міжнародний хоровий конкурс імені Павла Муравського,
– Щорічні Хорові свята «Школа Павла Муравського»,
– Зібрання хорових творів у семи томах «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана»,
– Всеукраїнський мистецький проект «Україна співає «Кобзаря»» з аудіо виданням «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар»»,
– Камерний хор «Moravskі».

За результатами роботи Всеукраїнської науково-практичної конференції «Хорова школа Павла Муравського в контексті української музичної культури» її учасники ухвалили Резолюцію.

РЕЗОЛЮЦІЯ

Всеукраїнської науково-практичної конференції
«Хорова школа Павла Муравського
в контексті української музичної культури»
Київ, 7–8 жовтня 2019 р.

Павло Іванович Муравський майже півстоліття самовіддано працював у Київській державній консерваторії (Національній музичній академії України) імені П. І. Чайковського як доцент, професор кафедри хорового дириґування та художній керівник і головний дириґент навчального хору студентів. П. І. Муравський утверджував принципові засади акапельного академічного співу Київської хорової школи, яку розвивали в українській музичній культурі А. Л. Ведель, Я. С. Калішевський, удосконалював О. А. Кошиць, та явив власний феномен – хорову школу Павла Муравського, виховавши понад 1000 дириґентів.

З метою подальшого утвердження мистецьких засад акапельного академічного співу хорової школи Павла Муравського в українській музичній педагогіці й виконавстві учасники Конференції вважають необхідним здійснити такі заходи:

На сайті НМАУ ім. П. І. Чайковського, на сторінці «Історія», серед видатних хормейстерів необхідно належним чином представити П. І. Муравського як одного з засновників хормейстерської школи.
Назвати ім’ям П. І. Муравського хор студентів дириґентсько-хорового факультету Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського, що його великий педагог плекав понад 40 років.
Заснувати Стипендію імені Павла Муравського для підтримки талановитих студентів дириґентсько-хорового факультету Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського.
З метою утвердження в навчальному хорі студентів Музичної академії мистецьких і морально-світоглядних принципів Хорової школи Павла Муравського запровадити майстер-класи учнів і послідовників маестро Муравського – знаних у світі видатних українських хорових дириґентів.
З метою вивчення мистецько-педагогічної спадщини П. І. Муравського запровадити в навчальний процес у НМАУ імені П. І. Чайковського семінари, конкурси студентських робіт та підсумкові науково-практичні конференції.
З метою подальшого розвитку співочого мистецтва, утвердження й поширення в сучасному хоровому виконавстві традиції українського акапельного хорового співу, принципів Хорової школи Павла Муравського, проводити щотрироки спільно з Національною музичною академією України імені П. І. Чайковського Міжнародний хоровий конкурс імені Павла Муравського, що його започаткували учні й послідовники Маестро у 2010 році, а також щорічні Хорові свята «Школа Павла Муравського».
Поширювати досвіди провідних хорових шкіл: Київської, Львівської, Харківської, Одеської, Закарпатської в перспективі їх синкретизму з метою подальшого системного розвитку хорової культури у всеукраїнському масштабі та її популяризації у Світі.
Рекомендуємо виголошені на Конференції доповіді опублікувати в науковому журналі «Часопис Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського».

Доповідачі Конференції. Світлина: Роман Дзундзв.

На завершення науково-практичних заходів Конференції відбулося:

Шосте Хорове свято «Школа Павла Муравського»

На жаль, півтори години (!) святкового концерту змарнував своїм пихатим витійством завідувач кафедри хорового дириґування й керівник хору дириґентсько-хорового факультету НМАУ імені П. І. Чайковського Є. Г. Савчук, перетворивши Хорове свято на честь П. М. Муравського і його школи на своє величання й приниження вчителя. А напередодні пан Савчук «не встиг» на відкриття пам’ятної дошки П. І. Муравському біля Хорового класу № 36. Зневажив Савчук пам’ять учителя й тим, що навіть порогу не переступив до Залу вченої ради, де проходила конференція, зініційована учнями П. І. Муравського, разом з якими і він увійшов до складу Оргкомітету. Покірна «шефові» кафедра хорового дириґування також проіґнорувала цей всеукраїнський науковий захід, чого ніяк не могли зрозуміти представники хорових кафедр з інших музичних академій України, які приїхали представити українські хорові школи і вшанувати пам’ять великого митця й педагога. Зате на самовеличанні «шефа» «його кафедра» була в повному складі. І лише два педагоги столичної кафедри гідно представили на Конференції хорову школу П. І. Муравського.

І це типове ганьбовище для українського мистецтва й культури в цілому: безталанні зневажають таланти, збиткуються над ними і за життя, й по смерті.
Але таланти – вищі за всякі інтриги й посягання. Бо талант належить вічності, а все інше – минущий тлін.
Тож і Конференція на честь правдивого Маестро і Вчителя Павла Муравського ствердила істину: «Всяке начальство міняється, а талант і музика – вічні».
Так само й правдиві учасники Хорового свята «Школа Павла Муравського» підтвердили його девіз: «Спів дає відчуття волі».

Повернули слухачів, заморених неакадемічним базіканням в академічній залі, до чистих джерел українського хорового співу талановиті співочі колективи, очолювані учнями П. І. Муравського: Зразковий хор «Мелодія» Школи мистецтв імені М. Д. Леонтовича (художній керівник – відмінник освіти України Світлана Сварич); Камерний хор «Moravskі» Благодійного фонду «Хорова школа Павла Муравського» (художній керівник – лауреат всеукраїнських і міжнародних хорових конкурсів і фестивалів Олена Радько) та Хор дириґентсько-хорового факультету Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського під майстерною орудою недавнього випускника Дмитра Савона. Звично виступила Народна хорова капела «Діброва» імені Павла Муравського Піщанського РБК Вінницької області.

Хор НМАУ імені П. І. Чайковського

Хор НМАУ імені П. І. Чайковського. Світлина: Роман Дзундза.

Капела “Діброва”

Капела “Діброва”. Світлина: Роман Дзундза.

Хор “Мелодія”

Хор “Мелодія”. Світлина: Роман Дзундза.

Хор “Moravski”

Хор “Moravski”. Світлина: Роман Дзундза.

Відеозапис Шостого Хорового свята “Школа Павла Муравського”: Ольга та Юрій Паниці.

Правдиві учні П. І. Муравського ствердили істину свого Вчителя: «Треба любити хорове мистецтво в собі, а не себе в мистецтві».

Антон Андрієнко, журналіст

The post Учні – Вчителю: Всеукраїнська науково-практична конференція й Шосте Хорове свято «Школа Павла Муравського» appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

♪ Пам’ять Категорія: * Хорова школа Павла Муравського

Пам’ять про маестро Муравського живе в серцях…

Пам’ять про маестро Муравського живе в серцях…

111-ліття Павла Муравського – корифея Українського хорового мистецтва

ХОРОВА ШКОЛА ПАВЛА МУРАВСЬКОГО

111-ліття корифея Українського хорового мистецтва

10-і роковини пам’яті хорового ґенія Павла Муравського

Пам’ять про великого Маестро і Вчителя

110-ліття від народження й 10-і роковини пам’яті Павла Муравського: «Спів дає відчуття волі!»

Павло Муравський: «Спів дає відчуття волі!»

110-ліття від народження й 10-і роковини пам’яті

«Чистота співу – чистота життя» (2012)

«Моя хорова школа» (2014, 2017)

Меморіальна садиба-музей П. І. Муравського зустрічає відвідувачів

Меморіальна садиба-музей П. І. Муравського зустрічає відвідувачів

XVІІ фестиваль української народної пісні «Пшеничне перевесло»

Лариса Бухонська: Вчителю, Сповідую!

Вчителю, Сповідую!

Музичний Олімп Івана-Ярослава Гамкала

Музичний Олімп Івана-Ярослава Гамкала

МУЗИЧНИЙ ВСЕСВІТ МАЕСТРО ІВАНА-ЯРОСЛАВА ГАМКАЛА: ДО 80-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

В ГОСТЯХ У ВАСИЛЯ БАРВІНСЬКОГО (Фраґменти спілкування) Уривок

УРОКИ БОРИСА РОМАНОВИЧА ГМИРІ. РОЗДУМИ ОПЕРНОГО ДИРИҐЕНТА

НЕБОМ ДАНИЙ ТАЛАНТ

Віктор Степурко: Етнокультурологічний вимір Хорової школи Павла Муравського

Етнокультурологічний вимір Хорової школи Павла Муравського

Учні – Вчителю: Всеукраїнська науково-практична конференція й Шосте Хорове свято «Школа Павла Муравського»

Учасники Конференції:

Відеозапис Конференції:

Майстер-класи:

Мистецькі проекти БФ «Хорова школа Павла Муравського»:

РЕЗОЛЮЦІЯ

Всеукраїнської науково-практичної конференції «Хорова школа Павла Муравського в контексті української музичної культури» Київ, 7–8 жовтня 2019 р.

Шосте Хорове свято «Школа Павла Муравського»

Хор НМАУ імені П. І. Чайковського

Капела “Діброва”

Хор “Мелодія”

Хор “Moravski”

Пам’ять про маестро Муравського
живе в серцях…

111-ліття корифея
Українського хорового мистецтва

МУЗИЧНИЙ ВСЕСВІТ МАЕСТРО ІВАНА-ЯРОСЛАВА ГАМКАЛА:
ДО 80-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

В ГОСТЯХ У ВАСИЛЯ БАРВІНСЬКОГО
(Фраґменти спілкування)
Уривок

УРОКИ БОРИСА РОМАНОВИЧА ГМИРІ.
РОЗДУМИ ОПЕРНОГО ДИРИҐЕНТА

Етнокультурологічний вимір
Хорової школи Павла Муравського

Всеукраїнської науково-практичної конференції
«Хорова школа Павла Муравського
в контексті української музичної культури»
Київ, 7–8 жовтня 2019 р.