Державний іспит студентів факультету хорового дириґування Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського.
6 червня 2014 року.

Оператор відео – Юрій Паниця.

Так відбулось прощання Павла Івановича Муравського з навчальним хором студентів дириґентсько-хорового факультету Київської консерваторії (академії), яким маестро керував понад 40 років і виховав понад 1000 високопрофесійних хормейстерів.

Ось як написав великий митець і педагог про навчальний хор у своїй заповітній праці «Моя хорова школа»: «Одні навчають, як дириґувати, а я навчаю, як чисто співати – даю хормейстерам професійну співочу основу. Хорова технологія – це складна наука. Її можна засвоїти не на уроках з техніки дириґування, а лише в хоровому класі. У студентському хорі намагаюся виховати студентів на співі осмисленому, образному як за тембровими відтінками, так і за динамікою. У хорі студент отримує весь комплекс знань. Якщо в класі з техніки дириґування він отримує теоретичні знання про звучання твору, то справжнє й реальне знання про свою професію студент може отримати лише через хор. Дириґентська техніка може не тільки допомагати в хоровому співі, а може й перешкоджати».

Суть школи П. Муравського точно означив доктор мистецтвознавства Анатолій Лащенко: «Школа хорового співу Муравського побудована на високому професіоналізмі, повному й безкорисному служінні музичному таїнству. Ступінь впливу його художньої натури на молодих музикантів є значним і стабільним. П’ять років занять у хоровому класі в Муравського формує у молодої людини патріотичне ставлення до хорової справи, свідоме й переконливе бажання присвятити своє життя цьому мистецтву».

Це підтверджує власним досвідом хориста випускник 1996 року Антон Чесноков: «…Хор у консерваторії був центром навчання. На щоденні двогодинні репетиції хору ходили всі. …Хор був ядром тяжіння…. Павло Іванович є основою цього хору – це його творіння, він його батько й дід. Тому й ставлення до роботи, до репетицій, до звуку та інтонування в нього, як до свого рідного дитяти».

А ось як передає своє розуміння хорової школи Павла Муравського бандурист, композитор, дириґент (студіював хорове дириґування в класі А. Авдієвського) Володимир Войт: «Коли я зустрічав своїх приятелів дириґентів-хормейстерів, з якими навчався у школі, консерваторії, вони розповідали, що їхній найбільший досвід у формуванні хорового дириґента – спів у хорі Павла Муравського. Це було найголовнішим, що вони винесли, а не просто дириґування, тактування під інструмент».

Павло Муравський. Моя хорова школа. – К.: 2014.

The post Останній вихід на сцену великого Українського дириґента й педагога appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Леся Степанівна Олійник,
музикознавець, кандидат мистецтвознавства

Григорій Савович Сковорода транслював свою філософію через слово і музику, а постійною супутницею його мандрів завжди була флейта…

В одному зі своїх творів Сковорода немовби зафільмував себе через споглядання ангелів, які начебто спостерігають за ним з неба: «Дивлячись униз, бачать вони там, праворуч від усякого метушливого люду, самотнього мандрівника Сковороду. Бадьорим кроком він іде собі з жезлом і тихо наспівує… Співаючи, кидає погляд то праворуч, то ліворуч… Відпочиває біля струмка або на зеленій галявині… Цей мандрівник ходить ногами по землі, а серце його перебуває на небесах і втішається…».

«Музика звертається до душі нашої»

Про що ж співав цей філософ-мандрівник, і що за мелодії виводила його вірна супутниця — флейта? Адже філософію він сприймав як «найдосконалішу музику», свої поезії називав піснями, симфоніями, сонатами, а слово звучало для нього як мелодія. Його вважали праведником, котрий зцілює своїми піснями і чарівною грою душевні рани одиноких, убогих і знедолених. Бо, за його розумінням, «музика промовляє до душі нашої», він бачив у ній «джерело думок вдячних» і спосіб узагальнення світу.

Свої мелодії, за розповідями друзів, Григорій співав ще дитиною, прагнучи до усамітнення і споглядання навколишнього світу. А імпровізуючи на сопілці, удосконалив інструмент і свою гру настільки, що міг передавати на ньому рулади співаючих птахів. У сім’ї незаможного козака Сави Сковороди співали українських пісень, сумлінно дотримувались народних обрядів та церковних традицій. Пізніше філософ-музикант дасть образну й символічну назву рідному фольклору – «тритисячолітня піч». Зі слів його найближчого друга та учня Михайла Ковалинського, «Григорій, по седьмому году рождения приметен был дарованим к музыке. В церкву ходил он самоохотно на крылос и певал отменно». У сільській школі, як і належало тоді, розучував псалми та ірмоси, бо треба було знати спів «осьмогласний» і спів «подобний», складати власну мелодію на слова псалма або ірмоса, текст на задану мелодію. Отже, тодішня освіта давала хорошу музичну підготовку на основі церковних богослужінь.

Прекрасний голос Григорія, вміння грати на народних інструментах і загальні пізнання відкрили йому двері одного з кращих європейських вишів того часу — Києво-Могилянської академії. «Юний прибулець із першого ж разу привернув до себе увагу дириґента співочої капели, і його одразу прийняли до хору». Опанувавши такі музичні інструменти, як скрипка, орган, флейттраверс (поперечна флейта), віртуозно граючи на лірі, гуслях, бандурі, він став незамінним у студентському оркестрі. Неймовірно допитливий, Григорій оволодів у Академії принципами партесного (багатоголосого хорового) концерту, вивчав музику Іоанна Дамаскина, осягав закони композиції. Адже в Могилянській академії зосередилися традиції видатних музикантів-просвітителів Феофана Прокоповича, Григорія Кониського, Лазаря Барановича, вже була відома «Граматика мусикійська» Миколи Дилецького, саме тут здобували освіту музичні генії України Максим Березовський, Артемій Ведель та інші митці. Відомо також, що бурсак Сковорода знав дуже багато різних співів, і коли до Києва приїхав із Петербурга дехто Головня, то Григорій знайомив його з новою на той час «київською нотацією».

Бурсаки, і Сковорода теж, брали участь в усіх міських святах і урочистостях, у тому числі з нагоди приїзду в Київ царських осіб. На їхню честь доводилося співати церковні служби та гімни, світські й народні пісні, вітальні канти і псалми. Музика супроводжувала також філософські диспути в Академії: перед їхнім початком хор співав гімн, оркестр грав марш, у перервах півчі виконували концерти і канти, оркестр — інструментальні п’єси. Завершувався диспут хоровим співом «Достойно єсть». Улюбленим заняттям спудеїв були постановки шкільних драм та вертепних вистав. Різні джерела оповідають, що одним із виконавців та автором музики до бурсацьких вистав був Григорій Сковорода. І називають приклади: канти «Песнь Рождеству Христову в нищете Его», «Радуйся, верных озаряющая», кант-колядку «Ангелы, снижайтесь».

Своєю грою на інструментах хлопці (так називали студентів-бідняків) розважали міщан на київських майданах, заробляли собі на хліб насущний співом у будинках і на вулицях. Такий спосіб заробляння називали «міркованієм». За обіцяну копійку доводилося читати і всеношну молитву над померлим. Під час канікул бурсаки отримували «єпетицію» (свідоцтво) на «іспрошеніє пособій» і розходилися по Україні заробляти собі на зиму.

Володіння багатьма інструментами, гарний голос, обізнаність у царині музики визначили подальшу музичну кар’єру Григорія Сковороди. Київського бурсака направили до Петербурга, до Придворної співочої капели — одного з кращих на той час музичних колективів Європи. У різний час там звучали також голоси видатних співвітчизників Сковороди — Марка Полторацького, Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, Семена Гулака-Артемовського, Федора Якименка.

Успіхи 20-річного Григорія були настільки значними, що він одержав звання «придворного уставщика» (соліста хору) з відповідним матеріальним забезпеченням. Капела та її соліст Сковорода перебували в центрі всіх музичних подій Петербурга: жоден бал, жодна урочиста подія не минали без участі Придворного хору. Крім церковних співань і народно-побутової музики, виконувались також західноєвропейські твори. Адже з 30-х років ХVIII століття у світських розвагах Російської імперії запанувала мода на концерти і почало розвиватись оперне мистецтво. У перших оперних спектаклях — «Сила любові та ненависті», «Александр в Індії», «Селевк» італійця Франческо Арайї — серед 50 хористів співав і Сковорода. А в Москві, на коронації Єлизавети (1742 р.) Григорій з придворною капелою брав участь у виконанні «Прологу» Якоба Штеліна та опери «Милосердя Тита» німецького композитора Гессе. З нагоди коронації Єлизавети відбулися також урочистості в Києві, які супроводжувала Придворна капела. Скориставшись нагодою, волелюбний Григорій Сковорода не повернувся до Петербурга і залишився продовжувати навчання у своїй alma mater. Завдяки знанню багатьох іноземних мов, високій ерудиції його відібрали 1750 року для супроводу царської місії в Угорщині. Але й тут дався взнаки волелюбний характер Сковороди. Від покладених на нього обов’язків він відмовився й подався мандрувати по містах і селах Угорщини, Австрії, Італії. Трирічні мандри значно збагатили його музичний досвід і, насамперед, його пісенну творчість: у ті часи в Західній Європі надзвичайно популярною була вокальна лірика.

«Охоронна грамота»

Повернувшись на Батьківщину, Григорій Савович щедро ділився своїми музичними знаннями. Приватний сільський учитель, викладач Харківського колегіуму Сковорода являв собою постать унікального на той час педагога: до учнів він приходив, тримаючи в руках не звичну указку чи різку, а сопілку і флейту! Проводив уроки співу, імпровізуючи на своїх інструментах, вів заняття з хором у супроводі органа, займався зі шкільним оркестром, запрошував лірників і співав з ними українських пісень, свої канти. У Харкові він охоче бував на домашніх музичних вечорах, де співав і виконував соло на флейті.

Улюблений інструмент філософа-музиканта іноді служив йому охоронною грамотою. Відомий факт, що Катерина ІІ просила Сковороду через свого посланця Потьомкіна перебратися до Петербурга. Той доповідав згодом цариці про зустріч із філософом-мандрівником на Харківщині: він сидів зі своєю флейтою біля дороги, а поруч паслася вівця. Вислухавши царську пропозицію, Сковорода висловив відмову римою: «Передайте матінці-цариці: мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця». Обравши собі долю мандрівного вчителя, філософа і народного співака, Григорій Савич, «переходячи з міста в місто, із села в село, дорогою завжди співав, або, вийнявши з-за пояса свою улюбленицю флейту, награвав на ній свої сумні фантазії та симфонії». Співав народних пісень, співав також духовні та світські канти і псалми, закладаючи тим самим історію української пісні-романсу.

На жаль, не вдалося знайти зроблені рукою Сковороди записи мелодій. Деякі з них збереглися завдяки народним виконавцям, які передавали їх із покоління в покоління. Його пісні співали українські рапсоди-бандуристи, лірники, мандрівні дяки, чумаки. Зазнаючи змін внаслідок плину часу, їх можна сприймати як народні, іменовані також як «сковородинські». І понині відомі його сатирична пісня «Всякому городу нрав і права», ліричні канти «Стоїть явір над горою», «Ой ти, птичко жолтобоко», пісня-псалом «Ах поля, поля зелені». А пісню «Ах, пішли мої літа» було надруковано з нотами ще за життя Сковороди в «Богогласнику», який вийшов у світ 1790 року в Почаївській друкарні. Збереглися також записана Миколою Лисенком від кобзаря Остапа Вересая «сковородинська» пісня-псалом «Про правду і кривду» та пісня «Сонце і пташка», яку, за переказами, співав хор кріпаків князя Потьомкіна. Григорій Квітка-Основ’яненко стверджував, що урочистий і радісний наспів «Христос воскресе» та канон «Воскресіння день» теж належать Григорію Сковороді.

«Цей мандрівник ходить ногами по Землі, а серце його перебуває в Небесах і втішається»

У Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського зберігається в рукописному варіанті музика на текст «Херувимської», автор якої зазначений як «Грицько» і з позначкою також як «8-голосная служба Грицкова». Дослідники стверджують, що творець цієї величної і задушевної музики, близької до українських пісенних інтонацій, не хто інший, як Григорій Сковорода. І захоплені майстерним володінням композиторською технікою, органічним поєднанням народного багатоголосся з класичною поліфонією, сміливістю ладового та гармонійного мислення. В Історичному музеї в Москві зберігається рукописний збірник літературних творів Сковороди. На одній зі сторінок «Песни Рождества Христова в нищете Его» записано ноти мелодії, яка дуже нагадує українські народні пісні і, як доводять музикознавці, також належить авторові поетичного тексту.

Якось Григорій Сковорода зізнався: «Не можу зіграти в театрі світу ніякої особи вдало, крім низької, простої, безтурботної, самотньої: я сю роль обрав, узяв і радію з того…» Так само для своїх пісень він обрав простоту й сердечність. Даруючи одну з них, Григорій Савович скромно зауважив: «правда, пісня наша майже зовсім сільська і написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що за всієї простонародності й простоти, вона щира, чиста і безпосередня».

Ще образніше про музику Сковороди сказав його згадуваний уже друг Михайло Ковалинський: «Вона сповнена гармонії простої, але величної, проникливої, чарівної, ніжної…» Адже якщо повернутися до слів самого Сковороди, «цей мандрівник ходить ногами по землі, а серце його перебуває на небесах і втішається».

The post Флейта Григорія Сковороди appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Сидоренко Микола Миколайович,
старший науковий співро­бітник Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав»

У статті розглядаються особливості музичного стилю кантів Г.С. Сковороди як оригінального музичного жанру, який посів значне місце в пісенно-музичній творчості великого українського філософа, поета і музиканта.

Ключові слова: кант, музичний жанр, багатоголосся, гармонія, інтонація, музична форма, фольклор.

The article deals with the peculiarities of the musical style of H.S. Skovoroda’s edgings as the original musical genre. It also analyzes the importance of this genrem in the song-musical creative work of the great Ukrainian philosopher, poet and a musician.

Key words: edging, musical genre, multyvoiceness, harmony, intonation, musical form, folklore.

Кант як музичний жанр виник на межі ХVІ-ХVІІ століть. Він продовжував розвиватися впродовж двох століть. За змістом поетичного тексту і за характером музики канти розподілялися на ліричні, гумористичні, сатиричні і урочисті.

Даючи повне визначення канту як музичному жанрові, слід констатувати що: Кант – це багатоголосна (найчастіше трьохголосна) міська побутова пісня напівпрофесійного походження із силабічним текстом побутового світського або духовно-моралістичного змісту. Канти співаються ансамблем чи хором співаків без музичного супроводу. Духовні канти іноді позначаються терміном «псальма».
За музичною мовою світські канти тяжіють до народної пісенності. Псальми – духовні канти – тяжіють до професійного, церковного співу.

Як правило, кант – синкретичний твір поета й композитора в одній особі, що зберігає традицію анонімності (навіть у тих випадках, коли автор відомий). Канти набули поширення в Україні упродовж ХVІІ-ХVІІІ століть. Як типовий жанр доби Бароко, кант органічно поєднує в собі середньовічні і новочасні риси. Бароковий вплив дуже помітний у духовних кантах-псальмах, тоді як світські канти наслідують кращі ренесансні традиції. Авторство кантів – міської побутової пісні другої половини ХVІІ – першої половини ХVІІІ століть – встановити зараз досить важко.

Їх створювали студенти колегіумів та Київської академії, регенти хорів і вчителі співів, просто музиканти-кріпаки. Лише поодинокі прізвища дійшли до нас: Єпифаній Славинецький, Павло Демуцький, Феофан Прокопович, Дмитрій Туптало, Тимофій Щербацький – усі вони відомі діячі української православної церкви, письменники. Подальший розвиток сольної пісні з музичним супроводом, власне пісні-романсу, чи то канту пов’язаний з іменем багатьох поетів і композиторів другої половини ХVІІІ століття. Чільне місце серед них належить Г.С. Сковороді, який був найвидатнішою постаттю у культурному та літературному житті України того часу.

Творчість і діяльність видатного українського філософа-просвітителя, поета і музиканта, письменника-гуманіста Г.С. Сковороди була важливим етапом у розвиткові української світської художньої пісні, пісні-романсу, чи то канту другої половини ХVІІІ століття.

Професійну музичну освіту Г.Сковорода здобув під час свого перебування у Петербурзі (1742-1744 рр.), коли співав у придворній співочій капелі імператриці Єлизавети Петрівни. Згодом музика і пісні стали для нього одним із важливих засобів висловлення своїх філософських ідей, соціальних поглядів.

Володіючи композиторським хистом, Г.С. Сковорода був глибоко оригінальним у виборі музичних форм та засобів поширення своїх філософських поглядів. Вірячи в могутню силу музики, більшість своїх поетичних творів складає у формі пісень, кантів, тобто в музично-поетичному жанрі, де музиці належить чи не провідна роль.

Якщо звернутися до біографії Г.С. Сковороди, то неважко помітити, що музика була супутницею його життя, з нею пов’язані всі основні етапи його творчості і діяльності.

Музика і спів стали його щоденним заняттям. Не залишив він цього заняття і в старості. Грав і співав завжди зберігаючи поважність, задумливість і суворість. Як зазначає його біограф М.Ковалинський, повернувшись із Петербурга до Києва, продовжуючи навчатись в Києво-Могилянській Академії, «он сочинил духовные // концерты, положа нѣкоторые псалмы на музыку… Сверх церковной, он сочинил многія пѣсни в стихах и сам играл на скрипкѣ, флейтраверѣ, бандорѣ и гуслях приятно и со вскусом» [3, с.459].

Духовні канти та пісні Г.С. Сковороди того періоду (1744-1745 рр.) не були запроваджені до церковного вжитку, а виконувалися келійно, у приватних зібраннях київського духівництва, яке любило заповітну старовину.

Перші, професійно фахові, музичні твори Г.Сковорода написав у 1757 році в с. Ковраї на Переяславщині, працюючи домашнім учителем у місцевого поміщика Степана Томари. Серед них відомий кант «Всякому городу нрав і права», який увійшов до збірки «Сад Божественних пісень» під №10. Цей твір став одним з найяскравіших зразків сатири ХVІІІ століття. Ще за життя філософа він став широко відомим і швидко розповсюджувався у побуті.

Викривальний пафос канту, широкі узагальнення «нравів» різного панства, чиновництва, купецтва зробили його одним із кращих творів українського сатирично-гумористичного віршування другої половини ХVІІІ століття.

У сконденсованій формі Сковорода піддав нищівному висміюванню та осудженню різні сторони сучасного йому суспільства – чинопошанування, брехню, обман, безмірне накопичення матеріальних багатств, розкіш, розпусту тощо. Та широка критика «світу» і його мерзот, що має місце у філософських трактатах, у цьому канті зібрана немов в один фокус. Кожний рядок твору, кожний образ несе в собі велике смислове навантаження, за ним криється комплекс тогочасних явищ і фактів.

Всім тим негативним проявам життя Сковорода як філософ протиставляє свій морально-етичний ідеал – людину, в якої «совість, як чистий кришталь». Яскравий викривально-сатиричний характер цього твору здійснено поетом за допомогою різноманітних поетичних прийомів – вживання паралелізмів, образів-символів, метафор, алегорій.

На превеликий жаль оригінальна мелодія цього канту, написана самим Г.С.Сковородою, до нас не дійшла. Відомі його три варіанти:

1. В опері «Наталка Полтавка» М.В.Лисенка, написаної у 1889 році.
2. У збірнику «Васильківський соловей» С.Карпенка, що вийшов друком у Києві 1864 року.
3. Запис фольклористами тексту і мелодії від харківського Кобзаря Ліберди у 1920 році.

Сучасними бандуристами частіше виконуються перший та третій варіанти. Всі три мелодії відмінні одна від одної, але виросли вони з одного кореня. Це, передусім, – тридольність, опора мелодії на тоніко-домінантову гармонію, наявність кадансових зворотів з VІІ підвищеним ступенем, дещо риторичний, декламаційно-наспівний характер інтонації. У цьому сковородинівському канті, який є носієм принципово нового інтонаційного ладу, простежується співіснування з принципами середньовічної моральності і функціональної системи мажору-мінору, спостерігається певна лінеарність – з яскраво вираженим гомофоно-гармонічним складом, силабічна система віршування – з силаботонічною [2, с.428]. Цю двоїстість канта можна розглядати в потоці проблем взаємодії мистецтва писемної і усної традиції.

Історія, усна народна традиція, дослідники та фольклористи розповідають про різних цікавих виконавців цього канту. Та більшість з них стверджують, що варіант тексту і мелодія у виконанні харківського кобзаря Ліберди – найближчий до оригіналу Сковороди. У ньому все залишилося майже без змін. І слова, і мелодія не втратили своїх основних авторських рис. Г.С. Сковорода не залишив власноручних кожних записів своїх музичних творів, проте його пісні, канти, віднайдені у збірниках та відомі в усній народній традиції, дають змогу робити висновки про загальну спрямованість, тематику, жанри, мелодико-інтонаційні джерела його музичної творчості.

Кращі свої музичні твори Сковорода написав тоді, коли перебував у народному середовищі, спілкувався з простими людьми. У цих кантах, близьких до народних пісень за змістом, близькою до народної була і музика Г.Сковороди.

Пізніше записані мелодії псальм чи кантів Сковороди від лірників і кобзарів, переконують ще раз, що в основі них безперечно лежить авторська мелодія. Органічний зв’язок його пісенної творчості з життям і долею народу зумовлює те, що не лише в тематиці, ідейному змісті, художніх образах, а й у прийомах і формах мисленик-музикант спирається на багатий народний досвід, на засоби українського музичного фольклору. Кант увібрав у себе інтонацію народної пісні в найширшому значенні цього слова, бо професійну музику Г.С. Сковорода вважав справою серйозною.

У трактаті «Наркіс» він розповідає про два типи музики – церковну і світську, і як теоретик музики схвально висловлюється про триголосний світський спів, тобто кант. Тільки приєднання третього голосу до двох у хорі «совершенную делает музыку» [1, с.19]. Сковорода високо цінував мистецтво співу, казав, що досвідчений співак може надати чарівності простій пісні. Часто співав власні канти з учнями в терцію, іноді в три голоси [5, с. 24].

Сковородинівський кант-колядка «Ангелы снижайтеся» написаний як чотирьохголосний музичний твір. У збірку «Сад Божественних пісень» він увійшов під №4. За своїм змістом і музичним характером, твір наближається до народних колядок. Як кант-колядка був надзвичайно популярним у бурсацькому середовищі.

З ним бурсаки мандрували по селах і містах України. Власне учні Києво-Могилянської академії ввели його у свій «Вертеп», бо кант відзначається яскравою музичною самобутністю, зумовленою близькістю до народно-пісенного мистецтва. У простій кантовій мелодиці та чіткій їхній ритмиці відчувається вплив розповсюдженої в музичному житті міста міської пісні.

Пристосовуючи сковородинівський кант-колядку до розгортання сюжету вистави і прагнень артистів спростити для глядачів «Вертепу» саму виставу, студенти вводили зміни в будову віршованої строфи, її ритмічні особливості. А ці зміни не могли не вплинути на інтонаційну та ритмічну структуру мелодії канту. Тут явно відчуваються сліди бурсацьких обробок [4, с.17].

Кант «Пастыри мыли, где вы днесь были?» створений Г.Сковородою спеціально для вертепної драми. Цей кант написаний у формі хорового діалогу, в якому чергуються запитання і відповіді на них. Форма діалогу полягає в чергуванні окремих мелодичних фраз «запитань» і окремих мелодичних фраз «відповідей», які закінчуються різними кадансами-половинками та заключними кадамсами. Ремарки до тексту свідчать про те, що кант розрахований на виконання двома хорами.

Г.С. Сковорода був творцем нового жанру – хорового діалогу в супроводі інструментального ансамблю з театралізованим дійством. Впевнено можна сказати, що кантове мистецтво України – невід’ємна частина загальноєвропейської культури, зокрема пісенної.

Ця нова мистецька форма хорового діалогу в ході театралізованого дійства з інструментальним супроводом, запропонована Г.Сковородою, згодом породила нові постановки історичних драм, дала великий поштовх новому розвиткові драматичного мистецтва, яке стало називатися музичною драмою, а театри музично-драматичними. Найпопулярнішою формою в їхньому репертуарі стали музично-драматичні вистави.

Без сумніву Г.С. Сковорода був надзвичайно обдарованою людиною: поет, філософ, педагог, літератор, співак, музикант, талановитий композитор. Його значення для літературно-мистецького життя України другої половини ХVІІІ століття визначне. А майже легендарна пісенно-музична творчість відіграла велику роль у фольклорних процесах і в формуванні пісні-романсу з інструментальним супроводом в українській професійній музиці ХVІІІ століття [5, с.31].

В особі Сковороди всі ці якості гармонійно поєдналися. Свої вірші він мислив і складав як твори музично-поетичні. Його пісні, псальми, канти виконували важливу соціальну функцію й були дійовим засобом пропаганди передових для того часу ідей.

Г.Сковорода збагатив музично-поетичну творчість новою тематикою, новими мотивами й образами, близькими народові, прогресивними мистецькими формами. Його музична мова й особливості музичного стилю, зберігаючи деякі елементи старого стилю кантів, найбільше тяжіла до народнопісенного мелосу.

Водночас його канти, пісні знаменують собою народження нового жанру – сольної пісні з інструментальним супроводом, що багатогранно відображувала духовний світ людини, а також народження нової мистецької форми «Вертепної драми», а саме – хорового діалогу в ході театралізованого дійства у супроводі інструментального ансамблю, що відкрило шлях для створення нового мистецького жанру – музичної драми.

Утвердженню ідей свободи, справедливості, соціальної рівності, духовної і моральної краси людини, критиці тогочасного суспільства і присвятив Г.С.Сковорода свою філософську, поетичну та пісенно-музичну творчість.

Список використаних джерел

1. Боровик М. К. Григорій Сковорода і музика / М. К. Боровик // Матеріали про відзначення 250-річчя з дня народження. – К. : Наукова думка, 1975. – С. 186–193.
2. Верба Г. Григорій Сковорода і музика / Г. Верба // Сковорода Григорій: Образ мислителя: Збірка наукових праць / [відпов. ред. В. І. Шинкарук, І. П. Стогній]. – К. : [б.в.], 1997. – С. 417–430.
3. Сковорода Г. С. Повне зібрання творів: у 2 т. / Г. С. Сковорода; [ред. кол. В. І. Шинкарук (голова) та ін.]. – К. : Наукова думка, 1973. – Т.2. – 574 с.
4. Мишанич О. В. Григорій Сковорода і усна народна творчість / О. В. Мишанич. – К. : Наукова думка, 1976. – С. 5–150.
5. Шреєр-Ткаченко О. Григорій Сковорода – музикант / О. Шреєр-Ткаченко. – К. : Музична Україна, 1972. – С. 3–93.

The post Особливості музичного стилю Сковородинівських кантів appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Музика у житті й творчості Григорія Сковороди

І. В. Гриценко,
Херсонський державний університет

Вступ

Хоча про Григорія Сковороду (1722-1794) опубліковано вже понад 5 тисяч наукових праць, необхідність подальшого вивчення цього феномену української і світової культури цілком очевидна. Він заповів написати на своєму надгробку: «Світ ловив мене, але не спіймав», ніби прозираючи свою посмертну долю. З наближенням ювілею видатного українського філософа, письменника, педагога і музиканта з особливою гостротою відчувається його «невловимість». Процес пізнання феномену Григорія Сковороди, напевне, буде безкінечним.

Значну роль музики у житті та творчості Григорія Сковороди констатували майже всі, хто писав про нього, але предметом спеціального дослідження це питання було у небагатьох працях, зокрема у невеликій монографії Онисії Шреєр-Ткаченко «Григорій Сковорода – музикант»[13], частково – у статтях «Новознайдений музичний твір на слова Григорія Сковороди» Миколи Боровика й Івана Іваня [2, с.67-70], «Григорій Сковорода і народна пісня» Івана Іваня [4, с.81-90] та у ряді інших розвідок, серед яких переважають тези доповідей на наукових конференціях. Повного уявлення про музичну складову спадщини митця-філософа досі не створено. Зокрема, недостатньо вивчено музичні асоціації у його літературних текстах. Все це визначає актуальність теми нашої розвідки.

Ми ставимо мету з’ясувати особливості взаємозв’язку між музичною і словесною творчістю Григорія Сковороди, його погляди на роль музики у формуванні духовного світу людини.

1. Музика у житті, філософії та педагогіці Григорія Сковороди

Григорій Сковорода не залишив спеціальних музикознавчих праць, проте музика посідала значне місце у його житті та світоглядних уявленнях. Як відзначив М. Жулинський, «Сковорода був духовно споріднений з філософським материком світової цивілізації, який не лише ним одним був засвоєний » [3, с.24]. Напевне, більше, ніж будь-хто інший в Україні ХVІІІ століття, він усотував у себе старі й нові філософські ідеї та естетичні теорії. Григорій Сковорода творчо засвоїв традиції давнього українського любомудрія, античної, середньовічної, ренесансної та просвітительської філософії. Серед найчастіше згадуваних ним мислителів – Піфагор, Сократ, Плутарх, Сенека, Платон, Арістотель, Епікур, Еразм Роттердамський, які стверджували, що світобудова тримається на гармонії. Григорій Сковорода захоплювався і філософією Сходу, де музиці відводилася особлива роль.

У міфології та філософії різних народів музика постає як особлива енергія Всесвіту. Як «винахід богів», утілення «прихованого знання» про облаштування світобудови її розглядав Плутарх [детальніше про це див.: 7, с. 464-470]. Космічна музика пов’язує між собою макро- і мікрокосм – світобудову і людину, вона проймає небесні сфери і керує часом» [14, c.374]. У «Рігведі» музика характеризується як уселенський закон, у «Махабхараті» час названий «музикою космосу». «Музика – сила (енергія), яка об’єднує і впорядковує всесвіт, вона вплітається у першопочатковий хаос і творить із нього космос. Відповідно доктрині піфагореїзму, людина, яка оволоділа секретами музичної гармонії, може керувати живою і неживою природою» [14, c.375-376].

Ці уявлення про музику позначилися на світогляді та творчості Григорія Сковороди, проте слід погодися з Леонідом Ушкаловим, що особливий уплив на естетичні погляди митця-філософа мало вчення Платона: «На його думку, прекрасне – це ідеї речей, а потворне – наслідок втрати ідеями тотожності собі, тобто наслідок їхнього віддзеркалення в мінливій матерії. <…> Філософ може окреслити джерело краси також за допомогою понять «міра» або «ритм». У музикантів, зазначав він, «мера в движеніи пенія именуется темпо… Темпо в движеніи планет, часових машин и музыкального пенія есть то же, что в красках рисунок». Отож, прекрасне походить від божественної природи, а людське мистецтво годне лише надавати блиску Божому твориву» [11, с.38].

Спираючись на вчення Епікура та власний досвід, Григорій Сковорода вбачав у музиці джерело насолоди. На ідеї Просвітництва спирається його уявлення про педагогічне значення цього виду мистецтва.

Учень, найближчий друг і перший біограф Григорія Сковороди Михайло Ковалинський у своїй книзі «Жизнь Григория Сковороды», яка стала основним джерелом для сковородинознавців, чимало сторінок присвятив ролі музики у житті народного «учителя істини». Написана ним біографія Григорія Сковороди була 1794 року, як зазначив автор, «в древнем вкусе» (тобто книжною мовою ХVІІІ століття, з дотриманням традиційної стилістики). Сучасному читачеві може здатися дивним, що при зображені свого спілкування з учителем Михайло Ковалинський уживає щодо себе форму «третьої особи», але такою була тогочасна «літературна мода», спрямована на підкреслення об’єктивності наратора. Джерелами цієї біографії були не тільки власні враження автора, а й розповіді інших людей, насамперед самого Григорія Сковороди, а також твори і листи філософа.

Михайло Ковалинський стверджує, що герой його книги походить з козацької родини середнього достатку, яка відзначалася добропорядністю та набожністю й відповідно виховувала сина. «…Григорий по седьмому году от рождения приметен был склонностью к богочтению, дарованим к музыке, охотою к наукам и твердостию духа. В церкви ходил он самоохотно на крилос и певал отменно, приятно» [5, с. 191], – стверджує він. Слід зауважити, що Михайло Ковалинський зобразив дитинство і юність свого героя дещо однобічно, орієнтуючись на агіографічні канони. Напевне, семирічний Григорій не тільки захоплювався церковним співом, а, як і всі селянські діти, знав народні пісні й, до того ж, вирізнявся вмінням гарно грати на сопілці. На це, зокрема, вказує Дмитро Багалій, автор найгрунтовнішої монографії про життя і творчість Сковороди: «Сковорода з дитинства, очевидно, навчився й народніх українських пісень, надто, коли взяти на увагу ще й те, що він був пастухом – та грав на сопілці. Сопілка була його першим музичним інструментом, до якого він потім приєднав ще кілька інших» [1, с.340]. Напевне, ще змалку Сковорода почав знайомитися з українським фольклором, оскільки знав його чудово, що позначилося на його світобаченні та творчості.

Серед наук, які культивувалися у Київській академії, де Григорій продовжив навчання після сільської школи, були музика і мистецтво співу за нотами. В опануванні цим мистецтвом Сковорода досяг неабияких успіхів, бо потрапив до невеликого гурту студентів, вибраних для хору при дворі цариці Єлизавети Петрівни. «Дарования Сковороды к музыке и отменно приятный голос его» [5, с. 192] столичні знавці оцінили високо: він одержав чин придворного уставщика, будучи ще дуже молодою людиною. Крім того, у Санкт-Петербурзі Григорій оволодів мистецтвом «італійського» (оперного і концертного) співу.

Перед талановитим юнаком відкрилася можливість блискучої кар’єри у столиці імперії, але він повернуся до навчання у Київській академії, яке вдруге перервав, щоб побувати за кордоном. Генерал-майор Вишневський, направлений царицею в Угорщину для керівництва Токайською комісією, забажав узяти з собою людину, здатну до церковної служби і співу.

«Сковорода, известен знаним музики, голосом, желанием быть в чужих краях, разумением некоторых языков, представлен был Вишневскому одобрительно и взят им под покровительство. Путешествуя с генералом сим, имел он случай, с позволения его и с помощью его, поехать из Венгрии в Вену, Офен, Презбург и прочне окольные места, где, любопытствуя по охоте своей, старался знакомиться наипаче с людьми, ученостью и знаниями отлично славными тогда» [5, с. 193]. Мабуть, Григорій намагався познайомитися також зі славетними музикантами, принаймні, відвідував концерти та оперні вистави. Показово, що насамперед він попрямував у Відень – оперну столицю Європи, а також, як припускають численні дослідники, в Італію – «наймузичнішу» країну світу. На жаль,

Михайло Ковалинський нічого не повідомляє про контакти зі зарубіжними музикантами, проте стиль бароко, який був загальноєвропейським, безперечно, з’явився у композиціях Сковороди не випадково, хоча і мав специфічно українські та індивідуальні риси. Цей стиль притаманний і його літературним творам, навіть філософським трактатам.

«Музика грала зовсім не випадкову, а досить важливу ролю в житті Сковороди, він, безумовно, розумівся на музиці, у нього був природний хист до музики, що є одною з характерних властивостей всього українського народу, що це так документально свідчать сучасники» [1, с. 340], – відзначив Дмитро Багалій.

Михайло Ковалинський   стверджує,   що   Сковороді   було   притаманне «епікурейське» ставлення до музики: «Любимое, но не главное упражнение его была музика, которою он занимался для забавы и препровождал праздное время. Он сочинил духовные концерты, положа некоторые псалмы на музику, также и стихи, певаенмые во время литургии, которых музика преисполнена гармонии простой, но важной, проникающей, пленяющей, умиляющей. Он омел особую склонность и вкус к акроматическому роду музики. Сверх церковной, он сочинил многие песни в стихах и сам играл на скрипке, флейтравере, бандуре и гуслях – приятно и со вкусом» [5, с. 225].

Розповідаючи про дружбу митця з «молодым человеком», яким був тоді він сам, автор біографії акцентує: «Григорий стал часто посещать его и, по склонности молодого человека, занимать его музыкой и чтением книг, служившим поводом к разговорам и нравоучению» [5, с. 208]. Він стверджує, що Григорій Сковорода вважав музику не тільки джерелом насолоди, а й засобом виховання і навіть психотерапії. Михайло Ковалинський згадує, як старший друг вилікував його від страху перед мерцями. Сковорода приводив хлопця на цвинтар, залишав самого, а сам ховався у сусідньому ліску і співав чи награвав заспокійливі мелодії. Це подіяло: Михайло назавжди позбувся забобонного страху.

У   фінальній  пісні   30-й   поетичної  збірки  Григорія  Сковороди  «Сад божественних пісень» є афористичі рядки:

Не красна долготою, но красна добротою,

Как песнь, так и жизнь

[8, с. 62].

Отже, у світогляді автора цих рядків нероздільні були естетика й етика , краса і добро, мистецтво і праведне життя. На жаль, не зберігся текст курсу лекцій Григорія Сковороди з піїтики «Рассуждение о поэзии и руководство к искусству оной», який він читав у Переяславському колегіумі. Валерій Шевчук висунув цікаву гіпотезу, що збірка «Сад божественних пісень» була практичною частиною цього «руководства» – зразком поетичної майстерності у стилі бароко, мотивуючи цю гіпотезу так: «Перше, що впадає в очі, коли читаєш звідомлення М. Ковалинського, – це те, що він виразно розрізняє у Г.Сковороди «Розмисел про поезію» і «Керівництво». «Розмисел», напевне, втрачено (очевидно, саме над ним «попрацювали» миші) – то була, з усього видно, теоретична частина курсу, мабуть, невеликого розміру, втім і це невідомо, тож говорити більше про «Розмисел» і справді не випадає»[12, с. 583]. «Керівництво до мистецтва поезії», на думку дослідника, містило зразки версифікації, які ввійшли до збірки «Сад божественних пісень». Хоча аргументація ця ґрунтується виключно на здогадах, вони, можливо, відповідають дійсності. У втраченій, на жаль, теоретичній частині, ймовірно, були викладені погляди Григорія Сковороди на взаємозв’язок поезії та музики. Адже до цього його зобов’язувало жанрове маркування своїх ліричних творів як «пісень».

Твердження радянських учених, нібито у своїх лекціях Григорій Сковорода обстоював новаторську для літератури ХVІІІ ст. силабо-тонічну систему віршування і саме за це був звільнений з викладацької роботи, нічим не обґрунтоване. Слід відзначити, що сам він не написав жодного твору з версифікацією такого типу, а відтак і не міг її пропагувати. Новаторство Григорія Сковороди полягало не стільки у формальних експериментах, скільки у своєрідності філософського змісту його творчості та педагогічної діяльності, у невідповідності цього змісту офіційній ідеології. Він був вільнолюбною людиною і не міг кривити душею, тому від кінця 60-х років став «мандрівним університетом».

Як уже ми відзначили, більшість своїх ліричних поезій Григорій Сковорода називав «піснями» і, ймовірно, сам же поклав їх на музику. Онисія Шреєр-Ткаченко наголосила на тому, що «музика була супутницею його життя, з нею пов’язані всі основні етапи його творчості і діяльності. Вірячи в могутню силу музики, Г.С. Сковорода складає більшість своїх поетичних творів саме у формі пісень, тобто в музично-поетичному жанрі, де музиці має належати чи не провідна роль» [13, с.6].

Григорій Сковорода був обдарований талантами філософа, педагога, прозаїка, поета і музиканта в однаковій мірі. Він мислив і творив синкретично – і в цьому сенсі продовжував давню культурно-літературну традицію і водночас наближався до фольклору.

2. Пісні українського мандрівного любомудра в рецепції народу

Сковорода належить до тих діячів культури, які поєднували народні українські традиції зі здобутками європейського професійного мистецтва. Простий люд сприймав його насамперед як народного мандрівного музиканта, поета і любомудра. Микола Костомаров у статті «Слово о Сковороде» відзначив, що «мало можно указати таких народных лиц, каким был Сковорода и которых бы так помнил и уважал народ… Странствующие слепцы усвоили его песни; на храмовом празднике нередко можно встретить толпу народа, окружающую группу этих рапсодов и со слезами умиления слушающих

«Всякому граду свой нрав и права» [6 с.177].

Особливої уваги заслуговує думка Дмитра Багалія: «Але пісні Сковороди мало чим простіші і зрозуміліші, ніж його філософські твори, напевно і тут приваблювала його власна особа. Сила того вражіння, що він справляв, одушевлення й пафосу, з яким він робив кожну справу, розплавляла темні, важкі слова, і вони легко знаходили живий і глибокий відгук серед найбільш неосвічених слухачів» [1, с.342].

Деякі сучасні дослідники (зокрема, Леонід Ушкалов, Валерій Шевчук) вважають, що Григорій Сковорода писав свої твори для інтелектуальної еліти. Мабуть, так воно і було, якщо брати до уваги тільки його філософські трактати і діалоги. Поезія і байки, попри книжну мову, все-таки мали успіх серед народу. На нашу думку, одним із секретів пієтету простого люду щодо Григорія Сковороди криється у вдало обраній формі його пісень. Силабічне віршування було близьке до народного, зокрема, до традиційно застосовуваного у думах та історичних піснях, тому сприймалося органічно.

Звісно, у рецепції народних співців тексти пісень, створені книжною мовою, зазнавали фонетичних, лексичних і синтаксичних змін, але мелодії навряд чи суттєво трансформувалися. Яскравим прикладом може бути згадана Миколою Костомаровим пісня 10-та зі збірки «Сад божественних пісень» («Всякому городу…»), відома у багатьох виконавських варіантах, де багато текстуальних змін, а мелодія та сама, автором якої є Григорій Сковорода.

Простий люд називав його ліричні поезії «сковородинськими веснянками» чи «псальмами». Терміном «псальма» позначаються моралізаторські пісні народного типу, а терміном «псалом» – релігійні гімни, що в Біблії об’єднані у книгу Псалтир. Щоправда, від ХІХ ст. і до нашого часу термін «псалом» стали використовувати і щодо індивідуально-авторських творів (наприклад, «Псалом життю Генрі Лонгфелло, «Псалом залізу» Павла Тичини, «Псалми степу» Євгена Маланюка, «Покаянні псалми» Дмитра Павличка, «Давидові псалми» Ліни Костенко), а «псальму» сьогодні можна почути тільки зі сцени, бо зникли мандрівні співці, які були творцями і носіями цього жанру.

Хоча вважається, що мелодії до всіх 30-ти текстів «Саду божественних пісень» створив сам автор, нотних записів, зроблених його рукою, не збереглося. Та й народні виконавці зазвичай нотами не користувалися. Мелодії «сковородинських псальм» передавалися з уст в уста, від старшого покоління до молодшого. Деякі з автентичних мелодій Григорія Сковороди втрачені, а деякі поетично-музичні твори приписуються йому без належних підстав. Онисія Шреєр-Ткаченко навела міркування Григорія Данилевського з цього приводу: «Якщо ж Квітка приписує йому по пам’яті деякі прийняті в церквах духовні наспіви, з яких один іменується прямо «сковородиним», то це легко могло трапитися, бо обдарований хлопчик Сковорода, повернувшись з Петербурга, навчав бажаючих наспівів придворних тодішніх знаменитостей вроді земляка Головні, і ця пісня збереглася в пам’яті нащадків разом з його іменем». Дослідниця слушно зазначила: «Це питання і досі залишається нез’ясованим» [13, с.9].

3. Інтерпретація творів Григорія Сковороди у поетикальному та функціональному аспектах

Онисії Шреєр-Ткаченко належить цікаве спостереження: «Для Сковороди- філософа характерні асоціації чи порівняння, пов’язані зі світом музики, як-от: «Подібно до того, як музичний інструмент, якщо ми його слухаємо здалеку, здається для нашого вуха приємнішим, так бесіда з відсутнім другом буває набагато приємнішою, ніж з присутнім» [13, с.20].

Свої філософські трактати і притчі Григорій Сковорода іноді називав «симфоніями». Ефект симфонічного «багатоголосся» створювався не тільки діалогами і полілогами, а й бароковим прийомом «поєднання непоєднуваного»: у метафізичні тексти з «темною» для недостатньо освіченого читача символікою автор уводив цитати з пісень.

Зокрема, Григорій Сковорода вставив у притчу «Благодарний Еродій» хороводну обрядову пісню «Мак», у філософський діалог «Брань архистратига Михаила со Сатаною…» – власну пісню-веснянку «Зима прейде. Солнце ясно / Миру откры лице красно…», написану в народному стилі. Притча «Убогий Жайворонок» завершується кантом «Пастыри милы…», що виконувався також у вертепній драмі. Дмитро Багалій указав на те, що у філософських трактатах і діалогах Григорія Сковороди трапляються пісенні інтертексти інших авторів, але в епоху бароко це не вважалося плагіатом, а було звичайною практикою.

Позитивні людські якості у його притчах і байках уособлені в образах зовні непримітних співочих птахів, як це бачимо, наприклад, у притчі «Убогий Жаворонок», у байках «Жаворонки», «Кукушка и Косик», «Соловей, Жаворонок и Дрозд» та інших. У другій з них висловлено прагматичний погляд на роль пісні у людському житті. Зозуля пожалілася Дрозду, що не може співом розігнати свою нудьгу – й почула у відповідь, що це зумовлено її легковажним життям. Підкинувши яйця в чуже гніздо, безтурботна птаха тільки те й робить, що співає, перелітаючи з місця на місце, п’є та їсть, Дрізд же годує, береже і вчить своїх дітей, а свою працю полегшує співом, тому не знає нудьги. У «силі» автор обстоює думку, що найбільше щастя для людини – сродна праця, під час якої і пісня доречна: «Доброму человеку всякий день праздник» [8, с.100]. Таким чином, пісня має полегшувати і прикрашати життя тих, хто працює за покликанням. У байці «Соловей, Жаворонок и Дрозд» в образах трьох улюблених співочих птахів Григорія Сковороди репрезентовані різні природні дари та інтереси, які у дружніх взаєминах мають не нівелюватися, а взаємодоповнюватися. Їх єднає духовна спорідненість – співочий талант і схильність до добра і злагоди, які у кожного виявляються по-своєму. У «силі» автор відзначає: «Сими тремя птичками образуется добрая дружба» [8, с.122]. Музичні асоціації у розглянутих вище творах увиразнюють філософські та морально-етичні ідеї, які є наскрізними у творчості автора.

Найбільше музичних асоціацій, мотивів та образів у ліриці Григорія Сковороди. У 3-й пісні «Саду божественних пісень» поет зображує розквітлі сади, які «соловьев навели» [8, c.15]. 4-та пісня завершується мажорними рядками: «Песнь спевая, восклицая, / Веселящеся, яко с нами Бог!» [8, c.17]. У пісні 6-й є промовистий риторичний вигук: «Ангельскія хоры, вси в небе торжествуйте!» [8, c.17]. Сповнена музики 13-та пісня («Ах поля, поля зелены…»):

Жайворонок меж полями, Соловейко меж садами ; Тот, віспрь летя, сверчит,

А сей на вітвах свистит. А когда взошла денница,

Свищет в той час всяка птица,

Музыкою растворенный воздух шумит вкруг. Только сонце выныкает,

Пастух овцы выганяет

И на свою свирель выдает дрожливый трель

[8, c.17].

«Пісня «Ах поля, поля зелены…» у свій час (кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст..) була надзвичайно популярною і увійшла до багатьох текстових пісенників під назвою «Полевая песня господина Сковороды», на жаль, без запису мелодії І тема, і дещо піднесена мова, і будова вірша цієї пісні (хоч тут і дуже відчутний вплив нерівноскладового народного вірша) не виявляють значної близькості до української народної творчості» [13, с.23], – слушно стверджує Онисія Шреєр-Ткаченко. На нашу думку, слід звернути особливу увагу на вишукану метафору «Музыкою растворенный воздух шумит вкруг», пов’язану не з фольклором, а з філософською ідеєю гармонійної всеєдності світу.

Пісні «Всякому городу нрав и права», «Ой ты, птичко жолтобоко», «Стоит явор над горою», «Ах ушли мои лета», що здобули велику популярність ще за життя Григорія Сковороди, дійшли до нашого часу в списках з нотами. Остання з них без зазначення авторства Сковороди була вміщена в уніатському «Богогласнику», надрукованому в Почаєві 1790 року, проте у народі її називали «сковординською псальмою». Порівнючи варіанти її у «Богогласнику» та у збірнику Петра Демуцького «Ліра і її мотиви» (1907), Онисія Шреєр-Ткаченко наголосила на тому, що ці записи «відділяє велика часова відстань – 117 років, проте жодного сумніву не викликає, що: 1) обидва варіанти записані від представників одного й того ж середовища, а саме, від лірників; 2) обидва зберігають всі основні думки і строфи пісні; 3) мелодії цих записів також близькі між собою за інтонаційним складом і метро-ритмом; 4) запис М.В. Лисенка «Об смертному часу» є лише дещо скороченим варіантом «Ах ушли», як і текст, відомий з рукописного запису Білозерського; 5) у лірницькому варіанті («Ліра і її мотиви», 1907) слід відзначити появу нових рядків і строф, переробку деяких мовних зворотів, що наближає його до народного світосприйняття.

Отже у даному випадку ми зустрічаємося з своєрідною народною трансформацією сковородинської псальми «Ах ушли мои літа» й дальшим її побутуванням у фольклорі подібно до сатиричної пісні «Всякому городу нрав и права» [13, с.51]. Ця дослідниця дотримується думки, що пісні Сковороди – «новий і значний етап в розвитку камерної вокальної музики, зокрема, пісні- романса, притому не тільки завдяки їх новій і різноманітній тематиці, а й тому, що це був новий тип вокально-інструментальної музики, тобто пісні з інструментальним супроводом, що, як відомо, безпосередньо передувала українському солоспіву» [13, с.28].

Слід відзначити, що Григорій Сковорода не друкував свої твори і щедро роздаровував їх, не дбаючи про «авторські права». Мелодії своїх пісень він, може, і зовсім не записував. Вони сприймалися «на слух» і поширювалися стихійно, подібно до фольклорних творів. Через це «сковородинські псальми» важко піддаються атрибуції, тому ми сьогодні маємо лише приблизне уявлення про пісенну творчість Григорія Сковороди, проте іноді трапляються щасливі знахідки.

4-та пісня «Саду божественних пісень», що виконувалася у першій частині «Вертепу» як чотириголосний кант-колядка, дійшла до нашого часу з нотами. Рукопис, за свідченням видавця «Вертепу» Г. Галагана, був придбаний у мандрівних студентів одним із його предків ще за життя Григорія Сковороди, близько 1770 року. Щоправда, спудеї дуже трансформували текст, намагаючись наблизити його до розуміння неосвіченої публіки: порушили строфічну будову, а подекуди і ритм, додали беззмістовні фрази.

Сьогодні кант «Ангелы, снижайтеся» виконується у варіанті, який можна вважати наближеним до автентичного твору. Зокрема, нове життя йому дав вокально-інструментальний гурт під керівництвом Тараса Компаніченка. Цей же гурт виконує і різдвяну пісню «Пастыри милы, где вы днесь были?», знайдену й опубліковану Миколою Боровиком та Іваном Іваньо. Свого часу розшифрував запис мелодії і здійснив оригінальне аранжування цього твору Мирослав Скорик.

Традиційно пісні Григорія Сковороди співали тільки чоловіки чи хлопчики (наприклад, хор хлопчиків під керівництвом Артема Веделя, який у 1796-1798 роках працював у Харкові). Пісня «Ой ти, птичко жолтобоко» нещодавно чи не вперше за історію її побутування пролунала у жіночому виконанні. Отже, можна сподіватися, що сфера функціонування пісень Григорія Сковороди нарешті остаточно подолає гендерну межу. Новітні виконавські інтерпретації його поетично-музичних творів заслуговують окремого дослідження.

Монографія Онисії Шреєр-Ткаченко «Григорій Сковорода – музикант» має неабияку наукову цінність. Авторка частково застосувала інтермедіальний метод дослідження, що дозволило їй зробити оригінальні висновки про поетику пісень Григорія Сковороди: «Так само, як тексти пісень Сковороди при всій різноманітності їх тематики відзначаються філософською настроєністю, так і мелодії їх ріднить зосереджений, стриманий лірико-епічний характер, що проявляється в різних особливостях музичної мови (це можна твердити, незважаючи на певну різнорідність джерел і неоднакову якість записів). Звідси й їх поважний темп, відносно рівний ритм, стримана динаміка і здебільшого плавний динамічний рух, для якого характерна відсутність широких кодів в межах однієї і тієї ж музичної фрази, її декламаційна наспівність. Вокальність (у розумінні відсутності інструментального характеру ходів у мелодії), порівняно невеликий діапазон мелодії, своєрідність ладової будови при всій ладовій визначеності (ясний dur-moll). Це особливо відчутно у кількаголосих кантах <…>» [13, с.73]. Особливо цінним є такий висновок цієї дослідниці:

«Його музична мова, зберігаючи деякі елементи старого стилю кантів, найбільше тяжіла до народнопісенного мелосу. Водночас його пісні знаменують    собою    народження    нового    жанру    –    сольної    пісні    з інструментальним супроводом, що багатогранно відображала духовний світ людини» [13, с.90].

Напередодні ювілею Григорія Сковороди назріла необхідність більш активного пошуку його творів у старовинних пісенниках, у фольклорних збірниках, а також ретельна ревізія архівів, листування та інших матеріалів. Можливо, нарешті віднайдуться власноручні нотні записи митця-філософа, що стане стимулом до подальших інтермедіальних студій його багатогранної творчості.

Висновки

Григорій Сковорода – унікальна, всебічно обдарована творча особистість: філософ, педагог, прозаїк, поет, музикант. Його таланти виявилися у синкретичних формах і були функціонально спрямовані на моральне й інтелектуальне пробудження народу. Він – чи не єдиний в історії філософ, який власним прикладом доводив життєспроможність своїх ідей. Філософський характер мають не тільки трактати, діалоги, притчі, байки, а й ліричні поезії Григорія Сковороди.

Всі мемуаристи відзначають, що Григорій Сковорода був чудовим співаком і композитором, майстерно грав на різних інструментах. Пісенні інтертексти та музичні асоціації містяться не тільки у його ліриці, а й у трактатах, діалогах, притчах, байках. Отже, мислення музичними образами охоплювало і словесну творчість цього митця.

Поезії збірки «Сад божественних пісень» були покладені на музику автором, але до нашого часу дійшли мелодії не всіх цих творів. Збереглися тільки окремі нотні записи, що потрапили до збірників типу «Боголасника», та в усній традиції – «сковородинські псальми», що виконувалися мандрівними народними співцями. Якщо тексти цих творів в усній передачі трансформувалися, що було зумовлено необхідністю наблизити їх до розуміння слухачів, то мелодії, як доведено музикознавцями, майже не змінювалися.

Григорій Сковорода вмів гармонійно поєднувати поетичний текст з музикою, що забезпечило популярність серед народу його пісень «Всякому городу нрав и права», «Ой ти, птичко жолтобоко», «Стоит явор над горою»,

«Ах поля, поля зелены» та інших. У цих творах змін зазнали «книжна» лексика, частково – строфіка, а ритміка і мелодії залишилася, як можна сподіватися, в основному автентичними.

Знайдено ноти кантів «Пастыри милы…», «Ангелы, снижайтеся…», що дало змогу зробити сучасні аранжування цих творів. Новітні виконавські інтерпретації пісень Григорія Сковороди заслуговують окремого дослідження.

Література:

1. Багалій Д. Український мандрований філософ Григорій Сковорода / Д. Багалій. – К.: Орій, – 472 с.
2. Боровик М. Новознайдений музичний  твір на слова Григорія Сковороди / М. Боровик, І. Іваньо // Народна творчість та етнографія. – № 2. – 67-70.

3. Жулинський М. Григорій Сковорода // Жулинський М. Слово і доля: навч. посібн. / М. Жулинський. – К.: А.С.К., – С. 20-32.
4. Іваньо І. Григорій Сковорода і народна пісня / І. Іваньо // Народна творчість та етнографія. – 1965. – № 1. – 81-90.
5. Ковалинский М. Жизнь Григория Сковороды / М. Ковалинский // Сковорода Г. Вибрані твори: в 2 т. – К.: Дніпро, – Т. 2. – С. 189-252.
6. Костомаров Н. Слово о Сковороде / Н. Костомаров // Основа. – – №7-8.
7. Музыка //   Иллюстрированная  энциклопедия   символов  /   сост. А.Егазаров. – М. : Астрель ; АСТ, – С. 464-470.
8. Сковорода Г. Вибрані твори: в 2 т. / Г. Сковорода. – К.: Дніпро, – Т. 1. – 271 с.
9. Сковорода Г. Вибрані твори: в 2 т./ Г.Сковорода. – К.: Дніпро, 1972. – Т. 2. – 278 с.

10. Сковорода Г. Твори: у 2 т. / Г Сковорода. – К.: Обереги, – 479 с.

11. Ушкалов Л. Сковорода та інші: причинки до історії української літератури / Л. Ушкалов. – К.: Факт, – 552 с.
12. Шевчук Вал Григорій Сковорода як письменник і мислитель // Шевчук Вал. Муза Роксоланська: у 2 кн. / Вал Шевчук . – К.: Либідь, – Кн. 2. – С. 579-594.
13. Шреєр-Ткаченко О. Григорій Сковорода – музикант / Онисія Шреєр-Ткаченко. – К.: Музична Україна, – 94 с.
14. Энциклопедия символов, знков, эмблем /автор-составитель К.Королёв. – М. : Эксмо ; СПб. : Мидгард, – 608 с.

The post Музика у житті й творчості Григорія Сковороди appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Григорій Сковорода – композитор, музикант, співак 

Микола Миколайович Сидоренко,
старший науковий співро­бітник Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав»

Основним жанром фахової музики XVII ст. був партесний концерт. Поряд з ним розвивалися й інші музичні жанри: кант, псальма, одноголосна пісня з інструментальним супроводом. Особливого розквіту в народно-пісенній культурі України XVII ст. набувають історичні пісні, думи та народні пісні: ліричні, жартівливі, побутові, чумацькі та інші. Між згаданими жанрами існували зв’язки. На кант і псальму впливала народна пісня. Кант, в свою чергу, впливав на партесний концерт.

На початку XVII ст. поруч із кантом бурхливо розвивається у міському побуті жанр одноголосої пісні з музичним супроводом клавікордів, бандури, торбана, згодом фортепіано. В останній четверті XVII ст. вона витісняє кант із музичної практики і сама еволюціонує у так звану пісню-романс. Деякі зразки пісень-романсів набувають значного поширення і переходять у народно-пісенну культуру. Такі пісні частіше збереглися у вигляді мелодій без музичного супроводу, бо акомпонемент переважно імпровізувався і рідко коли записувався.

Авторство сольних пісень першої половини XVIII ст. як і кантів встановити зараз досить важко. Їх створювали студенти колегіумів та Києво-Могилянської академії, регенти хорів і вчителі співів, просто музиканти-кріпаки. Тільки поодинокі прізвища дійшли до нас.

Подальший розвиток сольної пісні з музичним супроводом, власне пісні-романсу, чи то канту, пов’язаний з іменами багатьох поетів і композиторів другої половини XVIII ст. Чільне місце серед них належить Г.С. Сковороді, який був найвидатнішою постаттю у культурному і літературному житті України XVIIIст.

Творчість і діяльність видатного українського філософа-посвітителя, поета і музиканта, письменника-гуманіста Г.С. Сковороди була важливим етапом у розвиткові української світської художньої пісні другої половини XVIII ст.

Теми викриття соціального гноблення трудящих, визиску людини людиною, заклик до чесного трудового життя, до морального самовдосконалення, до пошуків істини звучали не тільки в літературно-філософських творах Г.С. Сковороди. Вони – основна тема багатьох байок, притч, віршів, а особливо пісень, в яких філософ бачив засіб пропаганди своїх волелюбних ідей. У художній формі його пісні і байки доповнювали і поглиблювали його вчення, надавали йому більш доступної й популярної форми.

Взагалі, музика і пісня стали для Сковороди одним із важливих засобів висловлювання своїх філософських ідей, соціальних поглядів. Він бачив у мистецтві не розвагу, а шлях до людського серця, до пробудження людської думки. Г.С. Сковорода був прекрасним співаком і музикантом. Він чудово розумів велику силу музики і притримувався думки, що філософські ідеї, оформленні в музично-поетичну форму, більш доступніші і зрозуміліші широкому загалу, емоційніше сприймаються і надовше запам’ятовуються.

Музика пробуджує найпотаємніші сторони людської душі, чудовим знавцем якої був Г.С. Сковорода. З усіх філософів світу він чи не єдиний, хто так широко використовував музику, пісню в своїй філософській діяльності.

Володіючи композиторським хистом, Сковорода був оригінальним у виборі музичних форм та засобів щодо поширення своїх філософських поглядів та світогляду. Вірячи в могутню силу музики, більшість своїх поетичних творів складає у формі пісень, тобто в музично-поетичному жанрі, де музиці має належати чи не провідна роль. Якщо звернутися до життєпису Г.Сковороди, то неважко помітити, що музика була супутницею його життя, з нею пов’язані всі основні щаблі його творчості і діяльності.

Посилаючись на біографа Г.С. Сковороди Михайла Ковалинського, на музично-біографічні довідки Володимира Ерна, на праці історика Київської академії В.Аскоченського, письменника і драматурга Григорія Квітки-Основ’яненка, слід зазначити, що, навчаючись у сільській школі, де Григорій Сковорода здобував початкову освіту, вже там виявилася його жадоба до науки й знань, до співу й музики. „Григорій на сьомому році від народження виявив свої обдарування до музики… До церкви він ходив з охотою, співав відмінно та приємно” [3, 440].

Із 1738 року Григорій Сковорода навчався в Києво-Могилянській академії, і там музика й поезія становлять його улюблені заняття та відпочинок. У Київській академії він з першого разу звернув на себе увагу диригента співацької капели і вступив до студентського хору. Здібності до музики і приємний голос дали привід взяти його до Придворної співацької капели в Петербуззі, де він дістав ґрунтовну для того часу музичну освіту і звання „придворного уставщика”. Це звання давалося, як правило, кращим співаком Придворної капели; воно означало заспівувача в хорі з гострим музичним слухом. Проспівавши в Придворній капелі два роки, Г.Сковорода отримує від імператриці Єлизавети Петрівни дозвіл на продовження свого навчання в Києво-Могилянській академії.

Улюбленим його заняттям, як і раніше, залишається музика. Як зазначає М.Ковалинський, „він складав духовні концерти, поклавши деякі псальми на музику. Крім церковної, він складав багато пісень у віршах і сам грав на скрипці, флейті, бандурі і гуслях – приємно і зі смаком” [3, 459].

Духовні канти та пісні Г.С. Сковороди того періоду не були запроваджені до церковного вжитку, а виконувалися келійно у приватних звичайних зібраннях київського духовенства, яке любило заповітну старину.

Перші, професійно-фахові, музичні твори він написав у 1757 році в с.Кавраї на Переяславщині, будучи домашнім учителем у місцевого поміщика Степана Томари. Серед них відомий кант „Всякому городу нрав і права”, який увійшов у збірку „Сад Божественних пісень” під №10. Цей твір Г.Сковороди став одним з найяскравіших зразків художньої сатири XVIII ст. Ще за життя філософа він став широко розповсюджуватися у побуті. В ньому висловлється продажність і розгульність панства, крутійський суд, брехливе купецтво, гонитва за чинами та багатством. Усім тим негативним проявам життя Г.С. Сковорода як філософ, протиставляв свій морально-етичний ідеал – людину, в якої совість, як чистий кришталь, котра за будь-яких умов не бажає сприймати мораль і привила їхнього життя. Викривальний пафос цієї пісні, широкі узагальнення „нравів” різного панства, чиновництва, купецтва зробили її одним з кращих творів українського сатирично-гуманістичного віршування другої половини XVIII ст. У цьому творі Г.С. Сковорода піддав нищівному висміюванню та осудженню різні сторони сучасного йому суспільства. Та широка критика „світу” і його мерзот, що мала місце в його філософських трактатах, у цій пісні зібрана немов у один фокус. Кожен рядок твору, кожен образ несе у собі велике смислове навантаження, за ним криється комплекс тогочасних явищ і фактів.

На привеликий жаль оригінальна мелодія цього канту до нас не дійшла. Відомі його три варіанти:

1). В драмі-опері „Наталка Полтавка” І.П. Котляревського, написаній 1818 року.

2). У збірнику „Васильківський соловей” С.Карпенка, що вийшов друком у Києві 1864 року.

3). Запис фольклористами тексту й мелодії від харківського кобзаря Ліберди у 1920 році.

Сучасними бандуристами частіше виконуються перший та третій варіанти. Усі три мелодії відмінні між собою, хоча виросли з одного кореня. Це передусім – тридольність, опора мелодії на тоніко-домінантну гармонію, наявність кадансових зворотів з VII підвищеним ступенем. Цікаві відомості про побутування цього канту в репертуарі народних співців-кобзарів подає Гнат Хоткевич, пригадуючи XII архелогічний з’їзд у Харкові 1902 року. Він розповідає про цікаве його виконання лірником Самсоном Веселим і бандуристом Іваном Нетесою. Та більшість фольклористів і дослідників музичної творчості Г.Сковороди стверджують, що варіанти тексту і мелодія у виконанні харківського кобзаря Ліберди, найближчий до оригіналу Сковорди. В ньому все залишено майже без змін. І слова і мелодія не втратили своїх основних авторських рис.

Г.С. Сковорода не залишив нам власноручних нотних записів своїх музичних творів, проте його пісні, віднайдені у збірниках та відомі в усній народній традиції, дають змогу зробити висновки про загальну спрямованість, тематику, жанри, мелодико-інтонаційні джерела його музичної творчості.

Немає сумніву в тому, що Г.С. Сковорода був не лише знаменитим філософом, а й видатним музикантом і композитором свого часу. Музично-поетична творчість – його канти та пісні – ще й досі не зібрана і не вивчена. Проте численні згадки про них у біографічних матеріалах, побутування цих пісень серед народу дають можливість зробити висновок про загальний характер його творчості, про роль Г.С. Сковороди у розвитку світської побутової пісні. Виходячи за межі світської, зокрема любовної пісні-романсу, Г.Сковорода звертається до значно ширшого кола тем.

Серед пісень його пізнішого періоду переважають громадянські, соціальні мотиви. Його канти, пісні по всій Україні розносили мандруючі народні співці-кобзарі та лірники. І.Срезневський, один із перших дослідників життя і творчості Г.С. Сковороди, писав: „Хто з українців не знає, принаймні не чув про сліпців… Це українські рапсоди. Більшість пісень, яких вони співають, є твори Г.С. Сковороди” [5, 30].

До речі, Г.С. Сковорода дуже схвально відгукувався про народних співців України – кобзарів. Заняття співака-бандуриста він вважав вродженим покликанням людини, а не розвагою, його поважного і високого мистецтва для інших. Сковорода твердив, що коли людина народилася хліборобом або гончарем, або бандуристом, то повинна йти за своїм покликанням, займатися „сродною працею”. Гра бандуриста, носія народно-поетичного слова в розумінні Сковороди – також праця за покликанням і натхненням, як і будь-яка інша.

Важливим джерелом для вивченння пісенної творчості Г.С. Сковороди є його текстовий збірник „Сад Божественних пісень”, в якому збереглися тексти його пісень і кантів. Праця над збіркою була завершена в 1785 році. До неї входить 30 оригінальних музично-поетичних творів, написаних ним в 50-х – 80-х роках XVIII століття.

Необхідно ще раз підкреслити, що після 1764 року улюбленим заняттям Сковороди була музика. Музика і спів стали щоденною потребою. Не залишив він цього заняття і в старості. Грав він і співав завжди, зберігаючи поважність, задумливість і суворість.

У пісенній творчості Г.С. Сковороди переважає лірика, не поширена в той час любовна лірика (вірш-пісня), а лірика громадянська, філософська. Не особисті мотиви звучать в них, а значно глибші, морально-етичні теми. За жанровими ознаками „Сад Божественних пісень” можна вважати збіркою духовної лірики, філософської, пейзажної. Він – один із перших українських поетів, який звернувся до пейзажної лірики і почав оспівувати красу рідної природи. У XVIII ст. цей жанр досяг в українській літературі свого розквіту, і те, що Сковорода віддав йому належне – явище закономірне. Як композитор він писав свої пісні для співу, для виконання, тому кожна з них мала свою мелодію, складену автором.

Григорій Савич Сковорода не лише складав, а й виконував свої пісні, акомпонуючи собі на музичному інструменті. Популярність його пісень серед народу була великою, багато з них ставали народними. Сам Сковорода здавався небуденною людиною, а праведником, що і своїми словом і піснями „замовляє” душевні й сердечні рани самотніх людей, недужих, зневажених і убогих. Ті пісні, які були близькими і зрозумілими народові, ставали улюбленими і називалися „Сковородинівськими”. Більшість поетичних творів залишилася надбанням книжної літератури. Своєю іноді досить складною формою, філософсько-релігійним змістом вони не могли бути до кінця зрозумілими широким верствам народу, могли конкурувати з фольклорними перлинами українського народу кінця XVIII – XIX століть. Цікаво торкнутися теми зв’язків Г.С. Сковороди з народною піснею та народною музикою. Музика і спів приносили йому велику насолоду. Але не всякий спів любив Сковорода, не всякий спів був йому приємний. Він був проти такої музики, яка писалася тільки для звеселення слуху. До такої музики і співу ставився скептично, бо вона була далекою від демократичного розуміння ролі музики і співу в житті людини. Він відстоював те мистецтво, яке близьке людям, приносить користь, полегшує працю. Живучи серед простого народу, Сковорода навчав музиці і співу селянських та козацьких дітей. Навчав співу за нотами і використовував супровід музичних інструментів. Дослідник творчості Г.Сковороди І.Срезнєвський пише: „Переходячи з міста в місто, з села в село, дорогою він завжди або співав, або, вийнявши з-за пояса свою улюблену флейту, награвав на ній свої мелодії” [5, 12].

З найздібнішими зі своїх учнів, які були щедро обдаровані музично, Сковорода часто співав багатоголосні канти та різні дуети. М.Ковалинський згадує, що його самого Сковорода навчав музики. Музику він вважав справою серйозною, не просто для розваг створену, а мистецтво співу високо цінував. Він казав, що досвідчений співак може надати чарівності простій пісні. Особливо помітним була зацікавленість до народної, за його словами „селянської”, та міської побутової пісні. Вітаючи свого товариша Гервасія Якубовича піснею, він зазначає, що вона майже зовсім селянська і проста, написана простонародною мовою, однак „при всій своїй простонародності і простоті вона щира, чиста і безпосередня” [3, 382]. Сковорода творив свої мелодії у характері народних, на інтонаціях, поспівках, і навіть мелодіях народних і побутових пісень. Яскравим прикладом цьому є 18-а пісня „Саду” „Ой ти, пташко жовтобоко”. У ній автор найближче підійшов до поетики народної творчості. У музичній практиці цей твір ділиться на дві пісні, які мають своє музичне вираження й оформлення. Перша пісня починається словами:

Ой ти, пташко жовтобоко,

не клади гнізда високо.

Друга пісня:

Стоїть явір над горою,

Все киває головою!.

Нотний запис цього твору є у збірнику С.Карпенка „Васильківський соловей” (Київ, 1864 р.).

Перша половина пісні „Ой ти, пташко жовтобоко” має строфічну пісенну форму і за характером мелодії наближається до народних ліричних пісень-романсів. Музичний супровід можна здійснювати на різних музичних інструментах, зокрема й на бандурі. В тексті пісні спостерігаються деякі зміни, обумовлені, очевидно, тривалим побутуванням пісні в усній народній традиції. Її популярність велика і за межами України. Це підтверджується, зокрема, включенням тексту пісні і до такого видання, як „Самый новейший, отборнейший Московский и Санкт-Петербургский песенник, собранный из лучших и ныне употребляемых песен” [5, 80].

Отже, такі публікації привертали увагу громадськості до творчості українського поета, сприяли пожвавленню збирання його творів. Повертаючись знову до цього твору, слід зазначити, що в ньому поет філософ Г.С. Сковорода в алегоричній формі висловлює протест проти соціальної нерівності й несправедливості. Цей твір створений Сковородою на лоні сільської природи, у тісному спілкуванні з простими людьми. Свідченням цього є майже чиста народна українська мова. У першій половині твору основним образом є пташка, що уособлює знедолену людину. Тут чітко відчувається ритміка та мелодика народних пісень. Пісня написана в народно-пісенному ключі з використанням народнопоетичної образності. Кожна із трьох восьмирядових строф має свою закінчену думку. Перша – звертання до пташки, друга – образ явора над горою, потічка і третя – авторський висновок-роздум над своєю долею, бажання прожити свій вік тихо і спокійно, зневага до тих, хто „високо вгору пнеться”.

Другу частину 18-ї пісні „Саду” Г.С. Сковороди у збірнику „Васильківський соловей” подано як окремий твір. Цікаво відзначити, що в даному випадкові музична інтерпретація тексту виливається у форму типової української пісні романсу починаючи від слів „Стоїть явір над горою”. Загалом, у ній поет також стилізував свій вірш під народну пісню, відійшов від книжної лексики і міцно оперся на народне образно-поетичне слово. В цьому варіанті твору об’єднано також два вірші, але вони становлять єдине композиційне ціле.

Другу пісню „Стоїть явір над горою” слід розглядати як лірико-філософську. „Суєтності світу” з його гонитвою за багатством та наживою протиставляється спокій і велич природи, чесне життя, чесне сумління – найбільші чесноти людини. Мотив пошуку душевного спокою на лоні природи характерний для всієї творчості Г.Сковороди.

Завершуючи мову про збірку Г.С. Сковороди „Сад Божественних пісень” слід сказати, що назва збірки не відображає його основного характеру, бо власне „божественних” пісень в ній мало. Не Бог, а природа, людина, її думки і почуття стали основним її змістом.

Крім 30 пісень, що війшли до збірки „Сад Божественних пісень”, Сковороді належать ще 20 пісень, фабул, епіграм, перекладів і переспівів, що не ввійшли до неї. Ці пісні в народі побутували під назвою „Сковородинівських”.

Відомий український літературознавець та фольклорист М.Сумцов у своїй розвідці „До історії видання малоросійських історичних пісень”, критикуючи свого часу видання М.Драгоманова „Політичні пісні українського народу XVIII – XIX ст.” (1883 – 1885 рр.), писав про сім варіантів пісні „Про правду і кривду”, відомої і нині в народі під назвою Сковородинівської.

Знаний кобзар України Остап Микитович Вересай свідчив художникові Левові Жемчужникову, що цю пісню написав Г.С. Сковорода. В ній мовиться про гостру соціальну нерівність. Звичайно, в цьому творі відчутні сліди лірницьких та кобзарських переробок, а також імпровізацій на дану тему. Можна допустити, що текст пісні значно віддалений від свого первісного вигляду, тобто того, в якому він міг бути в свій час перейнятий кимсь із лірників чи кобзарів від Г.С. Сковороди.

Завершуючи розгляд теми, в якій викладена спроба стисло окреслити творчість Г.С. Сковороди як композитора, музиканта і співака, хочеться ще раз сказати про визначну роль Г.Сковороди і його майже легендарної пісенної творчості у фольклорних процесах і в формуванні пісні-романсу з інструментальним супроводом в українській професійній музиці XVIII ст.

В особі Г.С. Сковороди поєдналися талановитий поет, композитор, професійний музикант-виконавець. Свої вірші він мислив і складав як твори музично-поетичні. Вони виконували важливу соціальну функцію й були дійовим засобом пропаганди передових для того часу ідей. Г.Сковорода збагатив музично-поетичну творчість новою тематикою, новими мотивами й образами, близькими народним масам.

Його музична мова, зберігаючи деякі елементи старого стилю кантів, найбільше тяжіла до народно-пісенного мелосу. Водночас його пісні знаменують собою народження нового жанру – сольної пісні з інструментальним супроводом, що багатогранно відображувала духовний світ людини.

Утвердженню ідей свободи, справедливості, соціальної рівності, духовної і моральної краси людини, критиці тогочасного суспільства і присвятив Г.С. Сковорода свою філософську, поетичну і музично-пісенну творчість.

Усю його поетичну та музичну творчість пронизує одна наскрізна ідея – пошуки тих шляхів, якими людина може знайти щастя. Народна мрія про щастя – ось той ідеал, до якого прагнув Григорій Сковорода, пошукам якого присвятив все своє життя.

Сьогодні наш народ живе у вільній незалежній державі. Він свято зберігає пам’ять про одного із найкращих синів України. Філософська, поетична і музична спадщина Г.С. Сковороди дбайливо зберігається і вивчається. Можна з певністю сказати, що всенародна любов і шана до     Г.С. Сковороди збережеться і в прийдешніх поколіннях українського народу.

Література:

1. Боровик М.К. Григорій Сковорода і музика // Матеріали про відзначення 250-річчя з дня народження. – К.: Наукова думка, 1975. – С. 186-193.
2. Верба Г. Григорій Сковорода і музика // Сковорода Григорій: Образ мислителя – К., 1997. – С.417-430.
3. Сковорода Григорій. Повне зібрання творів: У 2 т. – К., 1973. – Т.2. – 574 с.
4. Мишанич О.В. Григорій Сковорода і усна народна творчість. – К.: Наукова думка, 1976. – 150 с.
5. Шреєр-Ткаченко О. Григорій Сковорода – музикант. – К.: Музична Україна, 1972. – 93 с.

The post Григорій Сковорода – композитор, музикант, співак appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

 Павло Муравський: «Спів дає відчуття волі!»

 110-ліття від народження й 10-і роковини пам’яті

П. І. Муравський. Київ. 1999.

Павло Іванович Муравський (Моравський) – великий український хоровий дириґент, педагог, народний артист УРСР (1960), професор (1976), лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1979), Премії ім. В. Вернадського (2001), кавалер Ордену «За заслуги» ІІІ (1994), ІІ (1999), І (2004) ступенів, почесний академік Національної академії мистецтв України (2004), Герой України (2009).

Родовід. Освіта. Життєвий шлях

Павло Моравський народився 30 липня 1914 року в селі Дмитрашківка Ольгопільського повіту Кам’янець-Подільської губернії, тепер – Тульчинського району Вінницької області. 

Батько, Іван Павлович Моравський 1887 р. народження, загинув у 1915 р. на Першій світовій війні в боях з австрійцями й похований у братській могилі біля Дубно.

Мати, Дарія Юхимівна Моравська (у дівоцтві Могилевська) 1888 р. народження, до 1965 р. жила в Дмитрашківці, а потім у сина в Київі, де й померла 1981 р.

У Павла був брат Дмитро, старший на чотири роки. Працював в Одесі на каменоломнях, підірвав здоров’я й 1937 помер.

У 1922–1929 Павло навчався у Дмитрашківській семирічній школі; співав у сільському хорі й навчався грі на скрипці під керівництвом свого двоюрідного брата Степана Білянського, випускника Тульчинського педагогічного технікуму, учня М. Леонтовича.

Після закінчення Дмитрашківської семирічки Павло працював у колгоспі. Та за допомогою дядька по матері Сергія Юхимовича Могилевського й двоюрідного брата Степана Андрійовича Білянського поїхав до Київа і вступив у Київську музпрофшколу, яку згодом реорганізували в музтехнікум. Під час видачі Павлові паспорта, помилково поміняли літеру в прізвищі: «Справжнє моє прізвище – Моравський, саме так  пишеться уся моя рідня. Помилка в правильному запису мого прізвища була допущена, коли я отримував паспорт. Тому я єдиний у великому роду Моравських, кого називають Муравський».

У 1930–1934 Павло Муравський навчався в Київському музичному технікумі, після закінчення якого працював у 1934–1936 вчителем музики в середній школі, музвихователем, художнім керівником дитячих хорів у м. Чорнобиль.

У 1936–1941 П. Муравський навчався на дириґентсько-хоровому факультеті Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського по класу дириґування Г. Таранова й по хоровому класу Г. Верьовки. У1938–1840 працював дириґентом самодіяльного хору заводу «Арсенал», у 1940–1941 – дириґентом молодіжного вокального ансамблю Українського радіо, в 1941 – дириґентом Державної заслуженої академічної хорової капели «Думка».

У 1941–1942 П. Муравський – курсант Військово-морського училища протиповітряної оборони (Ленінград, Енгельс) і художній керівник хору училища. У 1942–1943 лейтенант П. Муравський командував зенітним взводом Північної Тихоокеанської флотилії та керував полковим хором флотилії. У 1943–1946 старший лейтенант П. Муравський – художній керівник і головний дириґент організованого ним Червонофлотського ансамблю пісні й танцю Північної Тихоокеанської флотилії. У 1946 старшого лейтенанта П. Муравського перевели на Чорноморський флот, демобілізували.

У 1946–1948 П. Муравський – дириґент Державної заслуженої академічної хорової капели «Думка» та педагог з техніки дириґування й оперного класу Київського державного музичного училища при Київській державній консерваторії імені П. І. Чайковського.

Павло Муравський. Львів. 1948.

У 1948–1964 – художній керівник і головний дириґент Львівської обласної хорової капели «Трембіта» (з 1951 – Державна заслужена академічна хорова капела України «Трембіта»), викладач кафедри хорового дириґування Львівської державної консерваторії імені М. В. Лисенка (1948–1955). У капелі «Трембіта» маестро Муравський уперше запровадив методику акапельного співу, під його керівництвом обласна хорова капела «Трембіта» за п’ять років стала Державною заслуженою академічною хоровою капелою України та найкращим хором в Україні. У 1964–1969 – художній керівник та головний дириґент Державної заслуженої академічної хорової капели України «Думка». У 1965–1969 – за сумісництвом художній керівник навчального хору студентів дириґентсько-хорового факультету та старший викладач кафедри хорового дириґування Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського.

П. І. Муравський у хоровому класі НМАУ ім. П. І. Чайковського. Київ. 2009.

У 1969–2005 П. Муравський – доцент, професор (з 1976) кафедри хорового дириґування Київської державної консерваторії (з 1995 – Національна музична академія України) імені П. І. Чайковського, художній керівник та головний дириґент студентського хору. У 1985–1986 – за сумісництвом художній керівник і головний дириґент Хору Українського радіо (тепер – Академічний хор імені П. Майбороди Національної радіокомпанії України), з яким здійснив сотні фондових записів, провів десятки радіоефірів і концертних виступів. У 2005–2014 професор П. І. Муравський працював у Національній музичній академії України імені П. І. Чайковського на посаді консультанта.

П. І. Муравський удома. Київ. 2006.

Мистецька й педагогічна праця

П. І. Муравський – один з основоположників сучасної Української хорової школи. Маестро ствердив принципові засади акапельного академічного співу Київської хорової школи, заснованої в Українській музичній культурі великим Олександром Кошицем, і явив власний феномен – Хорову школу Павла Муравського.

Суть Хорової школи Павла Муравського – досягнення вершинної чистоти звучання Українського акапельного хорового співу в природному ладовому інтонуванні. Павло Муравський як музикант-мудрець, мислитель хорового мистецтва відкрив первинність життєродної, світородної енергії звуку й сформулював світоглядну основу музики: «Спочатку була нота». Звідси й основоположний принципи його хорової методики: «Виявляти любов до кожної чисто заспіваної ноти». А з любові до ноти народжується внутрішній лад співу й життя: «Чистота співу – чистота життя». На цій світоглядній основі Павло Муравський сформулював потужну суспільну місію Українського хорового співу: «Традиційний Український хоровий спів на основі природного ладу сприяє наведенню ладу в суспільстві»; «Спів дає відчуття Волі!».

Свою унікальну мистецько-педагогічну методику Українського акапельного хорового співу в природному ладовому інтонуванні, явлену через власний хормейстерський досвід і практичну філософію хорознавства, великий дириґент і педагог розкрив у книжках: «Чистота співу – чистота життя» (2012) та «Моя хорова школа» (2014, 2917).

Ці мистецько-педагогічні праці П. І. Муравського стали раритетами, та їх можна читати тут:  

«Чистота співу – чистота життя» (2012)

«Моя хорова школа» (2014, 2017)

П. І. Муравський виховав у студентському хорі понад 1000 хормейстерів. Студентський. хор під керівництвом маестро П. Муравського записав у фонд Українського радіо та на платівки фірми «Мелодія» понад 150 хорових творів, серед яких «Шедеври української хорової музики» (Г. Сковорода, М. Березовський, Д. Бортнянський, А.  Ведель) (1972); «М. Леонтович. До 100-річчя з дня народження» (комплект із трьох платівок) (1978); «А. Кос-Анатольський. Вибрані хорові твори» (1980–1981); симфонії, кантати, ораторії («Персефона» І. Стравінського, «Іоанн Дамаскін» С. Танєєва, «Меса» Ф. Шуберта, «Реквієм» Дж. Верді). Загалом П. Муравський виконав і записав з капелами «Трембіта», «Думка», хорами Українського радіо й Київської державної консерваторії у фонд Українського радіо, на платівки, касети й компакт-диски понад 1000 хорових творів українських і зарубіжних композиторів, зокрема С. Людкевича, П. Чайковського, Л. Бетховена, А. Моцарта, Г. Малера, А. Скрябіна й ін. 

П. І. Муравський удома. Київ. 21 травня 2014.

Хорова Шевченкіана

Особливе місце в творчості П. І. Муравського належить Хоровій Шевченкіані: заповітний задум маестро – записати з українським взірцевим академічним хором усю Хорову Шевченкіану під символічною назвою Пісенний «Кобзар».

З проголошенням незалежності України Павло Іванович понадіявся, що після ліквідації тоталітаризму відкриють дорогу виконавцям високого класу й справжньому мистецтву. З 1991 року почав добиватися створення Молодіжного академічного професійного хору імені М. Д. Леонтовича (числом 45–50 осіб): «Молодіжний хор мав стати зразковим для інших професійних і самодіяльних хорових колективів в Україні. Адже Український народ – один з небагатьох у світі має великі музичні здібності й рідкісного багатства співочий матеріал. Необхідно тільки значно покращити професіоналізм керівників хорових колективів та досягти високої майстерності хорів. Зразковий молодіжний хор як високопрофесійний колектив матиме можливість значно збагатити репертуар і виконуватиме твори трьома групами: жіночою, чоловічою й мішаним складом. Такий хор зміг би здійснити на високому рівні фонозапис усієї Української хорової класики, що в радянські часи зробити було неможливо. Мою ідею підтримали відомі музичні діячі, творчі спілки, народні депутати. Згодом ідея Молодіжного академічного професійного хору імені М. Д. Леонтовича набула формулювання – Показовий академічний хор при Президентові України. Однак на всі листи-звернення були однакові відповіді всіх чиновників з адміністрацій усіх президентів. І всі відповіді зводились до однієї відмови: «через складну економічну ситуацію в державі й значне скорочення бюджетного фінансування галузі культури створення й забезпечення діяльності нового мистецького колективу неможливе». Але зовсім не береться до уваги той кричущий факт, що в Україні десятки зовсім посередніх колективів зі статусом державних і національних перебувають на державному утриманні. А це кримінальні злочини, коли величезні хорові колективи використовують величезні бюджетні кошти й видають для суспільного вжитку браковану мистецьку продукцію. Мене дуже дивувало, що на верхах розкрадають мільйони, а на хор не знаходять якихось тисяч…».

Та Павло Муравський, керуючись своїм ідеальним прагненням підвищити рівень хорового мистецтва й загальний культурний рівень свого народу, звертається зі своєю ідеєю до кожного нового міністра культури, до кожного нового президента України. Марність тих ідеальних домагань полягає в тому, що влада в Україні й не думає про культурно-соціальний розвиток народу. В Україні під ширмою незалежності утвердився неоколоніальний паразитарний режим, керований кремлівським мафіозним кагалом, а нібито «українська влада» лише виконує функції колоніальної адміністрації та утверджує свою корпоративну «державу в державі», яка тримається на тотальній корупції.

П. Муравський 23 роки поспіль, незважаючи на свій поважний вік, самовіддано добивався створення взірцевого Молодіжного академічного професійного хору імені М. Д. Леонтовича, підсилюючи цю ідею необхідністю еталонного запису «Пісенного «Кобзаря» – 200 хорових творів на поезію Тараса Шевченка до його 200-річного ювілею. Цей професійний колектив повинен досягнути високого рівня виконавства й тримати його як еталон Українського співу. А на основі взірцевого хору можна відновлювати культуру українського хорового співу в природному ладовому інтонуванні та загальну культуру й лад у суспільстві. Маестро доводив загальнонаціональну важливість поширення в українському суспільстві співаної поезії Великого Кобзаря: «Виконані кращими хорами записи стануть доступні широкому загалу: вони розійдуться по школах, бібліотеках, закладах культури, й люди матимуть змогу слухати їх повсякчас. Ідея еталонного запису хорових творів на поезію Тараса Шевченка досі тримає мене на Білому світі. Я цим живу і хочу, щоб хороспіви Шевченкової поезії допомагали жити всім українцям». За задумом маестро Муравського, такий запис можливо здійснити тільки зі взірцевим академічним хором.

Починаючи з 1991 р., я допомагав Павлові Івановичу писати звернення послідовно до кожного з чотирьох президентів України. Коли стало зрозуміло, що сподівання на створення хору марні, запропонував Павлові Івановичу скласти список уже записаних ним хорових творів на поезію Т. Шевченка й випустити аудіо альбом «Пісенний «Кобзар». Значну частину хорової Шевченкіани П. Муравський записав свого часу з капелами «Трембіта», «Думка», хорами Українського радіо й Київської консерваторії. Павло Іванович схвалив цю ідею й негайно підготував перелік записаних ним творів. Записи 32-х хорових творів (твори a cappella; велика форма, твори з супроводом та без супроводу; вокально-симфонічні твори) зберігалися у «золотому фонді» Національної радіокомпанії України, і вже було чим започаткувати велику серію хорової Шевченкіани. Ті записи 32-х хорових творів ми видали у 2010 р. окремим музичним альбомом з 3-х CD «Пісенний «Кобзар». Дириґує Павло Муравський. Записи 1956–2001 рр.», яким започатковано аудіо публікацію Пісенного «Кобзаря».

Після цього я запропонував Павлові Івановичу упорядкувати всі наявні в нього ноти хорових творів на Шевченкову поезію й видати в кількох томах як цілісне зібрання – «Пісенний «Кобзар», яке потім запишуть провідні хори України під орудою його учнів.

Павло Іванович одразу сприйняв цю ідею й запалився нею: «Такого в Україні ще не було. Видання такої великої кількості хорових творів на поезію Тараса Шевченка здійснимо вперше».

У власній багатющій нотній бібліотеці П. Муравського, яка налічує до 300 томів, виявилося близько 200 хорових творів на поезію Тараса Шевченка, 160 із яких Павло Іванович уже опрацював для записування. Павло Іванович систематизував їх за тим самим принципом, що й у музичному альбомі, та ретельно склав перелік. Цей основний список розіслали на хорові кафедри в музичні заклади України, де працюють колеги, учні й послідовники Маестро. В результаті, до цього основного зібрання додано народні мелодії, малознані авторські твори та найновіші твори сучасних композиторів.

Ґрандіозний мистецький задум маестро П. І. Муравського завершили його учні й послідовники: протягом 2014–2023 здійснили Всеукраїнський мистецький проект «Україна співає «Кобзаря», явивши Комплексне нотно-звукове видання «Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана». На основі укладеного П. І. Муравським нотного матеріалу видали найповніше, систематизоване Зібрання хорових творів у семи томах «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана», де зібрано майже всю хорову музику на Шевченкову поезію від середини ХІХ до початку ХХІ ст. Видання містить 283 твори 155 композиторів і аранжувальників та 12 народних хорових пісень. Усі твори семитомного нотного зібрання розподілено на три групи: твори a капела – 1, 2, 3 томи; твори з інструментальним супроводом – 4, 5 томи; твори великої форми з симфонічним оркестром – 6, 7 томи. Загальний обсяг семитомника – ​2 252 сторінки. А на цій нотній основі здійснили перший систематизований, масштабний запис 110 творів 86 композиторів Аудіовидання «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана» (обсяг аудіо видання – три музичні альбоми по три CD в кожному: перший – твори a капелa; другий – твори з інструментальним супроводом; третій – твори великої форми з симфонічним оркестром). До Аудіовидання видали однотомний нотний додаток «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Вибране». До Вибраного дібрано з Семитомника 83 твори 72 композиторів і аранжувальників та шість народних пісень; обсяг – 352 сторінки.

Над Комплексним нотно-звуковим виданням «Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана» працював близько 10 років на безоплатній основі авторський колектив фахівців Благодійного фонду «Хорова школа Павла Муравського» з мистецтвознавства й хорового виконавства – учні й послідовники П. І. Муравського: Л. В. Бухонська (уже покійна), І. Д. Гамкало, М. І. Гулковський, А. Г. Масленнікова, Т. В. Миронюк, І. Я. Павленко та шевченкознавець, автор ідеї видань і супровідних текстів, керівник мистецького проекту й головний редактор видання О. А. Шокало. У записові Пісенного «Кобзаря» взяли участь на благодійних засадах 45 провідних хорових колективів з 17 міст України й Української діаспори під орудою учнів і послідовників маестро П. І. Муравського.

Пісенний «Кобзар» як наймасштабніше цілісне нотно-звукове зібрання новітнього часу започаткував новий напрям у музикознавстві й шевченкознавстві – Хорову Шевченкіану та став унікальним пісенним пам’ятником Великому Кобзареві України.

Комплексне нотно-звукове видання «Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана» було номіновано на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2024 року за напрямом «мистецтвознавство», за поданням Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України.

Пісенний «Кобзар» пройшов успішну апробацію в навчальному процесі й хоровому виконавстві, отримав схвальні відгуки вищих і середніх музичних навчальних закладів, мистецтвознавчих інституцій та обласних навчально-методичних центрів закладів культури і мистецтва з цілої України, а також Українських культурно-освітніх осередків і мистецьких колективів з діаспори.

Пісенний «Кобзар» набув визнання і успіху в музичній освіті й хоровому виконавстві та, безумовно, став знаковою подією й гордістю Української музичної та загальнонаціональної культури. Здійснення такого ґрандіозного задуму досі не знала не тільки музична, а в цілому вся Українська культура! 

Комплексне нотно-звукове зібрання надолужує нестачу нотних видань і якісних записів академічної музики та сприяє через освітній процес розвиткові музичної культури молодого покоління й Українського суспільства в цілому.    

Пісенний «Кобзар» в усьому розмаїтті співаної Шевченкової поезії є потужним мистецьким морально-духовним чинником пробудження історичної пам’яті й розвитку національної самосвідомості, самобутності Українців та формування нашої національно-культурної ідентичності й утвердження державного суверенітету України, що особливо важливо в нинішню тяжку пору Всеукраїнської визвольної війни, коли Український народ відстоює свою самобутність і виборює свою державну самостійність.

Тому Пісенний «Кобзар» по праву гідний найвищого визнання й удостоєння найпрестижнішої державної премії України.

Одначе, маріонетковий склад Шевченківського комітету, отримавши відповідну вказівку антиукраїнського владарюючого кагалу, проіґнорував Усеукраїнську національно-культурну місію Пісенного «Кобзаря».

Пам’ять про великого Маестро і Вчителя

21 листопада 2009 року в рідному селі П. І. Муравського – Дмитрашківка Піщанського району Вінницької області земляки збудували й урочисто відкрили Меморіальну садибу-музей Павла Івановича Муравського – великого хорового диригента й педагога ХХ–ХХІ століть

Мистецька громадськість Піщанського району запропонувала, а районна рада підтримала створення Меморіальної садиби-музею великого земляка на місці його старої рідної хати в селі Дмитрашківка. Будували та облаштовували садибу-музей усенародною толокою, а на відкриття запросили П. І. Муравського.

 Це один з небагатьох прикладів в Україні, коли ще за життя великого митця самі земляки гідно поцінували й заслужено вшанували його самовіддану мистецьку працю.

Від 2010 в селі Дмитрашківка проводиться Міжнародний хоровий конкурс імені Павла Муравського, від 2012 в смт Піщанка – Обласний фестиваль-конкурс хорового мистецтва його імені, а від 2014 в Київі – загальноукраїнське Хорове свято «Школа Павла Муравського».

Великий Маестро і Вчитель Павло Іванович Муравський зустрів свій 100-літній ювілей, а його дух відійшов у безвічність 6 жовтня 2014 року. Прах поховано в Києві на Байковому кладовищі (дільниця № 33).

У 2015 учні П. І. Муравського організували Благодійний фонд «Хорова школа Павла Муравського». У 2016 іменем П. І. Муравського названо Піщанську музичну школу та Народну хорову капелу «Діброва». У 2017 при БФ «Хорова школа Павла Муравського» організовано Камерний хор «Moravskі».

Виступ Камерного хору «Moravskі» на П’ятому Хоровому святі «Школа Павла Муравського». Київ, 2018.

7–8 жовтня 2019 р. в Національній музичній академії України імені П. І. Чайковського відбулася Всеукраїнська науково-практична конференція «Хорова школа Павла Муравського в контексті української музичної культури», приурочена 105-літтю заснування Київської консерваторії (НМАУ ім. П. І. Чайковського) та 105-літтю народження й 5-м роковинам пам’яті великого українського хорового дириґента й педагога Павла Івановича Муравського. Співорганізатори Конференції: Благодійний фонд «Хорова школа Павла Муравського» та Національна музична академія України імені П. І. Чайковського. На Конференції знані музикознавці представили Київську, Львівську, Одеську, Харківську й Закарпатську хорові школи.

За програмою Конференції також відбулося Шосте Хорове свято «Школа Павла Муравського». В основі концертної програми: вибрана Хорова Шевченкіана зі Всеукраїнського мистецького проекту «Україна співає «Кобзаря» – озвучення укладеного П. І. Муравським Зібрання хорових творів у семи томах «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». У святковому концерті виступили хорові колективи України під керівництвом учнів і послідовників П. І. Муравського.

Маестро Павло Муравський постає серед подвижників хорового мистецтва як світла, цілісна особистість – взірець високого професіоналізму, честі й гідності. В ньому гармонійно поєдналися високе натхнення й глибока мудрість, щирість і делікатність, добродійність і гумор, скромність і невибагливість у побуті, а також вимогливість і безкомпромісність у відстоюванні професіоналізму в музиці та ідеалів рідної Української культури. Він лишився непохитним у своїх внутрішніх переконаннях: «Україна тільки тоді розбагатіє матеріально, коли ми всі розбагатіємо морально й культурно»; «Коли мова й пісня стануть українською цілістю, тоді й Українці стануть культурною цілістю, й Україна буде цілісна, сильна»; «Хоровий спів сприяє розвиткові національної самосвідомості й загальної культури суспільства та об’єднує людей у народ. Спів активізує все єство людське. Спів дає відчуття волі!».

Мистецько-педагогічна спадщина П. І. Муравського 

Грамплатівки:

1. Державна академічна капела «Думка». Художній керівник П. Муравський. Соліст Б. Гмиря. Всесоюзна студія грамзапису, 1966. Всесоюзна фірма грамплатівок «Мелодія», 1966, 1968.
2. Шедеври української хорової музики. М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель, Г. Сковорода. Хор студентів Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського. Художній керівник Павло Муравський. Всесоюзна студія грамзапису, 1972 р. Всесоюзна фірма грамплатівок «Мелодія», 1988.
3. М. Леонтович. До 100-річчя з дня народження (комплект із трьох платівок). Хор Київської державної консерваторії. Дириґент Павло Муравський. Всесоюзна студія грамзапису, 1977. Всесоюзна фірма грамплатівок «Мелодія», 1978.
4. А. Кос-Анатольський. Вибрані хорові твори. Хор Київської державної консерваторії. Художній керівник Павло Муравський. Всесоюзна студія грамзапису, 1980–1981. Всесоюзна фірма грамплатівок «Мелодія», 1983.

Компакт-диски:

1. Дириґує Павло Муравський. Антологія української хорової музики. Товариство «Україна-Світ», Національна радіокомпанія України. – К., 2001.
2. Борис Гмиря і хорова капела України «Думка». Дириґент Павло Муравський. Записи з особистої фонотеки Бориса Гмирі. – К., 2005.
3. Шедеври хорового мистецтва. Дириґує Павло Муравський. Національна радіокомпанія України. – К., 2005.
4. Пісенний «Кобзар». Дириґує Павло Муравський. Державна заслужена хорова капела «Трембіта», Державна заслужена академічна хорова капела України «Думка», Хор Українського радіо, Хор Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського, Хор Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. Записи 1956–2001 рр. Музичний альбом: Диск 1. Твори a cappella; Диск 2. Велика форма, твори з супроводом та без супроводу; Диск 3. Вокально-симфонічні твори. Національна радіокомпанія України. – К., 2010.

Друковані праці:

1. Павло Муравський. Моє життя – моє мистецтво. Фраґменти // Український Світ, № 1–2, 1993.
2. Павло Муравський. Про якість співу і якість життя // Слово Просвіти, 17– 23.04.2008.
3. Павло Муравський. Поради дириґентам-хормейстерам і співакам // Слово Просвіти, 1–7.05.2008.
4. Павло Муравський. Знайдіть красу у кожній ноті. Поради дириґентам-хормейстерам і співакам // Культура і життя, 21.05.2008.
5. Павло Муравський. Мої поради дириґентам-хормейстерам і співакам // Українська музична газета, № 2 (68), 2008.
6. Павло Муравський. Пам’ятка до вокальних вправ дириґента-хормейстера для підвищення професійного співу // Українська музична газета, № 2 (80), 2011.
7. Павло Муравський. Чистота співу – чистота життя. Редактор-упорядник О. А. Шокало. Бібліотека Шевченківського комітету. – К.: ВЦ «Просвіта»,2012.
8. Павло Муравський. Моя хорова школа. Методика акапельного хорового співу. До 100-річчя від народження й 80-річчя мистецько-педагогічної діяльності. Редактор-упорядник О. А. Шокало. – К.: ВЦ «Просвіта», 2014.
9. Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Зібрання хорових творів у семи томах. Укладач П. І. Муравський. Ідея видання, вступна стаття, біографічні довідки про композиторів, бібліографія й загальна редакція: О. А. Шокало. Твори a капелa, тт. 1–3. Музична редакція: Л. В. Бухонська, Т. В. Миронюк, М. І. Гулковський, І. Я. Павленко; Твори з інструментальним супроводом, тт. 4, 5. Музична редакція: М. І. Гулковський; Твори великої форми з симфонічним оркестром, тт.6, 7. Музична редакція: І. Д. Гамкало. А. Г. Масленнікова. – К.: 2014–2023.

Основні публікації про П. І. Муравського

1. Гринчишин М. «Трембіта» в Києві // Українське слово (Канада), 12.03.1951.
2. Майборода Георгій. Багатообіцяючий дебют // Культура і життя, 17.10.1965.
3. Антоненко Іван. Співає «Думка» // Вільна Україна, 12.02.1969.
4. Козачинська Г. Хор – його стихія // Культура й життя, 29.07.1979.
5. Козак С. Чародій пісні хорової // Вечірній Київ, 22.06.1983.
6. Шумська Аріадна. Хор Київської консерваторії на Міжнародному фестивалі // Гомін України (Канада), 7.07.1993.
7. Бенч Ольга. Павло Муравський. Феномен одного життя. – К.: Дніпро, 2002.
8. Лащенко А. П. Павло Муравський у вимірах часу // Українське музикознавство (науково-методичний збірник). Випуск 34. – К.: 2005, с. 68–78.
9. Лащенко А. П. З історії київської хорової школи. – К.: Музична Україна, 2007, с. 70–83, 170–174.
10. Шокало Олександер. «Чистота в співі спонукає людину до чистоти в житті» // Слово Просвіти, 2–8.04.2009.
11. Голінатий Петро. Чотири зустрічі з Павлом Івановичем Муравським // Літературний альманах Чортківщини «Сонячне гроно», 2009, с. 194–201.

12. Голінатий Петро. Феномен одного життя. Геній сучасності // Голос краю (Чортків), 29.07.2009.

13. Марченко Сергій. Чи потрібен сьогодні художник? // Україна. Наука і культура. Випуск 35. – К.: 2009, с 418–429.
14. Шокало Олександер. Павло Муравський – жива легенда українського хороспіву // Слово Просвіти, 3–9.12.2009.
15. Шокало Олександер. Чистота співу – чистота життя // Слово Просвіти, 22–28.07.2010.
16. Шокало Олександер. Павло Муравський // Довідково-біографічне видання «Золотий фонд нації». – К.: 2010, с.44–45.

17. Перший Міжнародний хоровий конкурс-фестиваль імені Павла Муравського. Збірник матеріалів. – Київ–Вінниця: 2010.
18. Другий Міжнародний хоровий конкурс імені Павла Муравського. Збірник матеріалів. – К.: 2011.
19. Третій Міжнародний хоровий конкурс імені Павла Муравського. Збірник матеріалів. – К.: 2011. – Київ–Вінниця: 2012.
20. Шокало Олександер. Мистецтво – не ремесло, а доля // Павло Муравський. Чистота співу – чистота життя. – К., 2012;
21. “Pavlo Muravskyi reflects on the choral arts and the Holodomor”. By Zenon Zawada // The Ukrainian Weekly, Parsippany, NJ. Dec. 9, 2012.– P. 3.

22. Гнатюк Ніна. Дириґент духу // Вінницький край, 2013, № 3.
23. Голінатий Петро. Феномен Кобзаря – феномен народу // Голос народу, 7.02.2014.
24. Трегуб Ганна. Павло Муравський: «Наука дає багато, але ще більше – природа» // Український тиждень, 10.07.2014.
25. Шокало Олександер. Павло Муравський – митець і педагог. До 100-літнього ювілею // Золотий фонд нації. Національні лідери України. Україна. Європа. Світ. – К., 2014, с. 106–109.
26. Павло Муравський – легенда українського хорового співу. До 100-річчя від дня народження видатного хорового диригента, Героя України. Біобібліографічний покажчик. – Вінниця, 2014.
27. Наш Маестро і Вчитель (Некролог) // Слово Просвіти, 9–15.10.2014.
28. Шокало Олександер. Свято хорової школи Павла Муравського // Слово Просвіти, 4–10.12.2014.
29. Шокало Олександер. Павло Муравський – митець і педагог. Світоглядна основа подвижництва // Павло Муравський. Моя хорова школа. Методика акапельного хорового співу. До 100-річчя від народження й 80-річчя мистецько-педагогічної діяльності. Редактор-упорядник О. А. Шокало. – К.: ВЦ «Просвіта», 2014.
30. Гринишин Михайло. Доземний уклін Вчителю // Павло Муравський. Моя хорова школа. Методика акапельного хорового співу. До 100-річчя від народження й 80-річчя мистецько-педагогічної діяльності. Редактор-упорядник О. А. Шокало. – К.: ВЦ «Просвіта», 2014.
31. Охранчук Оксана. Дитячий хоровий спів крізь призму методики П. І. Муравського // Павло Муравський. Моя хорова школа. Методика акапельного хорового співу. До 100-річчя від народження й 80-річчя мистецько-педагогічної діяльності. Редактор-упорядник О. А. Шокало. – К.: ВЦ «Просвіта», 2014.
32. Бухонська Лариса. Вчителю, сповідую! // Павло Муравський. Моя хорова школа. Методика акапельного хорового співу. До 100-річчя від народження й 80-річчя мистецько-педагогічної діяльності. Редактор-упорядник О. А. Шокало. – К.: ВЦ «Просвіта», 2014.
33. Віктор Степурко. Хорова школа Павла Муравського – захист від руйнації // Павло Муравський. Моя хорова школа. Методика акапельного хорового співу. До 100-річчя від народження й 80-річчя мистецько-педагогічної діяльності. Редактор-упорядник О. А. Шокало. – К.: ВЦ «Просвіта», 2014.
34. Тарас Миронюк. Учитель, яким пишаюсь // Павло Муравський. Моя хорова школа. Методика акапельного хорового співу. До 100-річчя від народження й 80-річчя мистецько-педагогічної діяльності. Редактор-упорядник О. А. Шокало. – К.: ВЦ «Просвіта», 2014.
35. Шокало Олександер. Хорова Шевченкіана Павла Муравського // Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Зібрання хорових творів у семи томах. Укладач П. І. Муравський. Ідея, вступна стаття й загальна редакція: О. А. Шокало. Твори a капелa. Т. 1. – К., 2014, 2023.
36. Стефанишин Мирослав. Слово про Павла Муравського // Мирослав Стефанишин. Я щиро вдячний долі. Спогади і статті. – Луцьк, Вежа-Друк, 2016.
37. Стефанишин Мирослав. Нова радість зустрічі з учителем // Мирослав Стефанишин. Про час, про себе і про мистецтво. Спогади, статті, методичні розробки… – Луцьк, Вежа-Друк, 2016.
38. Шокало Олександер. Раритетні видання маестро Муравського // Музика, 2016, № 2.
39. Шокало О. Пісенний «Кобзар» – хорова Шевченкіана // Музика. 2018. № 5.
40. Олександер Шокало. Пісенний «Кобзар» – новина у шевченкознавстві й музикознавстві // Музика. 2023. № 1–4.

Фільми про П. І. Муравського

1. Борис Гмиря. Документальний кінофільм про видатного українського співака Б. Р. Гмирю та його творчу співпрацю з П. І. Муравським. Режисер О. Бійма. Укртелефільм, 1983.
2. Смерть на світанку. Документальний кінофільм про видатного українського композитора М. Д. Леонтовича та працю П. І. Муравського над записом його музичної спадщини. У 2 частинах. Режисер І. Негреску. Українська студія хронікально-документальних фільмів, 1992.
3. Муки і радощі Павла Муравського. Документальний кінофільм про видатного українського дириґента. Сценарист і режисер О. Пугач.
   Укртелефільм, 1995. http://www.youtube.com/watch?v=9wKxmYMLSN8

4. Люди і долі. Автор – Галина Устенко-Гайдай. Філія НТКУ «Київська реґіональна дирекція». https://www.youtube.com/watch?v=CM1AvaSNuUM
5. Павло Муравський. Програма «Діалог»: Василь Герасим’юк. ДТРК «Культура», 2013:
   ч.1(1) https://youtu.be/LqtwQnzKAaU
   ч.1(2) https://youtu.be/mSvEu8tmrJE
   ч.1(3) https://youtu.be/wryGbnPlkNI
   ч.2(1) https://youtu.be/chjdeDotqs4
   ч.2(2) https://youtu.be/pafAgQjnaKQ
   ч.2(3) https://youtu.be/GhGFo__rzUo
   ч.3 (1) https://youtu.be/RAN5AjsLNgc
   ч.3(2)  https://youtu.be/doSjna18VmY

Олександер Шокало, культурософ

© О. А. Шокало

The post 110-ліття від народження й 10-і роковини пам’яті Павла Муравського: «Спів дає відчуття волі!» appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Пісенний «Кобзар» гідний
найвищого державного визнання України

Звернення до Української громадськості,
до Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка

Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України представив на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2024 року в номінації «літературознавство і мистецтвознавство» за напрямом «мистецтвознавство» Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана, здійснене за Всеукраїнським мистецьким проектом «Україна співає «Кобзаря».

Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана представлено в такому складі:

1. Перше найповніше, систематизоване Зібрання хорових творів у семи томах Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Видання містить 283 твори 155 композиторів і аранжувальників та 12 народних хорових пісень. Усі твори семитомного нотного зібрання розподілено на три групи: твори a капела – 1, 2, 3 томи; твори з інструментальним супроводом – 4, 5 томи; твори великої форми з симфонічним оркестром – 6, 7 томи. Загальний обсяг семитомника – ​2 252 сторінки.
2. Перше систематизоване, масштабне Аудіовидання Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана, записане на основі Зібрання хорових творів у семи томах. Видання містить записи 110 творів 86 композиторів і аранжувальників. Обсяг аудіовидання – три музичні альбоми (по три CD в кожному): перший – твори a капелa; другий – твори з інструментальним супроводом; третій – твори великої форми з симфонічним оркестром.
3. Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Вибране – однотомний нотний додаток до Аудіовидання. До Вибраного дібрано з Семитомника 83 твори 72 композиторів і аранжувальників та шість народних пісень; обсяг – 352 сторінки.

Над Комплексним нотно-звуковим виданням Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана працював понад 10 років на безоплатній основі авторський колектив фахівців Благодійного фонду «Хорова школа Павла Муравського» з мистецтвознавства й хорового виконавства – учні й послідовники П. І. Муравського: Л. В. Бухонська (уже покійна), І. Д. Гамкало, М. І. Гулковський, А. Г. Масленнікова, Т. В. Миронюк, І. Я. Павленко та шевченкознавець, автор ідеї видань і супровідних текстів, головний редактор видання О. А. Шокало.

Авторський колектив здійснив масштабну науково-дослідницьку й мистецьку працю з дослідження, публікації, виконання й популяризації Хорової Шевченкіани, яка поєднує акапельні твори, композиції з інструментальним супроводом та великі форми з симфонічним оркестром, написані на поезію українського генія Тараса Шевченка. Праця представлена нотними й аудіо виданнями зі вступною статтею, передмовою, супровідними статтями до кожного тому й до кожного музичного альбому, з ґрунтовним науково-довідковим апаратом та музикознавчими коментарями й примітками; довідковий додаток до кожного тому містить біографії композиторів, бібліографію нотних і музикознавчих видань, дискографію, алфавітний покажчик творів. Здійснено також науково-літературне редагування та звіряння поетичних текстів з академічним виданням «Кобзаря», музичне редагування й звіряння нот, добір творів для запису й підготовка до музичного виконання, конкурсний добір хорових виконавців, мистецький супровід записів та подальше прослуховування, експертне оцінювання й музичне редагування.

Згідно з вимогами положення про премію й за узгодженим рішенням авторського колективу, номіноване на премію видання представили троє авторів: Олександр Шокало (письменник, шевченкознавець, автор ідеї видання), Тарас Миронюк (дириґент, мистецтвознавець), Мірча Гулковський (дириґент, музикознавець).

Це унікальне видання є результатом багаторічної наукової й мистецької праці подвижників шевченкознавства й хорового мистецтва з дослідження, опрацювання, виконання й популяризації творів Хорової Шевченкіани на основі нотного матеріалу, укладеного видатним українським хоровим дириґентом і педагогом Павлом Івановичем Муравським (1914–2014). Заповітний мистецький задум маестро П. І. Муравського – записати з українським взірцевим академічним хором усю Хорову Шевченкіану. З цією метою маестро все життя збирав нотний матеріал і свого часу записав з хоровими колективами під своєю орудою лише 32 твори. І ось учні й послідовники видатного маестро цілковито здійснили ґрандіозний задум під символічною назвою Пісенний «Кобзар». У записові Пісенного «Кобзаря» взяли участь на благодійних засадах 45 провідних хорових колективів з 17 міст України й української діаспори під орудою учнів і послідовників маестро П. І. Муравського.

Пісенний «Кобзар» унікальний тим, що в цьому базовому науково-мистецькому виданні систематизовано й ґрунтовно досліджено надзвичайно багату й разом з тим маловивчену сферу українського музичного мистецтва – Хорову Шевченкіану. Тут зібрано майже всю хорову музику на Шевченкову поезію від середини ХІХ до початку ХХІ ст. Систематизоване видання такої великої кількості хорових творів на поезію великого Співця України здійснено вперше.  

Комплексне нотно-звукове зібрання Пісенний «Кобзар» є наймасштабнішим музичним виданням за всю історію незалежної України та має велику пізнавальну й мистецьку цінність. Унікальний комплексний характер, що поєднує нотний матеріал та аудіозаписи, робить це видання надзвичайно ефективним у здійсненні його культурно-освітньої місії, відкритті нових рівнів сприйняття й осмислення глибини геніальної Шевченкової поезії, потужно посиленої українським хоровим співом – базовим мистецтвом української культури. Ґрунтовний науково-довідковий апарат, що супроводжує хорові партитури й аудіозаписи, підтверджує статус зібрання як академічного мистецтвознавчого видання.

Визначальна особливість суспільно значущого нотно-звукового видання Хорової Шевченкіани – його практична цінність для сучасної музичної педагогіки у вищих, середніх музичних навчальних закладах, спеціалізованих музичних школах, для концертно-виконавської діяльності хорових колективів та для збагачення бібліотечних фондів.

На превеликий жаль, Міністерство культури України в особі тодішнього міністра Є. Нищука тільки відбувалось обіцянками й нічого не зробило для видання семитомного Пісенного «Кобзаря» і поповнення цим унікальним нотним зібранням бідних на нотну літературу бібліотек системи Мінкультури. Щоправда МКУ надало часткову фінансову підтримку для технічного забезпечення звукозапису й звукорежисури.

Всю кропітку, масштабну й затратну роботу з видання й запису Пісенного «Кобзаря» здійснювали власними ресурсами фахівці Благодійного фонду «Хорова школа Павла Муравського».

У 2014–2017 роках БФ «Хорова школа Павла Муравського» видав 500 комплектів трьох томів а капела з Зібрання хорових творів у семи томах видали за кошти доброчинця Олександра Григоровича Шпака та безоплатно передав бібліотекам вищих і середніх музичних навчальних закладів і музичних шкіл.

У 2017–2018 роках БФ «Хорова школа Павла Муравського» на замовлення Світового Конґресу Українців видав 200 комплектів трьох томів а капела з Семитомного Пісенного «Кобзаря» і 200 примірників записаного на їх основі аудіоальбому а капела (три CD) та передав усе те українським культурно-освітнім осередкам у 32-х країнах Світу.  

У 2019 році БФ «Хорова школа Павла Муравського» за ґрант Українського культурного фонду видав 1 000 комплектів трьох музичних альбомів Аудіовидання Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана та безоплатно передав їх вищим і середнім музичним навчальним закладам, спеціалізованим музичним школам, навчальним, професійним і самодіяльним хорам та обласним навчально-методичним центрам закладів культури і мистецтва з цілої України для освітньої й хорової роботи.

У 2020 році БФ «Хорова школа Павла Муравського» на прохання музичних педагогів і хормейстерів видав 1 000 примірників однотомника Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Вибране, що є нотним додатком до Аудіовидання. Видання здійснили за фінансової підтримки українців зі США Аскольда Лозинського й Лариси Лозинської-Кий – брата й сестри в пам’ять про своїх батька Євгена й матір Марію. Вибране також безоплатно передали музичним навчальним закладам, навчальним, професійним і самодіяльним хорам та обласним навчально-методичним центрам закладів культури і мистецтва.

І ось у 2023 році, в скрутну воєнну пору, київське Видавництво Ліра-К за власні кошти нарешті надрукувало цілісне семитомне видання Пісенного «Кобзаря». Семитомник зверстано за фінансової підтримки доброчинців: Тараса й Катерини Миронюків (томи 1–3), Євгена Драп’ятого (томи 4–5), Даниїла Сікори й Ігоря Дем’янця (том 6), Мирона Миронюка й Ігоря Тилика (том 7).

Пісенний «Кобзар» як комплексне нотно-звукове зібрання надолужує нестачу нотних видань і якісних записів академічної музики та сприяє через освітній процес розвиткові музичної культури молодого покоління й українського суспільства в цілому.    

Пісенний «Кобзар» – своєрідний музичний ключ до проникливого сприйняття й цілісного осягнення Шевченкового поетичного світу. Високомистецьке хорове озвучення «Кобзаря» витончує відчуття й розкриває глибинну суть Шевченкової поезії, сприяє розвиткові хорового співу – базового мистецтва української культури. Хоровий спів будить у людях волю духу, спонукає до взаєморозуміння, співпраці, взаємодопомоги, що особливо важливо в нинішню тяжку пору Всеукраїнської визвольної війни, коли Український народ утверджує свою самобутність і виборює свою державну самостійність.

Пісенний «Кобзар» пройшов успішну апробацію в навчальному процесі й хоровому виконавстві, отримав схвальні відгуки вищих і середніх музичних навчальних закладів, мистецтвознавчих інституцій та обласних навчально-методичних центрів закладів культури і мистецтва з цілої України, а також українських культурно-освітніх осередків і мистецьких колективів з діаспори.

Обласні навчально-методичні центри закладів культури і мистецтва, музичні навчальні заклади, педагоги, хормейстери й музикознавці з України й української діаспори у своїх фахових відгуках про Пісенного «Кобзаря» відзначають його високу освітню, методичну й наукову цінність для навчальної й хорової праці, для розвитку музичної культури українського суспільства в цілому.

Ці відгуки представлено на порталі «Хорова школа Павла Муравського»:

 

Пісенний «Кобзар» – у музичній освіті й хоровому мистецтві України

https://pavlomuravskyi.com/pisennyj-kobzar-u-muzychnij-osviti-j-horovomu-mystetstvi-ukrayiny.html

Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана представлено на Шевченківську премію

https://pavlomuravskyi.com/kompleksne-notno-zvukove-vydannya-pisennyj-kobzar-horova-shevchenkiana-predstavleno-na-zdobuttya-natsionalnoyi-premiyi-ukrayiny-imeni-tarasa-shevchenka-2024-r.html

Пісенний «Кобзар» як наймасштабніше комплексне музичне видання новітнього часу започаткував новий напрям у мистецтвознавстві й шевченкознавстві – Хорову Шевченкіану й став гідним пісенним пам’ятником Великому Кобзареві України. Тож Пісенний «Кобзар» гідний найвищого державного визнання України.

Пісенний «Кобзар» в усьому розмаїтті зібраної в ньому співаної Шевченкової поезії є потужним мистецьким морально-духовним чинником пробудження історичної пам’яті й розвитку національної самосвідомості, самобутності українців та формування нашої національно-культурної ідентичності й утвердження державного суверенітету України.  

Тож Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана цілковито заслуговує відзначення Національною премією України імені Тараса Шевченка як твір мистецтва, який повністю відповідає всім критеріям Положення про Премію: «є вершинним духовним надбанням українського народу, утверджує високі гуманістичні ідеали, збагачує історичну пам’ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямований на державотворення і демократизацію українського суспільства».

Тому педагогів, хормейстерів, музикознавців, шевченкознавців, українську культурну громадськість в Україні й за кордоном обурило рішення очолюваного Є. Нищуком Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка про недопущення Комплексного нотно-звукового зібрання Пісенний «Кобзар» до 2-го конкурсного туру на здобуття Національної премії 2024 року. І постало колективне запитання до Комітету: якими критеріями керувався цей орган, ухвалюючи своє обурливо некомпетентне рішення? А маестро Павло Муравський поставив би своє запитання: «А судді хто?». Тож чекаємо відповіді на наш колективний запит.

Складається думка, що члени й експерти Комітету не ознайомилися належно з нотними й аудіо виданнями, з їх унікальним мистецьким наповненням та з науковим мистецтвознавчим апаратом, тому й не збагнули глибинної суті ґрандіозного мистецького феномену й суспільного значення Пісенного «Кобзаря». А також проіґнорували фахові рецензії й відгуки мистецтвознавців і хормейстерів та ще численні відгуки педагогів з музичних навчальних закладів і методистів з обласних навчально-методичних центрів культури і мистецтва з цілої України. Скільки ми отримали від них вдячних листів! Бо всі музичні навчальні заклади потерпають від «голоду» на українську нотну літературу, адже за всі роки незалежності вони не отримали від держави жодного музичного видання. Тож цей суспільно значущий мистецький проект ми здійснили на доброчинних засадах і на кошти українських доброчинців, фактично без підтримки держави. А скільки доводилося нам переконувати чиновників Міністерства культури про нагальну потребу закуповувати нотні видання для бібліотек України! Та на цю базову потребу музичної освіти у Міністерства культури не було коштів, бо всі їх «з’їдають» видовищні заходи.

 А, може, ті члени й експерти зумисно не вникали в суть феномену Хорової Шевченкіани та іґнорували його всеукраїнське значення, бо отримали відповідну антиукраїнську вказівку? Якщо й далі в Шевченківському комітеті переважатимуть маріонетки, вони зроблять з Шевченківської відзнаки антишевченківське тавро…

Пісенний «Кобзар» набув визнання і успіху в музичній освіті й хоровому виконавстві та, безумовно, став знаковою подією й гордістю української музичної та загальнонаціональної культури. Здійснення такого ґрандіозного задуму досі не знала не тільки музична, а в цілому вся українська культура! 

Стільки видатних композиторів, хормейстерів, музикознавців, хорових колективів доклали своєї натхненної праці, своїх проникливих думок й почуттів заради донесення до людей через хоровий спів глибинної поезії геніального Кобзаря, завдяки чому вона сповнює своїм життєствердним своєчасним звучанням і українську історичну пам’ять, і культурну сучасність! Завдяки цьому мистецькому подвижництву поколінь українців Тарас Шевченко з новою силою своїх дум і почувань, з потужною волею свого духу в цю тривожну, трагічну пору торує до людських сердець ясний шлях усенародного відродження й утвердження справедливості. Тому цей потужний Всеукраїнський мистецький проект зі знаковим найменуванням Пісенний «Кобзар» по праву гідний найвищого визнання й удостоєння найпрестижнішої державної премії України.

А тепер щодо позиції голови Шевченківського комітету Є. М. Нищука.

У своєму інтерв’ю аґенції «Укрінформ» від 27.03.2023 р. Є. Нищук сказав: «Мені нестерпно боляче за Бахмут, куди ми інвестували в відродження Коледжу культури і мистецтв, я там бував і бачив на власні очі, яка велика робота проведена. Там почала роботу філія ансамблю Вірського, була велика музична школа. Усе це на наших очах руйнується… І не випадково – бо окупанти спеціально намагаються нищити культурний спадок України, бо він їм як кістка в горлі! Вони саме і спрямували цю війну проти нашої ідентичності і нашої історії. Ніяк не можуть прийняти, що ми є самодостатньою державою, народом, який має самобутню культуру, символи, історичну спадщину».

А як нам було боляче дізнаватися про зруйновані коледж мистецтв і музичну школу в Бахмуті, музичні навчальні заклади в Маріуполі, Щасті, Авдіївці, Опитному, Торецьку, Волновасі, Сівєродонецьку, Кремінній, Сватовому, Попасній, Василівці, Мелітополі, Бердянську й багатьох інших розгромлених рашистами містах і селах Сходу й Півдня України, а ще про зруйновані музичні школи Ірпіня, Бучі… В усі ті міста й села ми безоплатно надіслали комплекти аудіоальбомів і нотного «Вибраного» Пісенного «Кобзаря». Все те згоріло від обстрілів рашистів, і ми переживаємо ці втрати разом з педагогами тих музичних навчальних закладів. Люди залишили знищені міста й села. А педагоги облаштувалися на нових місцях і працюють зі студентами й учнями дистанційно. На їхні прохання ми надсилаємо їм для навчальної роботи комплексне видання Пісенного «Кобзаря» в електронних формах.

На пафосне завершення Є. Нищуком інтерв’ю («Та ми обов’язково переможемо і все це відновимо, відбудуємо, збережемо і примножимо для майбутніх поколінь. Нам є за що боротись») у мене й колег виникло двоє основних запитань:  

1. Як нам відновити, відбудувати, зберегти й примножити свої національні цінності, коли у Міністерства культури немає коштів на нотну літературу й на музичну освіту, а в Шевченківського комітету немає компетентності й волі, аби усвідомити національно-культурну місію Пісенного «Кобзаря»?
2. Як нам виховати й ствердити національну гідність, коли в Комітеті надали перевагу антиукраїнському персонажу – виродку Памфіру перед генієм Шевченком з фільму «Тарас. Повернення»? Саме такого талановитого, проникливого й багатостраждального фільму про повернення Тараса Шевченка в Україну ми потребуємо нині, аби додалося нам волі духу боротися й подолати ворога, а не кинути свою закривавлену землю і втекти слідом за зрадником Памфіром!

І на завершення: нам треба боротися, аби звільнити Україну від ворогів, а Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка очистити від маріонеток і профанів, які ганьблять святе для Українців ім’я й перетворюють цю національну інституцію в антишевченківський, антиукраїнський кагал.

За дорученням колег

Ольга Красноухова, співвиконавиця
Всеукраїнського мистецького проекту «Україна співає «Кобзаря»

 31.01.2024 р.

The post Пісенний «Кобзар» гідний найвищого державного визнання України appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

На здобуття найпрестижнішої  премії  України  представлено результати багаторічної наукової та мистецької праці зі збирання, дослідження, опрацювання, виконання й популяризації творів музичної Шевченкіани, куди увійшли хорові композиції від малої форми акапельного виконання до масштабних зразків для великих хорових капел, солістів і симфонічних оркестрів, написаних на вірші національного поета-генія Тараса Григоровича Шевченка.

Початок цій масштабній роботі було покладено ще у минулому столітті, а саме задум записати всю Хорову Шевченкіану належав видатному українському хоровому майстру, почесному академіку Національної академії мистецтв України, народному артисту України, лауреату Державної премії України ім. Т. Шевченка, Герою України Павлові Івановичу Муравському (1914–2014), який плекав свій заповітний задум ще з молодих років.

Саме учні його хорової школи, його однодумці й послідовники здійснили цей суспільно значущий задум і представили світовій громадськості у вигляді нотних видань з ґрунтовним довідковим додатком і глибоким музикознавчим коментуванням та аудіозаписами творів, що звучать у виконанні провідних хорових колективів і солістів з України й української діаспори.

Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана здійснили фахівці Благодійного фонду “Хорова школа Павла Муравського” за підтримки Міністерства культури України та Українського культурного фонду.

Повний корпус нотного та аудіо видань Пісенного «Кобзаря» має три складові:

1. Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Зібрання хорових творів у семи томах (2023). Перше найповніше, систематизоване нотне видання Хорової Шевченкіани, до якого увійшли 283 твори 155 композиторів і 12 народних українських пісень;
2. Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Вибране (2020). З Зібрання хорових творів у семи томах Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана;_
3. Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана (2019). Аудіовидання в трьох музичних альбомах (дев’ять CD), записаних на основі Зібрання хорових творів у семи томах Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана.

Пісенний «Кобзар» унікальний тим, що в ньому зібрано й системно упорядковано майже всю хорову музику на Шевченкову поезію від середини ХІХ до початку ХХІ ст. Систематизоване видання такої великої кількості хорових творів на поезію великого Співця України здійснено вперше.

Пісенний «Кобзар» – своєрідний музичний ключ до проникливого сприйняття й цілісного осягнення Шевченкового поетичного світу. Високомистецьке хорове озвучення «Кобзаря» витончує відчуття й розкриває глибинну суть Шевченкової поезії, сприяє розвиткові хорового співу – базового мистецтва української культури. Пісенний «Кобзар» цілісно явив прадавню традицію українського хорового співу й феномен Хорової Шевченкіани.

Над Комплексним нотно-звуковим виданням Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана працював на безоплатній основі авторський колектив фахівців Благодійного фонду «Хорова школа Павла Муравського» з шевченкознавства, мистецтвознавства й хорового виконавства – учні й послідовники П. І. Муравського: Л. В. Бухонська (уже покійна), І. Д. Гамкало, М. І. Гулковський, А. Г. Масленнікова, Т. В. Миронюк, І. Я. Павленко та шевченкознавець, автор ідеї, супровідних текстів і головний редактор видання О. А. Шокало.  

Авторський колектив виконав велику підготовчу науково-дослідницьку роботу, результатом якої стали вступна стаття, передмова, супровідні статті до кожного тому й музичного альбому, біографічні довідки про композиторів, ґрунтовний довідковий додаток до кожного тому (бібліографія нотних і музикознавчих видань, дискографія, алфавітний покажчик творів). Здійснено також науково-літературне редагування та звіряння поетичних текстів з академічним виданням «Кобзаря», музичне редагування й звіряння нот, добір творів для запису й підготовка до музичного виконання, конкурсний добір хорових виконавців, мистецький супровід записів та подальше прослуховування, експертне оцінювання й музичне редагування.

За узгодженим рішенням авторського колективу, номіноване на премію видання представляють троє авторів:
Шокало Олександр Андрійович, Миронюк Тарас Васильович, Гулковський Мірча Ілліч.

Визначальна особливість суспільно значущого нотно-звукового видання Пісенний «Кобзар» – його практична цінність для сучасної музичної педагогіки у вищих, середніх музичних навчальних закладах, спеціалізованих музичних школах, для концертно-виконавської діяльності хорових колективів та для збагачення бібліотечних фондів. 

Це комплексне нотно-звукове видання надолужує нестачу нотних видань і якісних записів академічної музики та сприяє через освітній процес розвиткові музичної культури молодого покоління й українського суспільства в цілому.

У Пісенному «Кобзареві» зібрано твори різного ступеня складності, тож їх можуть виконувати як професійні й навчальні хори, так і самодіяльні хорові колективи.

У 2019–2020 роках БФ «Хорова школа Павла Муравського» безоплатно передав 1 000 комплектів Аудіовидання й 1 000 примірників Вибраного вищим і середнім музичним навчальним закладам, спеціалізованим музичним школам, навчальним, професійним і самодіяльним хорам України для освітньої й хорової роботи.

Пісенний «Кобзар» пройшов успішне науково-мистецьке експертне оцінювання, апробацію в навчальному процесі й хоровому виконавстві та отримав схвальні відгуки мистецтвознавців, фахівців вищих і середніх музичних навчальних закладів та обласних навчально-методичних мистецьких центрів з цілої України.

Обласні навчально-методичні центри культури й мистецтва, музичні навчальні заклади, педагоги й хормейстери у своїх фахових відгуках про «Вибране» відзначають його високу освітню, методичну й наукову цінність для навчальної й хорової праці.

Пісенний «Кобзар» як цілісне нотно-звукове зібрання започаткував новий напрям у Шевченкознавстві – Хорову Шевченкіану та став унікальним пісенним пам’ятником Великому Кобзареві України.

Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана представив на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2024 року за номінацією «літературознавство і мистецтвознавство» за напрямом «мистецтвознавство» Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України (Рішення Вченої ради від 23.10.2023 р. Протокол № 9).

З подання Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології
ім. М. Т. Рильського НАН України

 

Педагоги, хормейстери й музикознавці у своїх фахових відгуках про Пісенного «Кобзаря» відзначають його високу освітню, методичну й наукову цінність для навчальної й хорової праці, для розвитку музичної культури українського суспільства в цілому.

The post Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана представлено на Шевченківську премію appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Наймасштабніше музичне видання за всю історію Незалежної України

Комплексне нотно-звукове зібрання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана

Оксана Летичевська,
кандидат мистецтвознавства, науковий співробітник
відділу мистецтвознавства та етномузикології
ІМФЕ ім. М. Рильського НАН України

В історичному процесі розвитку української музично-співочої культури поетична творчість Тараса Шевченка набула значення одного з засадничих чинників формування її національної самобутності й самоідентифікації. Поезія Т. Шевченка, її ідеї та образи, ритміка й мелодика є постійним і невичерпним джерелом натхнення для творців української музики – від романтиків до постмодерністів, від класиків і «метрів» до маловідомих сьогодні авторів, чиї мелодії ми сприймаємо як народні. Збірка поезій, пророчо названа самим поетом «Кобзар», існує наразі не лише в літературному, а й в музичному та музикознавчому вимірах, вона є найяскравішим національним маркером українського музичного мистецтва й унікальним явищем у світовій культурі.

Пропонована масштабна робота авторського колективу являє собою вперше зібрану і систематизовану найповнішу на сьогодні антологію хорових творів українських композиторів Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана (2023). Вона включає в себе сім томів нотного матеріалу з супровідними редакторськими статтями, біографічними довідками про композиторів і додатками, які містять бібліографію нотних і музичних видань, дискографію, алфавітний покажчик творів. Видання містить 283 твори 155 композиторів та аранжувальників і 12 народних пісень, створених у період від середини XIX до початку XXI століття. Твори розподілені на три групи: хори a cappella, хори з інструментальним супроводом та твори великої форми для хору і симфонічного оркестру.

Комплексною складовою зібрання є записане на основі його нотного матеріалу аудіовидання Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар» у трьох альбомах з дев’яти компакт-дисків (2019), що містить 110 творів 86 композиторів. У записі хорової Шевченкіани на благодійній основі взяли участь 45 провідних хорових колективів з 17 міст України та з української діаспори. Аудіовидання стало завершальною частиною Всеукраїнського мистецького проекту «Україна співає “Кобзаря”» й було здійснене за фінансової підтримки Міністерства культури України та гранту Всеукраїнського культурного фонду.

Нотний додаток до аудіовидання Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Вибране (2020) включає 83 хорові твори 72 композиторів і аранжувальників та шість народних пісень, найпоширеніших у хоровій практиці.

Ідея найповнішого озвучення хорових творів на поезію Тараса Шевченка належить видатному українському хоровому дириґенту і педагогу, Герою України Павлу Муравському (1914–2014). Він розпочав аудіозапис хорової Шевченкіани ще під час своєї роботи з хоровими капелами «Трембіта» й «Думка», хором Українського радіо й Студентським хором Київської консерваторії. Записи 32 творів, здійснені П. Муравським, увійшли до «Золотого фонду» Українського радіо й започаткували аудіо видання Пісенний «Кобзар».

У подальшій реалізації задуму видатного хормейстера взяли участь провідні українські хорові колективи, хормейстери та дириґенти Є. Савчук, Л. Бухонська, М. Гобдич, Ю. Ткач, Ю. Курач, О. Вацек, Н. Кречко, А. Масленнікова, В. Сіренко, О. Баклан, М. Лисенко та багато інших.

Масштабна робота над підготовкою до видання зібраних та упорядкованих П. Муравським хорових творів, редагуванням літературного і нотного матеріалу хорової Шевченкіани була здійснена його учнями, колегами й однодумцями. На благодійних засадах у цій роботі брали участь О. Шокало, І. Павленко, Л. Бухонська, І.-Я. Гамкало, М. Гулковський, А. Масленнікова, Т. Миронюк. О. Шокало є автором ідеї й головним редактором 7-ми томного видання Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана у його завершеному вигляді.

Зібрання представляє багату різножанрову й різностильову панораму української хорової творчості від класиків М. Лисенка, С. Людкевича, Л. Ревуцького, Б. Лятошинського до творів наших сучасників В. Степурка, О. Яковчука, Ю. Алжнєва, В. Сильвестрова, М. Скорика, Б. Фільц, Л. Дичко, Б. Кривопуста, В. Реви та інших. Найвідоміші хорові твори на поезію Т. Шевченка, які набули значення пісень-символів українського народу, публікуються з визначенням авторства їх мелодій, що належать маловідомим сьогодні композиторам XIX століття – Д. Крижанівському («Реве та стогне Дніпр широкий»), Г. Гладкому («Заповіт»), К. Борисюку («Думи мої»). У збірці є й маловідомі хорові твори, віднайдення і оприлюднення яких також є важливим для змалювання цілісної картини розвитку нашої хорової культури. 

Пропоноване нотно-звукове зібрання хорової творчості українських композиторів на поезію Т. Шевченка є неоціненним вкладом видатного хорового дириґента П. Муравського, його учнів і послідовників у справу дослідження, збереження і поширення національної поетично-музичної спадщини й сучасного українського хорового мистецтва. Ця ґрандіозна Музична присвята Кобзареві є свідченням глибинного національного змісту й вектору української хорової культури.

Нотно-звукове зібрання Пісенний «Кобзар» є ґрунтовним академічним виданням, мета якого – зібрання і систематизація надзвичайно багатої й разом з тим маловивченої царини української Хорової Шевченкіани. Воно є необхідним для керівників професійних і аматорських хорів, співаків і дириґентів, педагогів і студентів усіх музичних навчальних установ.

Комплексне нотно-звукове зібрання Пісенний «Кобзар» має велику пізнавальну й художню цінність і є наймасштабнішим музичним виданням за всю історію Незалежної України. Унікальний комплексний характер, що поєднує нотний матеріал та аудіозаписи, робить це видання надзвичайно ефективним у реалізації його просвітницької місії, відкритті нового ракурсу сприйняття та осмислення глибини геніального Шевченкового слова, помноженого на могутню об’єднувальну силу національного хорового мелосу. Ґрунтовний довідковий матеріал, що супроводжує хорові партитури, підтверджує статус збірки як академічного мистецтвознавчого видання.

Пропоную і підтримую Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2024 року в номінації «літературознавство і мистецтвознавство» за напрямом «мистецтвознавство».

The post Наймасштабніше музичне видання за всю історію Незалежної України appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

На здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка

Пісенний «Кобзар» – новий напрям у мистецтвознавстві
й унікальний пісенний пам’ятник Великому Кобзареві

Ольга Григорівна Бенч,
кандидат мистецтвознавства, професор,
народна артистка України,
дослідниця життя й творчості та мистецької спадщини П. І. Муравського 

Пісенний «Кобзар» – збірна назва масштабного, суспільно значущого комплексного нотно-звукового видання, що його здійснив за Всеукраїнським мистецьким проектом «Україна співає «Кобзаря» Благодійний фонд «Хорова школа Павла Муравського» за підтримки Міністерства культури України та Українського культурного фонду.

Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана складається з першого найповнішого, систематизованого нотного Зібрання хорових творів у семи томах Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана та записаного на його основі першого масштабного аудіовидання у трьох музичних альбомах Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана і нотного додатку до нього Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Вибране.

Пісенний «Кобзар» унікальний тим, що в ньому зібрано й системно упорядковано майже всю хорову музику на Шевченкову поезію від середини ХІХ до початку ХХІ ст. Систематизоване видання такої великої кількості хорових творів на поезію великого Співця України здійснено вперше.

Шевченків поетично-пісенний феномен – виняткове явище в українській і світовій поезії й музиці. Тарас Шевченко – чи не єдиний у Світі поет, майже вся поетична спадщина якого живе у співі. На основі «Кобзаря», який містить 237 поетичних творів, написано понад 300 авторських хорових творів і записано близько 100 народних хорових пісень. У цілому на Шевченкову поезію написано понад 3 000 композиторських інтерпретацій різних форм і жанрів од солоспівів до хороспівів, кантат, симфоній, опер, ораторій, балетів. Це неперевершене поетично-музичне явище у світовій культурі.

Хороспіви й вокально-симфонічні твори на поезію Тараса Шевченка являють собою Хорову Шевченкіану – надзвичайно багату й маловивчену сферу Шевченкознавства та українського музичного мистецтва.

Перше найповніше, систематизоване науково-мистецьке Зібрання хорових творів у семи томах Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана (2023) здійснено на основі нотного матеріалу, укладеного Павлом Івановичем Муравським (1914–2014) – великим українським хоровим дириґентом і педагогом, легендою хорового мистецтва ХХ–ХХІ століть, народним артистом України, почесним академіком Національної академії мистецтв України, лауреатом Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1979), Героєм України (2009).

Заповітний мистецький задум маестро П. І. Муравського – записати з українським взірцевим академічним хором усю Хорову Шевченкіану під символічною назвою Пісенний «Кобзар». Значну частину Хорової Шевченкіани П. Муравський записав свого часу з капелами «Трембіта» й «Думка», хорами Українського радіо й Київської державної консерваторії. Записи 32-х хорових творів увійшли до «Золотого фонду» Українського радіо, й їх видано в музичному альбомі з трьох компакт-дисків Пісенний «Кобзар». Дириґує Павло Муравський (2010), яким започатковано аудіопублікацію Пісенного «Кобзаря». Маестро П. Муравський заповів своїм учням і послідовникам завершити свій ґрандіозний задум на основі укладеного ним нотного зібрання хорових творів Пісенний «Кобзар».

Над Комплексним нотно-звуковим виданням Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана працювали на безоплатній основі представники Хорової школи Павла Муравського: учні й послідовники мистецького методу маестро П. І. Муравського – Л. В. Бухонська (уже покійна), І. Д. Гамкало, М. І. Гулковський, А. Г. Масленнікова, Т. В. Миронюк, І. Я. Павленко та шевченкознавець, автор ідеї й ґрунтовних мистецтвознавчих текстів, головний редактор видань і керівник Всеукраїнського мистецького проекту «Україна співає «Кобзаря»» О. А. Шокало.

Авторський колектив виконав велику підготовчу науково-дослідницьку роботу, результатом якої стали вступна стаття, передмова, супровідні статті до кожного тому й музичного альбому, біографічні довідки про композиторів, ґрунтовний довідковий додаток до кожного тому (бібліографія нотних і музикознавчих видань, дискографія, алфавітний покажчик творів). Здійснено також науково-літературне редагування та звіряння поетичних текстів з академічним виданням «Кобзаря», музичне редагування й звіряння нот, добір творів для запису й підготовка до музичного виконання, конкурсний добір хорових виконавців, мистецький супровід записів та подальше прослуховування, експертне оцінювання й музичне редагування. Нотний матеріал опрацьовували для впровадження в сучасну музичну педагогіку й концертно-виконавську діяльність сам маестро П. І. Муравський та представники його хорової школи й послідовники мистецького методу. Поетичні тексти звірено з академічним виданням: Тарас Шевченко. Зібрання творів у шести томах. – К., 2003.

До семитомного зібрання хороспівів на поезію Тараса Шевченка дібрано 283 твори 155 композиторів і аранжувальників та 12 народних хорових пісень. Переважна більшість їх досі лишалася маловідома навіть хоровим виконавцям та професійним поціновувачам українського хорового співу й Шевченкової пісенної поезії. Чимало хорових творів стали бібліографічними раритетами, й їх важко знайти. Ці пісенні коштовності П. Муравський збирав і плекав упродовж усього свого життя й уклав у цілісне зібрання.

Для компонування томів редактори використали нотний матеріал, дібраний Павлом Івановичем і частково ним власноруч переписаний: авторські рукописи композиторів, друковані твори з різних видань. П. Муравський почав збирати Хорову Шевченкіану ще з 30-х років ХХ століття, переписуючи ноти. Наприклад, копія хору П. Чайковського «Навгороді коло броду» датована 1938 роком. П. І. Муравський надав з особистого нотного архіву близько 200 основних партитур, 160 з яких опрацював для запису. Його редакцію в цих партитурах позначено курсивом. Ці твори Павло Іванович збирав, опрацьовував і виконував з різними хорами протягом своєї 80-літньої мистецько-педагогічної діяльності. Цей основний список розіслали на хорові кафедри в музичні заклади України, де працюють колеги, учні й послідовники маестро П. Муравського. В результаті, до основного добору додано народні мелодії, призабуті авторські твори й найновіші твори сучасних композиторів.

Праця над нотним виданням згуртувала значне коло учнів, колег і послідовників мистецьких принципів і стилю Павла Муравського, які працюють по всій Україні й за кордоном. Слушні пропозиції до нотного зібрання надали подвижники хорового мистецтва, зокрема: П. М. Голінатий – педагог, хоровий дириґент з Чорткова, заслужений працівник культури України; П. В. Гушоватий – завідувач кафедри методики музичного виховання й дириґування Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, заслужений працівник культури України; Л. П. Філоненко – завідувач кафедри музикознавства й фортепіано Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, доктор філософії мистецтва; М. Г. Михаць – доцент Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, головний дириґент Львівського академічного музично-драматичного театру імені Юрія Дрогобича, заслужений діяч мистецтв України; М. П. Мечник – старший викладач Теребовлянського вищого училища культури, заслужений працівник культури України; В. Ю. Мішалов – бандурист і дослідник кобзарства, композитор, дириґент, засновник Канадської капели бандуристів, заслужений артист України. Цінну консультативну допомогу надавали авторитетні музикознавці з Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України: В. В. Кузик, Л. О. Пархоменко, Г. В. Степанченко та інші знані дослідникам українського музичного мистецтва: Л. П. Корній, О. С. Цалай-Якименко, Я. В. Михайлюку. Щиро сприяли в пошукові необхідних нотних текстів і наукових праць співробітники Відділу музичних фондів Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, працівники бібліотеки Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського та Наукової бібліотеки ім. М. Максимовича КНУ імені Тараса Шевченка.

Згідно з задумом П. Муравського, композиторів подано за хронологією життя. Такий підхід дає можливість чіткіше побачити особливості кожного з них, вирізнити характерні риси їхньої творчості й простежити в часі розвиток і змінюваність засобів музичної виразності. А головне, допоможе цілісно осягнути, глибше зрозуміти й повніше осмислити процес музичного освоєння поезії Т. Шевченка, формування стильових напрямків українського хорового мистецтва ХІХ–ХХІ століть у цій царині. Добірки творів подано за абеткою, а хорові цикли – за порядковими номерами.     

У виданні представлено доробок широковідомих композиторів-класиків (М. Лисенко, М. Вербицький, С. Воробкевич та ін.) і призабутих композиторів (В. Заремба, Г. Гладкий, Д. Крижанівський, К. Борисюк та ін.), які заклали основи професійного музичного освоєння Шевченкової поезії, та менш знаних композиторів з цілої України й українського зарубіжжя, які розвивали й далі розвивають Хорову Шевченкіану. 

На початок зібрання винесено п’ять знакових за поетичним і музичним довершенням, за світоглядною ясністю й суспільною значущістю творів – пісень-символів українського народу. Їх вибрав сам народ, і вони пройшли випробування часом. Ці твори завжди своєчасні, вони стали знаковими піснями, класикою української хорової музики, і через них можна осягнути заповітні прагнення поета й душу його народу. Їх загальновизнаність зумовлена народністю Шевченкової поезії.

Усі твори нотного зібрання Пісенний «Кобзар» розподілено на три групи: твори a капела – 1, 2, 3 томи; твори з інструментальним супроводом – 4, 5 томи; твори великої форми з симфонічним оркестром – 6, 7 томи.

Обсяги і вмісти томів:

1-й том (видання четверте, доповнене; 288 с.) – 65 творів 33 композиторів;

2-й том (видання третє, доповнене; 288 с.) – 59 творів 38 композиторів;

3-й том (видання третє, доповнене; 274 с.) – 62 твори 33 композиторів і 12 народних пісень;

4-й том (344 с.) – 41 твір 16 композиторів;

5-й том (322 с.) – 40 творів 22 композиторів;

 6-й том (370 с.) – 6 творів 3 композиторів;

7-й том (366 с.) – 10 творів 10 композиторів.

Загальний обсяг семитомника – ​2 252 сторінки

Кожен том містить ґрунтовний довідковий додаток: біографії композиторів, бібліографію нотних і музикознавчих видань, дискографію, алфавітний покажчик творів.

Завершальною частиною Всеукраїнського мистецького проекту «Україна співає «Кобзаря»» є аудіовидання Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана (2019). Це перший систематизований, масштабний запис провідними українськими хорами 110 творів 86 композиторів на основі Зібрання хорових творів у семи томах Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана.

Обсяг аудіовидання – три музичні альбоми (по три CD в кожному): перший – твори a капелa; другий – твори з інструментальним супроводом; третій – твори великої форми з симфонічним оркестром.

До першого аудіоальбому творів а капела, записаного на основі 1, 2, 3 томів  семитомника, дібрано 59 творів 48 композиторів, у тім числі 5 аранжувань українських народних пісень на Шевченкову поезію. Ці записи розміщені на сайті «Хорова школа Павла Муравського»: 

Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Альбом 1. Твори а капела

До другого аудіоальбому творів з інструментальним супроводом, записаного на основі 4 й 5 томів семитомника, дібрано 42 твори 30 композиторів. Ці записи розміщені на сайті «Хорова школа Павла Муравського»: 

Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Альбом 2. Твори з інструментальним супроводом

До третього аудіоальбому творів великої форми з симфонічним оркестром, записаного на основі 6, 7 томів  семитомника, дібрано 9 творів 8 композиторів. Ці записи розміщені на сайті «Хорова школа Павла Муравського»: 

Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Альбом 3. Твори великої форми з симфонічним оркестром

У записові Пісенного «Кобзаря» взяли участь на благодійних засадах 45 провідних хорових колективів з 17 міст України й української діаспори під орудою учнів і послідовників маестро П. І. Муравського:

Національна заслужена академічна капела України «Думка» (художній керівник і головний дириґент – народний артист України Євген Савчук); Хор та Симфонічний оркестр Одеського Національного академічного театру опери та балету (хормейстер – Леонід Бутенко; дириґент – Ігор Чернецький); Хор та Симфонічний оркестр Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва (хормейстер – заслужений працівник культури України Анжела Масленнікова; дириґент – Ділавер Османов); Національна заслужена капела бандуристів України імені Г. І. Майбороди (художній керівник і головний дириґент – народний артист України Юрій Курач); Українська капеля бандуристів Північної Америки імені Тараса Шевченка (м. Детройт) (мистецький керівник і дириґент – Олег Махлай); Капела бандуристів імені Остапа Вересая Чернігівського обласного філармонійного центру фестивалів та концертних програм (художній керівник – заслужена артистка України Раїса Борщ; головний хормейстер – заслужений працівник культури України Микола Борщ); Заслужений академічний Закарпатський народний хор та Симфонічний оркестр Закарпатської обласної філармонії (дириґент – заслужений працівник культури України Наталія Петій-Потапчук); Заслужений Прикарпатський ансамбль пісні й танцю України «Верховина» (художній керівник – Світлана Майданик; дириґент – Світлана Урбан-Понайда); Хор дириґентсько-хорового факультету Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського (художній керівник – народний артист України Євгена Савчук); Студентський хор Львівської національної музичної академії імені М. В. Лисенка (художній керівник – Ігор Даньковський); Український народний хор та Оркестр народних інструментів Київського національного університету культури і мистецтв (художній керівник і головний дириґент – Станіслав Павлюченко); Академічний хор імені Платона Майбороди Українського радіо (художній керівник і головний дириґент – заслужена артистка України Юлія Ткач); Великий дитячий хор Українського радіо (художній керівник – заслужена артистка України Тетяна Копилова); Академічна хорова капела «Орея» Житомирської обласної філармонії ім. С. Ріхтера (художній керівник і головний дириґент – заслужений діяч мистецтв України Олександер Вацек); Муніципальна академічна чоловіча хорова капела імені Л. М. Ревуцького (м. Київ) (художній керівник – заслужений діяч мистецтв України Володимир Курач; головний дириґент – Андрій Карпінець); Академічний міський камерний хор «Вінниця» (головний дириґент – народний артист України Віталій Газінський); Муніципальний академічний камерний хор «Київ» (засновник і художній керівник – народний артист України Микола Гобдич); Муніципальний камерний хор «Хрещатик» (засновник і художній керівник – заслужений діяч мистецтв України Лариса Бухонська); Жіночий хор Київського інституту музики імені Р. М. Глієра (художній керівник – заслужений діяч мистецтв України Галина Горбатенко); Камерний хор Київського інституту музики імені Р. М. Глієра (художній керівник – Зоя Томсон); Академічний хор «Anima» Київського Національного університету культури і мистецтв (художній керівник і головний дириґент – заслужена артистка України Наталія Кречко); Народна хорова капела «Днiпро» Київського Національного університету імені Тараса Шевченка (художній керівник – Ірина Душейко; дириґент – Ігор Тилик); Хор хлопчиків та юнаків Мукачівської хорової школи (художній керівник і дириґент – заслужений діяч мистецтв України Володимир Волонтир); Чоловічий хор «Боян Дрогобицький» (художній керівник – заслужений працівник культури України Петро Гушоватий); Муніципальний камерний хор «Галицькі передзвони» (м. Івано-Франківськ) (художній керівник та дириґент – заслужений діяч мистецтв України Ігор Дем’янець); Муніципальна чоловіча хорова капела «Гомін» (м. Львів) (дириґент – Іван Юзюк); Жіночий хор «Павана» Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова (художній керівник – заслужений діяч мистецтв України Людмила Байда); Ансамбль солістів «Благовість» (м. Київ) (співзасновник і головний дириґент – Мирослав Гулковський); Камерний хор «Moravskі» Благодійного фонду «Хорова школа Павла Муравського» (художній керівник – Олена Радько); Хорова капела «Оранта» (м. Луцьк) (художній керівник – Василь Мойсіюк); Академічний ансамбль «Козаки Поділля» (художній керівник і хормейстер – Катерина Дробіт); Український народний хор «Калина» (м. Полтава) (художній керівник – Григорій Левченко; керівник оркестрової групи – Олександр Рябушенко); Хор Вінницького училища культури і мистецтв імені М. Д. Леонтовича (художній керівник – Ольга Бабошина); Жіночий хор Житомирського коледжу культури і мистецтв ім. Івана Огієнка (художній керівник – Тетяна Гордєєва); Жіночий склад мішаного хору Кіровоградського музичного коледжу (художній керівник – Надія Шост); Хор Дитячої хорової школи «Зоринка» ім. Ізидора Доскоча (м. Тернопіль) (художній керівник – Анжела Доскоч); Зразковий хор «Мелодія» Школи мистецтв імені М. Д. Леонтовича (м. Київ) (художній керівник – відмінник освіти України Світлана Сварич); Зразковий художній колектив Хор «Соняшник» БДЮТ «Дивоцвіт» Дарницького району м. Києва (художній керівник – відмінник освіти України Світлана Рябінко; хормейстер – Марина Сторощук); Вокальний ансамбль «Покров» (м. Київ) (художній керівник – Олена Радько); Чоловічий народний хор «Чумаки» (м. Київ) (художній керівник – Василь Триліс); Народна хорова капела «Діброва» імені Павла Муравського Піщанського РБК Вінницької області (художній керівник і головний дириґент – заслужений працівник культури України Федір Ущаповський; дириґент – відмінник освіти України Катерина Семко).

Записи творів та звукорежисуру здійснено за фінансової підтримки Міністерства культури України, а видано аудіозаписи за ґрант Українського культурного фонду в 2019 р.

Як нотний додаток до аудіовидання дібрано на основі семитомника 352-сторінковий том Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Вибране (2020). До Вибраного увійшли 83 твори 72 композиторів і аранжувальників та шість народних пісень, які розподілено на дві групи: твори a капелa й твори з інструментальним супроводом. Вибране видано за фінансової підтримки українців зі США Аскольда Лозинського й Лариси Лозинської-Кий – брата й сестри в пам’ять про своїх батька й матір.

У 2017–2018 роках БФ «Хорова школа Павла Муравського» за сприяння Світового Конґресу Українців передав українським культурно-освітнім осередкам у 32-х країнах Світу 200 комплектів трьох томів а капела з Зібрання хорових творів у семи томах Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана та 200 примірників записаного на їх основі аудіоальбому а капела з трьох компакт-дисків Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана.

У 2019–2020 роках БФ «Хорова школа Павла Муравського» безоплатно передав 1 000 комплектів Аудіовидання й 1 000 примірників Вибраного вищим і середнім музичним навчальним закладам, спеціалізованим музичним школам, навчальним, професійним і самодіяльним хорам України для освітньої й хорової роботи. Аудіовидання розміщено також для загального користування на сайті «Хорова школа Павла Муравського»: https://pavlomuravskyi.com/category/pisennyj-kobzar/audiovydannya-taras-shevchenko-pisennyj-kobzar

Визначальна особливість суспільно значущого нотно-звукового видання Хорової Шевченкіани – його практична цінність для сучасної музичної педагогіки у вищих, середніх музичних навчальних закладах, спеціалізованих музичних школах, для концертно-виконавської діяльності хорових колективів та для збагачення бібліотечних фондів. У Пісенному «Кобзареві» зібрано твори різного ступеня складності, тож їх можуть виконувати як професійні й навчальні хори, так і самодіяльні хорові колективи.

Пісенний «Кобзар» пройшов успішну апробацію в навчальному процесі й хоровому виконавстві та отримав схвальні відгуки вищих і середніх музичних навчальних закладів та обласних навчально-методичних мистецьких центрів з цілої України, а також українських культурно-освітніх осередків з діаспори.

Завдяки першому найповнішому, системному нотному зібранню й аудіозаписові Хорової Шевченкіани став доступний виконавцям, а відтак і широкому загалові майже весь співаний «Кобзар» в усьому розмаїтті пісенної поезії Тараса Шевченка.

Це комплексне нотно-звукове видання надолужує нестачу нотних видань і якісних записів академічної музики та сприяє через освітній процес розвиткові музичної культури молодого покоління й українського суспільства в цілому.     

Велике розмаїття Хорової Шевченкіани являє джерельну народну основу співаної поезії Т. Шевченка педагогам і студентам музичних навчальних закладів, учителям і учням шкіл, хормейстерам і співакам, збагачує програми навчальних, професійних і самодіяльних хорів. Так поетичний геній Тараса Шевченка через український хоровий спів будить волю духу, єднає людей у народ, спомагає розвиткові української музичної й загальнонаціональної культури.

Згідно з задумом П. І. Муравського, тепер українці чутимуть і згадуватимуть національного генія «не тільки в день його народження і в день пам’яті, а повсякчас і перейматимуться силою його духу та самі оживатимуть душами».     

Пісенний «Кобзар» – своєрідний музичний ключ до проникливого сприйняття й цілісного осягнення Шевченкового поетичного світу. Високомистецьке хорове озвучення «Кобзаря» витончує відчуття й розкриває глибинну суть Шевченкової поезії, сприяє розвиткові хорового співу – базового мистецтва української культури.

Пісенний «Кобзар» цілісно явив прадавню традицію українського хорового співу й феномен Хорової Шевченкіани. Це зібрання відкриває неоціненні скарби Шевченкової поезії й українського хорового співу та посилює до них загальносуспільний інтерес.

Пісенний «Кобзар» як цілісне нотно-звукове зібрання започаткував новий напрям у мистецтвознавстві – Хорову Шевченкіану та став унікальним пісенним пам’ятником Великому Кобзареві України.   

Видання нотного зібрання Хорової Шевченкіани та аудіозаписів приурочено 200-літтю Тараса Шевченка й 100-літтю Павла Муравського.

Семитомне видання зверстано за фінансової підтримки доброчинців: Тараса й Катерини Миронюків (томи 1–3), Євгена Драп’ятого (томи 4–5), Даниїла Сікори й Ігоря Дем’янця (том 6), Мирона Миронюка й Ігоря Тилика (том 7).

Надрукувало семитомник київське Видавництво Ліра-К за власні кошти. Особливо треба відзначити дійову підтримку директора видавництва – Віталія Зарицького, який у скрутну воєнну пору взявся за публікацію цього суспільно значущого видання.

У видавництві можна замовити весь семитомник або окремі томи:

тел.: (050) 462-95-48, (067) 820-84-77; ел. адреса: zv_lira@ukr.net 

Підтримую Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2024 року за напрямом «мистецтвознавство». 

The post Пісенний «Кобзар» – новий напрям у мистецтвознавстві й унікальний пісенний пам’ятник Великому Кобзареві appeared first on Хорова школа Павла Муравського.