Державний іспит студентів факультету хорового дириґування Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського.
6 червня 2014 року.

Оператор відео – Юрій Паниця.

Так відбулось прощання Павла Івановича Муравського з навчальним хором студентів дириґентсько-хорового факультету Київської консерваторії (академії), яким маестро керував понад 40 років і виховав понад 1000 високопрофесійних хормейстерів.

Ось як написав великий митець і педагог про навчальний хор у своїй заповітній праці «Моя хорова школа»: «Одні навчають, як дириґувати, а я навчаю, як чисто співати – даю хормейстерам професійну співочу основу. Хорова технологія – це складна наука. Її можна засвоїти не на уроках з техніки дириґування, а лише в хоровому класі. У студентському хорі намагаюся виховати студентів на співі осмисленому, образному як за тембровими відтінками, так і за динамікою. У хорі студент отримує весь комплекс знань. Якщо в класі з техніки дириґування він отримує теоретичні знання про звучання твору, то справжнє й реальне знання про свою професію студент може отримати лише через хор. Дириґентська техніка може не тільки допомагати в хоровому співі, а може й перешкоджати».

Суть школи П. Муравського точно означив доктор мистецтвознавства Анатолій Лащенко: «Школа хорового співу Муравського побудована на високому професіоналізмі, повному й безкорисному служінні музичному таїнству. Ступінь впливу його художньої натури на молодих музикантів є значним і стабільним. П’ять років занять у хоровому класі в Муравського формує у молодої людини патріотичне ставлення до хорової справи, свідоме й переконливе бажання присвятити своє життя цьому мистецтву».

Це підтверджує власним досвідом хориста випускник 1996 року Антон Чесноков: «…Хор у консерваторії був центром навчання. На щоденні двогодинні репетиції хору ходили всі. …Хор був ядром тяжіння…. Павло Іванович є основою цього хору – це його творіння, він його батько й дід. Тому й ставлення до роботи, до репетицій, до звуку та інтонування в нього, як до свого рідного дитяти».

А ось як передає своє розуміння хорової школи Павла Муравського бандурист, композитор, дириґент (студіював хорове дириґування в класі А. Авдієвського) Володимир Войт: «Коли я зустрічав своїх приятелів дириґентів-хормейстерів, з якими навчався у школі, консерваторії, вони розповідали, що їхній найбільший досвід у формуванні хорового дириґента – спів у хорі Павла Муравського. Це було найголовнішим, що вони винесли, а не просто дириґування, тактування під інструмент».

Павло Муравський. Моя хорова школа. – К.: 2014.

The post Останній вихід на сцену великого Українського дириґента й педагога appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

 Павло Муравський: «Спів дає відчуття волі!»

 110-ліття від народження й 10-і роковини пам’яті

П. І. Муравський. Київ. 1999.

Павло Іванович Муравський (Моравський) – великий український хоровий дириґент, педагог, народний артист УРСР (1960), професор (1976), лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1979), Премії ім. В. Вернадського (2001), кавалер Ордену «За заслуги» ІІІ (1994), ІІ (1999), І (2004) ступенів, почесний академік Національної академії мистецтв України (2004), Герой України (2009).

Родовід. Освіта. Життєвий шлях

Павло Моравський народився 30 липня 1914 року в селі Дмитрашківка Ольгопільського повіту Кам’янець-Подільської губернії, тепер – Тульчинського району Вінницької області. 

Батько, Іван Павлович Моравський 1887 р. народження, загинув у 1915 р. на Першій світовій війні в боях з австрійцями й похований у братській могилі біля Дубно.

Мати, Дарія Юхимівна Моравська (у дівоцтві Могилевська) 1888 р. народження, до 1965 р. жила в Дмитрашківці, а потім у сина в Київі, де й померла 1981 р.

У Павла був брат Дмитро, старший на чотири роки. Працював в Одесі на каменоломнях, підірвав здоров’я й 1937 помер.

У 1922–1929 Павло навчався у Дмитрашківській семирічній школі; співав у сільському хорі й навчався грі на скрипці під керівництвом свого двоюрідного брата Степана Білянського, випускника Тульчинського педагогічного технікуму, учня М. Леонтовича.

Після закінчення Дмитрашківської семирічки Павло працював у колгоспі. Та за допомогою дядька по матері Сергія Юхимовича Могилевського й двоюрідного брата Степана Андрійовича Білянського поїхав до Київа і вступив у Київську музпрофшколу, яку згодом реорганізували в музтехнікум. Під час видачі Павлові паспорта, помилково поміняли літеру в прізвищі: «Справжнє моє прізвище – Моравський, саме так  пишеться уся моя рідня. Помилка в правильному запису мого прізвища була допущена, коли я отримував паспорт. Тому я єдиний у великому роду Моравських, кого називають Муравський».

У 1930–1934 Павло Муравський навчався в Київському музичному технікумі, після закінчення якого працював у 1934–1936 вчителем музики в середній школі, музвихователем, художнім керівником дитячих хорів у м. Чорнобиль.

У 1936–1941 П. Муравський навчався на дириґентсько-хоровому факультеті Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського по класу дириґування Г. Таранова й по хоровому класу Г. Верьовки. У1938–1840 працював дириґентом самодіяльного хору заводу «Арсенал», у 1940–1941 – дириґентом молодіжного вокального ансамблю Українського радіо, в 1941 – дириґентом Державної заслуженої академічної хорової капели «Думка».

У 1941–1942 П. Муравський – курсант Військово-морського училища протиповітряної оборони (Ленінград, Енгельс) і художній керівник хору училища. У 1942–1943 лейтенант П. Муравський командував зенітним взводом Північної Тихоокеанської флотилії та керував полковим хором флотилії. У 1943–1946 старший лейтенант П. Муравський – художній керівник і головний дириґент організованого ним Червонофлотського ансамблю пісні й танцю Північної Тихоокеанської флотилії. У 1946 старшого лейтенанта П. Муравського перевели на Чорноморський флот, демобілізували.

У 1946–1948 П. Муравський – дириґент Державної заслуженої академічної хорової капели «Думка» та педагог з техніки дириґування й оперного класу Київського державного музичного училища при Київській державній консерваторії імені П. І. Чайковського.

Павло Муравський. Львів. 1948.

У 1948–1964 – художній керівник і головний дириґент Львівської обласної хорової капели «Трембіта» (з 1951 – Державна заслужена академічна хорова капела України «Трембіта»), викладач кафедри хорового дириґування Львівської державної консерваторії імені М. В. Лисенка (1948–1955). У капелі «Трембіта» маестро Муравський уперше запровадив методику акапельного співу, під його керівництвом обласна хорова капела «Трембіта» за п’ять років стала Державною заслуженою академічною хоровою капелою України та найкращим хором в Україні. У 1964–1969 – художній керівник та головний дириґент Державної заслуженої академічної хорової капели України «Думка». У 1965–1969 – за сумісництвом художній керівник навчального хору студентів дириґентсько-хорового факультету та старший викладач кафедри хорового дириґування Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського.

П. І. Муравський у хоровому класі НМАУ ім. П. І. Чайковського. Київ. 2009.

У 1969–2005 П. Муравський – доцент, професор (з 1976) кафедри хорового дириґування Київської державної консерваторії (з 1995 – Національна музична академія України) імені П. І. Чайковського, художній керівник та головний дириґент студентського хору. У 1985–1986 – за сумісництвом художній керівник і головний дириґент Хору Українського радіо (тепер – Академічний хор імені П. Майбороди Національної радіокомпанії України), з яким здійснив сотні фондових записів, провів десятки радіоефірів і концертних виступів. У 2005–2014 професор П. І. Муравський працював у Національній музичній академії України імені П. І. Чайковського на посаді консультанта.

П. І. Муравський удома. Київ. 2006.

Мистецька й педагогічна праця

П. І. Муравський – один з основоположників сучасної Української хорової школи. Маестро ствердив принципові засади акапельного академічного співу Київської хорової школи, заснованої в Українській музичній культурі великим Олександром Кошицем, і явив власний феномен – Хорову школу Павла Муравського.

Суть Хорової школи Павла Муравського – досягнення вершинної чистоти звучання Українського акапельного хорового співу в природному ладовому інтонуванні. Павло Муравський як музикант-мудрець, мислитель хорового мистецтва відкрив первинність життєродної, світородної енергії звуку й сформулював світоглядну основу музики: «Спочатку була нота». Звідси й основоположний принципи його хорової методики: «Виявляти любов до кожної чисто заспіваної ноти». А з любові до ноти народжується внутрішній лад співу й життя: «Чистота співу – чистота життя». На цій світоглядній основі Павло Муравський сформулював потужну суспільну місію Українського хорового співу: «Традиційний Український хоровий спів на основі природного ладу сприяє наведенню ладу в суспільстві»; «Спів дає відчуття Волі!».

Свою унікальну мистецько-педагогічну методику Українського акапельного хорового співу в природному ладовому інтонуванні, явлену через власний хормейстерський досвід і практичну філософію хорознавства, великий дириґент і педагог розкрив у книжках: «Чистота співу – чистота життя» (2012) та «Моя хорова школа» (2014, 2917).

Ці мистецько-педагогічні праці П. І. Муравського стали раритетами, та їх можна читати тут:  

«Чистота співу – чистота життя» (2012)

«Моя хорова школа» (2014, 2017)

П. І. Муравський виховав у студентському хорі понад 1000 хормейстерів. Студентський. хор під керівництвом маестро П. Муравського записав у фонд Українського радіо та на платівки фірми «Мелодія» понад 150 хорових творів, серед яких «Шедеври української хорової музики» (Г. Сковорода, М. Березовський, Д. Бортнянський, А.  Ведель) (1972); «М. Леонтович. До 100-річчя з дня народження» (комплект із трьох платівок) (1978); «А. Кос-Анатольський. Вибрані хорові твори» (1980–1981); симфонії, кантати, ораторії («Персефона» І. Стравінського, «Іоанн Дамаскін» С. Танєєва, «Меса» Ф. Шуберта, «Реквієм» Дж. Верді). Загалом П. Муравський виконав і записав з капелами «Трембіта», «Думка», хорами Українського радіо й Київської державної консерваторії у фонд Українського радіо, на платівки, касети й компакт-диски понад 1000 хорових творів українських і зарубіжних композиторів, зокрема С. Людкевича, П. Чайковського, Л. Бетховена, А. Моцарта, Г. Малера, А. Скрябіна й ін. 

П. І. Муравський удома. Київ. 21 травня 2014.

Хорова Шевченкіана

Особливе місце в творчості П. І. Муравського належить Хоровій Шевченкіані: заповітний задум маестро – записати з українським взірцевим академічним хором усю Хорову Шевченкіану під символічною назвою Пісенний «Кобзар».

З проголошенням незалежності України Павло Іванович понадіявся, що після ліквідації тоталітаризму відкриють дорогу виконавцям високого класу й справжньому мистецтву. З 1991 року почав добиватися створення Молодіжного академічного професійного хору імені М. Д. Леонтовича (числом 45–50 осіб): «Молодіжний хор мав стати зразковим для інших професійних і самодіяльних хорових колективів в Україні. Адже Український народ – один з небагатьох у світі має великі музичні здібності й рідкісного багатства співочий матеріал. Необхідно тільки значно покращити професіоналізм керівників хорових колективів та досягти високої майстерності хорів. Зразковий молодіжний хор як високопрофесійний колектив матиме можливість значно збагатити репертуар і виконуватиме твори трьома групами: жіночою, чоловічою й мішаним складом. Такий хор зміг би здійснити на високому рівні фонозапис усієї Української хорової класики, що в радянські часи зробити було неможливо. Мою ідею підтримали відомі музичні діячі, творчі спілки, народні депутати. Згодом ідея Молодіжного академічного професійного хору імені М. Д. Леонтовича набула формулювання – Показовий академічний хор при Президентові України. Однак на всі листи-звернення були однакові відповіді всіх чиновників з адміністрацій усіх президентів. І всі відповіді зводились до однієї відмови: «через складну економічну ситуацію в державі й значне скорочення бюджетного фінансування галузі культури створення й забезпечення діяльності нового мистецького колективу неможливе». Але зовсім не береться до уваги той кричущий факт, що в Україні десятки зовсім посередніх колективів зі статусом державних і національних перебувають на державному утриманні. А це кримінальні злочини, коли величезні хорові колективи використовують величезні бюджетні кошти й видають для суспільного вжитку браковану мистецьку продукцію. Мене дуже дивувало, що на верхах розкрадають мільйони, а на хор не знаходять якихось тисяч…».

Та Павло Муравський, керуючись своїм ідеальним прагненням підвищити рівень хорового мистецтва й загальний культурний рівень свого народу, звертається зі своєю ідеєю до кожного нового міністра культури, до кожного нового президента України. Марність тих ідеальних домагань полягає в тому, що влада в Україні й не думає про культурно-соціальний розвиток народу. В Україні під ширмою незалежності утвердився неоколоніальний паразитарний режим, керований кремлівським мафіозним кагалом, а нібито «українська влада» лише виконує функції колоніальної адміністрації та утверджує свою корпоративну «державу в державі», яка тримається на тотальній корупції.

П. Муравський 23 роки поспіль, незважаючи на свій поважний вік, самовіддано добивався створення взірцевого Молодіжного академічного професійного хору імені М. Д. Леонтовича, підсилюючи цю ідею необхідністю еталонного запису «Пісенного «Кобзаря» – 200 хорових творів на поезію Тараса Шевченка до його 200-річного ювілею. Цей професійний колектив повинен досягнути високого рівня виконавства й тримати його як еталон Українського співу. А на основі взірцевого хору можна відновлювати культуру українського хорового співу в природному ладовому інтонуванні та загальну культуру й лад у суспільстві. Маестро доводив загальнонаціональну важливість поширення в українському суспільстві співаної поезії Великого Кобзаря: «Виконані кращими хорами записи стануть доступні широкому загалу: вони розійдуться по школах, бібліотеках, закладах культури, й люди матимуть змогу слухати їх повсякчас. Ідея еталонного запису хорових творів на поезію Тараса Шевченка досі тримає мене на Білому світі. Я цим живу і хочу, щоб хороспіви Шевченкової поезії допомагали жити всім українцям». За задумом маестро Муравського, такий запис можливо здійснити тільки зі взірцевим академічним хором.

Починаючи з 1991 р., я допомагав Павлові Івановичу писати звернення послідовно до кожного з чотирьох президентів України. Коли стало зрозуміло, що сподівання на створення хору марні, запропонував Павлові Івановичу скласти список уже записаних ним хорових творів на поезію Т. Шевченка й випустити аудіо альбом «Пісенний «Кобзар». Значну частину хорової Шевченкіани П. Муравський записав свого часу з капелами «Трембіта», «Думка», хорами Українського радіо й Київської консерваторії. Павло Іванович схвалив цю ідею й негайно підготував перелік записаних ним творів. Записи 32-х хорових творів (твори a cappella; велика форма, твори з супроводом та без супроводу; вокально-симфонічні твори) зберігалися у «золотому фонді» Національної радіокомпанії України, і вже було чим започаткувати велику серію хорової Шевченкіани. Ті записи 32-х хорових творів ми видали у 2010 р. окремим музичним альбомом з 3-х CD «Пісенний «Кобзар». Дириґує Павло Муравський. Записи 1956–2001 рр.», яким започатковано аудіо публікацію Пісенного «Кобзаря».

Після цього я запропонував Павлові Івановичу упорядкувати всі наявні в нього ноти хорових творів на Шевченкову поезію й видати в кількох томах як цілісне зібрання – «Пісенний «Кобзар», яке потім запишуть провідні хори України під орудою його учнів.

Павло Іванович одразу сприйняв цю ідею й запалився нею: «Такого в Україні ще не було. Видання такої великої кількості хорових творів на поезію Тараса Шевченка здійснимо вперше».

У власній багатющій нотній бібліотеці П. Муравського, яка налічує до 300 томів, виявилося близько 200 хорових творів на поезію Тараса Шевченка, 160 із яких Павло Іванович уже опрацював для записування. Павло Іванович систематизував їх за тим самим принципом, що й у музичному альбомі, та ретельно склав перелік. Цей основний список розіслали на хорові кафедри в музичні заклади України, де працюють колеги, учні й послідовники Маестро. В результаті, до цього основного зібрання додано народні мелодії, малознані авторські твори та найновіші твори сучасних композиторів.

Ґрандіозний мистецький задум маестро П. І. Муравського завершили його учні й послідовники: протягом 2014–2023 здійснили Всеукраїнський мистецький проект «Україна співає «Кобзаря», явивши Комплексне нотно-звукове видання «Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана». На основі укладеного П. І. Муравським нотного матеріалу видали найповніше, систематизоване Зібрання хорових творів у семи томах «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана», де зібрано майже всю хорову музику на Шевченкову поезію від середини ХІХ до початку ХХІ ст. Видання містить 283 твори 155 композиторів і аранжувальників та 12 народних хорових пісень. Усі твори семитомного нотного зібрання розподілено на три групи: твори a капела – 1, 2, 3 томи; твори з інструментальним супроводом – 4, 5 томи; твори великої форми з симфонічним оркестром – 6, 7 томи. Загальний обсяг семитомника – ​2 252 сторінки. А на цій нотній основі здійснили перший систематизований, масштабний запис 110 творів 86 композиторів Аудіовидання «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана» (обсяг аудіо видання – три музичні альбоми по три CD в кожному: перший – твори a капелa; другий – твори з інструментальним супроводом; третій – твори великої форми з симфонічним оркестром). До Аудіовидання видали однотомний нотний додаток «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Вибране». До Вибраного дібрано з Семитомника 83 твори 72 композиторів і аранжувальників та шість народних пісень; обсяг – 352 сторінки.

Над Комплексним нотно-звуковим виданням «Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана» працював близько 10 років на безоплатній основі авторський колектив фахівців Благодійного фонду «Хорова школа Павла Муравського» з мистецтвознавства й хорового виконавства – учні й послідовники П. І. Муравського: Л. В. Бухонська (уже покійна), І. Д. Гамкало, М. І. Гулковський, А. Г. Масленнікова, Т. В. Миронюк, І. Я. Павленко та шевченкознавець, автор ідеї видань і супровідних текстів, керівник мистецького проекту й головний редактор видання О. А. Шокало. У записові Пісенного «Кобзаря» взяли участь на благодійних засадах 45 провідних хорових колективів з 17 міст України й Української діаспори під орудою учнів і послідовників маестро П. І. Муравського.

Пісенний «Кобзар» як наймасштабніше цілісне нотно-звукове зібрання новітнього часу започаткував новий напрям у музикознавстві й шевченкознавстві – Хорову Шевченкіану та став унікальним пісенним пам’ятником Великому Кобзареві України.

Комплексне нотно-звукове видання «Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана» було номіновано на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2024 року за напрямом «мистецтвознавство», за поданням Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України.

Пісенний «Кобзар» пройшов успішну апробацію в навчальному процесі й хоровому виконавстві, отримав схвальні відгуки вищих і середніх музичних навчальних закладів, мистецтвознавчих інституцій та обласних навчально-методичних центрів закладів культури і мистецтва з цілої України, а також Українських культурно-освітніх осередків і мистецьких колективів з діаспори.

Пісенний «Кобзар» набув визнання і успіху в музичній освіті й хоровому виконавстві та, безумовно, став знаковою подією й гордістю Української музичної та загальнонаціональної культури. Здійснення такого ґрандіозного задуму досі не знала не тільки музична, а в цілому вся Українська культура! 

Комплексне нотно-звукове зібрання надолужує нестачу нотних видань і якісних записів академічної музики та сприяє через освітній процес розвиткові музичної культури молодого покоління й Українського суспільства в цілому.    

Пісенний «Кобзар» в усьому розмаїтті співаної Шевченкової поезії є потужним мистецьким морально-духовним чинником пробудження історичної пам’яті й розвитку національної самосвідомості, самобутності Українців та формування нашої національно-культурної ідентичності й утвердження державного суверенітету України, що особливо важливо в нинішню тяжку пору Всеукраїнської визвольної війни, коли Український народ відстоює свою самобутність і виборює свою державну самостійність.

Тому Пісенний «Кобзар» по праву гідний найвищого визнання й удостоєння найпрестижнішої державної премії України.

Одначе, маріонетковий склад Шевченківського комітету, отримавши відповідну вказівку антиукраїнського владарюючого кагалу, проіґнорував Усеукраїнську національно-культурну місію Пісенного «Кобзаря».

Пам’ять про великого Маестро і Вчителя

21 листопада 2009 року в рідному селі П. І. Муравського – Дмитрашківка Піщанського району Вінницької області земляки збудували й урочисто відкрили Меморіальну садибу-музей Павла Івановича Муравського – великого хорового диригента й педагога ХХ–ХХІ століть

Мистецька громадськість Піщанського району запропонувала, а районна рада підтримала створення Меморіальної садиби-музею великого земляка на місці його старої рідної хати в селі Дмитрашківка. Будували та облаштовували садибу-музей усенародною толокою, а на відкриття запросили П. І. Муравського.

 Це один з небагатьох прикладів в Україні, коли ще за життя великого митця самі земляки гідно поцінували й заслужено вшанували його самовіддану мистецьку працю.

Від 2010 в селі Дмитрашківка проводиться Міжнародний хоровий конкурс імені Павла Муравського, від 2012 в смт Піщанка – Обласний фестиваль-конкурс хорового мистецтва його імені, а від 2014 в Київі – загальноукраїнське Хорове свято «Школа Павла Муравського».

Великий Маестро і Вчитель Павло Іванович Муравський зустрів свій 100-літній ювілей, а його дух відійшов у безвічність 6 жовтня 2014 року. Прах поховано в Києві на Байковому кладовищі (дільниця № 33).

У 2015 учні П. І. Муравського організували Благодійний фонд «Хорова школа Павла Муравського». У 2016 іменем П. І. Муравського названо Піщанську музичну школу та Народну хорову капелу «Діброва». У 2017 при БФ «Хорова школа Павла Муравського» організовано Камерний хор «Moravskі».

Виступ Камерного хору «Moravskі» на П’ятому Хоровому святі «Школа Павла Муравського». Київ, 2018.

7–8 жовтня 2019 р. в Національній музичній академії України імені П. І. Чайковського відбулася Всеукраїнська науково-практична конференція «Хорова школа Павла Муравського в контексті української музичної культури», приурочена 105-літтю заснування Київської консерваторії (НМАУ ім. П. І. Чайковського) та 105-літтю народження й 5-м роковинам пам’яті великого українського хорового дириґента й педагога Павла Івановича Муравського. Співорганізатори Конференції: Благодійний фонд «Хорова школа Павла Муравського» та Національна музична академія України імені П. І. Чайковського. На Конференції знані музикознавці представили Київську, Львівську, Одеську, Харківську й Закарпатську хорові школи.

За програмою Конференції також відбулося Шосте Хорове свято «Школа Павла Муравського». В основі концертної програми: вибрана Хорова Шевченкіана зі Всеукраїнського мистецького проекту «Україна співає «Кобзаря» – озвучення укладеного П. І. Муравським Зібрання хорових творів у семи томах «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». У святковому концерті виступили хорові колективи України під керівництвом учнів і послідовників П. І. Муравського.

Маестро Павло Муравський постає серед подвижників хорового мистецтва як світла, цілісна особистість – взірець високого професіоналізму, честі й гідності. В ньому гармонійно поєдналися високе натхнення й глибока мудрість, щирість і делікатність, добродійність і гумор, скромність і невибагливість у побуті, а також вимогливість і безкомпромісність у відстоюванні професіоналізму в музиці та ідеалів рідної Української культури. Він лишився непохитним у своїх внутрішніх переконаннях: «Україна тільки тоді розбагатіє матеріально, коли ми всі розбагатіємо морально й культурно»; «Коли мова й пісня стануть українською цілістю, тоді й Українці стануть культурною цілістю, й Україна буде цілісна, сильна»; «Хоровий спів сприяє розвиткові національної самосвідомості й загальної культури суспільства та об’єднує людей у народ. Спів активізує все єство людське. Спів дає відчуття волі!».

Мистецько-педагогічна спадщина П. І. Муравського 

Грамплатівки:

1. Державна академічна капела «Думка». Художній керівник П. Муравський. Соліст Б. Гмиря. Всесоюзна студія грамзапису, 1966. Всесоюзна фірма грамплатівок «Мелодія», 1966, 1968.
2. Шедеври української хорової музики. М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель, Г. Сковорода. Хор студентів Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського. Художній керівник Павло Муравський. Всесоюзна студія грамзапису, 1972 р. Всесоюзна фірма грамплатівок «Мелодія», 1988.
3. М. Леонтович. До 100-річчя з дня народження (комплект із трьох платівок). Хор Київської державної консерваторії. Дириґент Павло Муравський. Всесоюзна студія грамзапису, 1977. Всесоюзна фірма грамплатівок «Мелодія», 1978.
4. А. Кос-Анатольський. Вибрані хорові твори. Хор Київської державної консерваторії. Художній керівник Павло Муравський. Всесоюзна студія грамзапису, 1980–1981. Всесоюзна фірма грамплатівок «Мелодія», 1983.

Компакт-диски:

1. Дириґує Павло Муравський. Антологія української хорової музики. Товариство «Україна-Світ», Національна радіокомпанія України. – К., 2001.
2. Борис Гмиря і хорова капела України «Думка». Дириґент Павло Муравський. Записи з особистої фонотеки Бориса Гмирі. – К., 2005.
3. Шедеври хорового мистецтва. Дириґує Павло Муравський. Національна радіокомпанія України. – К., 2005.
4. Пісенний «Кобзар». Дириґує Павло Муравський. Державна заслужена хорова капела «Трембіта», Державна заслужена академічна хорова капела України «Думка», Хор Українського радіо, Хор Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського, Хор Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. Записи 1956–2001 рр. Музичний альбом: Диск 1. Твори a cappella; Диск 2. Велика форма, твори з супроводом та без супроводу; Диск 3. Вокально-симфонічні твори. Національна радіокомпанія України. – К., 2010.

Друковані праці:

1. Павло Муравський. Моє життя – моє мистецтво. Фраґменти // Український Світ, № 1–2, 1993.
2. Павло Муравський. Про якість співу і якість життя // Слово Просвіти, 17– 23.04.2008.
3. Павло Муравський. Поради дириґентам-хормейстерам і співакам // Слово Просвіти, 1–7.05.2008.
4. Павло Муравський. Знайдіть красу у кожній ноті. Поради дириґентам-хормейстерам і співакам // Культура і життя, 21.05.2008.
5. Павло Муравський. Мої поради дириґентам-хормейстерам і співакам // Українська музична газета, № 2 (68), 2008.
6. Павло Муравський. Пам’ятка до вокальних вправ дириґента-хормейстера для підвищення професійного співу // Українська музична газета, № 2 (80), 2011.
7. Павло Муравський. Чистота співу – чистота життя. Редактор-упорядник О. А. Шокало. Бібліотека Шевченківського комітету. – К.: ВЦ «Просвіта»,2012.
8. Павло Муравський. Моя хорова школа. Методика акапельного хорового співу. До 100-річчя від народження й 80-річчя мистецько-педагогічної діяльності. Редактор-упорядник О. А. Шокало. – К.: ВЦ «Просвіта», 2014.
9. Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Зібрання хорових творів у семи томах. Укладач П. І. Муравський. Ідея видання, вступна стаття, біографічні довідки про композиторів, бібліографія й загальна редакція: О. А. Шокало. Твори a капелa, тт. 1–3. Музична редакція: Л. В. Бухонська, Т. В. Миронюк, М. І. Гулковський, І. Я. Павленко; Твори з інструментальним супроводом, тт. 4, 5. Музична редакція: М. І. Гулковський; Твори великої форми з симфонічним оркестром, тт.6, 7. Музична редакція: І. Д. Гамкало. А. Г. Масленнікова. – К.: 2014–2023.

Основні публікації про П. І. Муравського

1. Гринчишин М. «Трембіта» в Києві // Українське слово (Канада), 12.03.1951.
2. Майборода Георгій. Багатообіцяючий дебют // Культура і життя, 17.10.1965.
3. Антоненко Іван. Співає «Думка» // Вільна Україна, 12.02.1969.
4. Козачинська Г. Хор – його стихія // Культура й життя, 29.07.1979.
5. Козак С. Чародій пісні хорової // Вечірній Київ, 22.06.1983.
6. Шумська Аріадна. Хор Київської консерваторії на Міжнародному фестивалі // Гомін України (Канада), 7.07.1993.
7. Бенч Ольга. Павло Муравський. Феномен одного життя. – К.: Дніпро, 2002.
8. Лащенко А. П. Павло Муравський у вимірах часу // Українське музикознавство (науково-методичний збірник). Випуск 34. – К.: 2005, с. 68–78.
9. Лащенко А. П. З історії київської хорової школи. – К.: Музична Україна, 2007, с. 70–83, 170–174.
10. Шокало Олександер. «Чистота в співі спонукає людину до чистоти в житті» // Слово Просвіти, 2–8.04.2009.
11. Голінатий Петро. Чотири зустрічі з Павлом Івановичем Муравським // Літературний альманах Чортківщини «Сонячне гроно», 2009, с. 194–201.

12. Голінатий Петро. Феномен одного життя. Геній сучасності // Голос краю (Чортків), 29.07.2009.

13. Марченко Сергій. Чи потрібен сьогодні художник? // Україна. Наука і культура. Випуск 35. – К.: 2009, с 418–429.
14. Шокало Олександер. Павло Муравський – жива легенда українського хороспіву // Слово Просвіти, 3–9.12.2009.
15. Шокало Олександер. Чистота співу – чистота життя // Слово Просвіти, 22–28.07.2010.
16. Шокало Олександер. Павло Муравський // Довідково-біографічне видання «Золотий фонд нації». – К.: 2010, с.44–45.

17. Перший Міжнародний хоровий конкурс-фестиваль імені Павла Муравського. Збірник матеріалів. – Київ–Вінниця: 2010.
18. Другий Міжнародний хоровий конкурс імені Павла Муравського. Збірник матеріалів. – К.: 2011.
19. Третій Міжнародний хоровий конкурс імені Павла Муравського. Збірник матеріалів. – К.: 2011. – Київ–Вінниця: 2012.
20. Шокало Олександер. Мистецтво – не ремесло, а доля // Павло Муравський. Чистота співу – чистота життя. – К., 2012;
21. “Pavlo Muravskyi reflects on the choral arts and the Holodomor”. By Zenon Zawada // The Ukrainian Weekly, Parsippany, NJ. Dec. 9, 2012.– P. 3.

22. Гнатюк Ніна. Дириґент духу // Вінницький край, 2013, № 3.
23. Голінатий Петро. Феномен Кобзаря – феномен народу // Голос народу, 7.02.2014.
24. Трегуб Ганна. Павло Муравський: «Наука дає багато, але ще більше – природа» // Український тиждень, 10.07.2014.
25. Шокало Олександер. Павло Муравський – митець і педагог. До 100-літнього ювілею // Золотий фонд нації. Національні лідери України. Україна. Європа. Світ. – К., 2014, с. 106–109.
26. Павло Муравський – легенда українського хорового співу. До 100-річчя від дня народження видатного хорового диригента, Героя України. Біобібліографічний покажчик. – Вінниця, 2014.
27. Наш Маестро і Вчитель (Некролог) // Слово Просвіти, 9–15.10.2014.
28. Шокало Олександер. Свято хорової школи Павла Муравського // Слово Просвіти, 4–10.12.2014.
29. Шокало Олександер. Павло Муравський – митець і педагог. Світоглядна основа подвижництва // Павло Муравський. Моя хорова школа. Методика акапельного хорового співу. До 100-річчя від народження й 80-річчя мистецько-педагогічної діяльності. Редактор-упорядник О. А. Шокало. – К.: ВЦ «Просвіта», 2014.
30. Гринишин Михайло. Доземний уклін Вчителю // Павло Муравський. Моя хорова школа. Методика акапельного хорового співу. До 100-річчя від народження й 80-річчя мистецько-педагогічної діяльності. Редактор-упорядник О. А. Шокало. – К.: ВЦ «Просвіта», 2014.
31. Охранчук Оксана. Дитячий хоровий спів крізь призму методики П. І. Муравського // Павло Муравський. Моя хорова школа. Методика акапельного хорового співу. До 100-річчя від народження й 80-річчя мистецько-педагогічної діяльності. Редактор-упорядник О. А. Шокало. – К.: ВЦ «Просвіта», 2014.
32. Бухонська Лариса. Вчителю, сповідую! // Павло Муравський. Моя хорова школа. Методика акапельного хорового співу. До 100-річчя від народження й 80-річчя мистецько-педагогічної діяльності. Редактор-упорядник О. А. Шокало. – К.: ВЦ «Просвіта», 2014.
33. Віктор Степурко. Хорова школа Павла Муравського – захист від руйнації // Павло Муравський. Моя хорова школа. Методика акапельного хорового співу. До 100-річчя від народження й 80-річчя мистецько-педагогічної діяльності. Редактор-упорядник О. А. Шокало. – К.: ВЦ «Просвіта», 2014.
34. Тарас Миронюк. Учитель, яким пишаюсь // Павло Муравський. Моя хорова школа. Методика акапельного хорового співу. До 100-річчя від народження й 80-річчя мистецько-педагогічної діяльності. Редактор-упорядник О. А. Шокало. – К.: ВЦ «Просвіта», 2014.
35. Шокало Олександер. Хорова Шевченкіана Павла Муравського // Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Зібрання хорових творів у семи томах. Укладач П. І. Муравський. Ідея, вступна стаття й загальна редакція: О. А. Шокало. Твори a капелa. Т. 1. – К., 2014, 2023.
36. Стефанишин Мирослав. Слово про Павла Муравського // Мирослав Стефанишин. Я щиро вдячний долі. Спогади і статті. – Луцьк, Вежа-Друк, 2016.
37. Стефанишин Мирослав. Нова радість зустрічі з учителем // Мирослав Стефанишин. Про час, про себе і про мистецтво. Спогади, статті, методичні розробки… – Луцьк, Вежа-Друк, 2016.
38. Шокало Олександер. Раритетні видання маестро Муравського // Музика, 2016, № 2.
39. Шокало О. Пісенний «Кобзар» – хорова Шевченкіана // Музика. 2018. № 5.
40. Олександер Шокало. Пісенний «Кобзар» – новина у шевченкознавстві й музикознавстві // Музика. 2023. № 1–4.

Фільми про П. І. Муравського

1. Борис Гмиря. Документальний кінофільм про видатного українського співака Б. Р. Гмирю та його творчу співпрацю з П. І. Муравським. Режисер О. Бійма. Укртелефільм, 1983.
2. Смерть на світанку. Документальний кінофільм про видатного українського композитора М. Д. Леонтовича та працю П. І. Муравського над записом його музичної спадщини. У 2 частинах. Режисер І. Негреску. Українська студія хронікально-документальних фільмів, 1992.
3. Муки і радощі Павла Муравського. Документальний кінофільм про видатного українського дириґента. Сценарист і режисер О. Пугач.
   Укртелефільм, 1995. http://www.youtube.com/watch?v=9wKxmYMLSN8

4. Люди і долі. Автор – Галина Устенко-Гайдай. Філія НТКУ «Київська реґіональна дирекція». https://www.youtube.com/watch?v=CM1AvaSNuUM
5. Павло Муравський. Програма «Діалог»: Василь Герасим’юк. ДТРК «Культура», 2013:
   ч.1(1) https://youtu.be/LqtwQnzKAaU
   ч.1(2) https://youtu.be/mSvEu8tmrJE
   ч.1(3) https://youtu.be/wryGbnPlkNI
   ч.2(1) https://youtu.be/chjdeDotqs4
   ч.2(2) https://youtu.be/pafAgQjnaKQ
   ч.2(3) https://youtu.be/GhGFo__rzUo
   ч.3 (1) https://youtu.be/RAN5AjsLNgc
   ч.3(2)  https://youtu.be/doSjna18VmY

Олександер Шокало, культурософ

© О. А. Шокало

The post 110-ліття від народження й 10-і роковини пам’яті Павла Муравського: «Спів дає відчуття волі!» appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

1. Тимошенко Максим Олегович, доктор філософії, професор, заслужений діяч мистецтв України, ректор Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського (голова).
2. Мимрик Михайло Романович, доктор філософії, в. о. професора, заслужений артист України, проректор з виховної, творчої роботи та міжнародних зв’язків Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського (заступник голови з творчих питань).
3. Скорик Адріана Ярославівна, доктор мистецтвознавства, професор, проректор з наукової роботи Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського (заступник голови з наукових питань).
4. Савчук Євген Герасимович, народний артист України, професор, завідувач кафедри хорового дириґування Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського (заступник голови з мистецьких питань).
5. Шокало Олександер Андрійович, шевченкознавець, культурософ, керівник Всеукраїнського мистецького проекту «Україна співає «Кобзаря», голова Наглядової ради Благодійного фонду «Хорова школа Павла Муравського» (заступник голови з організаційних питань).
6. Миронюк Тарас Васильович, дириґент, педагог, музикознавець, доктор філософії мистецтва, старший викладач Київського педагогічного університету імені Б. Д. Грінченка, голова Правління Благодійного фонду «Хорова школа Павла Муравського» (заступник голови з загальних питань).
7. Бенч Ольга Григорівна, дириґент, педагог, музикознавець, кандидат мистецтвознавства, професор, народна артистка України, ректор Київської академії мистецтв.
8. Бухонська Лариса Володимирівна, дириґент, педагог, заслужений діяч мистецтв України, заступник голови Правління Благодійного фонду «Хорова школа Павла Муравського».
9. Павленко Іван Якимович, дириґент, педагог, музичний фольклорист, заслужений працівник культури України, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, заступник голови Правління Благодійного фонду «Хорова школа Павла Муравського».

Мова конференції – українська.

Регламент:
доповіді – до 15 хвилин; виступи в обговоренні – до 5 хвилин.

Статті за матеріалами Конференції будуть опубліковані в науковому журналі
«Часопис Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського».

Статті для публікації подавати українською мовою в електронній формі в редакторі Word, у форматах doc, docx; шрифт Times New Roman, кегль 14. Обсяг тексту 0,5–1,0 обл.-вид. арк. (20 000–40 000 знаків з проміжками). Оформляти текст необхідно за загальним стандартом для наукових публікацій. Відомості про автора: прізвище, ім’я, по батькові, науковий ступінь, учене звання, місце роботи, посада.

Програма

7 жовтня, понеділок 

Зал Вченої ради
(четвертий поверх)

09:30 – реєстрація учасників

10:00 – відкриття Конференції

Вітальне слово учасникам Конференції:

Тимошенко Максим Олегович,
доктор філософії, професор,заслужений діяч мистецтв України,
ректор Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського

Павло Іванович Муравський –
великий хоровий дириґент і педагог

Головує Бенч Ольга Григорівна,
дириґент, педагог, музикознавець, народна артистка України

1. Бенч Ольга Григорівна, кандидат мистецтвознавства, професор, ректор Київської академії мистецтв:
   Феномен Павла Муравського і його Хорової школи.

2. Степурко Віктор Іванович, композитор, дириґент, педагог, кандидат мистецтвознавства, професор Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв:
   Етнокультурологічний вимір Хорової школи Павла Муравського.

3. Засадна Ольга Володимирівна, кандидат мистецтвознавства, заслужена артистка України, старший викладач кафедри хорового дириґування Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського
   Постать Павла Муравського у контексті діяльності Київської хорової школи.

4. Дзундза Роман Михайлович, аспірант кафедри музичної україністики та народно-інструментального мистецтва ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» (м. Івано-Франківськ):
   Особистість Павла Муравського в контексті української національно-культурної ідентичності.
5. Цигилик Олег Іванович, дириґент, педагог, заслужений діяч мистецтв України, професор Львівської національної музичної академії імені М. В. Лисенка:
   Львівський період хорової творчості Павла Муравського.

Перекуска
11:00–11:30

Зал Вченої ради
11:30–12:30

6. Гуріна Алла Вікторівна, дириґент, етномузикознавець, педагог, кандидат мистецтвознавства, доцент Харківської державної академії культури:
   Павло Муравський і Юрій Кулик – видатні представники Київської й Харківської хорових шкіл.
7. Заболотна Ніна Георгіївна, дириґент, педагог, кандидат мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України, доцент Одеської національної музичної академії імені А. В. Нежданової: Мистецько-педагогічні засади Київської й Одеської хорових шкіл у хоровій практиці Павла Муравського й Костянтина Пігрова.
8. Волонтир Володимир Ілліч, дириґент, педагог, композитор, заслужений діяч мистецтв України, директор Мукачівської хорової школи хлопчиків та юнаків і художній керівник Хору хлопчиків та юнаків:
   Мукачівська хорова школа хлопчиків та юнаків у системі музичної освіти України.
9. Гамкало Іван Дмитрович, дириґент, педагог, музикознавець, народний артист України, професор, член-кореспондент Національної академії мистецтв України:
   Мистецько-педагогічний досвід Павла Муравського в контексті української й світової музичної культури.

Відкриття меморіальних дощок:

 П. І. Муравському – біля хорового класу № 36
Л. М. Венедиктову – біля хорового класу № 35

12:30–13:00

Обід
13:00–14:00

Малий зал
(четвертий поверх)
14:00–16:00

Майстер-класи:

1. Гобдич Микола Миколайович, дириґент, народний артист України, художній керівник муніципального камерного хору «Київ»:
   Феномен золотої доби України: композитори ХVІІІ століття
   (За участю камерного хору «Київ»).

2. Приходько Ольга, дириґент, кандидат мистецтвознавства, художній керівник вокального ансамблю сучасної музики Alter Ratio:
   Як наважитись на виконання сучасної хорової музики: польові дослідження вокального ансамблю сучасної музики Alter Ratio.
   (За участю ансамблю Alter Ratio). Технічні умови: 13 пюпітрів.

 Головує Бухонська Лариса Володимирівна,
дириґент, педагог, заслужений діяч мистецтв України

Зал Вченої ради
16:00–17:00

Обговорення доповідей, майстер-класів.

8 жовтня, вівторок

Зал Вченої ради
10:00 – продовження роботи Конференції

Засади хорової школи Павла Муравського
в сучасній музичній освіті й виконавстві

Головує Миронюк Тарас Васильович,
дириґент, педагог, музикознавець,
голова Правління БФ «Хорова школа Павла Муравського». 

1. Миронюк Тарас Васильович, доктор філософії мистецтва, старший викладач Київського педагогічного університету імені Б. Д. Грінченка:
   Система музичної освіти за методиками Василя Куфлюка й Павла Муравського.
2. Ткач Юлія Сергіївна, кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри хорового диригування НМАУ ім. П І. Чайковського, художній керівник та головний дириґент Академічної хорової капели Українського радіо, заслужена артистка України:
   Особливості індивідуального виконавського стилю Павла Муравського: організація процесу дириґентської інтерпретації.
3. Коробка Тетяна Сергіївна, кандидат мистецтвознавства, доктор філософії з мистецтва, старший викладач кафедри Історичної й громадянської освіти ІППО Київського університету ім. Бориса Грінченка, солістка Академічної хорової капели Українського радіо:
   Специфіка хормейстерської роботи Павла Муравського в умовах студії звукозапису: на прикладі діяльності Академічної хорової капели Українського радіо.
4. Тилик Ігор Володимирович, дириґент, композитор, педагог, кандидат мистецтвознавства, доцент Київського Національного університету культури та мистецтв:
   Переосмислення мистецького досвіду Павла Муравського у творчій діяльності аматорських хорових колективів: на прикладі репетиційно-концертної практики народної хорової капели «Дніпро» Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
5. Шейко Алла Олексіївна, кандидат мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України, виконувач обов’язків  доцента кафедри хорового дириґування Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського:
   Універсальність методики роботи з хором П. І. Муравського.

Перекуска
11:00–11:30

Зал Вченої ради
 11:30–12:30

6.  Степанченко Галина Василівна, кандидат мистецтвознавства, доктор філософії мистецтва, заслужений діяч мистецтв України, заступник голови Київської організації Національної спілки композиторів України:
Виконавський стиль Павла Муравського: особливості інтерпретації творів Миколи Леонтовича.

7. Юрченко Мстислав Сергійович, дириґент, музикознавець, кандидат мистецтвознавства, професор Київського Національного університету культури та мистецтв:
Деякі виконавські особливості віднайдених хорових концертів Максима Березовського.

8. Кузик Валентина Володимирівна, музикознавець, педагог, доктор філософії мистецтва, провідний науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології імені Максима Рильського НАН України:
Універсальні коди «Щедрика» Миколи Леонтовича.

9. Павленко Іван Якимович, дириґент, педагог, музичний фольклорист, заслужений працівник культури України, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка:
Українське народнопісенне виконавство: традиція й сучасність.

10. Борщ Микола Митрофанович, старший викладач відділу хорового дириґування Чернігівського музичного коледжу ім. Л. М. Ревуцького, головний хормейстер Капели бандуристів імені Остапа Вересая, заслужений працівник культури України
З досвіду роботи над драматургією озвучення творів Хорової Шевченкіани.

11. Летичевська Оксана Миколаївна, кандидат мистецтвознавства, молодший науковий співробітник відділу музикознавства та етномузикології ІМФЕ ім. М. Рильського НАН України.
Павло Муравський та Лев Венедиктов – учні Григорія Верьовки, видатні представники Київської хорової школи.

Зал Вченої ради
12:30–13:00

ВІДЕО-ПРЕМ’ЄРА:

Юрій Шевченко. Кантата-балет «Кобзар» (фраґменти). Створено й записано на замовлення професійного танцювального ансамблю «Шумка» (м. Едмонтон, Канада).
Виконавці: Хор та Симфонічний оркестр Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва. Головний хормейстер – Анжела Масленнікова. Дириґент – Олексій Баклан. Професійний танцювальний ансамбль «Шумка» Хореографи: Джон Піхлик, Віктор Литвинов. Запис 2017 р.

Представляє Масленнікова Анжела Геннадіївна ,
головний хормейстер Київського муніципального академічного театру
опери і балету для дітей та юнацтва, заслужений працівник культури України,
заступник голови Наглядової ради БФ «Хорова школа Павла Муравського».

Обід
13:00–14:00

Зал Вченої ради
14:00–15:00

Презентації:

1. Всеукраїнський мистецький проект «Україна співає «Кобзаря».
   Реалізовано Благодійним фондом «Хорова школа Павла Муравського» за підтримки Міністерства культури України та Українського культурного фонду.

 Представляє Шокало Олександер Андрійович,
шевченкознавець, культурософ, керівник проекту, 
голова Наглядової ради БФ «Хорова школа Павла Муравського».

2. Мистецькі проекти Благодійного фонду «Хорова школа Павла Муравського»:
1) Міжнародний хоровий конкурс імені Павла Муравського (з 2010)
2) Щорічні Хорові свята «Школа Павла Муравського» (з 2014)
3) Зібрання хорових творів у семи томах «Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана» (з 2014)
4) Камерний хор «Moravskі» (з 2017)

Представляє Бухонська Лариса Володимирівна,
дириґент, педагог, заслужений діяч мистецтв України,
заступник голови Правління БФ «Хорова школа Павла Муравського».

Зал Вченої ради
15:00–16:30

Обговорення доповідей, презентацій, відео-прем’єри.
Підведення підсумків Конференції, ухвалення Резолюції.

Малий зал
17.00–19.00

Шосте Хорове свято «Школа Павла Муравського»

В основі програми концерту – хорова Шевченкіана
зі Всеукраїнського мистецького проекту «Україна співає «Кобзаря».

1. Хор дириґентсько-хорового факультету Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. Художній керівник – народний артист України Євген Савчук: 

2. Народна хорова капела «Діброва» імені Павла Муравського Піщанського РБК Вінницької області. Художній керівник – заслужений працівник культури України Федір Ущаповський. Хормейстер – відмінник освіти України Катерина Семко:
3. Зразковий хор «Мелодія» Школи мистецтв імені М. Д. Леонтовича. Художній керівник – відмінник освіти України Світлана Сварич:
4. Камерний хор «Moravskі» Благодійного фонду «Хорова школа Павла Муравського». Художній керівник – Олена Радько:

The post Програма Всеукраїнської науково-практичної конференції: «Хорова школа Павла Муравського в контексті української музичної культури» appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Феномен Павла Муравського

До 105-ліття від народження

Павло Іванович Муравський належить до найвидатніших митців ХХ–ХХІ століть.  Його життя – вияв висоти людського духу, а творчість – органічна складова багатовікової традиції українського хорового співу.

З 1936 року  Павло Муравський стояв за дириґентським пультом! За цей час, а це понад сім десятиліть,  він явив усім нам органічну цілісність своєї особистості митця, педагога і громадянина. Як митець він витворив свій виконавський стиль, як педагог сформував цілу хорову школу, як громадянин завжди залишався відданим ідеям високого мистецтва, рідній національній культурі. І жодні ідеологічні чинники не змогли вплинути на сутність музиканта. Він жив і творив за будь-яких умов, утверджуючи істинне в мистецтві.

Осмислюючи феномен Павла Муравського, я збагнула, що народження особистості не є випадкове. Наша співоча традиція, як колективний набуток багатьох поколінь, завжди розвивалася й продовжувалася талантами геніально обдарованих митців, які в різні періоди історії воскрешали її з глибин пам’яті. Так і Павло Муравський упродовж життя своєю творчістю уособлював  позачасовість мистецтва співу. У спілкуванні з ним, ставало зрозумілим, що для нього не існувало якогось певного часу в житті культури й мистецтва – далекі й близькі часові полюси сходилися в миті високого натхнення. Його пам’ять міцно берегла живі образи культури, й незмінною лишалася жива пульсація цієї традиції, глибинні витоки якої своєрідно переплітаються з долею і творчістю дириґента.

Найціннішим історичним документом, який зафіксував традицію українського співу на батьківщині Павла Муравського ще в середині ХVІІ століття, є подорожні нотатки Павла Алеппського – особистого секретаря Патріарха Антіохійського та всього Сходу Макарія Третього. Шлях їхньої місії пролягав із сирійського міста Алеппо до Москви через Україну. Щоденникові записи з 1654 року дають нам уявлення про високий рівень культури й освіти, зокрема музичної, тодішніх земляків Павла Муравського. Перегорнемо кілька сторінок цього унікального історичного документу…

10 червня 1654 року, в суботу вранці Патріарх Макарій зі своїм почтом переплив через Дністер і ступив на українську землю. Першим поселенням було сотенне місто Рашків. У щоденнику Павло Алеппський записав: «До вечора ми прибули в місто на ймення Рашків… Тисячі-тисяч його мешканців вийшли нам назустріч. Ми помітили у цьому благословенному народові побожність та благочестя просто таки дивовижні. Ми дійшли до церкви Святого Димитрія… Та ніщо так не дивувало нас, як врода маленьких хлопчиків і їхній спів, що виконувався від усього серця, в гармонії зі старшими. Справді спів цей тішить душу й відганяє журбу, бо приємний, іде від усього серця й неначе з одних вуст…» (Булос іб наз-Заїма аль-Халебі (Павло Халебський). Країна козаків. – К.,1995, с. 12–15).

А через 260 літ, і теж улітку, 30 липня 1914 року, в селі Дмитрашківка, яку перекази пов’язують з колишнім Рашковом, народиться Павло Іванович Муравський. За переказами місцевих жителів, коли мешканці міста верталися з далеких полів додому й побачили місто у вогні, вони закричали: «Димить Рашків!» Так, за легендою, виникла назва Дмитрашківка. Збереглася посеред села й стара дерев’яна церква Святого Димитрія, зруйнована вже більшовиками наприкінці 1920-х років. До цієї історичної церкви ще встиг малим хлопцем походити Павло Муравський і згадував так: «А найбільше я любив співати у нашому церковному хорі… Біля мене стояла жінка, яка мала чудовий голос. Вона читала ноти, а я уважно дивився на неї і наслідував її. Співали твори Леонтовича, Лисенка, Стеценка. Цей хор мандрував по найближчих селах із концертами. Співаками були селяни, але то були горді й красиві люди, тоді вони мали свою землю, були господарями на ній. Чомусь найбільше згадую зимові концерти… Білий сніг, п’ять чи шість підвід саней і білі кожушки на співаках… Яка то була краса! Цей спів хвилював мою юну душу і назавжди спрямував мою життєву дорогу» (з аудіозапису бесіди автора статті з Павлом Муравським).

І той український спів, який свого часу зачарував Патріарха Макарія й Павла Алеппського та малого Павла Муравського у Рашківській (Дмитрашківській) церкві, вже через багато років і вже в академічній інтерпретації захопив серце ще одного цінителя зі Сходу. Було це у 1981 році. До Київської консерваторії з Сирії, з того самого міста Алеппо приїхав ректор тамтешньої консерваторії Фашим Фанса. Він відвідав репетиції студентського хору, яким керував Павло Муравський, і залишив у книзі відгуків, що  зберігалася в домашньому архіві маестро, такий запис: «Слухав хор студентів Київської консерваторії, яким керує видатний музикант Павло Іванович Муравський. Він дириґував хором натхненно і з експресією. Він співпереживав музиці безупинно і постав для мене дириґентом світового рівня. Хор звучить прекрасно, він торкається глибин серця і є зразком високомистецького еталону…». Саме ця безперервна традиція, явлена видатними постатями  українського співу,  відкриває хорову культуру українців цілому Світові.

Поява яскравих постатей в українському академічному хоровому виконавстві має свою закономірність. Адже у житті діє невидимий, непроявлений назовні закон збереження творчої енергії, який забезпечує духовну спадковість у культурі, подібно як у Природі діє «закон розподілу й збереження енергії» (за Сергієм Подолинським).

Простежимо ці різночасові, але закономірні, духовні збіги в житті трьох унікальних митців: Олександр Кощиць, Нестор Городовенко й Павло Муравський.

1914 рік. Олександр Кошиць прийшов на дириґентсько-хоровий відділ Київської консерваторії як керівник хорового класу. Саме тоді народився Павло Муравський.

1930 рік. Нестор Городовенко очолив дириґентсько-хорове відділення Музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка. Павло Муравський вступив до Київського музичного технікуму. Після вступних іспитів, того ж дня увечері, в переповненій залі Київської філармонії молодий Муравський уперше почув вражаючий спів капели «Думка» під орудою Нестора Городовенка. Первинність цього враження Павло Муравський зберігав упродовж усього життя: «Коли я підійшов до філармонії, то побачив дуже багато людей… Усі вони хотіли послухати «Думку», а кінна міліція їх розганяла, бо у залі не було місця…».

1936 рік. Нестора Городовенка несподівано звільняють з кафедри хорового дириґування Київської консерваторії, а також з посади художнього керівника капели «Думка». Павла Муравського, тоді ще  студента консерваторії,  направляють у «Думку» для проходження хорової практики. Як згадував Павло Муравський: «Ми тоді вперше зустрілися з Городовенком. Він мав прямий, сміливий і незалежний характер. Він не вмів пристосовуватися до ситуації часу, як це буває з багатьма дириґентами. Але при тому тоталітарному режимі такий характер викликав обурення партійних чиновників. Тому комуністи його так і не повернули назад у капелу…».

1944 рік. На далекій чужині, в Канаді, помирає Олександр Кошиць. А в 1948-у Нестор Городовенко переїздить до Канади. Того ж року Павло Муравський був призначений художнім керівником львівської капели «Трембіта». Тут він і розпочинав закладати основи свого індивідуального виконавського стилю.

21 серпня 1964 року в еміґрації помирає Нестор Городовенко. А вже 9 жовтня, цього ж року, Павло Муравський стає художнім керівником «Думки».

Про подібність творчих доль і виконавських стилів Н. Городовенка й П. Муравського свідчать, зокрема, й такі характерні збіги в їхній дириґентській практиці, про які згадував Павло Іванович. У 1979 році з Москви на Париж вели музичну передачу, присвячену 50-й річниці виступу капели «Думка» в столиці Франції. А озвучували цю програму записи концерту «Думки», який відбувся 1967 року у Великій залі Московської консерваторії під керівництвом Павла Муравського й який мав великий успіх. Почуте приємно вразило Павла Івановича, бо Нестора Феофановича він завжди сприймав як свого однодумця, дуже близьку за духом людину.

Так з глибини минулого століття перепліталися творчі й життєві стежки Олександра Кошиця, Нестора Городовенка й Павла Муравського, яких поєднує велика любов до української співочої традиції та спорідненість індивідуального виконавського стилю.

Прийнявши у січні 1948-го з рук Миколи Колесси капелу «Трембіта», Павло Муравський запровадив свій основний метод співу – а cappella, тобто спів  без супроводу. Він завжди був переконаний, що тільки на цьому шляху колектив може сягнути вершин майстерності. 1949 року в Колонній залі Київської філармонії, в присутності всієї музичної громадськості столиці України, в тому числі й викладачів та учнів Київського музичного училища, де Павло Муравський працював перед від’їздом до Львова, він провів свій перший концерт як художній керівник і головний дириґент «Трембіти». Цей колектив Павло Іванович очолював 17 років, його виступи завжди здобували найкращі відгуки тодішньої музичної критики.

У жовтні 1964-го Муравського призначають художнім керівником капели «Думка». Майже через рік Павло Іванович продириґує на сцені Київської філармонії звітний концерт колективу. Георгій Майборода у рецензії визначить якісно новий рівень виконавського мистецтва «Думки»: «…Те, що «Думка» виступила перед нами в новій художній якості, ми повинні завдячити її художньому керівникові Павлу Муравському… За порівняно короткий час він багато домігся в найголовнішому – чисто і музично виразно звучать голоси хору…» (Г. Майборода. Багатообіцяючий дебют // Культура і життя, 10 жовтня 1965 р.).

На виконавський стиль Павла Муравського за час праці в капелі «Думка» великий вплив мала робота з видатним українським співаком Борисом Гмирею. Обох митців поєднувало надзвичайно чутливе ставлення до вокальної інтонації та музичних образів. Капела «Думка» разом з Борисом Гмирею озвучили українську й зарубіжну хорову класику, записали на платівки українські пісні, які стали вершинами мистецтва інтерпретації.

Капели «Думка» й «Трембіта» явили слухачам зразки високого професіоналізму, стали еталоном чистоти хорового співу. Це був час високого художнього злету Павла Муравського. Його творчість знали й високо поціновували в усіх республіках тодішнього СРСР, він здобув найвищі похвали і відзнаки за свою діяльність.

У вересні 1969 року Павло Муравський став художнім керівником і головним дириґентом студентського хору Київської консерваторії (нині – Національна музична академія України) імені Петра Чайковського. Уже в 1970-х–1980-х роках у залі Київської філармонії студентський хор представив складні хорові програми у супроводі симфонічного оркестру – твори Вольфганга Амадея Моцарта, Людвіга ван Бетховена, Йозефа Гайдна, Густава Малера, Олександра Скрябіна, Ігоря Стравінського тощо.

У 1990-х колектив часто виїздив за кордон, преса багатьох країн світу, де виступав зі студентським хором Павло Муравський, високо відзначала його талант. За змістом ці відгуки дуже близькі до рецензій на концерти хору Олександра Кошиця. Справжнім тріумфом став виступ хору Київської консерваторії на міжнародному хоровому фестивалі в Канаді 1993 року, де наші студенти вибороли перше місце серед 80 найкращих хорів світу. Канадська преса писала: «…У всьому і всюди українці співали, як ангели. Муравський продовжував дивувати виконанням українських пісень і тим самим продемонстрував уміння бездоганно відтворювати різні нюанси у музиці…» (Гемблетон Р. Хор Київської консерваторії здійснив надзвичайний подвиг // The Toronto Star, 20 червня 1993 р.). «Хор консерваторії є одним з найкращих у Світі… Інтерпретація творів настільки майстерна, що в них можна відчути дух народу. Муравський дириґує великою мірою, як маляр-митець малює… Він часто починає фразу і тоді слухає з руками, схрещеними на грудях» (Шмідт І. Надзвичайний виступ українців // Тhe Spektator, 21 червня 1993 р.).

Звукову естетику студентського хору під керівництвом Павла Івановича надзвичайно влучно й проникливо визначив у листі до нього професор Казанської консерваторії Сергій Козачков: «Какой у Вас замечательный хор!!! Какой очаровательный звук и манера пения!!! Оказывается, еще не погибло истинное пение и среди современного крика и бесцветного звуколупства, еще живы оазисы настоящего хорового искусства. Браво!!! Сейчас редко так поют. Все больше кричат, шумят, паясничают, то есть всеми силами вытесняют из звука живую музыку. Слушая Ваше пение, я получил огромное удовольствие и преисполнен искренней и глубокой благодарности».

Своєю натхненною працею й творчим життям Павло Муравський створив глибоко національний культурний феномен, ім’я якому – Хор Муравського, який за своїм мистецько-педагогічним значенням у хоровій культурі набув масштабів повноцінної виконавської школи – Хорової школи Павла Муравського. Творчим осердям Хору Муравського є індивідуальний художній стиль, що яскраво вирізняє постать митця у хоровій культурі ХХ–ХХІ століть і завдяки якому слухач упізнає його з перших звуків. Павло Муравський виробив своє неповторне хорове мовлення. Сприймаючи музичну мову, як дар, він через власне інтонування-мовлення виявляє творчу унікальність. Кожен дириґент уміє прочитати хорову партитуру. На те він і вчиться. Та лише індивідуальним мовленням, живою інтонацією майстер відрізняється від ремісника. У Муравського в процесі інтонування музична мова набуває нових смислових значень і почуттєвих нюансів. Як сам він влучно визначає: «написана музика – це ще не музика».

Найбільш вражаючим у художньому стилі Муравського є досконалість інтонації, точність настрою, що передається, і краса звуку – його своєрідний звуковий ідеал. Маючи оцей звуковий ідеал у внутрішньому передчутті й знаючи «мову почуттів» своєї питомої традиції, Павло Муравський забезпечує хоровому звучанню національну неповторність. Його індивідуальне виконавство несе в собі яскраві ознаки національного духу і тим самим набуває загальнолюдської мистецької цінності.

Творча особистість Павла Івановича увібрала духовну енергію тих митців, які впродовж життя допомагали йому, підтримували і раділи його успіхам. Це були композитори, дириґенти, співаки, які належали до різних національних культур, але духом своїм були споріднені з Павлом Муравським. Нині їх уже немає серед нас, та частка їхніх сердець живе й дотепер у творчості Муравського. Це – Нестор Городовенко, Борис Гмиря, Натан Рахлін, Станіслав Людкевич, Пилип Козицький, Левко Ревуцький, Борис Лятошинський, Анатолій Кос-Анатольський, Євген Козак, Іван Козловський, Сергій Козачков, Владислав Соколов, Клавдій Птиця, Григорій Ширма, Роберт Шоу.

Так, наприклад, великий вплив на формування Муравського-музиканта мав видатний український симфонічний диригент Натан Рахлін. Якось у 1967 році, після успішного виступу капели «Думка» в залі Московської консерваторії Рахлін сказав Муравському: «А ви були моїм учнем». І це правда: навчаючись у Київській консерваторії, Павло Муравський відвідував кожну репетицію, кожен концерт оркестру під орудою Натана Рахліна. Цей дириґент був для нього зразком досконалості техніки дириґування і «магічної сили» впливу на оркестр. Методика Натана Рахліна згодом виявилася й у творчості Павла Муравського. Її головний принцип – від звуку до стилю, від чистоти однієї, окремо проспіваної ноти до чистоти й краси звучання цілого хорового твору.

Також Павло Муравський дуже часто згадує про те, що великий вплив на нього справив свого часу Хор Роберта Шоу. Йдеться насамперед про надзвичайно скрупульозний і дуже прискіпливий підхід Павла Муравського до вивчення хорових партій. Саме при зустрічі з Робертом Шоу у Львові 1962 року,  він остаточно переконався у правильності своєї методики. Роберт Шоу підтвердив Муравському, що запорукою професійності звучання його хору є те, що кожен співак має інтонаційно бездоганно проспівати свою партію не тільки як артист хору, а й як соліст. Кожен співак має цілком віддаватися музиці. Павло Іванович  у творчій праці з хоровими колективами завжди дотримувався  порад  видатного американського дириґента  Роберта Шоу.

Славетний Микола Гоголь якось констатував прикрий для нього факт, що кожен розуміє його творчість настільки, наскільки розуміє себе сам. Це твердження Миколи Гоголя можна віднести й до Павла Муравського. Павло Іванович – завжди зовні простий, доступний для всіх у спілкуванні. Та за цією зовнішньою простотою приховувалася істинна сутність митця. Вона виявлялася лише у миті внутрішнього осяяння – в його духовно-мистецькій практиці. Якщо наука пізнається в думанні, то мистецтво – у практиці. Феномен духовно-мистецької практики Муравського – це школа життя в Істині й Правді. Колись Григорій Сковорода для своїх сучасників був простим і дивним чоловіком. І лише нині, на порозі його 300-ліття, він постає як Велетень Духу. З такої історичної позиції маємо осягати велич тяжких і щасливих років життя-мистецтва Павла Муравського.

Ольга Бенч, кандидат мистецвознавства

17.07.2019

The post Ольга Бенч: Феномен Павла Муравського. До 105-ліття appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

 Бувають такі хвилини в житті, коли ясно зринають у пам’яті роки пережитого. І здається, все відбувалося непередбачувано…

Хормейстером я став не одразу, а досягнув цього високого мистецького рівня, що маю нині, тяжкою працею. Мій шлях до професійного хорового співу був довгий і тернистий. Я пройшов у хоровому мистецтві важкий трудовий шлях. А почався той шлях у моєму далекому дитинстві. Тож усе по порядку.

Народився я 30 липня 1914 року в селі Дмитрашківка Ольгопільського повіту Кам’янець-Подільської губернії (тепер – Піщанський район Вінницької області)  в бідній селянській родині.

Справжнє моє прізвище – Моравський, саме так  пишеться уся моя рідня. Помилка в правильному запису мого прізвища була допущена, коли я отримував паспорт. Тому я єдиний у великому роду Моравських, кого називають Муравський.

Батьків і материн роди походять із Дмитрашківки, а батьків закорінений ще і в сусідній Северинівці, вона тепер за кордоном, у Придністров’ї.

Батько мій – Іван Павлович Моравський народився 1887 року й був у родині третьою дитиною, мав брата Дмитра й сестру Ганну. Батька не пам’ятаю, бо він загинув у 1915 році на Першій світовій війні в боях з австрійцями на території Західної України й похований у братській могилі біля Дубно. Мені тоді було дев’ять місяців. Про батькову смерть прийшло повідомлення, а за кілька днів перед тим, розказувала мама, чорний птах дуже бився у вікно. Саме тоді я захворів на віспу, не знали, що робити. Та ось до хати зайшла сусідка, баба Мотрона, оглянула мене й сказала мамі: «Не побивайся Дарко, твоє дитя житиме».

Мати  моя – Дарія Юхимівна Моравська (у дівоцтві Могилевська) народилася 1888 року й походила з багатодітної родини: мала двох братів – Сергія й Петра та трьох сестер – Юхимію, Фросинію й Настасію. До 1965 року жила в Дмитрашківці, а потім – зі мною в Києві, де й померла 25 липня 1981 року, похована на Байковому кладовищі.

У родині нас було троє: мама, брат Дмитро, старший від мене на чотири роки, і я. Виростали ми напівсиротами, й мама виховувала нас сама. Мама була добра і працьовита, мала повагу і шану в людей.

Розказували сусіди, що до мами сваталося чимало женихів, але вона всім відмовляла. Сусіди й родичі часто їй радили: «Дарко, тобі так важко з двома дітьми. Ти б вийшла заміж. Із чоловіком було б легше». А мама завжди одказувала: «Нікого мені не треба. Бо такого батька дітям і такого чоловіка, як мій Іван, не знайти в усьому світі». Так мама й залишилася на все життя вдовою.

Запам’ятався з дитинства такий випадок. Коли мені було років три-чотири, мама пішла в поле жито жати, а мене залишила самого дома. Я знав, куди йти до нашого поля, та й пішов шукати маму, а це кілометрів чотири-п’ять. Піднімаюсь я сулокою, вузенькою стежечкою між полями, а люди косять та й питають мене: «А чий же ти, хлопче?». А хтось каже: «Та це ж Дарчин хлопець». І показали мені те поле, де мама жала, а самі почали гукати: «Дарко, так це ж твій Павло ходе по полю!».

А одного разу, мені було тоді років чотири чи п’ять, на якесь свято мама пішла в сусіднє село Кукули до церкви, а мене залишила дома. Мені  стало скучно й жалісно, і я вийшов з хати та й пішов на село шукати маму: пройшов через колишній маєток пана Марейчика і спустився в село Кукули, а це кілометрів шість од нас. Зайшов у церкву й серед багатьох людей знайшов маму, вона стояла й молилася, і я вхопився їй за спідницю. Після церковної служби якась жінка завела нас до своєї хати, і ми там їли.

На Пречисту або Миколая мама любила ходити в гості до сусіднього села Кукули, а на інші свята родичі приїздили в гості до нас.

З дитячих літ найдужче запам’ятались мені Великодні свята. Цілу ніч ми з братом майже не спали, мама готувала до свячення великодні страви і вже вдосвіта будила нас, і ми йшли до церкви святити паску. Мені дуже подобалося те чарівне видовище, коли довкола церкви всі односельці стояли з своїми святковими кошиками, а в них горіли свічки. Уранці поверталися додому й їли скоромне. То був особливо щасливий день.

Ми були в селі з найбідніших. Наша хата була маленька, глиняна, під соломою, і час від часу доводилося її латати. Хата була з двох половин, а посередині – сіни. Ліва половина хати називалася малою хатою або хатиною, вона була дуже маленька – три на чотири метри. А права половина мала метрів чотири в ширину й п’ять у довжину й називалася велика хата, нею ми користувалися тільки по святах. Скрізь була глиняна долівка. В малій хаті стояла піч, де мама пекла хліб. З лівого боку від печі була грубка з маленькою плитою, на ній мама варила їсти. А ще зимою в грубці топили – обігрівали хату. Між піччю й грубкою був припічок (лежанка), накритий рядниною. А з лівого боку від грубки був вузенький, з двох дощок, піл. Спали в малій хаті: брат на лежанці між грубкою й піччю, а я завжди на печі, а мама на полу. Вечорами світили каганцем: у блюдце було налито оливи, і в ньому горів ґніт. Була й лампа зі склом, але ми її запалювали рідко. До такого освітлення ми звикли.

У запічку, в глиняній стіні, було маленьке віконце з однією шибкою, через яке я любив дивитися, як ішов дощ або падав сніг. Перед самим віконцем росла велика груша, яка родила маленькі, але дуже солодкі грушки. У малій хаті на вулицю було двоє маленьких вікон, і завжди одне з них відкривали, коли треба було вигонити з хати мух. У великій хаті ми тримали все добро, яке мали. Біля стіни був мисник зеленого кольору, в миснику мама тримала весь глиняний посуд. У хаті було троє маленьких вікон, і через ті вікна декілька разів залазили злодії й крали все, що там було. І мама поставила на вікнах ґрати.

У хаті стояли кросна, такий маленький верстат. Зимою мама цілими днями пряла й до пізньої ночі ткала, а я їй цівки мотав. Мама дуже добре ткала на кроснах. А з витканого шила нам сорочки й верхню одежу.

З правого боку від хати стояли обора й хлів, там ми тримали двох коней, корову й декілька курей. У дворі ще був рублений із дерева саж, який називався куча, там ми тримали порося. Метрів за 15 од порога була кирниця, з якої брали воду всі сусіди.

До колективізації у нас було своє поле, хоч і мале, десь десятина чи півтори, за теперішніми  мірками – біля гектара. Поле ми обробляли самі: садили, сіяли, шарували, збирали. Спочатку в полі працювали мама й брат Дмитро (односельці казали – Митро). А коли мені було вже років шість, то й мене брали на поле, особливо коли треба було шарувати папшою (так у нас кукурудзу називають). Одного разу я шарував, шарував, уморився, приліг на бік, та й заснув. Довелося мене шукати.

Хоч ми серед односельців були одні з найбідніших, але тримали пару коней, буланого й гнідого, корову і з десяток курей. Брат Дмитро дуже любив сільське господарство, особливо коней. У дванадцять років він уже косив. Сусіди казали: «Дарко, а твій Митро так гарно кладе покіс, як колись твій Іван». На полі Дмитро косив, мама в’язала, а я громадив, потім снопи складали в копи, а тоді фурою возили додому й пізніше молотили ціпами. Солому зберігали й зимою топили в грубці, а також годували корову й коней.

Брат дуже добре вкладав снопи на фурі, а я завжди вилами подавав. Одного разу ми везли снопи через ярок Кісірняк. Коли підіймалися догори, коням було важко, то брат спинив коней відпочити й наказав мені підкласти камінь під колесо, щоб віз не покотився назад. Я знайшов камінь і підклав, але так незграбно, що колесо розплющило мені кінчик пальця. Я закричав од болю й бігом кинувся додому. Отак кінчик вказівного пальця на лівій руці й лишився в мене зігнутий на все життя…

Жили ми дуже бідно, і я з самого малечку пас свою й сусідські корови. Корів було десять. Досі пам’ятаю ті місця, де я пас: Кісірняк, Ніколові Корчі, Стародубина, Короташі, Довгий Яр, Буртячка, Попова Одая. Рано вранці за нашим городом, на підгірок виганяли корів, і я гнав їх на пашу. І було так заведено, що кожна господиня, коли приганяла корову, то приносила або шматочок сала, або сиру, чи яйце, або пиріжок, чи шматок хліба. І все це я складав у свою торбу. А коли приганяв худобу в ліс, у Стародубину, на Короташі, на Попову Одаю чи в Ніколові Корчі, то весь цей харч розкладав та й їв. Таке пастуше життя тривало до самої зими. І та пастуша робота була в мене щоліта. Через те я на рік пізніше пішов до першого класу, бо ще в жовтні-листопаді гонив корів на пастівень…

Дмитрашківка – звичайне село, віддалене од залізничної дороги Київ-Одеса, але розташоване в дуже мальовничій місцині, через яку протікає річка Кам’янка. Розляглося село на гористій, кам’янистій місцевості, де й зараз добувають каміння для будівництва. Таким камінням огороджені майже всі двори й городи в селі, в тому числі й наш двір і город……..

Павло Муравський:
Моє життя – моє мистецтво

The post Павло Муравський: Моє життя – моє мистецтво appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Культура народу розвивається на основі своєї традиції самовідданою працею поколінь.

В Україні споконвіку провідником культурного розвитку людини й народу була пісня, гуртовий, а згодом хоровий спів. Це стало визначальною рисою української музичної й загальнонаціональної культури.

Пам’ятаю другу половину 20-х років і 30-ті роки. Тоді хорове мистецтво розвивалося академічним способом, а cappella, в супроводі симфонічного оркестру або фортепіано. В кожному селі була церква, і там обов’язково діяв хор. Були професійні хорові капели в Харкові, Полтаві, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку і, звичайно, в Києві діяла академічна хорова капела «Думка». Були самодіяльні хорові колективи: хорова капела Південно-Західної залізниці, капела заводу «Більшовик» та ін. Ці капели були на високому рівні, навіть успішно конкурували з «Думкою». В основі цих колективів був принцип акапельного співу, і коли вони виступали, то зали постійно були заповнені слухачами. Жив спів і в народному стилі, але такий спів обмежувався домашніми, побутовими масштабами.

Так було до 40-х років, а коли почалась війна, то вона внесла в хорове мистецтво великі зміни. З’явилися баяни, які характерні для російського співочого мистецтва. Поступово почав зникати чотириголосний хоровий спів а cappella й широкого масштабу набув спів масовий, одноголосний та двоголосний. Адміністративно-командним способом було створено український народний хор на зразок хору імені П’ятницького в Росії. А керівником цього хору, за розпорядженням ЦК Компартії, було призначено Григорія Верьовку, який усі попередні роки успішно працював у стилі академічного співу. Були введені в репертуар навіть частівки, які не характерні для України. Стали швидко з’являтися в Україні самодіяльні хорові колективи в супроводі баяна, які обмежувалися примітивним репертуаром. Такі хори дуже легко створити, і дириґенти, заради свого матеріального забезпечення, радо їх створювали.

Так підривали основу української музичної культури, бо рушійна сила розвитку хорового мистецтва України завжди була тісно пов’язана з академічним співом. Знизився й виконавський рівень, репертуар хорових колективів значно збіднів, перестали звучати великі форми: ораторії, кантати, реквієми. Я часто думав над тим, що треба зробити, аби піднести на вищий рівень і своє виконавство, й загальнонародну музичну культуру. Важко було це зробити, бо методика роботи з хором, яку я набув ще під час навчання в консерваторії, гальмувала прогресивний рух.

У 1954 році мені з капелою «Трембіта» випало побувати на декаді українського мистецтва і літератури в Москві. Про концерти, які давала «Трембіта» в Москві, особливо про заключний концерт у Великому театрі, було досить багато похвальних відгуків, але разом з тим були й критичні зауваження. Зокрема, що такий професійний хор обмежував себе репертуаром у супроводі фортепіано. Треба було щось ґрунтовно міняти, але важко, бо звичка, якої набув ще під час навчання в консерваторії, дуже глибоко вкоренилась у творчу дириґентську роботу. Але допоміг випадок. Треба було їхати на гастролі в Прибалтику й на північ Росії, а концертмейстер раптово занедужала. Довелося взяти камертон і підібрати в програмі такі твори, які можна виконувати без супроводу фортепіано. Без звички це було дуже складно. Але гастролі були досить тривалі (на три місяці), охопили Мурманськ, Архангельськ, Воркуту, Інту й інші міста. На півночі тоді жило багато українців-засланців, які приходили на наш концерт. Після повернення з гастролей, уже на першій репетиції деякі артисти капели зауважили: «А що, хіба мало було часу (3 місяці), щоб налагодити інструмент?». А рояль уже був налагоджений. Вийшло так, що за гастрольний період слух на концертах і на репетиціях настільки загострився, що співакам видався ненастроєним інструмент. Я й сам на собі відчув таку переміну. І з того дня капела всі репетиції провадила тільки під камертон. Досить швидко всі відчули підвищення якості свого співу. За 12 днів капела вивчила й виконала «Реквієм» Дж. Верді, а за 16 днів – ораторію «Іуда Маккавей» Г. Генделя. З’явилися якісні грамзаписи. За період моєї роботи ми записали на грамплатівки і в золотий фонд радіо 25 хорових творів. Більшість творів львівських композиторів прозвучали в «Трембіті»: 50 – А. Кос-Анатольського, 35 – Є. Козака, а також Філарета і Миколи Колесс, С. Людкевича та ін.

А коли в 1964 році мене перевели художнім керівником Державної капели «Думка», то методику, яку я з успіхом застосовував у «Трембіті», використав і в «Думці». Правда, не всім ця методика видалася приємною, бо вивчати репертуар без музичного супроводу значно трудніше, ніж із супроводом. Але це було тільки спочатку. Досить швидко всі відчули прогресивну якість цієї методики.

Цю методику я застосував і в хорі студентів Київської консерваторії. І на цій основі вдалося перетворити хор дириґентсько-хормейстерського факультету з навчального у навчально-концертуючий. У хору з’явився справжній професійний мистецький виконавський рівень.

Перебуваючи з хором за кодоном, мені доводилося часто чути від окремих людей, а іноді навіть читати в рецензіях на концертні виступи нашого студентського хору, що Україна є частиною Росії, а Київ російське місто, і що хор Київської консерваторії – це чудовий хор цього російського міста. Правда, за роки незалежності України таких відомостей у закордонній пресі поменшало.

Я часто замислювався над тим, що протягом ХVІІІ–ХХ століть музична культура України зазнавала відчутних втрат, бо найталановитіші діячі музичного мистецтва й культури в цілому опинялися в імперських столицях – Петербурзі й Москві, славили своїми талантами Російську імперію, а потім і Радянський Союз. А Україна втрачала їх. У зв’язку з такою ситуацією Україна ставала культурною провінцією.

Але зважаючи на наш талановитий від природи український народ, з його чесністю й працьовитістю, з його багатою, мелодійною мовою, з його музичними й співочими здібностями, фахівці музичної культури зобов’язані робити все, щоб якомога швидше підняти нашу виконавську музичну культуру й національну культуру в цілому.

Думаю, що цей процес можливо прискорити, якщо навчальні заклади, й музичні насамперед, набиратимуть і розподілятимуть випускні кадри відповідно до їхніх професійних можливостях. А не по особистих симпатіях і “по родству”, за рекомендаціями “згори”, тобто за гроші й «по блату». Бо тільки кадри високої кваліфікації можуть розвивати наше українське мистецтво.

Пригадую співоче мистецтво ще 20-х років, чи навіть 30-х. На концертну естраду мали можливість виходити лише ті, хто мав відповідну вокальну культуру й мистецькі дані. Тоді музиканти мали позитивний вплив на розвиток смаків і шанувальників естрадного виконавства.

З роками у співочому мистецтві відбулися вражаючі зміни. Якщо в двадцятих і тридцятих роках домінувало хорове мистецтво, то в післявоєнні роки широко розповсюдився баян, масові пісні, з’явився «народний хор», на зразок російського народного хору імені П’ятницького. Особливо розповсюдилася естрадна музика, і всі, хто менше-більше володів голосом і музичним слухом, узялися за мікрофони. З’явилися естрадні пісні, переважно обмеженого діапазону, й ті аматори співу, які від природи мали гарний голосовий матеріал, почали втрачати природні якості.

І тому не дивно, що нині неможливо зустріти людину, яка володіє басом контроктави чи великої октави. А в довоєнний час у кожному селі можна було чути таких співаків, бо вони розвивали свій діапазон не перед мікрофоном, а в традиційному співоцтві та в церковних хорах.

Естрадне мистецтво теж потрібне, але справжнє, високої виконавської майстерності. На жаль, такого рівня співаків зустрічаємо дуже рідко. Переважно проникають на виконавську сцену співаки з дуже обмеженими здібностями. Своїм співом вони негативно впливають на розвиток музичного мистецтва.

Естрадне мистецтво так розповсюдилося, що справжнє хорове мистецтво відійшло і втратило масу слухачів. А разом з тим знизився музичний та загальний культурний рівень наших людей. Кожна людина, яка хоч трохи розуміється на співочому мистецтві, знає, що хорова культура завжди була в авангарді загальної людської культури, і що тільки академічний спів здатний рухати музичну культуру вперед.

Настала  пора змінити таку ситуацію й вивести хорове мистецтво з кризи. Ми знаємо, що найкращі співаки-професіонали вийшли з хорових колективів. Насамперед необхідно всі хорові колективи піднести на значно вищий художній виконавський рівень. А це означає, що на керівництво хоровими колективами потрібно призначати людей тільки за фаховими здібностями та з випробувальним терміном.

Таким чином, піднімаючи виконавський рівень хорових колективів, можна створити творчу конкурентоздатність академічного співу з естрадними виконавцями й повернути до концертних залів втрачених слухачів. Бо тільки серйозна музика в прекрасному виконанні здатна зворушити і збагатити людські душі.

В Україні завжди так було, що серйозна виховна музика вела перед у музичному мистецтві, вона збагачувала людські душі, розвивала духовність, культурно формувала людину й суспільство. А естрадна рухалася слідом і розважала вже вихованих людей. Зараз навпаки, естрадна музика вийшла на “передову”, а виховна опинилася в “тилу”. Але найгірше те, що за допомогою мікрофонів на концертну сцену вийшли безголосі виконавці.

І все те надзвичайно шкодить нашим дітям і молоді. Бо тільки на справжній, чистій музиці можна виховати справжніх людей.

2009

The post Павло Муравський: Українська співоча традиція та її руйнація appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Найкращий спів – чистий спів. Чистий спів можна порівняти з чистою водою й чистим повітрям. Різниця в тому, що нечисту воду й нечисте повітря легко виявити, а нечистий спів виявити важко. Можна співати нечисто, між нотами, навіть фальшиво, і вважати, що це справжнє мистецтво. Але, щоб такого не сталося, завжди треба мати перед собою якийсь виконавський зразок. Він може бути сольний або гуртовий. Наприклад, вокалісти Б. Гмиря, І. Козловський, М. Литвиненко-Вольгемут, З. Гайдай, Ф. Шаляпін, А. Нежданова, Л. Паваротті, М. Кабальє; скрипалі Д. Ойстрах і М. Коган; Лондонський, Паризький, Берлінський, Віденський симфонічні оркестри, Італійська опера та інші.

Хоровий спів можна поділити на дві частини, на спів художній і спів масовий. Художній спів ґрунтується на співочій культурі, а масовий культури не потребує. Там просто, сіли та й заспівали. Десь голосніше, а десь тихіше, десь швидше, а десь повільніше. На цьому і закінчується вся підготовча хорова робота. На такому рівні солісти або хор виходять на концертну сцену. Слухачі, не маючи порівняння, сприймають таке виконання часто схвально. Яким же шляхом в співочому мистецтві треба рухатися, щоб досягти художнього високопрофесійного виконання. Перш за все керівники хорових колективів чи ансамблів не повинні заспокоюватися й задовольнятися існуючими успіхами. А зобов’язані постійно працювати над собою, підвищувати свій професійний рівень. Має бути чесне творче змагання. Вся красота хорового або сольного співу закорінена в чистоті, якої можна досягнути акапельним співом.

Хоровий спів зрозумілий для всіх людей, незалежно від мови. Хор єднає людські серця, підносить їхній внутрішній настрій, надихає на високе. Хоровий спів згуртовує людей, вселяє між людьми взаємоповагу, взаємодовіру.

В Україні хоровий спів зародився дуже давно, про що свідчить безліч прадавніх народних пісень. З давніх-давен хорове мистецтво в Україні було засобом духовного спілкування людей, протягом віків підносило й збагачувало загальну культуру нашого народу. Хоровий спів протягом багатьох століть був тим живильним середовищем, з якого розвивалася музична культура українського народу. На основі народнопісенної культури виникло й розвинулося українське професійне музичне мистецтво.

Хоровий спів мав великий вплив на виховання молодого покоління. Але, на жаль, ця традиція забулася, а разом з нею знизився й виконавський рівень. І це при тому, що український народ за своєю природою музично дуже обдарований, з багатими голосовими даними. Особливий занепад хорового мистецтва спостерігався в період адміністративно-командної системи й спостерігається тепер.

У нинішню пору засилля сірості й безталання традиція співу занепадає катастрофічно. Зараз, коли Україна формує свою державність, особливу увагу необхідно спрямовувати на розвиток хорового мистецтва, яке має зазвучати по-новому. Необхідно не тільки вільно висловлювати свої правдиві думки, а й чисто співати, що характерно для культури нашого народу.

Україна володіє рідкісним співочим матеріалом, але коли збирається гурт людей і починають співати, то співають так нечисто, що іноді важко пізнати саму пісню. Співочу культуру треба розвивати з дитинства. Якби в кожній школі й дитячому садку запровадити уроки співу й ці уроки вели фахівці з музичних училищ, консерваторій і музичних академій, то наша співоча культура швидко піднялася б до високого рівня.

В концертах, по радіо й телебаченню, мають звучати солісти й колективи найвищого рівня, а слухачі поступово звикатимуть до такого мистецтва й завжди цінуватимуть тільки справжнє професійне виконання.

Зі свого досвіду знаю, що чистим академічним співом можна навіть хворих лікувати. На підтвердження цього мені довелося слухати виступи лікарів на медичному форумі, які для прикладу назвали хор Київської консерваторії, яким я тоді керував.

Як же досягти чистоти співу? Передусім треба полюбити твір. А щоб полюбити хоровий твір, необхідно знайти красу в кожній окремо заспіваній ноті. Необхідно налаштувати себе на чистоту внутрішньо. А техніка – то вже другорядна, зовнішня сторона. Оволодівши технікою дириґування, не можна вважати себе завершеним майстром хорової спеціальності. Техніка дириґування – це тільки засіб до опанування вершинами цього фаху. Були випадки, коли музиканти, не маючи дириґентської освіти, ставали дириґентами світового значення. Хто хоче стати дириґентом, фахівцем високого класу, повинен наполегливо, систематично працювати над удосконаленням цього фаху, не менше, ніж працюють скрипалі й піаністи. Пояснювати співакам треба не словами, а професійно заспіваною нотою або фразою. Професійно підготовленим хором можуть дириґувати дириґенти різного професійного рівня, бо хор завжди звучатиме професійно. А погано підготовлений хор професійно не заспіває навіть тоді, коли хором дириґуватиме досвідчений, талановитий дириґент. Тому я так навчаю своїх студентів: «Чистота в інтонуванні повинна стати бажанням чистоти в житті взагалі. Потрібно всім нам до неї прагнути»

Про якість у сільському господарстві й промисловості можна прочитати у пресі, почути по радіо й телебаченню, але нічого такого не відбувається у виконавському музичному мистецтві.

Я пам’ятаю музичне мистецтво з тридцятих, сорокових років, тоді, як і зараз, існували різні музичні жанри. Але виховна музика, оперна, симфонічна, хорова, завжди була попереду, вона виховувала й збагачувала людські душі. А естрадна музика рухалася слідом і розважала вихованих людей (К. Шульженко, Л. Утьосов).

А зараз усе навпаки, естрадна музика вийшла на “передову”, а виховна залишилась у “тилу”. Завдяки мікрофонам на концертну сцену вийшли не тільки з голосом, а й безголосі. Ця естрада супроводжується такими (іноді й непристойними) рухами, що вона вже не сприймається слухом, а сприймається очима, як танці.

Пам’ятаю, в п’ятдесятих роках у районному центрі Бібрка Львівської області функціонував симфонічний оркестр. Він складався з музикантів району, а дириґент їздив на репетиції зі Львова. Той оркестр виконував твори такої складності, як і державний.

Діячам спорту вдається впливати на керівництво країни, і тепер у школі запровадили уроки футболу. Нема заперечень, це добра справа. Але було б значно більше користі для України, якби у школах запровадили нотну грамоту. За чотири роки діти читали б ноти, як книжку, а в нашій країні з’явилися б професійні дуети, тріо, квартети, ансамблі, хори й оркестри. У нас була б можливість уже в ранньому віці виявити талановитих дітей і створити для їхнього творчого розвитку відповідні умови.

Треба відзначити, що Україна володіє рідкісним, багатим голосовим матеріалом. Не вистачає тільки відповідних керівників. У багатьох випадках музичні керівники перебувають на такому низькому рівні, що не здатні оцінити виконавського рівня соліста або колективу. І тому талановиті люди, не дочекавшись відповідної роботи, виїздять за межі України. Там вони співають, грають, дириґують не для України, а для інших країн.

Ми живемо в такий період, коли професійне виконавське мистецтво зрівнялося з самодіяльним. Різниця тільки в тому, що професійні співаки співають за гроші, а самодіяльні – за бажанням. В Україні є багато кваліфікованих істориків, теоретиків музичного мистецтва, їм би і взяти під свій експертний контроль виконавське мистецтво. Тоді з’явилися б правдиві оцінки, зникло б захвалювання.

Ще одну важливу проблему музичного мистецтва нам необхідно розв’язати. Люди, які хочуть вивчити пісню, майже завжди користуються фортепіано (піаніно, рояль). Цих інструментів у містах і селах України тисячі, але майже всі вони не налагоджені, а це дуже шкодить розвиткові музичного слуху. Таке становище можна виправити, якщо на дириґентсько-хорових факультетах Національної музичної академії та інших вищих музичних навчальних закладів запровадити спецкурс налагодження фортепіано. Випускники самі налагоджували б інструменти й у своїй творчій роботі користувалися б їх чистим звучанням. Це матиме величезне значення для розвитку музичної культури всієї України.

Нині потрібна, в першу чергу, серйозна хорова музика. Виконана професійно ця музика западає в душу людині й викликає добрі думки й почуття. Така музика стає основою всієї людської культури, а культура є основою всього життя. За останні роки з’явилося багато естрадної музики та її виконавців. Ця музика дуже швидко розповсюджується, заполонила всі концертні зали, однак виконавці часто не відповідають професійному рівню. Естрадна музика сприймається поверхово, більше очима. Западає в душу і несе культуру тільки серйозна музика, і тому вона потребує великої уваги до себе керівників країни і всього суспільства.

Дуже важливо для якісного мистецького співу виступати в гарних акустичних приміщеннях. Кому пощастило виступати за межами України, з приємністю згадують, яке величезне задоволення мають і дириґенти, й співаки під час концерту в чудових акустичних залах.

На жаль, в Україні виконавці музики не мають або майже не мають такої можливості. Думаю, що настала та пора, коли конче необхідно будувати такі концертні зали, в яких колективи й солісти матимуть можливість виступати без мікрофонів на найвищому мистецькому рівні й виховувати у слухачів велику любов до музичного мистецтва. А це вплине і на піднесення загальної культури людей. Виступаючи в неакустичних залах, навіть найкращий хор або соліст багато втрачають у якості свого виконання і, звичайно, значною мірою не додають шанувальникам музичного мистецтва тієї краси, яка була б у справжніх творчих умовах. Виступи в залах з поганою акустикою подібні до того, якби чудові майстри працювали на поганих слюсарних або токарних верстатах.

Розвиток української музичної культури необхідно підтримувати еталонним виконавством в ідеальному акустичному середовищі. Уже давно гостро постала необхідність збудувати в столиці України великий концертний зал (на 4-5 тисяч слухачів) з тонкою акустикою. У цьому залі мають виступати без мікрофонів солісти й музичні колективи тільки високого професійного рівня. Такий зал необхідно збудувати в центрі Києва, і відповідне місце для нього є – територія за Національною філармонією.

Україна поки що володіє унікально багатим голосовим «матеріалом». Але виконання музичних творів потребує значно вищого рівня. І тому я закликаю всіх, хто має відношення до музичної культури, самовіддано працювати над піднесенням виконавської якості. А Україна має такі голосові можливості, що при відповідній професійній підготовці музичних кадрів наше співоче мистецтво може досягнути рівня культурно найрозвиненіших країн і навіть піднятися вище. І це стане показником якості й нашого мистецтва, й життя взагалі. Але якість сама не прийде, за якість треба боротися.

2008

The post Павло Муравський: Про якість співу й якість життя appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Значно пізніше я довідався, що більшість народних пісень, які використовував композитор, мають своє походження з нашої місцевості, з Поділля, де народився й Леонтович.

Удруге я звернувся до творчості Миколи Леоновича у 1934 році. Після закінчення Київського музичного технікуму я працював у Чорнобилі вчителем співу й музики. З учнів молодших і старших класів організував хор, у якому співали твори М. Леонтовича по нотах. А поголосники для них я сам писав.

Утретє зустрівся  з творчістю Леонтовича, коли вступив на навчання в Київську консерваторію. Так вийшло, що вже на першій репетиції консерваторського хору Г. Верьовка доручив мені, першокурсникові,  дириґувати «Щедрика» М. Леонтовича. А в 1938 році відбувся конкурс студентів-хормейстерів старших курсів. Зараз я пригадую собі, що то був чи не єдиний конкурс за всі роки існування консерваторії. Г. Верьовка рекомендував і мене для участі в конкурсі, й я отримав першу премію. А репертуар мій складався з хорових творів М. Леонтовича.

Хорові опрацювання й оригінальні твори М. Леонтовича були основою репертуару в капелах “Трембіта” й “Думка”, з якими я працював у 1948–1969 роках.

Скрізь, де звучали твори Миколи Леонтовича, слухачі сприймали їх з великим захопленням. Це тому, що вони надзвичайно талановито написані й глибокі за змістом. Кожну хорову партію в творах Леонтовича можна виконувати як сольний твір.

На перший погляд може видатися, що виконувати твори Леонтовича дуже легко. Вони написані просто, не мають складної музичної мови, ритмічно швидко засвоюються. Насправді вся складність виконання їх полягає в дотриманні дуже характерного для Леонтовича природного голосоведення та в глибокому розумінні змісту цих творів самим дириґентом. Бо всі вони побудовані на основі мудрості нашого народу. І тому творчий рівень дириґента має відповідати художній висоті цих творів, і дириґентові належить професійно спрямовувати до цих висот хоровий колектив.

Працювати над хоровими творами Леонтовича дуже корисно для всіх дириґентів. Високоталановиті опрацювання народних пісень і оригінальні хори забезпечують хорові глибоку основу для акапельного співу, гостроту слухового сприйняття, відчуття тембрального звучання. Всі ці якості ми з успіхом втілювали в хорі дириґентсько-хорового факультету Київської консерваторії. Хор консерваторії складається зі студентів – майбутніх професійних хорових дириґентів, які самі мають бути взірцем професійності співу. Від рівня їхньої зрілості залежить майбутнє хорового співу. Тому саме творчість Миколи Леонтовича має бути в основі професійної майстерності дириґента-хормейстера.

2008

The post Павло Муравський: Творчість Миколи Леонтовича – основа співу в природному ладові appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

На початку 60-х років величезний вплив на мене справив професійний змішаний хор американського дириґента Роберта Шоу. І цей вплив відчуваю й нині. Маю на увазі надзвичайно скрупульозний і дуже прискіпливий підхід до вивчення хорових партій.

Саме при зустрічі з Робертом Шоу я остаточно переконався в правдивості своєї методики. Роберт Шоу підтвердив, що запорукою професійності звучання його хору було те, що кожен співак міг бездоганно інтонаційно проспівати свою партію навіть не як артист хору, а як соліст.

Хор Роберта Шоу в 1962 році гастролював по радянських республіках. Мав він концерт і у Львівській філармонії.

Саме тоді я лежав у лікарні. Але знав, що сьогодні у філармонії співає хор під керуванням Роберта Шоу. Подзвонив додому, щоб Юра приніс мені костюм. (З лікарні не дозволяли далеко відходити, і після того, як я поїхав на концерт, мене шукали, але після концерту я знову з’явився). Я вийшов у двір, одягнув на лікарняну піжаму костюм, зупинив таксі й поїхав до філармонії. Приїжджаю. Концерт уже починався. Зала переповнена. Піднявся я на балкон. Усі місця були зайняті. Помітив одне вільне місце у кінці балкону й сів собі там. У першому ряду сидів увесь обком партії й деякі педагоги з консерваторії.

На сцену вийшло 34 співаки, за ними Роберт Шоу. Почався концерт. Вони заспівали… О боже, подумав я, невже так можна співати? Так це ж прекрасно! Як заворожений слухав спів хору й не міг надивуватися такій красі. Вся зала довго аплодувала… А в нашій ложі аплодували тільки Кос-Анатольський і я. Кос-Анатольський, сидів у першому ряду, він підвівся й перехилився з балкона, аплодуючи, радісно висловлював своє захоплення. Часом мені здавалося, що він ось-ось випаде з балкона.

Кос-Анатольський був прямий чоловік, так що ми тільки удвох аплодували, й зала аплодувала. У нашій ложі всі сиділи тихо. То були партійні представники й деякі діячі музичної культури. Після концерту я повернувся до лікарні. Через деякий час довідуюся таке: напередодні приїзду хору Роберта Шоу ректора консерваторії М. Ф. Колессу викликали в обком і дали таку вказівку:

“Ми знаємо, що цей хор буде добре співати. Але ж це американський хор! Так що ви там відповідно маєте зорієнтувати педагогів і студентів, щоб не дуже так і реагували на їхній спів”.

Такий був противний отой партійний режим. Просто жахливий режим. Усе в ньому було під контролем. Я не знаю, яку відповідну розмову мав у консерваторії Микола Філаретович, але те, що всі партійці й дехто з музикантів реагували мовчки на спів хору, я бачив своїми очима.

Десь на другий чи третій день мені дуже захотілося поговорити з Робертом Шоу. Він мене вразив своїм професіоналізмом, і я знав, що ніхто, ні я, ні інші дириґенти в Союзі на такому рівні не співають. Але ж американці співають! Виходить, можна так співати! Думаю, треба з ним поспілкуватися, як йому це вдається.

Я й раніше якось говорив, що хочу зустрітися з Робертом Шоу, і в капелі казав, а мене весь час відмовляли: “Павле Івановичу, ну навіщо він вам здався, то ж американський дириґент, американський хор, не треба він вам”. А я завжди відповідав: “Хіба ж я з ним про політику розмовлятиму? Я й не розуміюся в ній! Мене цікавить одне – як йому вдається досягти такого високохудожнього звучання хору!”.

Роберт Шоу жив у готелі “Інтурист”. Ось я приходжу туди раненько. А там уже кагебісти все контролюють, вони до мене – чого мені треба. Я їм кажу, що хочу бачити дириґента Шоу. Кагебісти мені відповідають: “Он еще отдыхает”… “Ага, відпочиває…”, – думаю собі, а їм кажу: “Если он отдыхает, то я подожду”.

І сів чекати. Жду, жду, одну годину, другу… І ось він спускається сходами вниз. Із ним перекладачка. Я підходжу до нього й кажу, що маю велике бажання поговорити з ним. А він: “Ходімо, ходімо”, – й бере мене під руку, веде до ресторану (він ішов снідати). Звичайно, я йому представився, розповів хто я такий. А він був майже одного віку зі мною, на два роки молодший від мене. Зайшли до ресторану, сіли за столик. І пам’ятаю, що принесли нам на тарілочках по дві сосиски й каву. Ми сидимо, їмо ті сосиски й розмовляємо… Говорили ми не дуже довго.

Пригадую, що насамперед я його запитав, чому він розташовує хор квартетами. У нас це ще не було прийнято. А він мені пояснює: “Якщо шаховим порядком ставити хор, наприклад тенор попереду, сопрано за ним і т. п., то збільшується відповідальність на кожного співака. Кожен співак має цілком віддатися музиці. А якщо він стоїть у своїй групі альтів, сопрано чи басів, то він може й уникати повної віддачі, лише підспівувати свою партію, а враження створюватиме, наче він співає. А фактично він лише ротом артикулює, а інші співають. А в такому разі, коли стоять квартети, якщо співак не заспіває якоїсь миті, то відразу буде чути провали, пустоти. Але головне – це наша праця над інтонуванням”. Так він мені сказав.

Я ніколи, правда, не практикував такого розташування хору й завжди  дотримувався традиційного розташування. А ось у Києві згодом, після Шоу, таке розташування дириґенти практикували. Але знаю, що звучання хорів після такого розташування не змінювалося на краще. Виходить, що квартетне розташування хору ще не забезпечує якості співу.

Хор можна ставити як завгодно, і якщо він справжній хор, він обов’язково співатиме гарно. А якщо хор професійно не інтонує, то як ти його не розташовуй, усе одно звучатиме погано. У Шоу це було прекрасно, а в наших дириґентів – ні. Мені здається, що квартетний спосіб розташування хору в нас прижився скоріше для зовнішнього ефекту, для ока. Бо якщо народні хори мають танцюристів, інструменталістів і цим можуть доповнити своє звучання, то академічний хор тільки співає. І треба так співати, щоб люди могли дві години слухати тебе з захопленням. Має бути таке майстерне виконання, такий звук, який їх не дратує, а чарує їхні душі. Інакше люди порозбігаються.

Справа в тому, що рівень кожного співака, кожної партії має бути високий. Тоді хор може брати твори середньої складності, й вони одразу звучатимуть. А якщо хор співає  інтонаційно не точно, то й давно вивчені твори, які вже й набридли співакам, звучатимуть так, наче їх тільки-но починають вивчати.

Зараз дуже мало співаків, які чисто інтонують, бо вони навчені чути лише півтон. А в співі, як на скрипці: палець не пересуваєш, а лишень пригинаєш туди-сюди і вже змінюється інтонація, чверть тону, чи вісімка. Так що під скрипку колись і в церквах учили співу. І дириґенти мають абсолютно чисто інтонувати, бо інакше не знатиме, чи його співаки правильно інтонують, і тоді дириґент не зможе поправити такий спів. А якщо й почне поправляти, то співак йому може сказати: «А я чую, що у вас не точна інтонація». І таке трапляється. Треба, щоб дириґент був упевнений у своєму вмінні.

…На початку 1998 року, через 36 років після знайомства з Робертом Шоу, трапилась нагода відновити з ним контакт. Я передав йому через Оксану Родак, яка приїздила з Канади до Києва на музичне стажування, листа й дві касети з записами «Шедеврів української хорової музики» та «Хорової спадщини М. Леонтовича». Це ті записи, що я здійснив з хором студентів Київської консерваторії.

Сподівався на відгук Шоу про спів студентського хору й на відновлення нашого спілкування. Через місяць отримав відповідь за підписом його адміністративного асистента Ноли Фрінк. Мені дякували за листа й касети та відзначали «надзвичайний рівень виконання музики». На жаль, Шоу вже не зміг листуватися, бо мав слабке здоров’я. Рівно через рік він помер. Я з великою повагою згадую свого однодумця – видатного американського дириґента, надзвичайно талановитого й працьовитого майстра. До речі,  Роберт Шоу не мав музичної освіти – вивчав філософію й літературу та співав у студентському хорі, й перший хор, який він організував, також був студентський.

2008, 2013

The post Павло Муравський: Зустріч з Робертом Шоу appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Необхідно не тільки чисто співати, а й вільно висловлювати свої правдиві думки та чесно діяти, що характерно для культури нашого народу.

Я поважаю талановитих людей, незалежно від національності. Талант завжди радіє іншому талантові. А безталанні, бездарні заздрять талановитим людям.

Кожна людина має свої особливості, але існують риси, однакові для всіх людей. Одна з таких рис – заздрість. Вона існує і в музичному мистецтві й шкодить його розвиткові.

Я не знаю – чи є така людина, яка не мала б ворогів? Немає такої людини! Ось я інколи думаю –  живу собі, труджуся, нікому зла не роблю. Мені тільки одне важливо – щоб добре співав хор. Але вороги й недоброзичливці все одно є… Чому?!

Неприємності й усякого роду конфлікти виникають там, де провадиться справжня професійна робота. Таку роботу не всі розуміють, заздрять і створюють конфлікти.

Людина, яка байдужа до мистецтва, стає духовно бідною, спустошується її життя, хоч би якою багатою вона була матеріально й благополучно виглядала зовні.

Через людиноненависництво чиновників-партократів, через якісь особисті амбіції, антипатії, інтриги часто вилучали з культурного процесу потрібних мистецтву людей.

Я ніколи не хотів вступати не тільки в комуністичну, а взагалі в будь-яку партію.

Особливий занепад хорового мистецтва спостерігався в період адміністративно-командної системи й спостерігається тепер.

У нинішню пору засилля сірості й бездарності традиція співу занепадає катастрофічно.

Страшно людині залежати від шматка хліба, бо з голодними людьми влада робить, що завгодно. Людина не може обійтися без їжі. Без одежі, без усього іншого може обійтися, а без їжі – ніяк.

Триває поневолення України новими більшовиками. Ну як люди можуть допустити, щоб чужинці командували ними? Я хочу, щоб наша Україна, наш народ не залежали ні від кого.

Ну чого наш народ дає комусь собою володіти? Українці ж не дурніші од інших. Чого ж українці внизу, а чужі зверху?

Треба позбуватися столітніх звичок прислуговувати чужинцям і перестати говорити чужою мовою. Українці мають стати цілістю, й Україна також має бути єдиною, й мова має бути єдина – українська.

Дуже хочеться дожить, щоб кончилась ця власть. А пожить треба ще довго, щоб побачити й зазнати краще життя.

Я хочу дожити до тієї пори, коли бачитиму людей щасливими – з ясними, радісними очима. І ми зобов’язані змінити наше життя на краще, бо Україна багата землею, природою й здібними людьми.

Хочеться пожити ще, аби побачити наших людей щасливими. Я не можу нічим зарадити, але маю право про це думати.

За все своє довге життя я не бачив радості в наших людей. Та й сам мав короткі миті радості тільки на сцені, коли мій хор дарував людям чистий спів, а вони дякували нам.

Я ще замолоду все думав і надіявся, і дуже хотів: от коли б в Україні настало справжнє, щасливе життя. І щоб це сталося ще за мого віку.

Пам’ятаймо, що тільки зі щасливої дитини виростає щаслива доросла людина, тоді зі щасливих людей виросте й щаслива Україна.

Для розвитку необхідний взірець. Навіть якщо люди не досягнуть такого рівня, зате матимуть орієнтир, маяк.

Хороші почуття розвиваються з любові до праці. На хороших почуттях тримаються хороші звички.

Звички є хороші й погані. Хороша звичка – з любові, з внутрішньої потреби працювати й досягати хорошого результату. Погана звичка переймається зовні.

Звичка кланятись на сцені пішла з Москви. А тепер футболісти хрестяться, як виходять на поле.

У теперішньому житті створилися «ножиці»: мораль опустилася вниз, а техніка пішла вгору… І доки ми не піднімемо морального стану суспільства – нічого доброго не буде!

Україна тільки тоді розбагатіє матеріально, коли ми всі розбагатіємо морально, культурно, духовно.

Таланти ніколи не були багаті, бо в основі подвижництва – не гроші, а любов.

В усіх сферах життєвої діяльності людини, головне – якість. Щоб краще жити, треба якісніше працювати.

Якість мистецтва й життя сама не прийде, за якість треба боротися.

Традиційний український хоровий спів на основі природного ладу сприяє наведенню ладу в суспільстві.

Для нас, українців, найголовніше – щоб ми не ставали сателітами, а завжди були патріотами нашої Великої України.

Я хочу, щоб наша Україна, наш народ не залежали ні від кого.

Я думаю, що нам треба зробити основне в житті – навчитися робити одне одному добро. Хоч би хто ти був – зроби людині добро. Тоді багатий поділиться з бідним, а бідний не заздритиме багатому.

Обіймімось розумово – обіймімось думками.

В Україні має бути одна державна українська мова. І всі державні справи повинні вирішуватися українською державною мовою – українським державним думанням.

Правдивими українцями-патріотами можна вважати тільки тих, у кого українська мова звучить не тільки в словах, а й у душі.

Рідна мова живе в людини в серці й душі, а не в голові. У голові живе чужа мова.

Дух живе в серці, в душі, а не в словах.

Справжню національність визначають тільки серце й душа людини.

Маємо розвивати в Україні український патріотизм із серця, з душі. Кожен українець має гордитися, що він українець, і дякувати долі за таке призначення.

В Україні необхідно розвивати український патріотизм не на словах, а на ділі, і всі свої здібності й можливості віддавати своїй рідній Україні.

Маємо створити такі умови, за яких культура визначала б політику, а не політика культуру.

Природний лад хорового співу й внутрішній лад культури підтримують природний лад людського життя.

Необхідно досягнути такого стану, щоб люди між собою не ворогували, а допомагали одне одному. Війни виникають через політиків, а страждають люди.

Завжди, коли мені буває важко в житті й роботі, я згадую слова Тараса Григоровича Шевченка: «Борітеся, поборете!..».

Якби в мене запитали, чи переживаю з того приводу, що мене відсторонили від дириґування, я сказав би: «Так, надзвичайно переживаю. Бо в мене відібрали декілька років найкращої, плідної, художньої, професійної, корисної для хорового мистецтва роботи».

Коли в житті чогось не зробиш, то потім шкодуєш.

Якби мене повернули до дириґування, то я міг би навчити хор співочої культури. Моє повернення до дириґування було б утішним явищем торжества правди над кривдою в музичному мистецтві.

Не в силі правда, а в правді сила. За чистоту нашої правди!

The post Павло Муравський: Набута на віку мудрість appeared first on Хорова школа Павла Муравського.