Вчителю, Сповідую!

В житті рано чи пізно настає час «збирання каміння». Оглядаючись у минуле, бачиш – скільки ж різних людей було на твоєму шляху, які визначили твою долю. І розумієш, що всі вони тобі послані – невипадкові в твоєму житті. Недаремно кажуть: «Вклонись кожному, бо він тебе чомусь навчив».

Чому так складалося, що двічі вступала до медичного інституту, аби стати нейрохірургом (!), а опинилась на дириґентському відділені Сумського музичного училища, а в 1966 році – на дириґентсько-хоровому факультеті Київської консерваторії, і ось як блискавка – Муравський?! Все. Сталося!

У кожному з нас, випускників консерваторії, частка «свого» Муравського. Тим і цікаві хори його учнів, а це, майже, всі керівники провідних хорових колективів України.

Для мене Хорова школа Муравського – це Стихія Звуку! Вражаюче, загадкове володіння передчуттям, яким має бути звук. Особистий блискучий показ! Відгадку знайшла пізніше: «Музика повинна спочатку оживати в душі, в голові, а потім у голосі» (1.330)

«Хорове євангеліє» Муравського починається зі слів: «Спочатку була нота». Звідси й основоположні принципи його методики: «виявляти любов(!) … до кожної чисто заспіваної ноти» (1.164) і далі «шукайте красу в чисто заспіваній ноті. Бо тільки з чисто заспіваних нот утворюється красиве, професійне звучання цілого твору» (1.348). Споглядала, вслуховувалась, спочатку не розуміла чому стільки часу приділяється одній ноті, одному такту – інтонація, інтонація і ще раз інтонація: «Хор має співати так, щоб врахувати чверть тону, вісімку тону!». Всі п’ять років навчання супроводжували мене оця «вісімка» тону й порада, як досягти чистоти виконання: «Необхідно налаштувати себе(!) на чистоту внутрішньо» (1.195).

Минув час. Збагнула й сприйняла першу заповідь Муравського: «Чистота співу – чистота життя».

Павло Іванович  дав нам розуміння культури вокалу. Саме з розвитку голосу – «основного інструменту» – починалось його виховання хорового дириґента. Назавжди запам’ятала вислів: «Якщо співаєш правильно, то голос ніколи не втомлюється. Чим більше співаєш, то й голос стає міцнішим».

На чому базується вокальна школа Муравського? Природність! В усьому: в звукоутворенні, поєднанні резонаторів, і найголовніше – у диханні. Кредо – ніколи ніякого насильства над голосом, форсування звуку виключалось апріорі й водночас звучне, наповнене piano. Мета – доходити голосом до глибини душі, серця. І тут починалось головне таїнство – тембральне «оздоблення» художньої ідеї твору.

Ніколи не забути виконання «Козака несуть» Леонтовича. А перші фрази «Поет зима, аукает» Свірідова, «Не плачте над ними» з «Реквієма» Анцева, «Верховино, світку ти наш»…

Хор консерваторії можна було завжди впізнати одразу ж, із першого звуку, навіть коли його виступ транслювали по радіо.

Саме під впливом другої заповіді Муравського: «У співі найголовніше – це тембр співу, і треба дбати про створення найкращого тембру» (1.345) «захворіла» проблемою тембрової драматургії в хоровому виконавстві. Все своє творче життя, особливо в роботі з хором «Хрещатик», дошукувалась особливого звуку, тембру, аж доки з’являться «мурашки» в артистів і в мене. То був головний критерій – є, знайшли! Виходили щасливі, наче після концерту, з відчуттям, що день прожили недаремно. Дякую Вам, Вчителю!

А Ваш знаменитий показ філірування звуку! Бо Ваша третя заповідь: «Хто вміє філірувати, той уміє співати» (1.131). Що я робила б у хорі «Хрещатик» із 21 артистом, якби Ви цьому не навчили? Адже, камерне виконавство побудоване  на грі найтонших нюансів, відтінків звуку, тембру й т. ін. Володіння хором цим прийомом розширює його виконавський діапазон, надає звучанню гнучкості, легкості, «купольності» (наче співаєш у храмі) .

І, нарешті, Ваша кантилена: «Звук повинен тягнутись як гума, або тісто». І Ваші рухи під час дириґування нашим студентським хором, які «благали», «витягували» й тримали оцей нескінченний звук, а очі світились таким щастям, що десь і сили в нас з’являлись і такий кураж від того, що ми були володарями звуку, що він нам підкорився. Зі мною це зосталось на все моє творче життя.

Оця Ваша четверта заповідь вразила і голову журі Міжнародного хорового конкурсу у м. Слайго (Ірландія, 1994) після виконання хором «Хрещатик» у складі всього 18 осіб 8-ми голосної «Херувимської» С. Пекалицького. Під час оголошення про присудження «Хрещатику» Гран-Прі він сказав: «Скажіть заради Бога, коли ви дихаєте? Це неможливо, щоб так тягнувся звук». Дякую Вам, Вчителю!

Дякую й за всі нагороди хору, відгуки у ЗМІ й оцінку в наукових працях музикознавців щодо творчого обличчя хору:

«Загалом, при чудовому виконанні «Хрещатику» притаманні величезна тембральна і динамічна палітри, об’ємність і насиченість звуку, чудова технічність і володіння ансамблевою майстерністю – цей концерт став окрасою хорових прем’єр» (Н. Костюк, кандидат мистецтвознавства. «До живого коріння», газета «Християнська Україна», червень 2001).

«Музика сучасних українських композиторів (І. Тараненко, В. Камінського, І. Щербакова), а також твори Б. Лятошинського, які увійшли до української класики ХХ ст., у виконанні «Хрещатика» перетворилися на справжню звукову хрестоматію найтонших нюансів хорового співу» (Л. Мельник. «Контрасти без контрастів», «Львівська газета», № 173, 23.09.2005).

«Прислухаючись до звучання цього колективу (камерний хор «Хрещатик»), відчуваєш прояв саме Київської хорової школи… Силами досить невеличкого складу виконавців – 6 сопрано, 6 альтів, 6 тенорів і 5 басів – утворюється академічна аура, де є важливим забарвлення кожного голосу. Мистецтву Л. Бухонської притаманна певна гра хорових тембрів. Хормейстер тонко відчуває взаємозв’язок гармонійного злиття звуків і їх академічної визначеності, без зайвих нашарувань…. Такий підхід до звуку, як до певного логосу хорового співу, є найсуттєвішою рисою виконавського стилю хору «Хрещатик»» (А. Лащенко. «З історії Київської хорової школи». – К.: «Музична Україна», 2007, с.173-174).

На моє переконання, Хорова школа П. І. Муравського – це не тільки методика роботи з хором, практичні поради з усіх питань хорового виконавства, яку можна узагальнити, звівши до триєдності: кантиленний спів, єдність тембру і вокальна інтонація на основі тільки акапельності й природності ладу. Це також – філософія хорового співу, цілісна система морально-етичних світоглядних принципів, які повинні формувати сучасну творчу особистість, відповідальну перед слухачем, мистецтвом і країною. Постулати Муравського нібито прості, а як же важко дотримуватися їх:

«До музики і взагалі до мистецтва, як і до життя, треба ставитися дуже відповідально. Треба глибоко пізнати музику, бо в ній пульс життя. А людина, яка відповідальна в усьому – справжня людина» (1. 329).

«Справжній дириґент служить хоровому мистецтву віддано й щиро і любить його понад усе на світі» (1.338).

«Дух живе в серці, душі, а не в словах» (1.352).

«Необхідно не тільки вільно висловлювати свої правдиві думки, але й чисто співати та чесно діяти, що характерно для культури нашого народу» (1. 334).

«Справжню національність людини визначає тільки душа людини» (1.353).

«Не в силі правда, а в правді сила. За чистоту нашої правди!» (1.354).

Хорова школа П. І. Муравського – багатогранне, глибинне явище в історії хорового мистецтва України, яким маємо не тільки пишатись. Маємо вивчати й освоювати – впроваджувати в життя все найцінніше, найголовніше і навіть найкрихітніше, але таке важливе у складній професії хорового дириґента.

Я нагадала тільки про основні заповіді «свого» Муравського. Вклоняюсь Вам, Вчителю! Сповідую!

Література:
Павло Муравський. Чистота співу – чистота життя. Редактор-упорядник О. Шокало. – К.: ВЦ «Просвіта», 2012.

15.05.2014

1. P. S.

Свою першу статтю про Вас я закінчила словом «Втигнемо» з трьома знаками «…?!». Та доля вибрала неочікуваний варіант – поставила крапку. У понеділок 6 жовтня 2014 року о 17.30 Ви залишили нас. І тих, хто душею й серцем завжди були з Вами, і тих, хто протягом Вашого життя заважав здійснювати Вашу місію на Землі. І тих, хто любив Вас, і тих, хто ненавидів. І тих, хто радів Вашому таланту, і тих, хто заздрив йому. Все… Невимовно тяжко, боляче, такий щем у душі. А скільки ж люду тужить за Вами і вклоняється Вам! Пробачте нам усім. Не встигли. Ні допомогти здійснити головну мрію Вашого життя – записати «Пісенний «Кобзар», ні провести за життя Ваш ювілейний концерт. Та 27 листопада 2014 року в Національній філармонії України відбулось мистецьке свято – «Хорова асамблея Павла Муравського» під девізом «Учні – вчителю». Ваші учні започаткували Всеукраїнський мистецький проект «Україна співає «Кобзаря» на основі Вашого проекту «Пісенний «Кобзар». Готується до друку семитомне зібрання хорових творів на слова Тараса Шевченка у Вашому упорядкуванні. Студентський хор, який Ви плекали майже півстоліття, буде названо на Вашу честь – «Хор імені Павла Муравського». І ще буде зроблено багато добрих справ, освячених Вашим незабутнім іменем Великого Музиканта й Сина українського народу.

Уклін Вам і світла пам’ять, дорогий наш Вчителю!

28.11.2014

The post Лариса Бухонська: Вчителю, Сповідую! appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Доземний уклін вчителю

Наші, на диво схожі, долі з Павлом Івановичем Муравським перепліталися все життя, хоч Павло Іванович родом із Поділля, а я з Покуття. Навіть наші матері народилися в одному році – 1888. За віком ми майже однолітки (я на вісім років молодший за свого вчителя). Обидва ми народилися в подібних стареньких, похилих хатах під соломою. Обидва мали природжений потяг до музики. Тож коли з самого малку відчули на собі непросте сільське життя, то не вельми приваблювала нас тяжка праця хлібороба. Якщо малий Павло під час шарування кукурудзи заснув між рядами, то я прямо з серпом у руці заснув у найгарячішу пору жнив у недожатій смузі пшениці. За це нас по голівці ніхто не гладив. Натомість була сувора виховна робота. Обидва ми насолоджувались красою навколишньої рідної природи й співали багато народних пісень. Обидва пізнали романтичну ідилію сільських пастухів. Павло пас корови, а я переважно вівці, які дуже любив. Можливо, ця любов і допомогла мені написати відому пісню «Вівці мої, вівці», якій я віддав частку свого серця.

Коли надто допитливого Павла спрямували до музичного навчання рідний дядько Сергій і двоюрідний брат Степан, то мене вивів на цю дорогу рідний тато. Він помітив у мені зацікавленість до мистецтва. Подібно з Павлом Івановичем почали ми свої перші кроки у світ музики наукою гри на скрипці. Він носив свою скрипку загорнутою в рушник, ідучи на уроки до брата Степана, а я загортав свою в стареньку вишиту хустину і йшов по науку до місцевого дяка Миколи Лаха.

Потім, несподівано, нам довелося пережити також подібні непрості життєві випробовування. Мене відрахували із Львівської консерваторії за національні переконання, а Павлові Івановичу бездарні «хорознавці» й чиновники різних рангів створювали нестерпні умови. Його несправедливо відлучили від улюбленої праці, але він лишається непохитний у своїх високомистецьких переконаннях. Дійшло до того, коли для щедро обдарованого Муравського з його тоді вже гучним ім’ям не знайшлося місця в Україні, то він подався за межі своєї Батьківщини в пошуках праці. Та, на щастя, момент істини взяв гору. Все стало на свої місця, і великий український талант знайшов своє місце на рідній землі. А втім, усе по порядку…

Рідний край

Покуття – край особливий: споконвіку славиться мальовничою природою, колоритною мовою, прадавніми традиціями, загадковими легендами, чудовою народною мовою та архітектурою, талановитими, добродушними і незборимими духом людьми.

Покутська земля дала світові трьох видатних письменників: Василя Стефаника, Леся Мартовича і Марка Черемшину, які «не для слави, а для людей», як вони самі говорили, жили й працювали тут. Звідси почали свій творчий  шлях відомі оперні співаки Марія Стеф’юк, Михайло Голинський, Теодор Юзьків, співак Дмитро Тисяк, композитори Роман Сімович, Анатолій Кос-Анатольський, Ганна Гаврилець, Дмитро Циганков, Остап Гавриш. Покутяни завжди були великими  шанувальниками і хорового співу на Прикарпатті.

Моє живописне село Обертин розкинулось між Коломиєю і Городенкою в самому центрі Покуття, тобто в східній частині Галичини. Через Обертин плине річка з дивною назвою Чорнява, яка несе свої води через Коломийський, Тлумацький, Городенківський райони і впадає у Прут.

Про виникнення кожного села чи міста народ склав свої легенди. Має таку легенду і Обертин. Ще у сиву давнину на одне з укріплених покутських поселень несподівано напали печеніги. Три дні мужньо відбивали ворога захисники поселення, а браму не відчинили. На четвертий день, рано-вранці, печеніги, відчувши безнадійність своїх зусиль, відступили назад, тобто обернулись. З того часу люди назвали це поселення Обертином.

Літописи свідчать, що через обертинські землі переходили різні племена: скити, готи, печеніги, а також слов’яни – тиверці, білі хорвати. У ІХ–ХІ століттях Покуття входило до складу Київської Русі, а в ХІІ–ХІV століттях до Галицько-Волинського князівства. Обертин неодноразово піддавався руйнівному нападу турків  і татар…

Уже змалку я захоплювався музикою. Любив співати, грати на сопілці, слухати пісні. Особливо був активним на уроках співів у школі. Перший, хто повів мене у світ музики, був місцевий дяк Микола Лах, який навчив нотної грамоти, хормейстерської справи, а головне – гри на скрипці. Часто після  виснажливої роботи в полі, вночі в комірчині при свічці, коли вже всі сплять, крок за кроком опановував мистецтво скрипкової гри. То була перша моя «консерваторія».

До 1939 року в Обертині діяли два відомі на всю округу мистецькі колективи: знаменитий мішаний хор і зразковий духовий оркестр під орудою високопрофесійного музиканта, того ж самого мого вчителя Миколи Лаха. Хор прекрасно співав літургію в церкві й виступав у концертах разом з оркестром. Співаючи в хорі Лаха, я вперше почув тоді дивовижні за красою духовні твори композиторів Д. Бортнянського, М. Березовського, майстерні обробки народних пісень М. Лисенка, М. Леонтовича, К. Стеценка. А всі «Вечорниці» П. Ніщинського пам’ятаю й по сьогодні. Спів у хорі значно вплинув на моє подальше музичне формування.

Тата Петра, маму Анну й нас дев’ятеро дітей: Анну, Софію, Катерину, Антона, Марію, Теклю, Штефана, Ольгу і себе я завжди вважав героями новел співця людської недолі Василя Стефаника, бо жили ми, як і більшість галицьких селян, у злиднях. Та, незважаючи ні на що, жили дружно, весело, придумували різні ігри, жартували. Не обходилось і без дитячих витівок. Слухаючи тужливий спів моїх голосистих сестер, я змалку полюбив чарівні мелодії народних пісень. І ось у мене виникло бажання створити свій домашній хор… Теплими літніми вечорами спів нашого хору було чути далеко. Я робив тоді перші кроки дириґування… Основними слухачами і «рецензентами» наших концертів були сусіди й перехожі. Не було тоді гучних вигуків «Браво!», «Біс!», бурхливих оплесків, а були лише глибокі, щирі зітхання, мабуть від тої насолоди, яку давала їм  народна пісня, що бентежила душу хлібороба й наснажувала на завтрашній трудовий день.

Минуло декілька років. У сусідньому селі Тишківці звільнилася посада дяка. Мене рекомендує на цю посаду тато. Він спитав: «Справишся сам?». «Спробую», – відповідаю рішуче. Ця «спроба» тривала цілих п’ять років – з 1940 до 1945. Після Обертина село Тишківці стало для мене другою малою батьківщиною. Я любив  розмовляти з тишківськими добродушними, шляхетними й заможними ґаздами і ґаздинями,  завжди чистими й ошатними, які і в будень, і в свято носили яскравий народний одяг. Не раз дивувався їхній високій освіченості. Виявляється, багато з них навчалися в гімназіях, семінаріях, університетах. Згодом вони ставали відомими вчителями, адвокатами, священиками, вченими, політиками, етнографами. У Тишківцях частими гостями були визначні постаті, діячі українського відродження:  І. Франко, В. Стефаник, М. Грушевський, Н. Кобринська, І. Труш. У 1880 році в Тишківцях побував навіть цісар Австро-Угорської імперії Франц Йосиф І.

Вже через місяць із голосистих хлопців і дівчат я створив тут мішаний хор і приступив до вивчення концертної програми. Трохи згодом ми підготували окремі номери з літургії галицьких композиторів. Особливу концертну діяльність розгортали під час Шевченківських днів, у лютому-березні. Мені було приємно, коли після репетиції хлопці, ті ж учасники хору, збиралися на вулиці й співали свої місцеві народні пісні, й співали їх, як вони самі казали, «по-своєму», тобто у своїй манері. Я залюбки приєднувався до них, бо хотів відчути на собі суть цієї краси. І треба було чути, якими музикальними були ці прості сільські хлопці з мозолями на руках, як вони відчували найтонші нюанси пісень, як вільно імпровізували, створюючи своєрідну природну гармонію, на що їм вказувала власна природна інтуїція. А коли приєднувався до нас знаменитий бас-профундо Данило Вівчарук, то хор звучав, як першорядний орган. Шкода, що в той час не було можливості записати таке звучання. Багато з тих пісень я пам’ятаю досі та опрацював їх для хору.

Але чи не найбільше славляться Тишківці родоводом славнозвісних Шухевичів. Про це я дізнався вже згодом від одного мешканця Тишківців, який по секрету розказав мені про своїх славних земляків і навіть показав на старому цвинтарі їхні занедбані могили. А вже в 1989 році я з дружиною Галиною відвідав Тишківці, де ми побачили вже відновлені та впорядковані могили Шухевичів. Саме з Тишківців пішла у широкий світ лише мала частина цього родоводу і дала нам ціле сузір’я відомих національних просвітителів та активних політичних діячів. Приємно відзначити, що ще у 1882 році Ольга Шухевич, дочка місцевого пароха о. Зенона Шухевича, вперше у Західній Україні, разом з тишківчанами, здійснила постановку дитячої опери М. Лисенка «Коза-дереза», сторіччя якої відзначила наша громадськість у селі Тишківці в 1992 році.

Отець Зенон Шухевич був усебічно розвиненою людиною: грав на скрипці, гарно співав, писав вірші. вільно володів багатьма мовами, а, головне, був великим патріотом і дуже активною людиною. В такому ж дусі виховував своїх дітей і парохіян. У Тишківцях він побудував нову церкву, на яку пожертвував величезну на той час суму – тисячу крон! Це був цілий маєток! На місці колишньої сільської коршми, побудував школу, що було дуже символічним. У школі навчалося 120 дітей.

У Тишківцях 1849 року в родині о. Осипа Шухевича (брата о. Зенона), народився син Володимир Шухевич, у майбутньому людина, овіяна легендами: відомий вчений, етнограф, педагог, історик, визначний громадський діяч, надзвичайно ініціативна і творча особистість. Між іншим керував він і хоровим товариством «Боян» у Львові. Щодо просвітницької діяльності у В. Шухевича як педагога був дуже повчальний девіз:

Який вчитель –  такі діти,
Які діти – такий народ.
Враховуючи дуже нестабільний перебіг сьогодення, так і хочеться розвинути цю думку далі:
Який народ – така влада,
Яка влада – така держава.

В. Шухевич зібрав і видав п’ять величезних томів безцінного гуцульського фольклору. Я вважаю це незрівнянним подвигом. Він був дідом генерал-хорунжого УПА Романа Шухевича (псевдо «Тарас Чупринка»), який не менше овіяний славою, ніж його дід.

Жорстокі репресії з боку різних окупантів супроводжували Шухевичів усе життя. Через це рід цих славних патріотів розпорошився по всьому світу. Та хоч би де вони були, всюди лишалися вірними своєму народові та берегли честь і славу свого роду….

Михайло Гринишин
Доземний уклін вчителю

The post Михайло Гринишин: Доземний уклін вчителю appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Павло Іванович Муравський і його хормейстерська методика в капелі «Трембіта» (1949–1954)

Чистота співу – чистота життя.
Павло Муравський

В українському хоровому мистецтві XX–XXI ст. Павло Іванович Муравський – постать воістину легендарна. Славетний хоровий дириґент, Герой України, народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, професор Національної музичної академії імені П. І. Чайковського, почесний академік Національної академії мистецтв України… За цими високими званнями, регаліями й титулами – безнастанна подвижницька праця геніального Митця, заслуги якого в царині української музики взагалі й хорового мистецтва зокрема – неоціненні.

Мені пощастило навчатися у цієї Людини з великої літери. І хоч із тих пір спливло багато часу, враження від тих років неможливо стерти з пам’яті. Тож спробую бодай в основних рисах окреслити методику праці Павла Івановича з хоровою капелою «Трембіта».

Найвиразніших і найуспішніших результатів своєї роботи Павло Муравський досяг у таких творах, як «Сусідка» (обробка Якова Яциневича), «Стелися, барвінку» (обробка Миколи Лисенка), «Щедрик», «Дударик», «Пряля», «Зашуміла ліщинонька» (обробки Миколи Леонтовича), «Невдале залицяння», «Думи мої» (обробки Євгена Козака) та ін. Я спеціально назвав саме українські народні пісні, оскільки це особлива сторінка діяльності Павла Івановича як дуже своєрідного, неординарного хормейстера, його власної методики роботи з творами, різними за характером, змістом та формою.

Іншою важливою гранню роботи Павла Муравського була творча праця над тогочасними оригінальними, авторськими творами – такими, як «Нова Верховина» Анатолія Кос-Анатольського, «Вечірня пісня» Станіслава Людкевича, «Вівчарик», «Вітер з полонини» Євгена Козака та цілою низкою інших. Добре пам’ятаю, що методика роботи Павла Івановича над згаданими творами була спрямована на вироблення власного співочого стилю капели «Трембіта». Ця методика завжди базувалася на бездоганній інтуїції, ерудиції, знанні всіх глибинних, високоякісних елементів української народної пісні. Під час роботи над розкриттям художнього змісту того чи іншого твору П. І. Муравський детально вивчає передовсім текст, бо саме текст допомагає правдиво відтворити художні образи пісні, а вже потім проникає в мелодику, гармонію, ритміку й темп музичної частини хорової партитури. Тут Павло Іванович якраз і дає вихід своєму блискучому таланту, який виявляється в усіх гранях його натхненної, тонкої технічної роботи. Підхід до творів у нього завжди професійний унаслідок уважного вивчення засобів розкриття змісту закладеного в них композиторами чи авторами музично-хорових обробок.

Як хормейстер Павло Іванович Муравський завжди ставить за мету – вміти бачити твір ніби «здалека», але через деталі. Тому скрупульозно працює над цими деталями: над тембральним формуванням звуку, динамікою, стилем, характером. Він приділяє велику увагу унісонному звучанню та динамічним засобам. Мені запам’ятався, зокрема, такий прийом у роботі Павла Івановича над піснею чи окремою хоровою партією, як застосування тихого співу (на р), який змушував кожного хориста особливо загострювати свою увагу і слух над інтонуванням мелодики і слова, над гармонійним звучанням хорової партитури в цілому. П. І. Муравський систематично застосовував цікавий, ефектний прийомом у методиці хорової роботи – вивчення контрастних за темпом, ритмом і динамікою пісень. Це полегшує фізичне навантаження. А особливо сприяє засвоєнню різного музичного матеріалу. У своїй методичній практиці, зокрема під час вивчення українських народних пісень в обробках, Павло Іванович часто керується своїм відчуттям темпу, ритму, динаміки, мелодизму й тим самим вносить у художній твір нове життя, піднесений настрій, сприяє особливому успіху творів на сцені, за що публіка й нагороджує капелу та дириґента вигуками «біс» і «браво».

Цікавий період роботи хормейстера над акапельними творами, написаними львівськими композиторами. Наприклад, працюючи над художнім виконанням таких пісень, як згаданий уже «Вівчарик» Євгена Козака, Павло Іванович наповнював твір надзвичайною любов’ю, надавав пісні найяскравіших відтінків, ювелірної витонченості в її особливому карпатському колориті, своєрідній мелодійній гнучкості, ритмічній розмаїтості, творив неперевершений художній образ музичної перлини в галицькій хоровій культурі. А у «Вечірній пісні» Станіслава Людкевича митець досягав у хоровій гомофонній фактурі кришталево чистого, ніби органного звучання.

Третьою дивовижною щодо виконання й характерного звучання була куплетно-варіаційна форма пісні Анатолія Кос-Анатольського «Нова Верховина». Павло Іванович особливо захоплено працював над її озвученням. Пісня була побудована на контрастах частин – від розспівних до швидких (коломийкового характеру). Тут Митець завжди був на вершині свого винахідництва й інтерпретації. Це – особливо барвиста сторінка хормейстерського таланту Павла Муравського.

Павло Іванович умів використовувати у своїй практиці власну акцентуацію, різні паузи, фермати і т. ін. Наприклад, у пісні «Стелися, барвінку» (обробка Миколи Лисенка) застосовується прийом глісандо, де відбувається хоровий злет від прими до октави. Хор виконує цей твір з особливим піднесенням, на крещендо і з акцентом на верхньому звуці, що викликає у слухачів збуджене захоплення. А в пісні «Сусідка» хормейстер застосовує різну агогіку, відхилення від темпу, різноманітну могутню динаміку, зокрема, в кінці пісні, широку динамічну й потужну силу хорового звучання у фразі «Маю жінку молоду» на повному фортіссімо (біля трьох «форте»), чим досягає особливого ефекту.

Звичайно, кожен хормейстер користується надбаннями хорових дириґентів – своїх попередників. Та якщо хормейстерська освіта й самовіддана праця розкривають у митця його природжені здібності, то й мистецтво його увінчується новими яскравими здобутками. Такими новими, яскравими  звершеннями весь час супроводжується хормейстерська праця великого Маестро Павла Івановича Муравського.

1.12.2013

The post Мирослав Стефанишин: Павло Муравський і його хормейстерська методика appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Дитячий хоровий спів крізь призму методики П. І. Муравського

 Співають діти – співають ангели. Співають діти – співає нація. Співають діти – є майбутнє у хорового мистецтва України…

Ці вислови свідчать, як важливо культивувати хоровий спів у дитячому середовищі. В Україні достатньо правильний підхід до цієї справи. Хоча треба сказати, що останні десятиліття рівень дитячого хорового виконавства тримається швидше на особистому ентузіазмі хоровиків-хормейстерів, аніж на відношенні держави до цього руху.

Волею долі моя професійна педагогічна й мистецька праця була якнайтісніше пов’язана саме з дитячим хоровим співом. Крім викладацької роботи на кафедрі хорового дириґування КНУКіМ, я завжди паралельно працювала дириґентом-хормейстером з дитячими хоровими колективами. Це і Зразковий дитячий хор «Джерело» БК заводу «Арсенал», який перший в Україні отримав звання «Народний», і знаменитий «Дзвіночок» Київського палацу піонерів, і хор «Вогник» Київського палацу дітей та юнацтва.

Я – учениця Павла Івановича Муравського, можна сказати, з самого малечку. Ще з дитинства, день у день, у прямому розумінні цього слова, я росла під звучання хорового співу репетицій капели «Трембіта», що у Львові. Ми, діти трембітян, граючись у дворі кам’яниці, де ми мешкали й де базувався цей знаменитий колектив, на підсвідомості поринали в чарівний світ хорової музики. Ми постійно наспівували «Сусідку», «Закувала та сива зозуля», «Верховино, світку ти наш» і навіть фразу «Борітеся – поборете» з «Кавказу»… І взагалі двір був співочий. Усі – і діти, й дорослі наспівували собі репертуар «Трембіти». А це й не дивно. Середньовічний львівський дворик, у круговому оточенні будинків-кам’яниць із легкими балконами-ярусами по всьому периметру, нагадував амфітеатр із прекрасною акустикою. Ця замкнутість архітектури гуртувала людей, допомагала вижити в ті складні часи. Спів капели був невід’ємною складовою життя цього маленького світу. Репетиції «Трембіти» як безплатні концерти були єдиним джерелом спілкування з прекрасним.

А ще ми кожен день бачили «нашого Муравського». Так ми його називали, з повагою, як і наші батьки. Спеціально чекали, коли він стрімко, легко, з трохи заклопотаним, але добрим, завжди усміхненим обличчям, вийде з репетиції й привітає нас помахом руки (цей образ завжди супроводжує його).

Радісно бігли до нього наввипередки, аби привітатися, щоб він зупинився, погладив по голівках і поговорив із нами. Видно, ми дуже потребували в ті тяжкі повоєнні роки доброти, привітності, любові, що таїлася в м’яко примружених очах людини, яка вся випромінювала світло й прагнення творити добро як у житті, так і в професії (це я зрозуміла згодом, ставши його студенткою). Світло і чистота – основа світогляду Павла Івановича – збереглися в ньому назавжди.

…А далі – довгі гастролі «Трембіти»…

Згодом були роки навчання в Київській консерваторії в хоровому класі під орудою Павла Івановича Муравського, «нашого Павлуші», як лагідно, з любов’ю називали його студенти.

Особливо мені запам’яталася перша зустріч з Учителем.

…Відчинилися двері, й так само стрімко, легко, на ходу даючи тональність для розспіванки, буквально влетів уже сивочолий Маестро! Той же нахилений уперед корпус, те ж привітання помахом руки, та ж тепла усмішка примружених очей!

Ще ніхто з моїх колег  по хоркласу  не знав, а я знала, що зараз буде диво, яке на звуках музики піднесе нас до небес, що чарівне звучання хору, знайоме мені з дитинства, вже ніколи не відпустить, що тепер завжди будемо гордитися своєю причетністю до творення високого мистецтва!

Ми навіть не уявляли, з яким великим артистом, лицарем Духу та володарем Таланту нам пощастило зустрітися!

Отже, методика Маестро стала для мене природною, ніби я з нею народилася. Вона стала для мене настільною книгою, путівником у професії. Я точно знала, що з цією методикою не нашкоджу, адже дитячий голос такий ніжний, тонкий інструмент.

Універсальність методики Павла Муравського в тому, що її можна застосовувати в будь-якому хоровому колективі, й зокрема в дитячому. Адже сам Павло Іванович розпочав свою педагогічну практику як учитель співів у середній школі й музвихователь у дитсадках і дитбудинку, де він навчав дітей нотної грамоти й хорового співу. Можливо, саме тому безпосередність, чистота, висока простота й лаконічність його методики так легко й природно сприймаються дітьми.

Всі, хто пройшов школу Павла Муравського, знають: коментарі, зауваження, рекомендації Вчителя на репетиціях – це лаконічні  вирази, що стають свого роду мантрами. А їх послідовність, багаторазова повторювальність стають мистецтвом виховання, системою, ім’я якій – Висока Педагогіка. Всі, хто причетний до цієї системи знає, що основний її принцип – засвоєння через повторення. Через цей дидактичний прийом відбувається процес карбування в пам’яті важливих слів-символів, постулатів, практичних навиків, які стають твоїм другим «Я». Велика і благородна місія школи Муравського – навчити іншого, передати своє вміння. Пройшовши її, як легко потім усе відновлюється у твоїй пам’яті, коли ти вже сам стаєш вчителем інших!

Мені деколи здається, що якби треба було відправити нашим нащадкам послання в далеке майбутнє, яке стосувалося б не тільки музики, а й філософії життя, то це мали б бути вислови-мантри Маестро Муравського.

Унікальність Павла Івановича в тому, що він мало говорить на репетиції. Буквально одне слово, один вислів, один короткий коментар, а решта спів, і при цьому колосальна «зримість» усього процесу. Все єство Вчителя перетворюється у театр одного актора, де кожен нерв, кожен м’яз обличчя, рук, сама постава, а головне очі, говорять більше, ніж пустослівна тирада. А ще феноменальний показ голосом інтонації, вокальної позиції, дихання, тембру, динаміки, філіровки звуку тощо.

Особливо, вокальне інтонування. Воно здійснюється хором на грані майже неможливого. Адже сам Павло Іванович інтонує ідеально не тільки тони, діатонічні й хроматичні півтони, чверть тони, а навіть і 1/8 тону, вимагаючи цього від нас! А градація динаміки від рр до ff і навпаки та філірування звуку на діафрагматичному диханні з прекрасним тембральним забарвленням! Або, наприклад, показує голосом і вимагає від нас округлість звуку, його об’ємність, високу форманту так, що не треба жодного слова! Перед нами стоїть всевміючий деміург, який через свої флюїди, свою енергетику заставляє, чи заклинає, нас усе це відтворювати! І хор у 100 осіб підкоряється, стає одним гнучким, талановитим Цілим! А ще знаменита «тяга» в інтерпретації Муравського. Під цим терміном розуміється така щільна з’єднаність звуків, що сприймається більше ніж кантелена, як це не парадоксально. Ось таке переливання, перехід від звуку до звуку не розказується, а показується голосом і знаменитим жестом Павла Івановича: рукою, як «м’якою лапою» гладить грудну клітку, де знаходиться душа і серце. Ну як після цього можна не заспівати? Звичайно, тут же технологічно вирівнює, округляє голосні в одній вокальній позиції, в одній тембродинаміці, домагається їх максимально довгого, до кінця «випитого» звучання та швидкого, чіткого артикулювання приголосних і, звичайно, при потребі, ланцюгового дихання. Таке звукоутворення і звуковедення, цю, власне, «тягу» можна назвати хоровим бельканто. А хіба ні? Хор у Муравського завжди звучить так монолітно, всеоб’ємно, тембрально наповнено, кантиленно і при цьому світло, природно, що мимоволі порівнюєш його з італійським belcanto – взірцем співу на всі часи. І я думаю, що це одна з багатьох таємниць мистецтва Павла Івановича, яку кожен із нас узяв собі на озброєння у своїй роботі з хором…

До речі, щодо світлого, а, головне, природного і в той же час насиченого й різнобарвного, в залежності від художнього образу, тембрального звуку. Хор Муравського цим вигідно вирізняється серед інших колективів. Багато  хормейстерів навіть і дитячих хорів «грішать» занадто темним, «загнаним усередину» звуком. Чомусь тембральності надають надмірну прикритість, «переокруглість», тому звучання робиться якимось перетисненим, «похмурим». Насправді, тембральна однорідність – це вміння вибудувати й підпорядкувати красу кожного голосу хористів у єдину аукустичу шкалу-палітру з усім її різнобарв’ям. Отже, інтерпретація художнього образу тут ні до чого, бо й трагічний звук повинен мати межу своєї прикритості, а інакше – це суцільне «бухтіння», що обмежує хор у його барвах.

Таємниця методики Муравського стосовно тембру – передовсім у тому, що він технологічно ідеально вміє звести до єдиного цілого всі голоси через звучання голосних, використовуючи при цьому потужно головні резонатори й високе, формантне звучання навіть у грудному регістрі. Цей мікст і є великою майстерністю. Звідси академічний, фантастично тембральний звук, який чистий і світиться. А може, світлі й чисті помисли Маестро дарують йому таке вміння?

Усі методи, описані вище, абсолютно придатні, а головне здійснимі в роботі з дітьми. Я переконалася в цьому на власному досвіді. Вони сприймаються маленькими хористами легко, бо розумно вибудувані й емоційно наповнені.

В роботі з дітьми точність формулювання й лаконічність дуже важливі. Адже діти втомлюються швидше, їх увага розсіюється швидше. Треба більше показувати голосом, використовуючи при цьому так звану «зримість» через жести, міміку тощо. Звичайно, треба багато давати співати самим дітям. Важливий чинник – емоційне забарвлення репетиції й використання асоціативного ряду.

Діти талановиті від природи. Абсолютно неправильна думка, що з дітьми треба працювати якось інакше, ніж з дорослими. Мається на увазі, простіше, примітивніше. Навпаки. Чиста душа дитини відкритіша до сприйняття складного. Вона має здатність абсолютно правильно відгукуватися на поставлені завдання. У дітей нема стелі в подоланні складностей як технічного, так і музичного плану. Діти можуть усе! Головне, щоб це міг зробити хормейстер. Як каже Павло Іванович, «Хор такий – який дириґент». А ще: «Хор співає так, як його чує хормейстер». Усі труднощі звукоутворення, інтонаційні, вокально-тембральні, динамічні, ансамблеві, інтерпретаційні дитина долає легко, не будучи обтяженою тягарем сумнів і боязні.

У дитини можна розвинути дуже великий голосовий діапазон, якщо правильно використовувати головні резонатори, «близьке» формування звуку, правильні вправи і розспіванки. Більша проблема – дихання. Проте, вона швидше криється у фізіології дитячого організму, ніж у здатності сприйняття. Але й тут можна досягти доброго результату, використовуючи, в першу чергу, асоціативне мислення і спеціальні вправи без зайвої теоретизації. Взагалі, з дітьми треба працювати легко, артистично, не переобтяжувати розмовами, а спілкуватися з ними «на рівних». Має бути «зримість» усіх технічних прийомів у видобуванні звуку, інтонуванні, формуванні тембру, динаміки, дихання тощо. Лаконізм, асоціативність, власний показ і повторюваність – основа дидактичного виховання дитини-хориста. Це все є в методиці Павла Івановича Муравського.

Хочу зупинитися на розспіванках Муравського. Я не люблю хормейстерів, які, ніби з метою економії часу, не розспівують хор. Вважаю, що це неповага до хористів, бо їх заставляють працювати ненастроєним інструментом – голосом. На розспіванці координуються всі компоненти вокально-хорової  звучності – голос, слух, інтонування, звуковедення, тембр, динаміка, штрихи, ансамбль, лад тощо. Все приводиться до робочого стану. А головне, хорист здобуває і вдосконалює свій вокально-хоровий багаж.

У Павла  Івановича розспіванка – це ціла філософія. По-перше, робота тільки під камертон. Адже хор – це унікальний інструмент, який звучить у природному ладові. І це є основним кредо Муравського.

Знамените «соль», розспіванка маестро, включає в собі стільки завдань! Від унісону, який просто розкішний, до інтонування всіх інтервалів з їх специфікою; від роботи над атакою звуку, діапазоном у різних штрихах і динаміці до пошуку тембральної палітри тощо. Далі – цілий каскад вправ. Кожна зі своїми завданнями. А який емоційний підйом під час роботи! Оце школа! Навіть безголосий заспіває. Тому так геніально, неперевершено і стабільно завжди звучить ХОР Муравського

Робота по партіях – теж дуже обґрунтоване переконання Павла Івановича, яке дає прекрасні плоди. Йде детальна шліфовка всього, що потім складається в партитуру. Проте, це не просто кропітка праця над проблемами певної партії. Це – ідеалізація горизонтального звучання, вільного відчуття горизонталі як імпровізації, наука горизонтального мислення, яке генетично закладене в українській хоровій музиці. Хоч би як потім партитура не складалася у вертикаль – превалює закладене лінеарне, поліфонічне ладове мислення. Воно притаманне українській народній пісні, українській хоровій класиці та хоровій музиці сучасних українських композиторів. І тут розвалюється теорія деяких хормейстерів, що вивчена по горизонталі, окремо кожною партією, партитура при зведенні звучить інтонаційно нечисто, бо там діють інші закони інтонування ступенів-інтервалів в акорді. Неправда. І цьому доказ – звучання хору Муравського, яке ніколи не буває фальшивим ні в гармонійній фактурі, ні в складних кластерних нашаруваннях сучасної музики, ні, тим більше в поліфонії. Як доказ – неперевершена інтерпретація П. І. Муравським творів М. Д. Леонтовича, де на геніальні партитури композитора накладається геніальне осмислення й геніальне звучання цих партитур під орудою маестро Муравського!

І розспіванки, і вправи, і розучування по партіях я повноцінно використовувала в роботі з дитячим хором. Методика Муравського природно  і глибоко проникла в мою душу. Я її відчуваю і розумію.

П. І. Муравський – великий музикант. Його довершений музичний смак, розуміння й трактовка різних стилів, помножені на бездоганне створення цілісної музичної форми через дириґентсько-технічну та вокально-хорову майстерність, є найкращою школою, мистецькою лабораторією для кожного хоровика. Павло Іванович завжди казав: «Аби чомусь навчитися, треба  перед собою мати добрий взірець». Нам поталанило – ми мали такий еталон. Творчість Муравського – найкращий приклад для кожного, хто в нього вчився. Створені ним шедеври сторицею закарбувалися в наших серцях!

Дякую за Науку, Дорогий Учителю!

30.07.2013

1. P. S.

Ми всі з нетерпінням чекали офіційного відзначення 100-річного ювілею Маестро і його виступу з хором. Щоб ще раз через ті фантастичні флюїди, які йдуть від його погляду, жесту, постави, насолодитися неймовірною інтерпретацією музики, найдосконалішим, тільки йому властивим звучанням, хору, поринути у диво-світ, ім’я якому – геніальність. Ми сподівалися, як усі розуміли, востаннє побачити Муравського на сцені, відчути магію його таланту. Як бажалося, не судилося…

Та повернути нам Павла Івановича вдалося завдяки зусиллям його учнів – організаторів величного Хорового свята школи Павла Муравського, яке відбулося 27 листопада 2014 р. в Колонній залі Національної філармонії України. Своєю безмежною любов’ю до Вчителя, вдячністю за науку вони вивели весь зал, що раптом став однією великою хоровою родиною, в чарівний світ – до світила «Муравський».

Насамперед вразило відчуття присутності Павла Івановича з нами через екран на сцені. Сприймався як живий образ і голос Маестро, коли він звернувся з подякою до земляків і коли на сцені був хор з його рідного села… А світлини репетиційної праці Павла Івановича передавали виразність його обличчя, магію жестів і ще щось непередаване словами саме в ту мить, коли на сцені з’явився хор студентів музичної академії. Здалося, що Вчитель провів репетицію зі своїми вихованцями, а потім учні стали перед хором… Вражали мудрі вислови-настанови Маестро, озвучені ним самим та показані на екрані. А його усміхнені, лагідні очі дивилися прямо в душу! Усе це проймало до сліз…

Організаторам цього дійства вдалося досягти безперервності виступів хорових колективів, керованих учнями Павла Муравського, які світлою пам’яттю вшановували свого Вчителя.

Свято хорової школи Павла Муравського вдалося!

Чистота музики й життя торжествують навіть у такий буремний для України 2014 рік!

28.11.2014

The post Оксана Охранчук: Дитячий хоровий спів крізь призму методики П. І. Муравського appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Останній романтик українського хорового відродження

Постать Павла Івановича Муравського, без перебільшення, є легендарною серед когорти хорових авторитетів другої половини XX – початку XXI століть. Природний талант самородка з давньої Дмитрашківки розвинувся серед когорти митців, які плекали традиції великого Лисенка.  Це – Пилип  Козицький, Михайло Вериківський, Григорій Верьовка, Елеонора Скрипчинська, Гліб Таранов, які були носіями зромантизованої ідеї вивищеного критерію, твореного їх попередниками хорового Відродження другої половини XIX – початку XX століття, зокрема Лисенком, Леонтовичем, Стеценком і вивершеного генієм Кошиця.

Я був серед тих щасливців, які вступили до Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського у 1967-му. На вступному іспиті в комісії були присутні корифеї українського хорового мистецтва: народний артист СРСР Олександр Захарович Міньківський, який тоді очолював кафедру хорового дириґування, заслужений діяч мистецтв України, блискучий педагог-методист Д. Є. Завадинський, дириґент-симфоніст М. М. Канерштейн та інші.

Павла Івановича Муравського ми побачили вперше на першому занятті хорового класу, до якого він зайшов енергійно, привітався і відразу почав говорити про хорове мистецтво, тут же вибудовувати унісон на ноті соль, що тривало не менше години, поки він не задовольнився почутою інтонацією. Павло Іванович розспівував і налаштовував хор лише під камертон, фіксуючи найменші відхилення й тенденції звуковисотного інтонування. Зокрема він ретельно домагався якісного унісонного звучання в хорових партіях, відповідного інтонування інтервалів, акордових сполучень і хроматизмів. Якості звуку досягав через бездоганний власний показ голосом. Він не втомлювався методично пояснювати, як потрібно інтонувати інтервали, зокрема хроматичні й діатонічні півтони, досягати стійкого й чистого звучання. Але найважливішою рисою його стилю в роботі з хором було чуттєво-емоційне й енергетичне забарвлення будь-якого фраґменту співу, що можна кваліфікувати як художньо-емоційне відображення словесного й музичного тексту. З моїх власних спостережень зауважу, що не було йому рівних в інтерпретації й концертному виконанні українських народних пісень. Його колосальна інтуїція дозволяла якнайтонше відтворити колорит народнопісенної стихії, глибокого художнього проникнення у зміст текстів пісень. Неперевершеного художнього втілення Павло Іванович досяг в інтерпретації народних пісень в обробці Миколи Леонтовича, як у концертному виконанні, так і в фонозаписах.

Отже, методика навчання студентів  у хоровому класі під керівництвом Павла Муравського базувалася, переважно, на показі власним голосом інтонування (досягнення чистого співу) та безпосереднього виконання хорового твору. Дидактичний бік викладання виявлявся у лаконічній формі постійного повторення формул системного інтонування у співі й художнього вокального звуку, що драматургічно бездоганно відображав характер і зміст поетичного тексту хорового твору. В аспекті педагогічного й виховного впливу на студентів Павло Іванович відповідав найвищим критеріям власного прикладу служіння високому мистецтву, відповідальності в педагогічній роботі та і в будь-якій справі, що стосувалася його професійної діяльності.

Павло Іванович – великий артист. Один його вихід на сцену викликає пожвавлення в залі й одностайне захоплення після виконання творів завдяки його енергетичному й художньому наповненню, чистоті співу його хору і тій художній правді, що полонить публіку. Висока планка митця, яку досі тримає Павло Іванович, відповідає традиції українського хорового виконавства, яскраво засвідченій на весь світ геніальним Олександром Кошицем. І, певно, усім нашим сучасникам, хто має, бодай, дотичне відношення до хорового мистецтва, слід усвідомити велич постаті Павла Муравського і здійсненої ним високої місії у збереженні виконавської традиції українського хорового співу другої половини XX – початку XXI століть.

Безумовно, в цьому виявляється сила його мистецького таланту, який формувався з дитячих літ у Дмитрашківці серед квітучої природи, народних пісень, у високоморальному середовищі традиційної культури односельців. А це сформувало і його світогляд, життєві принципи на ґрунті чеснот, правдивість, принциповість і небайдужість до нинішнього життя й подій у ньому. На відзначенні громадськістю 98-ї річниці від дня його народження в Дмитрашківці Павло Іванович висловив свою стурбованість станом нашого суспільства: «…Країна доти не розбагатіє матеріально, доки не розбагатіє духовно. В теперішньому житті створилися «ножиці»: мораль опустилася вниз, а техніка пішла вгору… І доки ми не піднімемо морального стану суспільства – нічого доброго не буде! Треба досягнути такого стану взаємин, щоб люди не ворогували між собою, а допомагали одне одному, щоб не було ворожнечі між людьми. Війни виникають між державами через аморальних політиків, захланних володарів держав, а страждають прості люди. Якби владці між собою не ворогували, то самі люди ніколи не воювали б, а кожен займався б чесно своєю справою…» (цитую з власного запису інтерв’ю з Павлом Муравським).

Павло Іванович – надзвичайно доступний у спілкуванні, зокрема зі студентами, колегами, й дуже щирий у розмові на будь-яку тему. Скільки доводилось спілкуватися з ним, ніколи не помічав нещирих суджень будь про що. Так, у згаданому інтерв’ю він підтвердив свою принципову життєву позицію в професійній діяльності, своє ставлення до начальства, до заздрісників: «…Я ніколи не хотів вступати не тільки в комуністичну, а взагалі в будь-яку партію»;   «…Я не знаю – чи є така людина, яка не мала б ворогів? Немає такої людини! Ось я інколи думаю –  живу собі, труджуся, нікому зла не роблю. Мені тільки одне важливо – щоб добре співав хор. Але вороги й недоброзичливці все одно є… Чому?!».

Неможливо передати сповна враження про людину такого багатого духовного, професійного, інтелектуального наповнення, такого високого лету й глибокого особистісного змісту думки, як у нашого Вчителя – видатного митця-дириґента Павла Івановича Муравського,  шанованого в Україні й за її межами, народного артиста України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, Героя України, професора, нині діючого видатного хорового дириґента, який на сьогодні є незрівняним у своєму мистецькому доробку на терені української хорової культури.

Вшановують його й земляки, що долучилися до створення Меморіальної садиби-музею Павла Івановича Муравського, заснування «Фонду імені Павла Муравського» й започаткування та проведення в селі Дмитрашківка Міжнародного хорового конкурсу імені Павла Муравського. Цей унікальний конкурс успішно проводиться вже три роки поспіль за підтримки Міністерства культури України, музичної громадськості, учнів Маестро, односельців, земляків. Конкурс набув значного резонансу в українському хоровому мистецтві і в перспективі має стати гідним втіленням ідеї великого майстра хорової справи сучасності Павла Муравського – «Чистота співу – чистота життя».

Край шляху на Придністров’я, при повороті на Дмитрашківку, стоїть монументальна стела, де зображено натхненного Павла Муравського в усій його величі: Маестро з дириґентською паличкою в правиці наче показує шлях до Храму світла, де звучить чистий спів. А може, він показує шлях до Країни світла, де живуть  нащадки сповідників Сонця, оріїв –  красиві люди з чистою совістю, які вільні від заздрощів, не ворогують між собою й поєднані взаємністю в один народ і у великий хор, який співає чисто, натхненно, наповнюючи спів любов’ю до своєї батьківщини, до рідних левад, гір і долин у буйноцвітті цілющих трав,  серед яких вони змалку зростали, наснажуючи себе піснями й священнодійствами, що їх успадкували вони з сивої давнини від предків. Можливо, образ цієї Країни світла явила нині прадавня Дмитрашківка, яка й досі купається в садках і квітах, захищена оберегами гір і урвищ, білих скель, біля підніжжя яких тече чиста Ріка. А ще животворить тут заповідна Зачарована долина з цілющими джерелами й чистоголосим розмаїтим птаством, якого більше ніде немає у світі, бо то орнітологічний унікум.

І може, таки наші люди підуть цією дорогою до Храму світла, куди показує Вчитель? Частина його учнів уже пробудилися й прибувають у Дмитрашківку на Міжнародний хоровий конкурс імені Павла Муравського. Правда, ще далеко не всі його учні знають туди дорогу. А може, отямляться й ті, які поринули у свою славу й нічого, крім неї, не відчувають і не бачать? А чи не хочуть бачити, що відживають останні опори академічного хорового співу, стихає помалу українська народна пісня, яку так самовіддано плекали Лисенко, Леонтович, Стеценко, Кошиць і ті, хто був поруч із ними… А що ж ми?! Що ми після них створили нового і що робимо? То, може, зберемося, товариство, й підемо разом до Храму світла, чистоти в Дмитрашківку, як на прощу? Мабуть, пора пізнавати й визнавати своїх подвижників і молитися своєму Родові, своєму Сонцю, своїй Землі й своїй пісні, як багато років це робив і досі робить Павло Муравський, який і сьогодні кличе нас до Храму світла, чистоти, совісті…

Для всіх, хто серцем причетний до хорового співу й цілої культури, Павло Іванович Муравський є прикладом служіння своєму народу, взірцем того, як треба відстоювати й досягати високих критеріїв у професіоналізмі, а ще того, як треба любити свою Україну – свою Землю, людей і саме життя.

Хай Вам здоровиться й щастить, дорогий Павле Івановичу! Нових Вам творчих досягнень і ладу в усьому!

27.11.2012

1. P. S.

Такими були побажання Вчителю ще недавно, коли у свої «сто» він був сповнений натхнення й енергії провести Хорове свято в Колонній залі імені М. В. Лисенка Національної філармонії України. Але 6 жовтня 2014-го тихо ступив за межу. Нам хотілося б думати, щоб він і там слухав хори своїх учнів, які 27 листопада влаштували пісенне свято на його честь. А може, він тепер слухає ангелів небесних, які оберігали, підтримували його великий талант на Землі, в нашому прегрішному світі. А може, до його душі прилинуть душі шанувальників його таланту, колег, товаришів, які в різний час також ступили за межу. Вони приймуть його до свого чистого кола, бо він відстоював чистий спів, боровся за чистоту душ людських своїм високим мистецтвом, волів справедливості й ладу в рідній Україні.

Світла пам’ять Вам, дорогий Вчителю!

28.11.2014

The post Іван Павленко: Останній романтик українського хорового відродження appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Дорога до Вчителя

Моє знайомство з Великим Вчителем хорового мистецтва відбулося в 1975 році.

А дорога до Вчителя почалася ще в другій половині 50-х років. Уже в шість років я, маючи від природи гармонійний слух, вивчала з «голосу» партії хору, яким керувала моя мама в селі на Закарпатті. Мама не мала музичної освіти, але була обдарована красивим голосом і музичним слухом. У 10 років я вступила до музичної школи, та була незадоволена моїми вчителями й постійно мріяла колись зустріти справжнього музиканта-вчителя. Мені пощастило, і я вступила до музичного училища у Львові. Моїм вчителем був Володимир Панасюк – талановитий музикант. Але його наука була дуже коротка. Вчитель тяжко захворів, і через два роки я самостійно, відмовившись від заміни іншого вчителя, успішно закінчила Львівське музичне училище. Чотири роки працювала з самодіяльними творчими колективами й мріяла продовжити навчання та зустріти свого Вчителя. Не маючи абсолютної впевненості, я подала документи до столичної консерваторії. Іспит зі спеціальності «хорове дириґування» приймала комісія на чолі з Миколою Кондратюком та Павлом Муравським.

Муравський! Такий начуваний і недоступний у моїй уяві!

Продириґувала свою програму, і сталося диво. Павло Іванович підвівся й сказав стільки прекрасних слів на мою адресу, що я не стрималась і заплакала. В ту мить відчула, як невидима сила привернула всю мою увагу до цієї людини. Я з нетерпінням чекала повідомлення про результат вступних випробувань і мріяла про нову зустріч з Павлом Івановичем.

Сталося! Я студентка свята-святих – хорового класу народного артиста України, професора Павла Муравського. Не знаю, чи переживають такі почуття нинішні студенти, але я відчуваю й усвідомлюю – то були найкращі роки мого життя.

Я захоплювалася кожним мудрим словом, ловила кожну мить роботи Павла Івановича з хором. Ніби під гіпнозом, мої очі широко відкривалися на початку занять хору й ще довго не закривалися після закінчення. Я чітко зрозуміла, що знайшла свого Вчителя. З кожним заняттям вимальовувалася відповідь – як досягти досконалості звучання хору, чистоти інтонації. Це ті питання, що завжди мене турбували. Вже не потрібно йти шляхом тільки інтуїції. Є велике вчення – школа хорового співу Павла Муравського – школа високої мудрості. Все це – на твоїй долоні, тож вчися, вбирай, пізнавай і зберігай!

Занять у хоровому класі виявилося замало, і я наполягла на переводі в клас Муравського за спеціальністю. Перед цим мене призначили в клас до іншого викладача. Але я домоглася! Якщо образила попереднього викладача – нехай мене Господь простить. Тепер стало можливим слухати поради Павла Івановича винятково для себе. Вчитель доручив мені роботу з хором над творами А. Кос-Анатольського, які були в планах звукозапису. Стало можливим висловлювати і свою думку, з якою обов’язково рахувався Вчитель.

За роки навчання в класі Павла Івановича я поступово отримувала відповідь на питання: в чому полягає ця висока таїна феномену музиканта – хормейстера Павла Муравського.

Хоровий клас Павла Івановича був творчою майстернею, де викристалізовувалися злагодженість тембрів, звуковедення і бездоганна інтонація. І цьому високому мистецтву навчалися студенти.

На превеликий жаль, не всі студенти розуміли самовіддану працю Павла Івановича. Влаштовували бунти, з якими я завзято боролася, але ніколи про це не казала Вчителю. Кожен хоровий твір, над яким працювала рука Майстра, перетворювався на чудовий візерунок музичного мережива.

Під орудою Павла Івановича ми здійснили записи творів Миколи Леонтовича. В кожному творі – своя картинка життя, своя драматургія. Як схвильовано тонко передав Павло Іванович думки свого земляка – Миколи Леонтовича! Слухаючи сьогодні записи творів з капелами «Трембіта», «Думка», які очолював Павло Муравський, не перестаєш зачудовуватися його увічненням хорової класики ще в далекі 50–60-ті роки. Ця музика вічна, і важко сказати, чи повторив хтось із сучасних хормейстерів на такому високому художньому рівні цей шлях.

Залишається тільки пошкодувати про коротке людське життя, адже стільки ще залишилося незаписаної чудової хорової музики саме «пензлем» маестро Павла Муравського. Я щаслива, що в моєму житті є цей Вчитель, і сповнена радості спілкування з ним протягом багатьох років. Як і під час навчання, Павло Іванович запрошував мене до своєї оселі. Наші зустрічі проходили в зворушливих бесідах про мистецтво, про життя, про нашу Україну. І кожного разу я чула від Павла Івановича про нові й нові плани. Маестро мріяв здійснити записи хорової музики на поезію Тараса Григоровича Шевченка. Це теж складає школу Муравського: школа професійного хорового звучання, школа планів на майбутнє, школа життя, школа активної громадянської позиції.

Ще в 70-х роках Павло Іванович познайомив мене зі своєю мамою. Він привіз її до Києва з села й не забув мамине веретено. Вона пряла й розповідала про життя своє і сина, його непросту долю. Як прялася ниточка, так велась і розмова про плин років у Дмитрашківці. Як тепло й лагідно любить Павло Іванович свою Дмитрашківку!

Саме рідне село стало місцем проведення щорічного Міжнародного хорового конкурсу імені Павла Муравського. Скільки люду приїздить у ці дні! Скільки співу чує Дмитрашківка! Щоліта Павло Іванович мав щастя бачитися зі своїми учнями, які приїздять на конкурс і високо несуть звання «школи Муравського», демонструючи високу якість звучання своїх хорових колективів.

Я вірю, що саме учні Павла Муравського продовжать його справу, радуватимуть колоритами барв, кришталево-чистим звучанням, як вчив Великий Маестро на прикладах хорових капел «Трембіта й «Думка» та хору столичної музичної академії під його орудою. А якщо залишаться незавершеними плани Муравського – учні Павла Івановича обов’язково завершать.

6 жовтня 2014 року Павло Муравський покинув нас.

З плином років минуле людське життя часто стає тьмяним, губить свою значущість і поступово сходить у небуття. А є інше життя, яке не має часових вимірів і набуває духовної значущості.

Саме така доля судилася й геніальному митцю, виточеному природою хоровому майстру Павлові Івановичу Муравському. Тепер, коли він пішов у вічність, у пам’яті постають епізоди, миті зустрічей, його спогади, поради, ставлення до людей та до нинішніх подій в Україні.

Напередодні 100-літнього ювілею ми разом обговорювали святкування, планували концертну програму саме з його рідним хором консерваторії в Національній філармонії України.

Свій 100-літній ювілей 30 серпня 2014 року Павло Іванович зустрів повний оптимізму, радо вітав гостей. Це був світлий, сонячний літній день. Багато шанувальників прийшли вітати Маестро. І ювіляр ділився з гостями своїми задумами.

Протягом вересня 2014 року Павло Іванович планував працювати зі своїм хором, аби довести його звучання до рівня високої професійності. Цього правила митець дотримувався впродовж усього життя.

Без відома Павла Івановича я написала листа до Кабінету Міністрів України, щоб нагадати про ювілей великого хорового дириґента Павла Муравського.

Наприкінці вересня Павло Іванович зателефонував мені й попросив  приїхати до нього. Це була надзвичайно вражаюча зустріч. Турбувався про вихід у світ семитомного нотного зібрання хорових творів на слова Тараса Шевченка «Пісенний «Кобзар», яке він уклав. А найдужче переживав за створення високопрофесійного хору, який продовжить записувати твори на Шевченкову поезію, що їх не встиг увічнити Маестро. А ще мріяв почути, як знову задзвонять дзвони в рідній Дмитрашківці (ті дзвони в 30-і роки скинули з дзвіниці). Павло Іванович часто згадував, як у дитинстві бігав до церкви на заклик дзвонів. Тому він старався відновити дзвіницю й купити дзвони для рідної Дмитрашківки.

Всім, хто по-справжньому шанував і щиро любив Великого Маестро Муравського й водночас просту людину, належить постійно звертатися до джерела спадку хорових шедеврів, які залишив Маестро. Нам належить берегти джерела його заповітів, його могутньої хорової школи, аби й майбутні покоління могли долучатися до глибинної традиції українського хорового співу, до народної самосвідомості українців. Так здійсниться мрія Павла Муравського про щасливе життя людей у рідній Україні.

Чистий, як ранкова роса, звук неодмінно відтворять професійні й аматорські хорові колективі під орудою учнів Павла Муравського, якими Вчитель так рясно засіяв світ. І вертатимуться люди до чистого джерела, щоб напитися наснаги.

23.09.2012,
23.10.2014

The post Світлана Процюк-Сварич: Дорога до Вчителя appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Хорова школа Павла Муравського – захист від руйнації

Розуміння школи Павла Івановича Муравського розпочинається для мене з усвідомлення прожитого ним віку… Маестро мав за плечима 100 літ, у які вмістилися війни, голодомори, перебудови, довгоочікувана незалежність України і драматичні події останньої доби. Але тяжкий життєвий шлях не зламав його, а допомагав зберігати молодечий запал до творчості.

Однак, важливо зрозуміти, що феномен життєвого й мистецького довголіття П. І. Муравського заснований не на «генетиці», а на самій суті його школи. Цю суть він визначив містким поняттям «тяга», що в перекладі на музикознавчу термінологію має означати – «опора звуку». І цією непорушною «опорою» є українська народнопісенна традиція, сутність якої – любов.

Викладачі вокалу та спеціалісти різних оздоровчих систем вважають, що правильне дихання – основа людського здоров’я. Тут розглядаються і фізіологія й конструктивні особливості організму, але «тяга» не є поняттям медичним і, навіть, матеріалістичним. На жаль, і я це зрозумів не одразу…

Так склалося, що під час навчання в консерваторії (1975–1981) мені поталанило бути учасником грандіозного проекту: «Твори Миколи Леонтовича у виконанні хору Київської консерваторії під орудою Павла Муравського», який, на моє переконання, достойний найпрестижніших музичних премій світу!

Ця подія повністю змінила моє життя, тому що розкрила для мене, як те Яйце-райце, всю сутність українського хорового співу, його наповненість Духом, виявила всі грані професії хормейстера.

Важливість роботи над цим проектом для мене ще й у тому, що мій молодечий запал до зустрічі з Павлом Івановичем був заснований на авангардних ідеологемах «стильового оновлення й модернізації творчих принципів, у відповідності до сучасних вимог часу».

Тож, якби цієї зустрічі не сталося, то я й досі, мабуть, не розумів би суті голосоведення (а в школі Павла Івановича кожному голосу хорової фактури приділяється окрема увага), не розумів би краси хорових партитур Миколи Леонтовича, які наповнені любов’ю до виконавців через його феноменальне проникнення у сутність тембральних якостей голосів!

Думаю, досі в своїй творчості я мислив би «тембральними комплексами», які обов’язково призводять до іншого комплексу, вже психологічного рівня – «комплексу Наполеона». Це, коли композитор «посилає» сонмища голосів у одну точку, не звертаючи уваги на їхні фізичні дані. Мовлю тут не лише про теситурні можливості голосів, а й про моральний збиток, якого зазнають виконавці в такому ставленні до них…

Слухаючи, як Павло Іванович любовно «шліфує» кожен облюбований Миколою Леонтовичем голос, цей «Наполеон у тобі» довгий час гнівно протестує проти «пустої трати часу», але на виконавській манері хору під орудою Маестро, а особливо під час запису твору, несподівано виявляється вся Істина в останній інстанції: твір звучить так, як його замислив композитор.

Звичайно, можна сказати, що Муравський розуміється лише «на класиці». Але це неправда, тому що я, наприклад, пам’ятаю його роботу над модерною на той час партитурою Георгія Свиридова «Концерт пам’яті Юрлова», цілковито побудованою на кластерах, і Павло Іванович прекрасно справлявся з текстом! Суть тут не в інтонаційних труднощах, а в тому, що в партитурі відчувалася любов до кожного голосу, закладена композитором. Інакше, як би міг він висловити свою любов до друга, якому присвятив цей твір?

Кульмінаційним доказом того, що робота з кожною партією хору дає фантастичний результат – дириґування Маестро хором Музичної академії на Хоровій асамблеї в Національній філармонії України, присвяченій 95-річчю від народження та 75-річчю мистецько-педагогічної діяльності патріарха (в 95-літньому віці!). Молоді виконавці раптом відчули себе героями потрясаючої історії, яку з глибин віків через душу й серце композитора доніс до них Павло Іванович Муравський! А все тому, що кожен голос у його прочитанні був любовно осмислений.

Думаю, що дух композитора Кирила Стеценка, твір якого виконували тоді, прилинув до Маестро… Мене, в усякому випадку, таке виконання пройняло до сліз!

А тепер про ДУХ. Думаю, що сформульоване П. І. Муравським поняття «тяга» означає, перш за все, любов до голосу, до музики, до співу. Вона підтягує нас до Величі Божої, допомагає залишатися людьми духовними, розумними, співчутливими одне до одного.

Мене особисто досить часто вражало висловлене Павлом Івановичем занепокоєння тим, що «хори не вміють співати», коли ми всі чуємо, як вони голосно, яскраво й злагоджено співають. А, виявляється, – і це я розумію лише зараз, – Маестро відчував, що в тому співі немає любові, яка, в його розумінні, й є основою мистецтва.

Ми втратили Великого генія хорового мистецтва, який сформував епоху, але й помер з її закінченням. Його велика, титанічна сила не змогла подолати руйнації, що вражала нашу країну і весь світ десятиліттями, які дано було йому прожити.

Парадокс у тому, що Хорова школа  Павла Муравського, яка досягла світових вершин визнання через видатні досягнення наших колективів у міжнародних конкурсах, світових турне тощо, залишалася нікому не потрібною у нас в Україні.

Руйнацію всього довершила (а може ще й не остаточно) війна, яка оголила сутність бездуховності. Тож песимістичний висновок щодо хорового мистецтва такий: суспільство переключено на технологічно-фінансове мислення, в якому втрачається сутність людини – відчуття цілісності окремої особистості й громади, народу й держави, країни й світу. А саме на сутності людини й засновується хорове мистецтво.

Згадаймо мільйонний хор на Майдані, що співав гімн України! У цьому є заслуга і нашого генія – Маестро Муравського. Це його Мрія, щоб у єдиному хорі Любові виявлялася сила тяги до висот духовності.

Згадаймо й величезну кількість його вихованців-подвижників, що продовжують його звитяжну працю по збереженню хорового мистецтва як глибинного надбання людства!

Насамкінець слід підсумувати, що нині триває битва за душі людей і вона ще не програна, допоки з’являються нові й нові бійці духовного фронту. Адже, всі прорахунки темних сил пов’язані з неможливістю підміни духовних цінностей матеріальними.

Цю істину підтверджує й парадокс Муравського: сила звитяги нашого Маестро сформувала визнану в світі видатну хорову школу, яка виявилась непотрібною в Україні ні державі, ні олігархам. Знаємо, що величезна кількість хорів існує на любительських засадах, але вони досягають професійних висот виконавської майстерності, виборюють почесні призи на найпрестижніших хорових конкурсах, викликають захоплення у слухачів цілого світу.

Тож, Слава Україні, Слава Героям, які діють згідно з власною совістю, покликом душі, в основі діянь яких – любов до добра й справедливості!

Таким був наш Маестро. І таким лишається у своїй хоровій школі.

9.12.2012,
13.10.2014

The post Віктор Степурко: Хорова школа Павла Муравського – захист від руйнації appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Учитель, яким пишаюсь

 Моє знайомство з патріархом хорової музики Павлом Муравським відбулося 1987 року на майстер-класі в Дрогобичі. А вже наступного року  як  студент Дрогобицького музичного училища  я мав щасливу нагоду співати під його керівництвом у Львові на співочому полі.

З 1990 року вже як студенту Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського мені пощастило переймати досвід педагогічної й мистецької праці великого дириґента. Зокрема, в складі студентського хору консерваторії під керуванням Павла Муравського я брав участь у закордонних гастролях. Найвідповідальнішою гастрольною поїздкою була участь у фестивалі «Радість співу» 1993 року в канадському Торонто. Хор підготував і виконав чотири програми: Українська духовна музика, Українська народна музика, Літургія на музику П. І. Чайковського, Ораторія Антоніна Дворжака «Te Deum» (спільне виконання з Торонтським симфонічним оркестром під керівництвом знаменитого дириґента з Москви Геннадія Рождественського).

Професор Павло Муравський – це передусім великий педагог, який запалював студентів бажанням глибоко поринути у світ музики, прагне передати їм свої знання й досвід та сформувати їхні фахові навички дириґування. Зворушлива українська простота як симпатична риса людини з народних глибин вабить до нього всіх, попри його вимогливість і мистецьку одержимість. На репетиціях учитель багато уваги приділяв тлумаченню поняття відчуття звуку: як треба передчувати, відчувати, як і куди потрібно спрямовувати той чи інший звук для досягнення єдиного академічного тембру. Він використовував різноманітні методичні засоби для розвитку «внутрішнього слуху» учнів, спонукав їх до вивчення досвіду, накопиченого в хоровому дириґуванні, через прослуховування найвідоміших світових виконавців.

Важко описати неповторний дириґентський стиль Павла Муравського, оскільки в усьому він прагнув абсолютної досконалості. Виокремлю найважливіше:

– ретельне, до найменших деталей, опрацювання музичного твору (визначення теми та ідеї твору, осягнення мистецького образу, осмислення його місця в житті людини, суспільства, розкриття секрету майстерної  дії на слухача тощо);

– самобутня дириґентська манера, яка зрозуміла співакам через виразні жести, міміку, пластику, виразний погляд;

– витончена праця над елементами хорової органіки, зокрема              чистотою інтонування як засадничою умовою успішної хорової практики, узгодженістю елементів хорового звучання для досягнення мистецького результату.

Професор Павло Муравський глибоко переймався проблемами  української хорової музики, щиро радів, коли його педагогічний засів проростав знаннями та досягненнями учнів. Як мудрий наставник, він бачив перспективу своїх вихованців, їхні сильні й слабкі сторони, вміло коригував їхню діяльність, спонукав кожного до самоутвердження себе як мистецької особистості.

Практичне застосування навичок хорового дириґування, зокрема  елементів методики професора Муравського, я розпочав уже на першому курсі навчання в консерваторії, створивши хор «Дзвони Подолу» при церкві Святої Покрови на Подолі в Києві. В роботі з цим колективом запровадив практику співу винятково під камертон, що позитивно позначилося на якості співу – вдалося домогтися належного інтонування. Також враховував настанови педагога щодо розучування нових творів окремо виконавцями різних партій, методичні прийоми роботи над вокально-хоровими нюансами тощо. Результат роботи колективу: багаторічний спів на церковних Богослужіннях, участь у численних концертах світської та церковної музики, дві перемоги на Всеукраїнських хорових конкурсах, перша премія на XIV Міжнародному конкурсі в польському місті Пінчов (2013) та визнання керівника хору кращим  дириґентом конкурсу.

Праця в хорі «Дзвони Подолу» та в складі Київського симфонічного оркестру й хору, дириґування світськими та церковними хорами, участь у конкурсах та фестивалях, гастролі в країнах Європи та Америки – мій  незначний фаховий мистецький доробок, за що я завжди завдячую своєму Вчителеві.

Унікальний професіоналізм був у Муравського невіддільним від його унікальної особистості. Давалися взнаки українська завзятість і козацька відвага. «Що Ви робите, Павле Івановичу? Та ж за Ваші літургійні співи зі студентами нам консерваторію закриють!»,  – нарікали викладачі-колеги й сам ректор на те, що Муравський у час несамовитого розгулу атеїзму більшу частину навчання і репетицій приділяв скрупульозному вивченню духовної музики різних композиторів, а насамперед А. Веделя, М. Березовського та Д. Бортнянського. Муравський слухав ті застереження, а робив своє. Не приховував перед студентами, що партбюро і ректорат консерваторії погрожують йому, аби припинив «славити Боженьку» на музику М. Леонтовича, К. Стеценка, О. Кошиця.

Влада змирилась із тим, що Муравський плекає українську духовну музику і виносить її звучання на публіку, зокрема, під час концертів у Великій залі консерваторії. Мав на те сильний аргумент, що багатоголосся, яке притаманне саме літургійному співу, – тільки воно одне може розвинути гармонійний слух та діапазон майбутніх співаків до такого рівня, коли голос стає голосом професійного співака: хориста, а тим паче соліста.

Муравський мав типову зовнішність, властиву чоловікам Подільського краю. Не було в його обличчі витончених рис, а його красою була мужність. І він зберіг її аж до свого столітнього віку. Мені здається, саме така зовнішність характерна всім великим дириґентам. Пригадую профілі й анфаси геніального Артуро Тосканіні, коли він дириґував у Ла Скала; а фотографи й кінокамери фіксували його руки, які потім «гуляли» численними музикознавчими журналами. Так, як і всі визначні дириґенти, Муравський не «вигинався тілом»; але варто було глянути на його руки! Великі руки сина хліборобів. І великі пальці з широкими пучками. Такі руки могли зігнути залізного шворня! Але тут вони виконували надтонку роботу: вони творили ніжну, вибагливу, прекрасну музику! Руки його злітали поверх його голови, мов наполохані голуби! Пальці то випрямлялися,  вказуючи ноту, то згиналися; то стулялися разом, то згиналися разом, то розширялися, даючи сигнал голосам усіх партій співати «на повну», на цілі груди.

Природно, що з віком в усіх зовнішній слух притуплюється. Але в Муравського був, як я помітив, і не тільки я, внутрішній, інтуїтивний музичний слух. Часом не дивиться він на хориста і, мабуть, не чує його своїми фізичними вухами, і раптом дає співакові найдетальніші роз’яснення, де і що він пропустив, і як треба вести цю ноту правильно. У Павла Муравського направду в серці був внутрішній духовний рецептор, який давав йому можливість точно визначати, як співає хор у цілому й кожний виконавець зокрема. Тільки присутність у людині вищої духовної потуги розкриває це внутрішнє відчуття. Муравський не відступився від внутрішньої спонуки плекати духовні піснеспіви під гнітом більшовицької ідеології, бо знав, що сила Духу незмірно потужніша за всякі ідеологічні догми. Ось і відчування дуже специфічних нюансів звучання навіть у поважному віці було в Муравського виявом Божої благодаті. У цьому, на мій погляд, полягає феноменальність Учителя, якому Всевишній дарував щасливу мірку часу –  прожити ціле століття.

26.07.2013,
14.11.2014

The post Тарас Миронюк: Учитель, яким пишаюсь appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Мистецький метод П. І. Муравського як біоенергетичний та психофізичний феномен.
Таїна вокально-хорового звукопису

(Скорочено)

На жаль, закони Всесвіту невблаганні. Усі в свій визначений час відходять у вічність: і зовсім юні, які тільки-но почали розквітати, і ті, кому судилося здолати тернисте й довге життя, таке змістовне, що його, либонь, вистачило б не на одну людську долю. Прикро, та нічого не вдієш, адже цю парадоксальну суперечність закладено в основу незбагненного контрапункту земного буття, геніально осмисленого в творах невмирущого українського філософа Григорія Сковороди.

У відповідності до суворих параметрів цього контрапункту нещодавно полишив цей світ і Павло Іванович Муравський – славетний корифей української хорової музики, видатний дириґент-педагог. Здається, ніби вчора наш патріарх відзначив свій 100-літній ювілей…

Навряд чи ми, сучасники, можемо адекватно оцінити глибину й значення феномену П. І. Муравського, адже видатні постаті, як правило, осягаються ретроспективно. Втім, уже нині можна впевнено стверджувати: людина ця надзвичайна і, без сумніву, належить до когорти тих унікальних особистостей, яким у процесі наполегливої творчої самореалізації пощастило не лише збагатити світ оригінальними мистецькими явищами, а й сформувати новий художній вимір в осягненні філософії життя.

Найвиразніше це простежується в площині професійної дириґентської й педагогічної діяльності П. І. Муравського. Адже йому, волею долі, поталанило переосмислити багатогранний досвід визначних хормейстерів минулого й крізь призму сучасності спроекувати його в майбутнє. Що ж сприяло цьому?

Аби відповісти на це питання, спробуємо віднайти неповторний психо-енергетичний алгоритм творчого методу П. І. Муравського, який упродовж усієї творчої еволюції Маестро фокусував світло його таланту в потужний промінь натхнення й мистецької досконалості.

Втім, на початку, звернімося до теорії.  Як відомо, в процесі будь-якої творчої діяльності формується потужне енергетичне поле (еґреґор), яке об’єднує індивідуальні біоенергетичні аури виконавців і слухачів у єдиний енергоінформаційний простір з притаманними йому специфічними властивостями [8, с.226]. Однією з них є зміна індивідуально-психологічних параметрів сприйняття реальності, аналогічна тій, що спостерігається в традиційних релігійних практиках в процесі здійснення сакрально-магічних ритуалів.

З огляду на це, симптоматично, що й нині, вже в першій чверті ХХІ ст., у різних сферах музично-театрального середовища можна почути чимало цікавих оповідей і легенд про те, як актори, оперні співаки чи виконавці-інструменталісти, котрі в звичайному житті потерпали від багатьох хвороб, виходячи на сцену, враз ніби оживали, оздоровлювалися, сповнюючись надзвичайним натхненням і бадьорістю [9, с. 20-22, 24].

Цей чудодійний ефект, на думку дослідників, обумовлений  здатністю сценічного простору накопичувати енергію творчого процесу, випромінювану акторами та глядачами в процесі спектаклю [4;13].

Аналогічна ситуація простежується й у випадку з концертною діяльністю хорових колективів. Відмінність полягає лише в тому, що роль накопичувача та трансформатора біоенергетичних потоків, у даному разі, відіграє не сценічний простір, а, власне, сам хор, який постає, фактично, поліфункціональним генератором та ретранслятором енергій [9, с.10].

Цьому сприяють унікальні властивості хорового виконавства як різновиду музичної діяльності. Зокрема, саме розташування хору на сцені створює ефект увігнутого біоенергетичного екрану-дзеркала, краї якого закруглюються на зразок амфітеатру або арки.

Окрім суто акустичного аспекту, феномен арковості сприяє рівномірній екстраполяції біоенергетичних потоків уздовж створюваного сценічно-хоровим розташуванням «екрану», сприяючи активному випромінюванню енергії творення в напрямку слухацької аудиторії.

Саме в цьому екрані або дзеркалі відбувається фокусування енергетичного струменя, спрямованого дириґентом в бік хору, а згодом його рефлективно-векторне відображення в протилежному напрямку, тобто в бік диригента і залу.

Для кращого розуміння вказаного процесу схематично окреслимо його структурний алгоритм в основних етапах:

• початковим з них є момент психологічної та біоенергетичної настроєності  диригента  і хору на момент фонації в певному режимі вокальної атаки;
• наступним є момент першого дириґентського ауфтакту, який сигналізує  початок звучання, і водночас знаменує формування стійкого енергетичного потоку, спрямованого від дириґента до хору;
• третім етапом є сприйняття хором енергетичного імпульсу, надісланого дириґентом. Він пов’язаний із процесом індивідуально-психологічного налаштування хористів на певний режим дириґентського біоенергетичного «випромінювання»;
• заключною фазою розглянутого алгоритму є формування резонансного колективного енергетичного потоку, екстрапольованого в масиві хорової звучності та його зворотного дзеркально-рефлективного відбиття в напрямку диригента та слухачів.

Вказана схема ілюструє модель окремого біоенергетичного циклу, простежуваного між дириґентом та хором під час репетиційної або концертної роботи.

У процесі музичного творення такий цикл неодноразово повторюється, формуючи процесуально-розгорнуту в часі функцію, тривалість якої обумовлена множинністю циклів-ланок у межах певної музично-композиційної структури. Їх кількість є постійно змінюваною і залежить від індивідуально-психологічних аспектів певної дириґентської інтерпретації, специфіки виконавських проблем, обумовлених особливостями застосування компонентів  хорової звучності тощо.

Охарактеризувавши біоенергетичні процеси, які  відбуваються на сцені в проекції  дириґент – хор – дириґент, спробуємо тепер розглянути як вибудовується механізм біоенергетичних співвідношень у момент залучення енергетичного потенціалу слухачів, тобто в проекції дириґент – хор – аудиторія. Його алгоритм можна окреслити наступною послідовністю:

• у початковій фазі біоенергетична хвиля, екстрапольована вздовж площини хорового екрана-дзеркала, водночас з акустичною, спрямовується в зал, в напрямку слухачів;
• у наступній фазі аудиторія слухачів, налаштованих на сприйняття музики, формує зворотну енергетичну хвилю, яка віддзеркалюється в напрямку хору і дириґента.

В результаті формується складний біоенергетичний комплекс, потужність якого визначається, з одного боку, мистецькою майстерністю дириґента і хору, а з іншого – психологічною настроєністю аудиторії на сприйняття певного музичного твору, специфіки його виконання та інтерпретації.

Як і у випадку з біоенергетичним циклом в проекції дириґент – хор,  цикл дириґент – хор – слухацька аудиторія характеризується множинною багатоланковою повторюваністю, обумовленою тривалістю музичного розгортання.

При цьому вектор енергетичного потоку в системі аудиторія – хор є діаметрально протилежним вектору хор – дириґент, а отже є його дзеркальним відображенням.

З огляду на це, є підстави стверджувати, що хоровий дириґент здійснює функцію регулятора біоенергетичних потоків, фактично, виконуючи роль посередника між енергетичним потенціалом процесу музичного творення та психологічним резонансом від його сприйняття.

Втім, виникає закономірне питання: а чи не те ж саме відбувається в момент будь-якої музичної діяльності, в якій задіяні певний колектив виконавців та координатор творчого процесу, як, наприклад, під час концертного виступу симфонічного оркестру? Адже функції дириґента, в даному разі, є, фактично, тотожними, як, зрештою, і функції виконавців-інструменталістів.

На перший погляд, з цим важко не погодитися, особливо враховуючи наявність універсальних методологічних засад, що характеризують дириґування як фахову спеціалізацію.

Втім, існує все ж одна принципова різниця: – дириґент симфонічного оркестру координує діяльність музикантів-інструменталістів, для яких процес виконавства не є настільки детермінованим біоенергетичними та психологічними факторами звукоутворення, як у випадку з вокально-хоровим співом. Натомість, голосовий апарат, як унікальний інструмент, даний людині від народження, незрівнянно більше пов’язаний з емоційним станом людини в момент співу, з її біоенергетичним та психологічним налаштуванням на сам процес творення.

У зв’язку з цим варто нагадати, що ще в стародавні часи вчені й філософи, зокрема Піфагор, Платон, виразно усвідомлювали взаємозв’язок звукових співвідношень із життєво важливими функціями людського організму [5, с.26-27].

Втім, найдосконаліше ця теорія представлена в стародавніх індійських трактатах [14]. Згідно з ними, кожний звук натурального звукоряду проеціюється на певний біоенергетичний центр (чакру) [14, с. 61], а, отже, наспівування звуків у різних послідовностях активізує функціонування біоенергетичних потоків, програмуючи оптимальні психофізичні параметри особистості.

Сфокусувавши вказані спостереження в площину вокально-хорової практики, можна стверджувати, що дириґент і хор у процесі репетиційно-концертної діяльності не лише вирішують професійні завдання, пов’язані з суто мистецькими музично-композиційними параметрами, але й, фактично, здійснюють певні психофізичні дихально-акустичні дії, спрямовані на гармонізацію емоційно-психологічного стану співаків і слухачів, створення позитивної атмосфери натхнення й співтворчості.

На цьому принципі ґрунтується творча та педагогічна діяльність П. І. Муравського, осяяна щирим переконанням у тому, що «Чистота в інтонуванні повинна стати бажанням чистоти життя взагалі. Потрібно всім нам до цього прагнути. …Чистота, краса – це наше кредо, це ознака чистої душі. А з чистою душею треба чисто співати» [1, с.1].

Вказаний аспект інтонаційно-акустичної взаємодії музики й життя виразно ілюструють ладо-тонічні співвідношення, простежувані в площині дисонанс – консонанс. Дисонанс, а також асоціативно пов’язаний із ним ефект фальшивого, недосконалого звучання (детонації), в екзистенційному аспекті, символізує дисгармонійні, деструктивні вияви людського життя як на рівні індивідуального душевного світу окремої особистості (розпач, муки сумління, нерозкаяний гріх, безнадія), так і на рівні колективної свідомості (соціальні негаразди, правопорушення, суспільно-майнові та світоглядні суперечності тощо).

Натомість, консонанс, а також ефект чистого інтонування, постає еталоном сумлінного й чесного життя, згідно з екзистенційними параметрами, закладеними в людину від природи (аспект вроджених здібностей – концепція «спорідненої праці» Г. С. Сковороди). У зв’язку з цим, особливого значення набуває музично-теоретичний феномен внутрішньо-ладових тяжінь – переходу нестійких ступенів ладу в стійкі.

Найвиразніше він актуалізується в процесі розв’язання дисонансів (наприклад, тритонів) у консонанси – збільшеної кварти (зб.4) в малу або велику сексту (м.6: в.6) чи, навпаки, зменшеної квінти (зм. 5) у малу або велику терцію (м.3: в.3).

З позиції вокально-хорового інтонування  розв’язання символізує оптимально-позитивне розв’язання певної кризової життєвої ситуації, зняття екзистенційних суперечностей, відновлення в житті людини й суспільства втраченого душевного ладу й гармонії.

У зв’язку з цим, доречно нагадати фразу з однієї рецензії на виступ славетної Української республіканської капели під орудою незабутнього Олександра Кошиця під час її світової подорожі: «…Коли б в українській державі всі справи йшли так, як спів у цьому хорі, тоді це була б перша держава на світі…» (з відгуку в голландській пресі) [8, с. 108].

Як свого часу концерти О. А. Кошиця, так нині концерти П. І. Муравського вражають усіх не тільки довершеністю хорового звучання, а й надзвичайним зарядом бадьорості та душевної наснаги [4, с.611– 612].

Аби досягнути цього ефекту, Павло Іванович на репетиціях міг годинами працювати над кількома тактами, й навіть окремими звуками, намагаючись віднайти еталонне звучання, що відповідає ідеї, закладеній у музичний твір [10, с.71]. І коли, зрештою, йому це вдавалося, ставалося диво – музична тканина сповнювалася животворною енергією, яка наснажувала слухачів як в Україні, так і за кордоном, тож вони стоячи аплодували на концертах [4, с.619].

В чому ж полягає секрет творчого методу маестро Муравського?

Відповідь на це питання слід шукати в специфіці репетиційної роботи П. Муравського. Тож розглянемо цей аспект детальніше.

Як відомо, репетиція будь-якого хору розпочинається з розспіванки. Її основною метою є інтонаційно-слухове налаштування вокально-хорового апарату співаків і їхнього психологічного стану на результативну взаємодію з дириґентом-хормейстером [11].

Аналізуючи розгорнуту й поліаспектну розспіванку Павла Івановича, можна дійти висновку, що, окрім вирішення суто технічних проблем, пов’язаних із відпрацюванням чистоти інтонування та корегуванням тембрально-динамічного балансу, вона передбачає також формування особливого психологічного та біоенергетичного режиму, оптимально сприятливого для якісного та ефективного засвоєння музично-текстового матеріалу [10]. На це, зокрема, вказує її структурний алгоритм, вибудуваний на поступовому ускладненні інтервально-інтонаційних елементів, а також застосування фермат на окремих звуках, обраних дириґентом інтуїтивно, в залежності від психологічного стану хористів та його особистого настрою (на цьому, зокрема, наголошує в своїх спогадах Е. О. Виноградова [4, с.610] ).

Все це, в поєднанні з відпрацюванням навиків специфічно хорового («ланцюгового») вокально-хорового дихання, формує ту неповторну психологічну атмосферу, в якій і відбувається незбагненна таїна музичного творення, а точніше, вокально-хорового звукопису (термін наш. – І. Т.). При цьому характерно, що найважливіші компоненти хорової звучності (зокрема такі, як стрій (лад), динаміка, ансамбль [11]), функціонують у творчій концепції П. І. Муравського не лише як сукупність акустичних, а й як біоенергетичних параметрів, набуваючи специфічної функції форматорів і кореляторів енергоінформаційних процесів.

Так, зокрема стрій, у даному разі, характеризує не тільки інтонаційнно-інтервальні співвідношення в межах певного ладу, а й постає своєрідним акустичним індикатором психологічної та біоенергетичної настроєності дириґента й хористів на адекватне сприйняття і творення кожної миті музичного часу і простору.

Динаміка (в біоенергетичному контексті), – характеризує ступінь потужності енергетичних потоків у їх різноманітних співвідношеннях.

Ансамбль (зокрема тембральний та динамічний) в даному аспекті слід трактувати як акустичний показник ступеня збалансованості енергетичних потоків у контексті загальної або часткової хорової звучності.

Аналогічний підхід можна застосувати й щодо аналізу специфіки мануальної техніки П. І. Муравського, яка за своїми характерними особливостями суттєво вирізняє хормейстерський стиль маестро від стилю інших дириґентів.

Найвиразніше цю важливу форманту творчого феномену маестро засвідчує його власне педагогічне кредо, висловлене в бесіді з одним із своїх найкращих учнів, – у майбутньому видатним українським дириґентом М. П. Гринишиним: «Мова жестів дириґента має бути максимально виразна, емоційно і переконливо передавати те, що відбувається в його душі. А тому дириґентська техніка повинна бути відточена не менш ніж будь-якого музиканта чи співака» [4, с.619].

Цю тезу логічно доповнює улюблений девіз митця: «Воля, темперамент, емоційність, досконале володіння дириґентською технікою, висока освіченість – ось ці якості, які необхідні для дириґента як творця, як художника» [там же].

Серед оригінальних жестів, які визначають індивідуальні риси хормейстерської лексики П. І. Муравського, особливу увагу звертають на себе елементи, використання яких пов’язане не стільки з музично-композиційними параметрами, скільки зі специфікою психологічного відображення процесу творення хорової звучності.

Як приклад можна навести часто виконуваний хором Київської консерваторії  ім. П. І. Чайковського твір Є. Козака на слова Т. Г. Шевченка «Думи мої» . Вже з перших тактів м¢яка пульсація вступу на шість восьмих (6/8)  трансформується  в мануальній інтерпретації Муравського в гнучку діаграму меланхолійних психологічних станів. Внаслідок цього складається враження, що руки маестро ніби структурують музичний простір, подібно скульптору, надаючи йому оптимальних обрисів. Це враження ще більше посилюється з моменту вступу соло басової партії, в якій проводиться основна мелодична лінія пісні. Здається, що маестро віртуально передбачає найменший динамічний нюанс кожного звуку, передчуває його тембрально-обертоновий колорит.

У площині взаємодії дириґента й хору це відображається в застосовуванні  П. І. Муравським складної системи біоенергетичних рухів-пасів, які, на перший погляд, не мають аж нічого спільного із загальновизнаними канонами дириґентської мануальної техніки. Вони, радше, нагадують якусь таємничу, і водночас, усім зрозумілу, сигнальну систему, окремі елементи якої іноді візуально імітують прийоми гри на деяких музичних інструментах (наприклад, смичковий штрих legato чи detaches на скрипці, або glissando на бандурі). За допомогою цих засобів маестро окреслює момент максимального емоційного вивільнення («розраяння» душі), застосовуючи їх у тих випадках, коли рівень хорового звучання передбачає активний динамічний вихід на якісно новий, кульмінаційний етап музично-драматургічного розвитку. Поряд із цим, вказані жести сприяють активізації біоенергетичного «випромінювання» дириґента в процесі налагодження емоційно-психологічного контакту між хором та слухацькою аудиторією. Вони ж відображають інтуїтивне прагнення дириґента гармонізувати акустичний простір музично-хорового творення, локалізуючи в ньому найбільш поляризовані ділянки на перетині різнопланових енергетичних потоків.

Не менш показовими є й ті випадки, коли маестро, склавши руки на грудях, ніби вслуховується в якусь незбагненну таїну, навіяну йому хоровим звучанням.

Можливо, наявність таких моментів засвідчує схильність митця до спонтанних містичних осяянь, наближених за своєю природою до інтуїтивно-філософських прозрінь Г. С. Сковороди.

Ці вияви, які не вкладаються у звичні мистецькі параметри, об’єктивно виводять творчий феномен маестро за межі звичайного, буденного сприйняття, вказуючи на притаманну лише йому, як небагатьом обраним, здатність відрізнити головне від другорядного, розгледіти й відчути (як у житті, так і в мистецтві) за зовнішнім те справді істинне, що й є суттю незбагненної містерії людського життя.

Викладені спостереження дають підставу зробити висновок, що дослідження творчого методу П. І. Муравського не повинно обмежуватися лише суто музикознавчими та хорознавчими аспектами. Воно має включати також ґрунтовний аналіз взаємодії мистецького «алгоритму» митця з характерними рисами, які притаманні його особистісному феномену.

 Література

1. Муравський Павло. Про якість співу і якість життя // Слово Просвіти, № 16 (445), 2008. – С.1,14.
2. Муравський Павло. Пам’ятка до вокальних вправ дириґента-хормейстера для підвищення професійного співу // Українська музична газета, № 2 (80), 2011. – С. 7.
3. Муравський Павло. Мої поради дириґентам-хормейстерам і співакам // Українська музична газета, № 2 (68), 2008. – С. 6.
4. Бенч Ольга. Павло Муравський. Феномен одного життя. – К.: Дніпро, 2002. – 664 с.; фото.
5. Денеш Золтан. Этос и аффект: история философской музыкальной эстетики от зарождения до Гегеля. – М.: Прогресс, 1977. – 371 с.
6. Казначеев В. П., Трофимов А. В. Космопланетарные аспекты неизвестных психических феноменов // Интеллект планеты как космический феномен. – Новосибирск, 1997. – С. 5 – 28.
7. Коротков К. Г. Аура с позиции физики // Сознание и физическая реальность. – 1997.– Т. 2. – № 4. – С. 70 –75.
8. Кошиць Олександр. З піснею через світ.– К.: Рада, 1998.– 326 с.: іл.
9. Ланда Б., Глазкова Н. Странные сущности Тонких миров //Чудеса и приключения.– М., 2000.– № 10. – С. 8–10.
10. Лащенко А. П. З історії київської хорової школи .– К.: Муз.Україна, 2007.– 197с.; іл.
11. Мархлевський А. Ц. Практичні основи роботи в хоровому класі /навч. посіб. для вищ. навч. закл./.– К.: Муз.Україна, 1986.– 96.
12. Мертон Э. Введение в теософию: космическая иерархия .– М.: Леди-Л, 2000.– 228 с.
13. Морозова Ю., Мироненко А. Исцеление музыкой: интервью  с проф. В. В. Горностаевой / журн. ред. Ю. Морозова, А. Мироненко // Новый акрополь.– М., 2004.– № 6. – С.17–25.
14. Некрасова С. Чакры: основы. – М.: Профит Стайл , 2010. – с.
15. Прицкер Л. С. Невидимая реальность.– Алма-Ата, 1991.– 112 с.
16. Тихоплав В. Ю., Тихоплав Т. С. Физика веры. – СПб.: Весь, 2001. – 256 с.
17. Юсупов Ф. О феномене пси-поля // Сознание и физическая реальность. – 1998.– Т. 3. – № 6. – С. 61– 63.

21.11.2012,
12.11.2014

The post Ігор Тилик: Мистецький метод П. І. Муравського як біоенергетичний та психофізичний феномен appeared first on Хорова школа Павла Муравського.

Антон Чесноков,
випускник Національної музичної академії України
імені П. І. Чайковського 1996 р.

Вогонь, енергія таланту Павла Івановича

Кілька спогадів про найяскравіші моменти студентського життя на дириґентсько-хоровому факультеті Київської державної консерваторії імені Чайковського 1991–1996 років.

Дзвінок увечері від цієї людини повернув мене в недавнє минуле, змусив пригадати ті відчуття, ту яскравість подій – вир мого студентського життя й навчання в консерваторії (або «Консі», як її називають, певно, й донині студенти між собою). Подзвонив Павло Іванович – і цим усе сказано, для мене велика честь, на його прохання, поділитися своїми враженнями про нього та його хор. Наразі, для мене синонімом дириґентсько-хорового факультету, та й консерваторії в цілому, є одне ім’я – Павло Іванович Муравський. Людина-легенда.

«ДЄД»

Так, саме так – «ДЄД», а не Дід чи якось інакше, називали його між собою всі студенти, та й не тільки студенти, консерваторії під час моїх студіювань. Це не помилка правопису – саме три заголовні літери. І вимовлялось це наймення з великою повагою та любов`ю. Дивно – кожен із консерваторії одразу знає, кого так називають. Це наймення ніколи на вказує на вік – це ознака надзвичайної пошани навіть серед збуреної й некерованої молоді, для якої авторитетів майже не існує.

Павло Іванович – людина надзвичайної енергії та харизми, що одразу вражає й запалює.

Перше, що побачив і чим був вражений у консерваторії – це видовище того, як Павло Іванович прилітає на репетицію хору. Саме прилітає. Уявіть собі, що поважна літня людина прудко, наче 18-річний юнак, наче ракета, забігає, ступаючи через сходинку, по довжелезних і широких головним сходам консерваторії на свій поверх на одному подиху… Повірте, за ним молоді люди не вженуться! Він прилітав хвилина в хвилину на початок репетиції, забігав до аудиторії, не спиняючись, у тому ж темпі, лишень жбурляв портфеля на крісло, й тієї ж миті нізвідкіля виникав у його руці камертон – і одразу: «До-соль-мі-до!» – помах руки, і пішла «Распєвка»….

І горе тим студентам, які, виходячи з кав`ярні, бачили спину ДЄДА, що летів по сходах до хорового класу – їм уже його не наздогнати, а тих, які спізнюються, ДЄД не любив.

Хор

Так сталося, що в академічних і народних хорах я співав протягом усього свого навчання в музичній школі, а потім і в консерваторії. Хочу лише зазначити – хор у консерваторії був центром навчання. На щоденні двогодинні репетиції хору ходили всі. Звичайно, майже всі, проте набагато більше, ніж на будь-які інші лекції. Хор був ядром тяжіння, джерелом новин та подій, обговорень, емоцій, радощів і розчарувань. А також, часом, виснажливої роботи, часто навіть через силу й через бажання.

Проте на репетиції хору ходили всі.

Павло Іванович є основою цього хору – це його творіння, він його батько й дід. Тому й ставлення до роботи, до репетицій, до звуку та інтонування в нього, як до свого рідного дитяти. ДЄД ніколи не йде на компроміси щодо виконання твору – він добивається того звучання, яке йому потрібне, за будь-якої погоди чи настроїв хористів

У хорі Муравського я вперше зустрівся з такими прискіпливими вимогами до найменших нюансів, напівтонів, напівбарв, майже непомітних коливань – усього того, що в результаті й породжує те звучання, яке ллється прямо в серце й торкає душу.

Павло Іванович не просто чує нечисте інтонування – він, здається, ладен розрізнити 1/8 тону, і зненацька, зупинивши виконання, обурено вигукує: «Ви співаєте так, а треба Так!!», – показує, піднявши догори вказівного пальця, штрикає гнівно пальцем, і вже відчуваєш, як хор, наче та струна на кілку, що її підтягують…

Павло Іванович – людина надзвичайної працелюбності й сили. Йому завжди мало цих двох годин, завжди репетиція затримується. Коли тобі 19 чи 20 років, а на вулиці вже тепло й весна, а ти в хоровій аудиторії – важко, аж мулько, висидіти дві години….  А Павло Іванович вважає сьогоднішнє виконання нестерпним, отже – все спочатку і вкотре…

Але, повторюю, на хор ходили більше, ніж на якусь іншу лекцію чи заняття.

Гастролі й концерти

Я вступив до консерваторії в 1991 році – пам`ятний буремний рік. Тоді навіть на Хрещатику відключали освітлення. Важкий час змін, відсутність продуктів харчування й тому подібне. Але з 1992 року хор почав виїздити за кордон на гастролі. Це вже сам по собі був феномен. Щороку хор виїздив декілька разів до Швейцарії, Німеччини, Канади. Кожен виїзд був великою подією до якої готувалися цілий рік. Наприклад, для виїзду до Канади хор проводив репетиції під час літніх канікул, але бажаючих потрапити в групу поїздки було достатньо, і мотивація була проста й ефективна.

Ці концерти й гастролі – найяскравіші події, які зараз пригадую. Кожен навчальний рік хор працював не просто так, а напружено готував концертну програму для гастролей. Потім, власне, самі гастролі, а потім уже було приготування до державних іспитів.

Тепер розумієш неабияку ефективність такого підходу – водночас хор навчальний і успішний гастрольний колектив. Таке поєднання давало студентам безцінний досвід живого концертного виконання – та ще й для освіченої, вимогливої та прискіпливої європейської публіки.

Я згадую ті численні концерти як один – щодня концерт, іноді двічі на день. Щоранку репетиція на 2-3 години, Павло Іванович щодня зранку гнівається, бо хор занижує рівень – не так усе звучить, не так…  А потім вечір – концертні фраки, світло прожекторів, повнісінька зала, дзвінка тиша. На сцені Маестро – Павло Іванович. Ніякої втоми, адреналін, приходить наснага й потім дві, іноді три години високої творчості, чистого натхнення, справжньої високої музики. Наприкінці великого дійства завжди овації зали! Кожного разу Павло Іванович і хор були нагороджені оваціями зали, стоячи. Це неможливо описати – такий шал емоцій хору та зали… Жодних мовних завад не виникало – ДЄД частенько щось говорив до зали, і, що цікаво, зала розуміла.

Як правило, концерт був побудований із двох частин – академічної духовної музики українських та зарубіжних композиторів, а потім народні твори в обробці й, звичайно, легендарна «Сусідка». Цей твір, певно, найбільше виражає душу Павла Івановича: дещо розбишацьку, нестримну, вогняну й дуже щиру.

Рівень виступів хору був дуже високий в усіх відношеннях, як за виконанням, так і за місцями виступу. Концертні зали Цюріха, Мюнхена, Сент-Галлена, Торонто… Прийоми в Посольстві України у Швейцарії, в палацах мільйонерів у Торонто. Повні зали в Торонто під час всесвітнього фестивалю хорів, де хор консерваторії брав участь і зайняв перше місце, й щоразу овації зали та схвальні відгуки преси.

Дириґент і хор верталися додому кожного разу переможцями, про ці гастролі ще довго розповідали та переказували подробиці.

Павло Іванович і студенти

Одна риса показова й характерна – довгий час після закінчення консерваторії студенти дириґенти-хоровики приходять на випускні концерти послухати молодь, та більше вони приходять побачити Павла Івановича. В кінці завжди відбувається дійство – хор скандує «Му-рав-сь-кий», Павло Іванович виходить і виконує два твори – «Многая Літа» і «Сусідку». З ним разом співає зала, повна студентів минулих років випуску, й ця традиція повторюється, допоки Земля крутиться і Сонце встає. Не думаю, що є ще такий інший ВНЗ і студенти, які хочуть побачити свого керівника хору через багато років.

Разом із тим, у роботі Павло Іванович – надзвичайно вимогливий Маестро. Жодних компромісів, жодної поблажливості до студентів. Шліфування одного такту може тривати годину, а то й більше, допоки Павло Іванович не буде задоволений. Звичайно, студентам витримати це іноді важко. Прискіпливість Павла Івановича відома всім – починаючи з моменту приходу на заняття, до розсаджування хору на репетицію й, часто-густо, до зовнішнього вигляду та всідання дівчат сопрано й альтів у першому ряду (а як же!). Чого це відволікати керівника занадто короткими спідницями.

Вирази Павла Івановича щодо цього загальновідомі й переповідаються студентами різних поколінь.

Вогонь, енергія таланту Павла Івановича, щирість душі та нездоланна наснага є тим світлом творення, що проходить через роки й роки.

Велика вдячність Вам, шановний Павле Івановичу, великий Маестро, любимий студентами ДЄД. Низький уклін та Многая Літа!!!

31.10.2012,
14.11.2014

The post Антон Чесноков: Вогонь, енергія таланту Павла Івановича appeared first on Хорова школа Павла Муравського.